Готська держава Германаріха та Антанаріха

Реферат

на тему: «Готська держава Германаріха та Антанаріха»

План

1.      Держава гревтунгів Германріха і його занепад:

-         Остроготські гревтунги до вторгнення гунів

-         Королівська влада острогонів-гревтунгів

2.      Вестготські тервінги

-         Ера Атанаріха

Остроготські гревтунги до вторгнення гунів

На початку літа 291 р. античний світ дізнався про існування другого готського племені. Головним народом були тоді «східні» готи. Вони боролися на Дону з аланами та кінними кочівниками - уругундами '. Після цього південноруські готи зникли з поля зору стародавнього світу. На Нижньому Дунаї існувала християнська Готія; залишена Дакія тепер належала тервінгам. Тільки в кінці IV ст. знову стало відомо про існування готів, що жили в степах, - гревтунгів. Їх ім'я було етнографічним нововведенням. З ними імператор зіткнувся в останній рік своєї війни з тервінгамі. Проте залишається невідомим, чи прийшли гревтунги в 369 р. на допомога тервінгам, або вони тільки хотіли захистити свою територію від римлян. Обидва пояснення можливі. Повідомлення Амміана Марцелліна надзвичайно непослідовно. Без видимого розмежування автор переходить від гревтунгів до тервінгім. Тому можна думати про спільну акцію обох готських племен . Мундеріх, довірена особа Амміана Марцелліна, серед готів, також згадував гревтунгскій топонім захід Дністра Під час виступу проти гунів у 376 р. велика частина тервінгів зупинилася біля цього місця, демонструючи таким чином повагу до території сусідів. На березі річки «на достатньому видаленні від долини гревтунгів» Атанаріх розбив свій табір. Тому під «долиною гревтунгів» можна розуміти нижню течію Дністра від закінчення зони лісів до гирла. Тоді кордоном між тервінгамі і гревтунгамі, очевидно, було верхню течію річки, в той час як Бессарабська степ Буджак була великою незаселеною прикордонною зоною. Валент лише після багатоденних «безперервних маршів» зміг виявити гревтунгів, тобто спровокувати їх на супротив.

ДЕРЖАВА ГРЕВТУНГІВ ЕРМАНАРІХА І ЙОГО РОЗПАД

Першим ансько-амальскім королем в південноросійської Скіфії був Остро-гота. Пригнічені іншими народами, і не в останню чергу спорідненими племенами гепідів, при цьому Амаль «королівські скіфи», ймовірно, оформилися в гревтунгів. Обидві назви відносяться до одного й того ж племені: гревтунги - «жителі степів», остроготи - «сяючі готи». Правда, як король гревтунгів і король остроготів засвідчений лише Ерманаріх. Цей «войовничий король» правив «войовничим народом» в «великій і родючої країні» і «завдяки різного роду численним подвигам здавався сусіднім народностям страшним». Ерманаріх - «найблагородніший з Амалія», якого «деякі древні порівнювали з Олександром Великим». Ерманаріх наблизився до цього великого ехеmpluram всіх античних завоювателів тому, що його одягнені в зброю і озброєні списами вершники проникли всередину російських і прибалтійських територій і створили велику племінну державу, в рамках якої поліетнічне співтовариство все-таки відчувало себе в більш-менш слабкою залежності. Згадуються найрізноманітніші «народи півночі», потім меотійським ерулам в гирлі Дону, анти, вінці і склавени і нарешті, можливо, навіть балти-ести на Балтійському морі. «Багато хто і надзвичайно войовничі народи Півночі», яких Ерманаріх змусив жити «по своїм законам» , зібрані в «пам'ятному списку», який ймовірно, походить з якогось опису маршруту мандрівних торговців. У редакції «Origo Gothica» перелік містить наступні назви народностей і племен: Golthescytha Thiudos lnaunxis Vasinabroncas Merens Mördern Imniscaris Rogas Tadzans Athaul Navego Bubegenas Coldas. Список цей читається сьогодні таким чином: Golfrepiudos - це, мабуть, золоті народи Уралу, в той час як scytha слід розуміти як інтерлінеарну глосу переписувача. Пояснити, хто такі lnaunxis, не можна, але їх можна локалізувати поблизу від золотих народів, так як перелік складений за принципом сусідства. Wasinabrökans - жителі «рівнинної країни з пишними травами, багатої водами та місцями заболоченій». Merens і Mordens з давніх пір вважаються фінськими поволзькими народами - мерею і мордва. До тієї ж етнічної групи належать Imniscaris, бджолярі, яких в Стародавній Русі називали мещера. Із слів Rogas і Tadzans слід зробити Roastadjans, що позначає тих, хто живе на берегах Волги. Перед Ithaul, Navego, Bubegenas і Coldas змушені капітулювати навіть найкращі тлумачі .

