Глобальні проблеми сучасності та їх прояв у світі

27

Конец формы

Глобальні проблеми сучасності та їх прояв у світі

План

1. Поняття глобальних проблем

2. Політичні проблеми.

3. Проблеми народонаселення.

4. Екологічні проблеми.

5. Економічні проблеми.

6. Продовольчі проблеми.

7. Соціальні проблеми.

1. Поняття "глобальні проблеми" походить від латинського globus (terrae) - куля земна. Отже, це проблеми, що охоплюють всю планету. За визначенням в сучасній літературі глобальні проблеми - це сукупність життєвоважливих проблем людства, від розв"язання яких залежить подальше існування людства, можливість соціоекономічного і культурного прогресу. Взагалі термін "глобальні проблеми" можна назвати символом ХХ ст.

Глобальні проблеми спричинені діяльністю людини техногенної цивілізації. Діяльністю, що розгорталася на засадах класичного раціоналізму. Відповідно до них, світ сприймався людиною як об"єкт реалізації її цілей і потреб. Тобто, людина і природа не розглядалися як цілісна система. Глобальні проблеми відображають суттєві негаразди, що охоплюють економічну, енергетичну, демаграфічну, соціальну, екологічну та інші сфери людського існування. Причому, глобальні проблеми зачипають людське життя не лише в певних регіонах світу, а мають планетарний характер.

Отже, глобальні проблеми є всезагальними - як за їх об"єктом - земна куля, так і за суб"єктом їх вивчення і розв"язання - світова спільнота, держави світу. Крім того, глобальні проблеми є такими, що одна з них обумовлює іншу. Тому, як предмет наукового дослідження і з точки зору необхідності іх розв"язання, глобальні проблеми потребують співпраці вчених різних галузей - біології, фізики, хімії, геології, географії, кібернетики, гуманітарних наук. Тобто, ці проблеми є комплексними. Глобальні проблеми потребіють співпраці вчених різних країх, бо ці проблеми не знають державних меж і кордонів. Розглянемо докладніше основні проблеми, що турбують увесь світ.

1. Політичні проблеми

Упродовж багатьох століть на політичний розвиток людського суспільства впливали дві протилежні тенденції — створення світових імперій та національних держав. Тривалий час інтеграційні процеси, яких вимагав розвиток світового господарства, йшли шляхом створення велетенських наддержав — імперій. У таких державах можна було мобілізувати великі трудові і фінансові ресурси, створити місткий внутрішній ринок. Але поступово почала домінувати тенденція створення порівняно невеликих дер­жав на національній основі, яка остаточно перемогла у XX ст. Боротьба цих двох напрямків світового політичного розвитку постійно призводила до виникнення спочатку міжплемінних, а потім міжнаціональних супереч­ностей, які дуже часто вирішувались за допомогою воєн.

Учені, шукаючи універсальний засіб для припинення воєн, ще більше провокували гонку озброєнь. Наприклад, шведський винахідник і підприємець А.Нобель, який у середині XIX ст. винайшов динаміт, вважав, що ця сильна вибухівка змусить людство жахнутися можливих наслідків май­бутніх воєн і припинити їх. Але у першій половині XX ст. людство пережи­ло дві світові війни, у яких основною руйнівною силою був тринітротолу­ол — винахід Нобеля.

Саме світові війни, до яких були залучені людські і матеріальні ресур­си більшості країн світу, показати, що світові проблеми, насамперед полі­тичні, треба якось вирішувати. Для цього після Першої світової війни була створена Ліга Націй, а після Другої світової — Організація Об'єднаних На­цій. Проте, протистояння упродовж 1920-80-х років двох військово-політич­них блоків (що отримало назву протистояння Сходу і Заходу) призвели до небаченої у світі гонки озброєнь і нарощування арсеналів зброї масового знищення, насамперед ядерної. Це поставило людську цивілізацію на грань фізичного самознищення, бо використання навіть частини ракетно-ядерно­го потенціалу двох наддержав того часу, СРСР і США, могло викликати ланцюг екологічних катастроф, що отримали назву "ядерної зими".

