«Гра» як естетична категорія

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

РЕФЕРАТ

на тему на тему: «Гра» як естетична категорія»

Виконала: Вакуленко Н.В.

студентка групи ГПз-122,

гуманітарно-правового факультету

Перевірила: Коваленко О.В.

к.соц.н., доц. кафедри психології

ЗМІСТ

ВСТУП

Головною категорією, яка фактично визначає предмет естетики, є естетичне. Естетичне це найбільш загальна категорія естетики, за допомогою якого позначається її предмет і виражається сутнісна спорідненість і системна єдність всього сімейства естетичних категорій.

Естетичний початок пронизує всю цивілізацію, супроводжучи фактично будь-яку діяльності людини. Один з носіїв естетичного в культурі є ігровий принцип. Справжня гра дійсно має тісний зв'язок з естетичним, бо гра, перш за все, неутилітарна і доставляє і її учасникам, і глядачам задоволення. І можна припустити, що гра виникла через необхідність задоволення естетичної потреби людини, хоча й осмислювалось довгий час по-різному.

Тобто гра є однією з головних і найдавніших форм естетичної діяльності, а саме неутилітарної, здійсненої заради неї самої і доставляє, як правило, її учасникам і глядачам естетичну насолоду, задоволення, радість. Принципово непродуктивний і нераціональний характер гри спрадавна зробив її основою сакральних і ритуальних дійств та мистецтва, наділив таємничим та магічним змістом. Здавна гра використовувалася також в якості ефективного тренінгу для мисливців, воїнів, у навчанні та вихованні дітей. Систематичному науковому вивченню феномен гри піддався тільки у кінці XIX ст. в антропології, психології, культурології, філософії. Виник спеціальний розділ математики - «теорія ігор», - що вивчає і розробляє моделі прийняття оптимальних рішень в складних ситуаціях в самих різних областях людської діяльності. Між тим на неутилітарний, естетичний і сутнісно-значущий для людського життя характер гри філософська думка звернула свою увагу фактично з самого свого виникнення, хоча довгий час її висновки фіксувалися тільки в метафоричній, образній або спорадичній формі.

У даній роботі я розгляну погляди деяких філософів на гру, як на феномен культури.

1. ГРА ЯК ФЕНОМЕН КУЛЬТУРИ ПО Й. ХЕЙЗІНГУ

Новий спосіб осягнення гри явив геніальний голландський філософ і культуролог І. Хейзінга, який написав у 1938 році блискучу працю «Homo Ludens». Його концепція якщо і не перекреслює значення праці як культуротворчого фактору історії, то, у всякому разі, кидає їй виклик. Гра, вважав він, старше культури, культура «виникає і розвивається в грі, як гра», має ігровий характер.

Гра в концепції Хейзінга – це культурно-історична універсалія. Як громадський імпульс, старіший ніж сама культура, гра здавна заповнювала життя й, подібно дріжджам, змушувала рости форми архаїчної культури. Дух, що формує мову, кожного разу перестрибував граючи з рівня матеріального на рівень думки. Культ переріс у священну гру. Поезія народилася у грі й почала жити завдяки ігровим формам. Музика і танець були суцільно грою. Мудрість і знання знаходили своє вираження в освячених змаганнях. Право виділилося із звичаїв соціальної гри. На ігрових формах базувалося залагодження суперечок за допомогою зброї та умовності аристократичного життя. Хейзінга переконаний, що культура в її найдавніших формах "грається". "Вона походить з гри, як живий плід, який відділяється від материнського тіла, - пише автор, - вона розвивається в грі і як гра". "Культура зачинається не як гра і не з гри, а в грі".

Огляд історії культури, її різних епох приводить вченого до висновку про убування ігрового елемента в культурі. Витіснення гри, що почалося у VІІІ ст., фактично закінчується у ІХ ст. Духом суспільства, на думку Хейзінга, починає заволодівати тверезе, прозаїчне поняття користі. Отримує визнання ганебна помилкова думка, що економічні сили і економічний інтерес визначають хід історії. Дух раціоналізму і утилітаризму вбили таїнство і проголосили людину вільною від вини і гріха. Праця і виробництво стають ідеалом, а незабаром ідолом. Культура набагато менше грається, ніж у попередні періоди.