Локалізація цих народів Півночі приводить нас в області, які знаходились за 2000 і більше кілометрів від основної області розселення гревтунгів в Південній Росії. «Таким чином, розміри підвладній Ерманаріху території виявляються такими, що їх не можна вважати достовірними» . Незважаючи на це, можна визнати, що готи Росії зробили таку спробу. Користь такої можливості інтерпретації говорить наступне. Завдяки своїм « дорогоцінним металам, продуктів бджільництва та цінним хутром» область Нижньої Оки аж до Волги, а потім від закруту Волги вгору за течією Ками і далі за« притоки Ками, Чусову і Білу » до золотих гір Уралу з давніх пір приваблювала торговців, які здійснювали далекі мандрівки. I дуже імовірно, що експедиції гревтунгів мали на меті захопити в свої  руки цю торгівлю і використовувати її, і ця мета могла бути досягнута. Носії Черняхівської культури у всякому випадку володіли військовими та інтелектуальними можливостями, щоб поширити - як їх кочові попередники і послідовники - свою владу на російські простори. Крім того, не можна підходити до «великої держави» Ерманаріха з сучасними мірками; скоріше варто говорити про готській протекторат, зокрема, в районі Ками. Цілком справедливо передбачається, що за перерахуванням народностей, підкорених Ерманаріхом, ховається відносна хронологія подій. Після того як були поставлені в залежність північні народи, послідувало підкорення держави ерулів на Нижньому Дону. На цей раз «Origo Gothica» малює виключно жорстоку боротьбу, яку вів Ерманаріх проти короля ерулів Аларіха до тих пір, поки не придушив його опір. Той факт, що готи спочатку відправилися далеко на північний схід, а потім підкорили своїх найближчих сусідів ерулів, може бути пов'язаний з тим, що перш ніж поставити ерулів на коліна, потрібно було зруйнувати їхню економічну базу, позбавивши транзитної торгівлі з народами Волги. Таким чином, гревтунги могли б контролювати всі торговельні шляхи від закруту Волги вниз за течією до Дону і Чорного моря.

Після того як Ерманаріх приєднав до своєї готської державі фінсько-європеоїдні народи, під його владою, очевидно, виявилися і балтські ести. «Origo Gothica» повідомляє, що король правив «всіма народами Скіфії та Німеччини як своїм власним» . Але обидва найбільших регіону античного світу розділяла Вісла. Тому остроготський вплив, долаючи цю водну перешкоду, очевидно, простирався на захід - якщо похвальна пісня Ерманаріху хоча б у якійсь мірі відповідала дійсності. Можливо, в скіфсько-германській прикордонній області остроготи зустріли родинні племінні групи. Так, згідно Кассіодора, який взагалі проявляє науковий інтерес до естам, складалося готської-гепідско-Балтське племінна освіта відіваріїв. Це утворення виникло після відходу гепідів Фастіди в результаті «збігу народів» біля гирла Вісли. Ще в VI ст. їх область розселення називалася островом гепідів, «Origo Gothica». Само собою зрозуміло, що дійшла до нас інформацію про розміри імперії Ерманаріха не можна підтвердити археологічно. Північна межа Черняхівської культури в цей час не доходить ні до Балтійського моря, ні до Уралу.

Подібно до того, як «Origo Gothica» розрізняє «власні народи», остроготів Ерманаріха, і підкорені їм народи Скіфії та Німеччини, існує також різниця між областю розселення остроготів-гревтунгів у власному розумінні слова, тобто культурами Черняховського кола, і сферою впливу держави Ерманаріха .