Тому дедалі більше вчених, політичних діячів, широкі кола громадськості прилучилися до антивоєнного руху. Широкомасштабне розгортан­ня цього руху у 70—80-х роках XX ст. та економічні проблеми, викликані гонкою озброєнь, насамперед у так званих соціалістичних країнах, змуси­ли лідерів СРСР і США розпочати переговори про скорочення озброєнь. Спочатку було досягнуто згоди про ліквідацію найбільш небезпечних ра­кет середнього радіусу дії і крилатих ракет, які концен­трувались у Європі і могли доносити ядерні боєголовки до цілей за 5-6 хв. Дещо згодом були підписані договори про скорочення звичайних озбро­єнь у Європі та 50% скорочення стратегічних ядерних озброєнь усіх типів. І хоч розпад радянської імперії розширив кількість країн, що володіють ядерною зброєю, та Росія, Україна, Казахстан і Білорусь взяли на себе міжнародні зобов'язання колишнього Радянського Союзу. Украї­на, яка на певний час стала третьою ракетно-ядерною державою світу, повністю відмовилася від неї.

Досі найбільшими ядерними арсеналами володіють Росія і США, але свої запаси і можливості для подальшого виробництва цієї зброї мають також Франція, Великобританія і Китай. Хоч загроза виникнення світового ядерного конфлікту значно зменшилася, але окремі сучасні тенденції розвитку політичних подій роблять цю проблему досить гострою.

Насамперед, окремі політичні кола у Росії мріють відродити військово-політичну могут­ність колишньої імперії з її потужною наступальною ядерною зброєю. По-друге, чимало країн (Ізраїль, Пакистан, Індія, Іран, Ірак, КНДР) праг­нуть оволодіти ядерною зброєю. Нарешті, досить небезпечним під час воєн може виявитися і "мирний" атом. Десятки атомних електростанцій, розта­шованих у густозаселених районах Європи, США, Японії та інших регіонів світу, при застосуванні сучасної звичайної високоточної зброї можуть бути зруйнованими. Важко уявити, до яких наслідків призведе вибух сотень "Чорнобилів" одночасно, адже в атомних реакторах міститься у десятки і сотні разів більше запасів радіоактивних речовин, ніж у найпотужніших атомних бомбах.

Небезпека нової світової війни весь час підтримується великою кількістю регіональних військово-політичних конфліктів. Регіональні конфлікти вже після Другої світової війни завдали величезних збитків і забрали жит­тя десятків мільйонів осіб у Кореї, В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі, на Близь­кому і Середньому Сході, у Центральній, Південній і Східній Африці та інших регіонах світу. Раніше більшість цих конфліктів провокувалися ра­дянською імперією, яка прагнула поширити "завоювання соціалізму" на весь світ. Будь-який режим, який заявляв про перехід на шлях "соціаліс­тичного розвитку", одразу ж отримував масовану військову та економічну допомогу. Таким чином були вишіекані диктаторські режими на Кубі (Ф.Кастро), у Лівії (М.Каддафі), в Іраку (С.Хусейн) та ін.

Зараз більшість регіональних конфліктів виникає на національній або релігійній основі. Особливо небезпечною є широка смуга регіональних кон­фліктів, що виникла на південних межах колишньої світової соціалістичної системи. Вона простягнулась від Південної Європи (держави колишньої Югославії, Албанія) через Кавказ (Грузія, Вірменія, Азербайджан, пів­день Росії) і Малу Азію (проблема Курдистану) до Центральної і Південної Азії (Афганістан, Таджикистан, прикордонні райони Індії і Пакистану, Шрі-Ланка). У західній частині цієї зони явно спостерігається протистоян­ня між християнським та мусульманським світом. У багатьох мусульмансь­ких країнах посилюються ісламський фундаментализм, який становить сут­тєву загрозу для міжнародної стабільності.

Людство докладає величезних зусиль, щоб ліквідувати вогнища регіона­льних конфліктів. Для цього задіюються можливості ООН, багатьох миро­творчих організацій і авторитетних політичних діячів, а в останні роки і військових структур НАТО. Частину конфліктів на Півдні Африки, на Близькому Сході (проблема Палестини), в Індокитаї, у країнах колишньої Югославії вдалося ліквідувати або пригасити. Але в багатьох випадках миротворчі ініціативи зазнають краху (особливо це стосується африкансь­ких країн). Наслідком військово-політичних конфліктів є консервація від­сталості багатьох країн, мільйонні потоки біженців, злидні і голод.

Регіональні конфлікти часто породжують ще- одну важливу сучасну проблему — міжнародний тероризм. Щоб досягти своєї мети, ворогуючі сторони часто вдаються до захоплення заручників, вибухів у літаках, по­їздах, супермаркетах та інших місцях масового скупчення людей.