Пізньо-буржуазна культура втрачає ігрову традицію; там же, де схоже, що вона грає, зазначає Хейзінг, - гра ця фальшива. Автор попереджає про псування, руйнування культури, що відходить від своїх витоків. Гра, наповнена естетичними моментами, "програючи" і творячи духовні цінності, - раніше культуро-творчий фактор, - нині переродилася в сурогат ігрової діяльності – в спорт. Він перетворився на науково-технічно організований азарт. З єдності духовного і фізичного він зберіг низинну фізичну сторону. Культурна гра – гра громадська і загальнодоступна. Чим більше в ній учасників і менше глядачів, тим більш плідна вона для особистості.

Духовне напруження культурної гри, на думку Хейзінга, втратило навіть мистецтво. У мистецтві відокремилися дві сторони художньої діяльності: свободно-творча і суспільно-значуща.

Аналіз сучасної свідомості автор "Homo ludens" супроводжує поняттям "пуеліризм" – поняттям, яке передає наївність і дитячість одночасно. Пуеліризм протилежний ігровій свідомості, він несе в собі несамостійність, грубість і нетерпимість юнацтва. В основі пуеліризму – плутанина гри і серйозного. Робота, борг, життя не сприймаються сучасною людиною серйозно, і, навпаки, ігрова діяльність здобуває серйозний характер. Політичні промови провідних лідерів – зле пустування, зауважує Хейзінга. У сучасному житті панує сурогат ігрової діяльності: темперамент дітей, що переросли і мудрість юнацьких клубів. Сюди потрапляє, наприклад, потреба в банальних розвагах, що легко задовольняється і ніколи не насичується, спрага грубих сенсацій, потяг до масовим видовищ. Ранні епохи не виключають подібних явищ, але там немає масовості й жорстокості, з якою вони проявляються в публічному житті сьогодні. У пуеліризації культури відіграв фатальну роль вступ напівграмотної маси в духовне спілкування, що призвело до девальвації моральних цінностей, вважає Хейзінга.

Шлях перетворення культури вчений бачить у поширенні нового громадського духу. Необхідно відродити в широкій культурній свідомості первозданну ігрову природу.

Концепція "культури-гри" конструює свого роду образну модель культури, що базується на гуманістичних цінностях, що вступили в протиріччя з реальністю ХХ ст. Такі поняття, як закон, порядок, благородство, честь, порядність, свобода, безкорисливість, душевна рівновага, колективність, гармонія і цілісність особистості, визначають ігрову альтернативу. Тісні і різноманітні узи, що пов'язують гру і красу. Гра пронизана ритмом і гармонією, їй притаманні радість і витонченість.

Не всяка гра може бути культуротворчим чинником. Справжня культура вимагає "благородної гри". У цій ідеї гідність гуманіста Хейзінги, що виступав проти свавілля і варварства, але в той же час і основне протиріччя заявленої теми, в якій проблема серйозного і ігрового заплутана в коловороті понять. Адже сама по собі гра ні добра, ні погана. І якщо людина опиняється в ситуації морального вибору, Хейзінга приписує йому рішення, гідне кантівського категоричного імперативу. Моральна совість представляє мірило людського вчинку.

2. КОНЦЕПЦІЯ ГРИ В ТЕОРІЇ МАСОВОГО

СУСПІЛЬСТВА ОРТЕГА-І-ГАССЕТА

Тема гри надихнула також іспанського філософа Х. Ортегу-і-Гассета (1889-1955). Подібно Хейзінгу Ортега стурбований долею сучасної культури, кризовим буттям особистості в умовах "масового суспільства". Шлях порятунку культури він бачить у збереженні духовних цінностей аристократичної еліти.

Свої соціологічні ідеї Ортега досить виразно висловив в невеликій за обсягом, але широко відомій книзі "Дегуманізація мистецтва". Він вважає, що існують два різновиди роду людського: "народ", або маса, що є "відсталою матерією історичного процесу"; еліта – особливо обдарована меншість, творці справжньої культури. Призначення "кращих" – бути в меншості й битися з більшістю. Протягом півтора століття сірий натовп претендував на те, щоб представляти "все суспільство". З цим Ортега пов'язує всі недуги Європи. На його переконання, наближається час, коли суспільство від політики і до мистецтва знову почне складатися, як повинно, у два ордени чи ранги: орден людей видатних і орден людей пересічних.

Життя видатних людей зосереджене у сфері ігрової діяльності. Гра протиставляється буденності, утилітаризму і вульгарності людського буття. У творах іспанського автора установка на гру набуває різних відтінків: від трагічного до лікуючого, спортивно-святкового почуття життя.