Тим часом «Origo Gothica» закріплює за Ерманаріхом ті риси, які в героїчній легенді перетворили його в демонічного тирана і руйнівника власного роду. Кассіодор може описувати смерть готського князя, навколо особистості якого велися суперечки, тільки біблійними цитатами і таким чином приховувати протиріччя. Не можна обійти увагою і похмуру історію з Сунільда, яка була розірвана кіньми, і самогубством короля, через що ім'я Ерманаріха, ймовірно, зовсім не прикрашало генеалогічне древо Амаласунти. Сунільда, її неназваний чоловік, так само як і її брати Аммій і Сар, ставилися до «невірного» роду (gens) росомони. Діючі особи носять німецькі імена, і їх включення в героїчну легенду показує, що вони вважалися германцями і, ймовірно, були такими. Історична інтерпретація назви «росомони» представляє чималі труднощі. Із запропонованих в новітній час пояснень, ймовірно, найбільше відповідають наявному мізерного матеріалу, і не в останню чергу, тому що обидва вони не суперечать один одному. Значення поняття gens розпливчасто; під ним можна розуміти як народності, так і об'єднання воїнів або ж великі пологи (GroBsippen), так як форми їх прояву чи якісно відрізняються один від одного. Тому немає великої різниці в тому, називають чи росомонів народом або (королівським) , який «Ерманаріх поряд з іншими народами мав у своєму підпорядкуванні». Отже, росомони, ім'я яких, як і ім'я ерулов («швидкі») могло позначати «стрімкі», були ідентичні скореному Ерманаріхом племені . Зважаючи безпосередньої на загрозу на донському кордоні, яка окреслювала їхню територію на сході, цілком можливо, що ерули-росомахи намагалися вийти з-під влади «тріумфатора над багатьма народами» в той момент, коли напали гуни. Відповідно до іншої допустимої етимології, в росомонах бачать «червоних». Ця назва може походити від червоного кольору волосся; подібне відомо у військових союзів, які були пов'язані зобов'язанням по відношенню до божественного предка і ватажка дружини. Якщо розглядати цю групу таким чином, то її варто було б пов'зати з ерулами, які в момент гунської навали, можливо, хотіли запропонувати Амалія таку ж альтернативу, як і руг Ерар. який після вбивства Хільдебада в 541 р. захопив королівську владу у готів.

Історія з росомони коштувала Ерманаріху життя. Він наказав розірвати Сунільда ​​дикими кіньми, так як її чоловік зрадив йому і втік, а тому був недоступний. Після цього Аммій і Сар помстилися за свою сестру, важко поранивши короля. Від цього, як і від скорботи через нанесеного гунами поразки, Ерманаріх помер, як повідомляється, у віці біблійного старця, проживши 110 років. Амміан Марцеллін дізнався і зафіксував інші подробиці: після підкорення донських аланів, гуни разом з ними вторглися «в велику і багату область» короля гревтунгів. Ерманаріх довгий час чинив опір; несподівано з'явилася і тому, ймовірно, переоцінена гуннська небезпека навернула його в такий глибокий розпач, що він, «щоб позбутися страху перед серйозними рішеннями», скоїв самогубство. Це багато в чому свідчить на користь тієї точки зору, що король гревтунгів приніс себе в жертву в той момент, коли він терпів поразку. Після смерті Ерманаріха в 375 р. плем'я (Stamm) і королівський рід розкололися. Більшість підкорилася гунам, меншість продовжувало чинити опір. Так тривало близько року, до тих пір, поки вільні остроготи або були поневолені, або пішли.

Королівська влада острогонів-гревтунгів

Приблизно за 430 років до Аталаріха, завдяки «щастя (Heil), fortuna, своєї знаті» готи здобули велику перемогу і зробили з цього висновок, що їх знать була не простими людьми, а напівбожественними героями і ансами. Про це повідомляють пісні і легенди італійських готів Теодеріха. Таке повідомлення Кассіодора про походження Амалія та їх королівської влади над остроготами. Якщо підходити суто формально, то ми вирушаємо, таким чином, не тільки в епоху перебування народу на Чорному морі, але навіть у гаутско-скандинавські часи. Однак Кассіодор сам себе поправляє, згадуючи ім'я остроготів, з якого, ймовірно, в кінці III ст. бере свій початок королівська влада Амалів. Справедливо сказано, що ця королівська влада, «як тільки вона стає більш помітною, має всі риси королівської влади військового характеру». Під її керівництвом скіфізація східних готів досягла завершальної стадії. Цим світом правил великий остроготсько-гревтунгскій військовий король Ерманаріх. Його завоювання і масштаби його влади наводять спостерігача на порівняння з Александром.