Вирішення проблеми регіональних конфліктів можливе лише при усу­ненні їх причин, які найчастіше полягають в існуванні тоталітарних режи­мів, національному, релігійному і соціальному гнобленні.

2. Проблеми народонаселення

Проблеми народонаселення є невід'ємною частиною глобальних про­блем сучасності, до складу яких входять також проблеми війни і миру, зростаючого розриву в рівнях економічного розвитку країн різного типу, забруднення довкілля, забезпечення продовольством населення Землі, во­дних, сировинних і енергетичних ресурсів, боротьби з міжнародним теро­ризмом і організованою злочинністю.

Прирости населення в різних регіонах різні. Переважаюча більшість населення живе в країнах, що розвиваються. В 1990 р. у цій групі країн проживало 4087 млн осіб (разом з Китаєм). До 2025 р. населення цих країн зросте ще на 3 млрд осіб, що становитиме 95% приросту населення світу. Таких темпів приросту країни цієї групи не мали навіть у 60-ті роки XX ст., на які припадає пік природного приросту населення. Особливо динамічно зростає населення в країнах Африки, де природний приріст становить 3%: на рік, тобто 10 мли осіб щорічно. Середньорічні темпи природного приросту населення країн Азії і Латинської Америки становлять 1,8%, серед яких виділяються Індія, країни Західної і Південної Азії, Центральної Америки і Андської групи.

Кількість населення економічно розвинених регіонів світу знизилося із 33,1% у середині XX ст., до 24,1% в останній чверті століття; за прогнозними розрахунками ООН спад триватиме й далі. Особливо це стосується розвинених країн, що входять до Організації економічного співробітницт­ва і розвитку — 20% в 1950 р. і 14% наприкінці століття. В той же час відбулося зростання цього показника в країнах Азії, Африки, Латинської Америки — з 66,9%. у 1950 р. до 79,5%, у 2000 р.

Прогнозні розрахунки ООН свідчать, що навіть якщо найбільш бідними в економічному розвитку залишаться лише країни Південної Азі і і Африки, їх частка в населенні світу до кінця XXI ст. перевищить 60%.

В останній чверті XX ст. у розвинених країнах Європи, Північної Америки, в Австралії, Японії природний приріст не перевищує 1 % на рік. Зниження показників народжуваності викликає зміну вікової структури населення (зменшення частки дітей і молоді, збільшення кількості людей похилого віку, тобто ''постаріння населення"), зменшення його кількості в працездатному віці, депопуляції в майбутньому. Новий тип вікової структури викликає складні проблеми економічного, політичного і культурного характеру. У країнах Азії, Африки. Латинської Америки швидке зростан­ня кількості населення (подвоєння через кожних 20-30 років) призводить до загострення важливих соціально-економічних проблем в цих регіонах: значного переважання темпів приросту населення над темпами економіч­ного росту і до ще більшого відставання від аналогічних показників розви­нених країн; швидкі темпи урбанізації, збільшення числа безробітних і осіб, що не знаходять застосування своєї праці (30%. працездатного насе­лення світу), зростання чисельності неграмотних (950 млн чол. за даними ЮНЕСКО в 2000 р.) поряд з ростом частки грамотного населення в світі (85%. наприкінці століття).

У групі країн нової індустріалізації (Східна Азія, окремі країни Латинської Америки) показники природного приросту становлять від 0,7 до 1,5% Уурезультаті втілення у життя програми планування сім'ї.

У великій групі країн тропічної Африки, Південної Азії, деяких країн Центральної і Південної Америки, а також країн мусульманського Сходу зберігаються традиції високої народжуваності і природний приріст перевищує 2,5-3%.

У найбагаточисельнішій групі країн, що розвиваються (Індія, Індонезія, країни Індокитаю, Мексика, Колумбія, Венесуела, Чилі, Єгипет, Туніс та ін.), де діють державні програми планування сім'ї, показники природ­ного приросту населення коливається від 1,5 до 2,5%

Потенційна загроза розвитку сучасної демографічної ситуації полягає в тому, що населення світу може вступити в XXI ст. з 1 млрд безробітних, 1 млрд голодуючих. 1 млрд неграмотних, 2 млрд, що живуть в умовах відносного або абсолютного перенаселення, 1,5 млрд знедолених, що зна­ходяться за "межею бідності".

Для вирішення глобальних демографічних проблем слід встановити допустиму межу чисельності населення Землі (від 10 до 20 млрд. осіб), визначити строки стабілізації загальної чисельності населення (близько 2110 р. — 10,5 млрд. осіб, в тому числі в Азії — 57%, в Африці — 19% населення світу), Амстердамська декларація ЮНФПА (Фонд ООН в галузі народонаселення, заснований в 1967 р.) передбачає застосування заходів, скерованих на зменшення показників народжуваності, підвищення якості населення (освіта, здоров'я), демографічної грамотності, підвищення соці­ального статусу жінок, планування сім'ї, на що ЮНФПА передбачив ви­тратити до кінця XX ст. 10 млрд американських доларів щорічно.

Глобальністьпроблеми народонаселення в тому, що вона не може бути локалізована в якомусь певному регіоні, і нерівномірне зростання чисельності населення в окремих країнах може викликати помітні зміни на геополітичній карті світу.

3. Екологічні проблеми

В останні десятиріччя суспільство все більше турбує стан навколишнього середовища, бо людина як біологічна істота не може існувати без чистого довкілля. Створення ж штучного середовища для життя людей є або абсолютно неможливим, або надзвичайно дорогим (американські про­екти "штучної біосфери"). Тому екологічні проблеми зараз розглядаються як одні з найбільш загрозливих для люд­ства.

Основною причиною виникнення глобальних екологічних проблем є нераціональне природокористування. Уже на первісних стадіях розвитку людства його діяльність у галузях мисливства і рибальства, а потім земле­робства і тваринництва призвела до значного збідніння природних ресур­сів. Були повністю знищені сотні видів великих тварин морських організмів, перетворені в пустелі квітучі ко­лись землі Північної Африки, Малої Азії. Індії; на величезних просторах змінена природна рослинність. У XX ст. загострилися проблеми мінеральних, енергетичних, земельних ресурсів, які через варварське їх використання вже не можуть забезпе­чувати потреб людства.

Проблема збідніння природних ресурсів посилюється ще й тим, що слаборозвинені країни намагаються подолати свою економічну відсталість за рахунок посиленої експлуатації природних ресурсів, що призводить до погіршення стану довкілля.

У другій половині XX ст. загострилися проблеми забруднення навколи­шнього середовища, які можна розглядати у кількох аспектах:

1) як джерела викидів виділяють промисловість (відходи гірничовидо­ бувної промисловості), сільське господарство (хімічне забруднення ґрунтів); транспорт (насамперед шкідливі викиди автомобілів) та побут (велика кількість побутового сміття);

2) серед забрудників можна виділити механічні (пил, тверді промис­ лові і побутові відходи); хімічні (різноманітні гази, рідини та аерозолі, які здатні негативно впливати на життєдіяльність організмів); радіоактивні (випромінювання і пил); бактеріальні (пов'язані насамперед з органічними відходами). Існують і такі специфічні види забруднень, як шумове та забруднення електромагнітними хвилями;

3) забруднення навколишнього середовища прийнято розглядати за геосферами: атмосферою, гідросферою та літосферою.

Забруднення атмосфери. У зв'язку з неперервністю повітряного простору та швидким кругообігом речовин в атмосфері тут спостерігається вели­ке розсіювання забрудників. Тому глобальні зміни в цій оболонці можливі вже у найближчі десятиріччя, якщо людство не вживе кардинальних за­ходів. Для атмосфери найбільш гострими є проблеми ''парникового ефекту", "озонових дір", кислотних дощів, пилового забруднення.

"Парниковий ефект", тобто різке потепління клімату на земній кулі, спричинений зростанням у повітрі вмісту вуглекислого газу (СО.,), що утво­рюється в результаті згоряння органічного палива. За нормальних умов вміст CO., в атмосфері незначний і складає всього 0,03%.

Цей газ виділяється при диханні, а також при розпаді живих організмів і потрібний для живлення рослин. Але природний кругообіг вуглекис­лого газу в природі порушується. Згідно з оцінками, подвоєння вмісту CO., в повітрі може привести до підвищення середньої температури на планеті на 2-4 0С. Підраховано, що лише за 1970-1990 pp. спалено стільки вугіл­ля, нафти і горючих сланців, що вміст вуглекислого газу зріс на 15 %, a подвоєння його кількості можна очікувати вже у 2030 р. Сприяє потеплін­ню клімату і безпосереднє теплове забруднення повітря, що зумовлене низьким коефіцієнтом корисної дії більшості машин і механізмів. Це вже яскраво помітно над великими агломераціями, мікроклімат яких значно тепліший, ніж на навколишніх територіях.