Ерманаріх здійснює самогубство, тому що його боротьба проти гунів програна. Не виключено, і навіть дуже ймовірно, що вчинок Ерманаріха носить ритуальний характер і може бути розцінений як його останнє королівське діяння. Після його смерті гревтунги обрали нового короля, який, з одного боку, був безумовно родичем Ерманаріха, а з іншого-настільки ж безумовно не був його сином. Але і цей король, незважаючи на деякі успіхи, гине в боротьбі з гунами, після чого більша частина остроготів підпорядковується переможцям. Дукс некоролівського походження взяв хлопчика-короля до себе, об'єднав свою гревтунгську дружину з аланськими і гуннських контингентом і повів цю конфедерацію трьох народів у Римську імперію. Незважаючи на це, Алат - так звали гревтунгського вождя і його аланський союзник Сафрак не стали королями, незважаючи ні на порятунок короля, ні на їх рішучі дії при Адріанополі, ні на заняття Паннонії. Вони представляються прихильниками амальської законності, які на основі визнаної королівської влади Амалія виводять виправдання своєї влади і утримують її. Таким чином, поряд з великою королівською владою Амалія існувала ще племінна влада полководця некоролівського походження.

Готські тервінги

Тервінги  були готським племенем на Дунайській рівнині на заході від р. Дністер у 3-ому та 4-ому сторіччах. Вони мали тісні контакти з гревтунгами, іншими готськими племенами на сході р. Дністер, також, як і пізніше Римська імперія (або раніше Візантійська Імперія). Археологічно вони відповідають Черняхівській культурі, разом з гревтунгами.

Тервінги вперше з'явився в історії як «чіткі» люди в році 268, коли вони вторглися у Римську Імперію.Це вторгнення охопило римські провінції: Паннонія та «Іллірікум» (Римська провінція, Illyricum) і навіть близько, безпосередньо до Італії. Проте, тервінги зазнали поразки у битві, цього ж літа поруч із сучасним кордоном Італії-Словенії а потім брали участь у «битві Наіссуса» (Battle of Naissus), цього ж січня. Протягом наступних трьох років вони були витіснені до р. Дунай у серіях кампаній імператорами Клавдія II (Claudius II Gothicus) та Аурелія (Aurelian). Проте вони обслуговували своє володіння у Римській провінції Дакія, яку Аурелій покинув у 271 році.

Дивізія готів вперше згадується у 291 році. Тервінги вперше згадуються приблизно цієї дати.Їхня перша згадка відбувається в панегірику імператора Максіміана (285—305), доставленого 291 року або незабаром (можливо доставив Трір 20 квітня 292 року) і традиційно приписувалося Клаудісу Мамертінусу (Claudius Mamertinus), який говорить, що «Тервінги, інша дивізія Готів» (Tervingi pars alia Gothorum) приєднується до Тайфалі (Taifali) для нападу на вандалів та гепидів. Термін «Вандали» можливо, був помилковий з «Віктохалі»(«Victohali») оскільки близько 360 року історик Евтропіус (Eutropius) повідомляє, що Дакія була того часу (nunc) населена: тайфалами (Taifali), віктохалами (Victohali), та тервінгами (Thervingi).

Готська Війна (367—369).У 367 році Римський Імператор Валенс нападає на тервінгів, що були на півночі від р. Дунай. Проте він був не в змозі уразити їх безпосередньо, оскільки вочевидь велика частина готів відступила до Montes Serrorum (який є ймовірно південними Карпатами). Амміанус Марцеллінус говорить, що Валенс не міг знайти, з ким боротися (nullum inveniret quem superare poterat vel terrere) і навіть мав на увазі, що всі вони втекли, охоплені жахом, до гір (omnes formidine perciti… montes petivere Serrorum). У наступному році була повінь Дунаю, що завадила римлянам перейти річку. У 369 році Валенс пройшов глибоко у території готів, виграючи у серіях сутичок з гревтурінгами (і, можливо, тервінгами). Мир був укладений згодом.

Готська Війна (376—382).Тервінги залишилися у західній Скіфії (ймовірно сучасна Молдова та Валахія)до 376 року, коли один з їхніх лідерів, Фрітігерн (Fritigern), апелював до римського імператора Валенса дозволити йому поселитися із своїми людьми на південному березі Дунаю. Тут вони сподівалися знайти притулок у гунів. Валенс дозволив це. Проте вибухнув голод та Рим був несхильний забезпечувати їх продовольством; і вийшло відкрите повстання, яке призвело до розграбування і руйнування всюди у Балканах, смерті Римського Імператора і руйнувань в середині Римської армії.

Битва при Андріанополі у 378 була рішучим моментом війни. Римські війська влаштували різанину; Імператор Валоенс був убитий протягом боротьби, шокуючи Римській світ і, врешті-решт, примушував римлян вести переговори та оселити варварів на римській землі, що було новою тенденцією з далекодосяжними наслідками для можливої осені Римської Імперії.