Для стабілізації вмісту вуглекислого газу, насамперед, рекомендується змінити світовий паливний баланс за рахунок збільшення частки природно­го газу (СН4), який містить дуже мало вуглецю. Проблема "парникового ефекту" сприяє розвиткові атомної енергетики, яка не дає викидів CO2,. I тому після невеликого спаду в будівництві атомних електростанцій після Чорнобильської катастрофи, їх спорудження у багатьох країнах світу про­довжується, правда, із більш жорсткими заходами екологічної безпеки. Кар­динально проблема "парникового ефекту" може бути вирішена лише при переході людства до альтернативних джерел енергії і водневої енергетики.

У 70-80-х роках XX ст. учені все частіше стали фіксувати зменшення концентрації озону (О3,) у стратосфері, особливо над полярними і приполяр­ними районами. Це явище отримало назву озонових дір. Вони небезпечні тим, що зменшення вмісту О3 дає змогу вільно проникати на поверхню Землі ультрафіолетовим променям, які є шкідливими для живих організ­мів. Зменшення вмісту озону спричинене викидами різних речовин, насам­перед фреонів (вони використовуються у холодильниках і морозильниках) і розпилювачів. Крім зменшення викидів цих речовин, проблему "озонових дір" можна вирішити за допомогою спеціальних приладів — озонаторів. Адже О;і утворюється в природі під час гроз (проходження у повітрі елек­тричних розрядів), тому технологія виготовлення такого приладу проста. Але робота озонаторів вимагає величезної кількості електроенергії і, від­повідно, коштів.

Для тих регіонів світу, де електроенергетика базується на спалюванні великої кількості вугілля, актуальною є проблема "кислотних дощів". Уперше з цією проблемою зіткнулися на Північному Сході США, у Вели­кобританії і Німеччині. Зараз кислотні дощі завдають значної шкоди екосис­темам Центральної і Східної Європи, скандинавських країн, багатьох районів Росії, Китаю та Індії. У викопному паливі, крім вуглеводів, завжди є домішки сірки, фос­фору та багатьох інших елементів. Так, у сирій нафті міститься від 0,1 до 5,5% сірки, а у різних сортах вугілля від 0,2 до 7% сірки. При спалюванні ці елементи, так само, як і азот, що міститься в повітрі, утворюють оки­сли. У результаті різноманітних фізико-хімічних процесів окисли сірки, азоту, фосфору перетворюються в кислоти, які разом з атмосферними опадами потрапляють на поверхню землі. Тоді як рН* дистильованої води становить 7, кислотність опадів у доіндустріальні часи була 5,2-5,6 (за аналізом льодів Антарктиди і Гренландії), то в багатьох сучасних промис­лових районах рН дощових вод становить від 3,5 до 4,5. Особливо небезпе­чними значення рН бувають у густому тумані під час смогів. Потрапля­ючи в ґрунти, кислотні дощі зменшують в них кількість поживних сумішей калію, кальцію, магнію, гнітюче впливають на ріст рослин, а інколи при­водять до їх повної загибелі. Найбільш чутливо на випадання таких опадів реагують хвойні ліси, які знаходяться в пригніченому стані на великих просторах Західної і Центральної Європи та північного сходу США.

Негативно впливають кислотні дощі і на органічний світ водойм. Спочатку зникають планктонні організми, потім гине риба, яка не має корму, а при ще нижчих значеннях рН розм'якшуються панцирі ракоподібних і молюсків. Значних збитків завдають окисли і кислоти сірки також матеріа­лам і спорудам. Посилюється корозія чорних і кольорових металів, мармур і вапняки внаслідок хімічних реакцій перетворюються у гіпс. Це особливо несприятливо позначається на стані архітектурно-історичних пам'ятників європейських країн, які, простоявши століття або навіть тисячоліття, мо­жуть бути зруйновані за кілька десятків років.