ЕРА АТАНАРІХА (365-376/381 РР.)

Десять років історії тервінгів, що передували вторгнення гунів, відмічені чином Атанаріха, який вражав уяву як сучасників, так і нащадків. Ще в VII ст. вестготи згадували про Атанаріха як про свого «короля-засновника». Навіть у системі амальской «Origo Gothica» не належав до Амалії, Атанаріх займає особливе місце. Кассіодор наводить його слова як пряму мову першого готського князя. Опір Атанаріха Риму і його примирення в кінці життя з імператором послужили прикладом для наслідування в історії готської ідентичності на заході і на сході. Так як готський правитель переслідував християн, то церковна історіографія V ст. надала його образу демонічні риси. За життя він був втягнутий і у внутрішньоготську боротьбу. Незважаючи на це, в похмурих тонах його зображували тільки ворожі готами перекази. Сьогодні Атанаріх вважається першим персонажем готської політичного життя, «про який ми знаємо більше, ніж тільки його ім'я», так як античні автори не тільки згадують про нього і розповідають про його дії, але і приписують йому різні мотиви .Деякі римські сучасники знали Атанаріха особисто або через особливих довірених осіб.

Атанаріх був головою «королівського роду скіфів», тобто тієї сім'ї, яку по праву називають старшими Балтамі. Алітерація, варіація і ритм імен: Атанаріх, Аоріх. Аріаріх - мають схожість з «ідеальним типом» Хадубранд, Хільдебранд, Херібранд. Так як порівняння функцій згаданих тервінгів вказує на велику схожість між ними, то виникло припущення, що ці «готські королі» були представниками трьох поколінь Балто IV ст. і відповідно суддями тервінгів. Батькові Атанаріха, який приблизно в 332 р. прибув до Візантія в якості заручника, Костянтин Великий поставив почесну статую, щоб залучити його на свій бік. Наслідки цього були досить скромними, оскільки гот взяв зі свого сина зобов'язання ніколи не ступати на римську землю. Хоча цю заборону можна пояснити швидше інституційної обов'язком судді, ніж особистої ненавистю до Риму, він все ж був достатній над долею Атанаріха.

На початку літа 364 р. Південніше Дунаю готи еше не могли грабувати з розмахом. Тервінгські мародери повинні були б абсолютно не дорожити своїм життям, якщо б вони переправилися через Дунай якраз в той час, коли об'єднана імператорська армія просувалася вздовж берега рекі53. Ймовірно, якісь дрібні сутички все ж мали місце, так як 19 червня 365 р. Валентиніан віддав чолі провінції Прибережна Дакія наказ відновити або знову відбудувати наглядові і сторожові башні. За подібні заходи узявся і Валент на своїй ділянці «готського берега». Спорудження по можливості безперервного ланцюга сторожових постів мало перешкоджати проникненню задунайських розбійницьких банд.Відповідний указ з'явився відповіддю на готські провокації. Однак маршрут обох імператорів жодним чином не вказував на те, що до весни 365 р. готи виявляли якусь активність, Валент давно перебував на шляху до Сирії і вже досяг Віфінії, коли в розпал літа 365 р. він отримав тривожне повідомлення від своїх командувачів прикордонними військами: «Народ готовий, (давно) залишений у спокої і тому надзвичайно дикий, утворив союз і готує напад на сусідні фракійські провінції» .