Антропогенне забруднення повітря пилом значно поступається при­родному надходженню пилу в атмосферу і має переважно локальний харак­тер. До того ж, в останні десятиріччя, у зв'язку з розвитком систем газо-пилоочищення, кількість пилу і аерозолів, що викидаються різними дже­релами забруднення, практично не зростає. Тому глобальне похолодання клімату внаслідок зменшення сонячної радіації через велику кількість пилу в атмосфері Землі є малоймовірним. Але на окремих промислових терито­ріях щільність пилу у повітрі настільки значна, що впливає на зміну мікро­клімату і, що особливо небезпечно, сприяє формуванню смогів. З пилом в атмосфері розсіюється велика кількість шкідливих важких металів — свин­цю, кадмію, миш'яку, цинку та ін.

Найбільш забрудненими у гідросфері є річкові і озерні води. Коли ще кілька десятиліть тому (50-70-ті роки XX ст.) в найгіршому стані були поверхневі води Західної Європи (річки Рейн, Ельба, Маас, По) і США (річки басейну Міссісіпі, р. Гудзон, Великі Американські озера), то зараз найбільше нечистот є в ріках Східної Європи (Дунай в середній і нижній течії, Дніпро, Волга). Загрозливих масштабів набуває забруднення поверхневих вод у країнах, що розвиваються.

Підземні води, завдяки природним фільтруючим властивостям гірсь­ких порід, забруднені значно менше. Масове проникання шкідливих речо­вин у горизонти міжпластових вод відбувається переважно при аваріях на нафтових свердловинах або при закачуванні забруднених стічних вод під землю. Проте можливе і природне погіршення якості підземної води при дуже активному її використанні (коли забори води в кілька разів перевищують її поповнення внаслідок інфільтрації) через зміну геохімічних про­цесів. Крім того, посилене відкачування підземних вод призводить до про­сідання території, часом на кілька метрів (у Мехіко деякі райони в XX ст. опустились на 5-7 метрів).

У Світовий океан шкідливі речовини потрапляють із багатьох джерел. Основну масу забрудників приносять річкові води, але багато їх також надходить разом із атмосферними опадами, а також в результаті господарської діяльності людини в акваторіях океанів і морів. Найбільш забруд­неними районами Світового океану вважаються внутрішні моря Європи (Балтійське, Чорне, Азовське, Північне, Середземне) та Азії (внутрішнє Японське, Жовте, Яванське), а також Перська та Мексиканська затоки. Зараз надходить нова інформація про сильне забруднення морів відхода­ми діяльності військово-промислового комплексу колишнього Радянського Союзу, а тепер Росії. Так, в Японському і Баренцовому морях постійно захоронюється значна кількість радіоактивних відходів, а в Білому морі почалася масова загибель багатьох видів морських організмів, причини якої ще не з'ясовані.

Просторам відкритого океану найбільшої шкоди завдає забруднення нафтопродуктами, яких викидалося до 10 млн т в рік. Раніше всі води після промивання танкерів і інших суден зливалися прямо в океан, але тепер міжнародні організації змушують власників суден здавати ці води екологічним службам портів. Іншим великим джерелом надходження наф­ти є аварії танкерів. Особливо "урожайними" на аварії великих танкерів були 70—80-ті роки, коли виливалися десятки або й сотні тисяч тонн нафти біля узбереж Європи і Північної Америки*.

Нафтова плівка, яка надзвичайно швидко розтікається, може зай­мати площі у сотні і тисячі квадратних кілометрів. В районі утворення цієї плівки припиняється обмін повітрям і водою між атмосферою і гідросфе­рою, що призводить до загибелі морських організмів і різкого зменшення вологості повітря, а відповідно і клімату прилеглих територій.

Широке використання в господарстві і побуті виробів із пластмас і синтетичних волокон, які легші за воду і майже не розчиняються в природних умовах, призвело до їх значного нагромадження у водах Світового океану. Особливо багато сміття плаває в Атлантичному океані, що неодно­разово відзначали вчені-дослідники А.Бомбар, Ж.-І.Кусто, Тур Хейєрдал. Потрапляючи у стравохід і дихальні шляхи великих морських організмів, пластикові вироби часто стають причиною їх загибелі.

На щастя, людство вже має достатньо позитивних зразків боротьби із забрудненням річкових, озерних і морських вод. За останні десятиріччя очищені річки в басейнах Рейну, Міссісіпі, Великі Американські озера, поліпшився екологічний стан Середземного моря. Правда, існують і негативні приклади вирішення водогосподарських проблем. Найяскравішим із них є майже повна деградація геоекосистем Аральського моря. Трагічна доля Аралу повинна служити повчальним уроком для багатьох країн, що розвиваються, які мають обмежені водні запаси.