Валент негайно ж відреагував, пославши кінноту і піхоту в області, над якими нависла загроза. Однак при проході через Константинополь Про-копій залучив на свою сторону елітні частини і з їх допомогою став імператором. У той час як Валент очікував в Малій Азії, поки спаде літня спека, узурпатора вдалося зробити подвійний трюк. Використовуючи уявну чи реальну готську небезпека, він, з одного боку, домігся приєднання всієї Фракії, а з іншого - змусив тервінгів як федератів виконувати їх союзницький долг. У цей момент Атанаріх був уже партнером римлян по переговорах, а значить, з ним Прокопій і почав листуватися. Римські спостерігачі описують Атанаріха скоріше як представника або виконавця волі більшості «королів готовий» або «об'єднаних королів», ніж як короля або князя, який має повноваження монарха. У присутності вдови Констанція II і з його малолітньою дочкою на руках, Прокопій постав перед армією як член будинку Флавіїв. Точно так само, наполягаючи на свої родинні зв'язки з Костянтином Великим і Констанція, він домігся військової підтримки з боку готов58. Після цього на допомогу узурпатора прийшли 3000 добірних тервінгських воінів. Марцелл спробував за допомогою готського корпусу стати імператором, це йому не вдалося. Потім тервінгі повернули назад, вважаючи себе все ще союзниками, а не ворогами римлян. Однак на зворотному шляху до Дунаю над ними була здобута перемога безкровна, а самі вони були на перших порах інтерновані в різні міста Фракії. «Цих знатних осіб король скіфів зажадав назад. Ситуація була делікатної і в рамках права важкою ». Атанаріх дійсно міг пред'явити послу імператора Валента, який вимагав звіту про підтримку готами узурпатора, письмову і, очевидно, серйозно обгрунтоване прохання про поміч. Валент, який звів криваві рахунки з римськими прихильниками свого противника, не думав щадити варварів і не видав полонених. Більше про них нічого не відомо.

Вибачення тервінгів ні до чого не привели. Валент не став з ними рахуватися і, домовившись з братом, готувався до війни. Разом з тим імператор послідовно продовжував ті заходи, за проведення яких узявся на дунайському фронті ще до епізоду з Прокопом. Непримиренна позиція і рішучість імператора почати війну викликають сумніви. Хто ж насправді був агресором-Атанаріх або Валент? Він перебував в 365 р. на шляху до Сирії імператор безумовно не хотів війни. Що стосується тервінгскіх мародерів, то вони проявляли ворожість. Чи можна дійсно прийняти римську точку зору, що готські народи створили в 365 р. конфедерацію, щоб напасти на Імперію?

Чисельність війська, яку зазначає Амміан Марці Імператор або ставився до готів точно так само зневажливо, як це приписується Юліану, або потрібно було просто покарати локально діючі загони дружинників, а не відбивати напад всього племінного союза66. Проти припущення, що готи планували наступальну війну, є ще ряд аргументів: коли Юліан вирушив у похід проти персів, тервінги виконали свій обов'язок федератів і ще в 362/363 р. послали свої контингенти до Сирії. Римська армія, однак, захотіла вирушити не проти персів, а проти «дакійських» готовий. Але Юліан наполіг на широкомасштабної перській війні, яка зовсім не відповідала приводу (були порушені кордону), у всякому разі вона велася проти схильного до світу ворога. Повернувся зі звісткою про смерть Юліана з перського походу готським воїнам, ймовірно, було відомо про настрої в римській армії. Тепер слід було очікувати наступу на дунайському фронті, найкращим чином укріпленому покійним імператором. Готи відчували загрозу. Вони утворили конфедерацію з усіх племен (gentile) і підкорилися вищої племінної (Teilstamme) уповноваженому, якого римські джерела називали суддею, а готські - kindins. Але йому не можна було покидати області проживання племен, через що він найменше годився для того, щоб бути ватажком у наступальній війні. Навпаки, готський суддя відповідав за оборону Gutpiuda, «країни народу готовий», як від зовнішньої, так і від внутрішньої опасності67.

Навесні 367 р. справа зайшла досить далеко; після ретельної підготовки Валент почав військові дії, які тривали до кінця літа 369 р. У Трансмаріскі (суч. Тутракан), де Костянтин спорудив пором, укріплений плацдармом Дафна на іншій стороні річки, і де був наведений наплавний міст. Римляни перейшли Дунай і просунулися в волоський центр розселення тервінгов і тайфалів. Однак Атанаріху вдавалося весь час уміло ухилятися від імператорської армії, і він повів у Карпати основну частину довіреної йому племінного союзу. Тайфали при цьому не згадано, але, будучи настільки ж рухливими, як і готи, ймовірно, перебували серед них. Римляни спустошували країну, переслідуючи розрізнені групи жителів, але і вони самі постраждали від нападів партизанів. «Після цього (імператор) зі своїми загонами безперешкодно повернув назад, не завдавши ворогові серйозного збитку і не постраждавши від нього» . Повінь 368 р. перервало військові дії, так як Валент не зміг перейти Дунай. На цей раз було вирішено обійти тервінгов набагато східніше. У якості опорного пункту був обраний Вікус Карпорум (суч. Хиршо-ва) в Добруджі, тобто саме там. де Дунай найближче до Карпат. Тому степ Береган, ймовірно, належала тайфалам. збиралися обходити зі сходу. На ділі ж обставини склалися так, що імператору не залишалося нічого іншого, як по завершенні літньої кампанії розбити табір на Дунаї і розташуватися на зимові квартири у Маркіанополя. Валент не витратив би даремно літо 368 г, якби костянтинівський кам'яний міст в провінції Прибережна Дакія був відремонтований.

Якщо вже спустошливий похід римлян 367 р. завдав великої шкоди тервінгам, то природна катастрофа 368 р. ще більше погіршила їхнє становище. Втрати врожаю попереднього року не можна було заповнити. Крім того, була відсутня торгівля з римлянами, яка була потрібна для безперебійного постачання. Жанрові фото в панегіриках, що зображують мирних, що займаються землеробством готовий, не були чистою риторикою. Готський мова, якою написана Біблія, відрізняється розвиненою аграрної лексикою. Селянське населення сіл є одним з героїв історії мучеництва святого Сави.Але сільським господарством займалося, в першу чергу, не готське населення ". Однак, незважаючи на загрозу вимирання від голоду, і на третій рік війни Атанаріх продовжував дотримуватися своєї стратегії, яку підтримав сам« святої Дунай  ». Цього разу Валент перейшов річку у Новіодуна (суч. Ісакча). Імператор наказав навести наплавний міст і вторгся в нинішню Бессарабію (Молдавську РСР). При цьому він спочатку зіткнувся з гревтунгамі, які прийшли, можливо, на допомогу тервінгам через степ Буджак точно так само, як ті, в свою чергу, в 376 р. намагалися допомогти їм проти гунів. Вершники гревтунгов швидко відступили, і імператорські війська рушили далі. Чим глибше вони проникали в область між Прутом і Дністром, тим сильніше ставало опір тервінгів, поки нарешті перед римським військом не з'явився Атанаріх. Дивно, що Атанаріх вступив в битву тільки з частиною воїнів племені. Припущення, згідно з яким йому потрібні були резерви проти союзника римлян Фрітігерна, невірно, тому що збройний конфлікт між двома готськими вождями вибухнув тільки через сім років. Швидше за все, він зовсім не збирався давати римлянам вирішальна битву. Готи програли битву, але під проводом Атанаріха уникли знищення. Після тактично грамотного відступу готський суддя почав переговори з римлянами. Спроба оточити надзвичайно рухому групу племен і завдати їй рішучої поразки виявилася марною, і Валент схилився до того, щоб погодитися на мирні пропозиції Атанаріха. Кінець військових дій відповідало, зрозуміло, і корінним інтересам готовий, економіка яких перебувала в критичному стані і не дозволила б їм продовжити війну з римлянами.

У вересні 369 р. Валент був змушений укласти з Атанаріхом світ на паритетних засадах, визнати його «релігійно» обгрунтовану відмову ступати на римську землю. Переговори велися «в умовленому місці» в човнах, що стояли посеред Дунаю. Атанаріх хотів більшого: для нього мова йшла про визнання римлянами його до цих пір тимчасової монархії. Для цього він був готовий на жертви економічного порядку, а також взяв до уваги роздратування римлян через умови, в яких йшли переговори про мир. Таким чином, було укладено новий договір, який хоч і відновлював «дружбу», між Імперією і готами, але його умови були набагато гірше в порівнянні з союзом 332 р. Торгівлю між дунайськими провінціями і тервінгами, яка велася дотепер вільно, римська сторона обмежила двома місцями на кордоні, були також встановлені виплати для федератів Готи дали заручників, імператор повернувся в Константинополь і прийняв переможний титул Готського. У Атанаріха були розв'язані руки для того, щоб продовжувати переслідування християн аж до 372 р., тобто фактично для придушення внутрішнього ворога. Навряд чи можна говорити про переможний для римлян закінчення війни або про військовій поразці готовий. Тому представникам імператора, насамперед ритору Фемістій, насилу вдавалося виправдовувати «філантропічну» політику Валента щодо готовий. Фемистий, який у якості посланника Константинопольського сенату брав участь у мирних переговорах і особисто знав Атанаріха, не приховував своєї поваги до особистості готського судді ™.