Деградація земель. Кількість земельних ресурсів на земній кулі обмежена, до того ж їх не можна замінити жодними іншими ресурсами. Щоро­ку з активного використання вилучаються мільйони гектарів земель, хоч, втрата кожного гектара родючої землі зменшує можливості людства вирі­шити продовольчу, сировинну, соціальну та інші глобальні проблеми.

Деградацію земель спричиняє багато факторів: 1) гірничі розробки; 2) посилення водної і вітрової ерозії внаслідок людської діяльності; 3) хі­мічне забруднення грунтів міндобривами та отрутохімікатами.

Відкритий видобуток корисних копалин і сильна ерозія призводять до повної втрати родючого шару землі і формування "місячних ландшафтів", або "бедлендів" (від англ. погана земля). Внесення мінеральних добрив, гербіцидів і пестицидів хоч і дає змогу підвищити урожайність сільськогоспо­дарських культур і навіть тимчасово підвищити родючість земель, проте з часом в ґрунті нагромаджуються шкідливі хімічні сполуки. Потрапляючи в культурні рослини, тканини комах і тварин через харчові ланцюги, вони часто у дуже значних концентраціях досягають організму людини, збіль­шуючи захворюваність і смертність. Яскравим прикладом є використання надзвичайно сильної отрути інсектициду ДДТ, який вже заборонений для використання більше десяти років, але досі циркулює в харчових ланцюгах. Причому, нагромаджується він навіть в організмах морських, арктичних та антарктичних тварин, де ДДТ ніколи не вносився.

Чи загрожує нам глобальна екологічна катастрофа? Різке погіршен­ня стану довкілля у XX ст. поставило проблему глобального виживання людства. Особливо небезпечні тенденції хижацького використання природних ресурсів і наростання маси шкідливих викидів спостерігалися у 50— 70-ті роки. Проте широкий "алярмістський" (від англ. тривога, страх) рух учених, а потім ще більш масові громадські рухи "зелених", змусили ви­робників перейти до більш раціонального природокористування. Зараз вже можна говорити про те, що спільними зусиллями вчених, виробників, урядів країн і громадськості можна відвернути екологічну катастрофу. Основними шляхами розв'язання екологічних проблем є такі:

1) перехід до матеріало- і енергозберігаючих технологій, а в перспек­ тиві — до замкнутих циклів використання ресурсів, що дасть змогу перейти до маловідходного виробництва;

2) використання нагромадженого за тисячоліття людської діяльності досвіду раціонального природокористування. Розробка регіональних схем використання ресурсів в залежності від природних економічних та соціаль­ них особливостей території;

3) розосередження екологічно шкідливих виробництв, які в даний час ще не можна закрити;

4) розширення природно-заповідних територій, особливо в районах з нестабільними екологічними системами (тундра, пустеля, вологі екваторі­ альні ліси);

5) екологічна освіта і виховання населення.

Скоординована робота багатьох країн і організацій дала змогу започаткувати спеціальну програму ООН з охорони довкілля (ЮНЕП), у 1980 р. прийняти "Всесвітню стратегію охорони природи", а у середині 80-х років підійти до концепції стійкого розвитку. Ця концепція, розроблена Всесвітньою комісією з навколишнього середовища і розвитку, отримала назву комісії Брутланд (від прізвища її голови — прем'єр-міністра Норвегії). У доповіді "Наше спільне майбутнє" (1987 p.), підготовленою комісією Брутланд, чітко заявлено про те, що економіка повинна забезпечувати потре­би людей, не виходячи за рамки екологічного потенціалу планети. Зупини­ти прогрес, як це пропонувалося у перших доповідях Римського клубу, неможливо, людство повинно і надалі розвиватися. Але кожне покоління, яке використовує природні ресурси планети для своїх потреб, повинно пам'ятати про долю своїх майбутніх поколінь.

Найбільш пам'ятною і успішною була конференція ООН по довкіллю і розвитку у Ріо-де-Жанейро ь 1992 р. У її роботі взяв участь і перший президент України Л.М.Кравчук. П'ять основних документів ("Декларація по довкіллю та розвитку", "Порядок дня на XXI ст.", "Заява про принци­пи ставлення до лісів", "Конвенція про біологічне розмаїття" і "Конвенція ООН про зміни клімату"), прийняті конференцією, базувались на концеп­ції сталого розвитку.