Друга хвиля гонінь на християн готовий тривала з 369 до 372 р., і вони проводилися незрівнянно більш систематично, ніж у середині століття Привід і мотиви переслідувань християн нагадували про характер дій державних установ Імперії в доконстантіновські часи. Тепер мова йшла не про окремі антихристиянських акціях або про посиланням одноплемінників-християн, а про спроби кривавими методами винищити їх. Переслідування ці велися під керівництвом Атанаріха, який здійснював їх точно так же за рішенням тервінгської знаті, як і керував з 365 р. конфедерацією дунайських готів. зору. Вульфа стає особистим противником Атанаріха, який боїться, що християнське вчення зруйнує «віру батьків». Подібно язичницьким імператорам, готський суддя примушує своїх християнських одноплемінників до поклоніння ідолу. Атанаріх наказав провезти на возі по всій країні «щось подібне зображення бога» і приносити йому жертви.

Звичайно, по Гуттіуде не возили одного «загальнодержавного» ідола-кожне плем'я тервінгів, кожне куні використовувало свою святиню. Безумовно, дерев'яний бовван, обраний для цих цілей у володіннях Атанаріха, мав відповідності в інших куні. Ідоли - їх пов'язують з асами - повинні були символізувати божественних предків відповідного куні. Хто не почитав їх і відмовлявся приносити їм жертви, той не визнавав походження готів, заперечував ідею божественності предків - основу племінного єдності-і відрікався тим самим від усього готського.

Консервативна політика Атанаріха не могла усунути протиріч всередині тервінгської конфедерації. Дунайські готи-християни вже представляли собою досить значну меншість, яка так і не було знищено. Жорстокі переслідування лише поглиблювали тервінгский розкол і в значній мірі сприяли катастрофі 376 г.

Суддівську владу Атанаріха, яка преставляет собою тимчасовий монархічний інститут, весь час продовжувалася, так як для тервінгської конфедерації 365 р. постійно існувала внутрішня і зовнішня угроза. Той факт, що суддівські повноваження Атанаріха нічим не обмежувалися, таїв у собі небезпеку створення монархічної держави на північ від Дунаю. Воно перетворилося б на королівство, яке в рівній мірі загрожувало б тервінгській аристократії і римському правительству. Влітку 376 р. Атанаріх вирушив із сильним військом з Молдавії. Позиція тервінгов була неабияк віддалена від місцевості , яка наспівувала «Долина гревтунгів». Два знаменитих вождя, Мундеріх і Лагарман, перевели авангард через річку на схід «приблизно на двадцять миль», вони повинні були спостерігати за просуванням гунів «за кордоном». Однак контакти між тервінгами і гревтунгами налагоджені не були, хоча і частково розбитих гунами остроготів вдалося відірватися від переможців і піти на захід.

Отже, Атанаріх зібрав значну частину тервінгської конфедерації між Сіретом і Прутом і почав зміцнювати довгим валом відкритий південний фланг пені рального молдавського плато Археологи стверджують, що залишками цього валу є земляний вал між Плоскуценамі і Стоікана-ми. Цей вал припускає, що знаходилися в скрутному становищі тервінгі провели такі роботи, які були характерні для фараонівських Єгипту. Тому така ідентифікація здається неймовірною, але все ж Атанаріх повинен був робити великі зусилля, спрямовані на оборону, а проте він відсторонив тайфалов від цих заходів. З посиленням гунської небезпеки в поліетнічної спільності готів-тервінгів заглиблювалися тріщини. Кожному своя сорочка була ближча до тіла. У той час як Атанаріх форсував своє «вірне підприємство», на нього знову абсолютно несподівано напали гуни. На цей раз зібрані в Молдові тервінгі пропали б, не перешкодь їх ворогам занадто багата здобич.

11 січня 381 р. Атанаріх був з пошаною прийнятий у Візантії Коли Ата-наріх вступив у місто Великого Костянтина, імператор особисто вийшов йому назустріч ". Може бути, навіть у присутності шанованим гота Фемистий, який познайомився з Атанаріхом при укладанні світу 369 р. , міркував про політ Іке імператора щодо готів " Але вже через два тижні, 25 січня, готський князь помер". Ще більшою мірою, ніж блискучий прийом, імператорську владу і велич змогли вражаюче продемонструвати державні похорони, які, згідно з римським ритуалу , православний Феодосій влаштував язичнику Атанаріху. Вшанування небіжчика мало проілюструвати політику Феодосія, яка викликає в пам'яті видні спроби початку 70-х рр.., і ця мета була достигнута. Політичні жести такого роду вели до умиротворення готів і висновку історичного союзу в жовтні 382 р. Атанаріх вважався спадкоємцем Фрітігерна і готським королем, який тепер розглядав свій наполегливий опір. Після смерті свого государя всі готи переходили під владу Феодосія, який відновив союз Константина.