Констатуючи важку кризу, через яку проходить сучасна свідомість, Ортега відзначає найтонші його прояви. "Система цінностей, що організовувала людську діяльність ще якихось тридцять років тому, втратила свою очевидність, привабливість, імперативність. Західна людина захворіла яскраво вираженою дезорієнтацією, не знаючи більше, по яким зіркам жити".

Багата уява іспанського теоретика створює ігрову утопію спортивно-святкового ставлення до життя. Образ нового світовідчуття він розкриває на прикладі нового мистецтва. Нове мистецтво ("модернізм") завжди комічне за своїм характером. Не те, щоб зміст твору був комічним. Просто тепер саме мистецтво стає грою. Ортега визначає основні тенденції нового стилю: тенденцію до дегуманізації; тенденцію уникати живих форм; прагнення до того, щоб твір мистецтва був лише витвором мистецтва; прагнення розуміти мистецтво як гру і тільки; тяжіння до глибокої іронії; тенденцію уникати всякої фальші і, у цьому зв'язку, ретельну виконавчу майстерність.

Загальнородовою і найбільш характерною рисою нової творчості і нового естетичного почуття Ортега називає тенденцію до дегуманізації. Художники наклали табу на будь-які спроби привити мистецтву "людське". "Людське" – це комплекс елементів, що складають наш звичний світ. Ортега переконує, що натовп вірить, що відірватися від реальності для художника легка справа. Тоді як насправді це найважча річ на світі. Створити щось, що не копіювало б "натури" і, проте, мало б певний зміст, - це припускає високий дар. Нове ігрове мистецтво елітарне і доступне тільки обдарованій меншості.

Панування буржуазної системи цінностей, з очолюючим в ній принципом Користі, породило у Ортеги уявлення, що дійсність окупована масою обивателів. Міщанство в його очах розростається до розмірів усього людства. Людське прирівнюється до бездуховного. На противагу набору негативних реалій буржуазної культури творча уява Ортеги конструює світ естетичної гри як справжнє буття духу.

Ортега схвалює тенденція культури, яка витісняє "людське, занадто людське", оскільки необхідно підкорятися тому імперативу, який диктує епоха. У доповіді "Про спортивно-святковий сенс життя" Ортега міркує про те, що всі види діяльності, пов'язані з виконанням певних цілей, є життям лише другого порядку. Теоретик переконаний, що людина може піднятися над сумним світом буденності, лише перейшовши в область неутилітарних відносин. Кращим же прикладом безцільного напруження Ортега вважає спорт. Спортивна діяльність – початкова, творча, найважливіша в людському житті, а праця – просто похідна від неї діяльність, або осад.

3. ГРА В БІСЕР

Гра в бісер (надалі – Гра), згідно з романом Гессе, виникла в колах найбільш обдарованих математиків і музикантів, включивши в процесі тривалого історичного розвитку в коло своїх учасників – гр.авців, зберігачів, служителів, розробників, - всю інтелектуально духовну еліту людства. Вона формувалася як неутилітарна і в якійсь мірі езотерична ігрова діяльність, що синтезує всі інтелектуальні, наукові, духовні, релігійні, художні цінності та здобутки людства за весь час його існування і поступово перетворилася по суті в «гру ігор» - елітарну духовну культуру людства. Професійно її вивчають, зберігають її архіви (ігрові партії), досліджують, розробляють і проводять періодичні гри при великому скупченні глядачів, готують кадри Гри в елітних школах мешканці спеціальної Провінції Касталії, займаються лише Грою. Гра має свої складні правила, які неухильно дотримує касталійська ієрархія на чолі з Магістром Гри.

«Ці правила, мова знаків і граматика Гри, - пише Гессе, - являють собою якийсь різновид високо розвинутої таємної мови, в якому беруть участь самі різні науки і мистецтва, але насамперед математика і музика (або музикознавство), і який здатний виразити і співвіднести зміст і висновки мало не всіх наук. Гра в бісер – це, гра з усім вмістом і всіма цінностями нашої культури, вона відіграє ними приблизно так, як у часи розквіту мистецтв живописець грав фарбами своєї палітри. Всім досвідом, всіма високими думками і творами мистецтва, народженими людством в його творчі епохи, всім, що наступні періоди вченого споглядання звели до понять і зробили інтелектуальним надбанням, всією цією величезною масою духовних цінностей умілець Гри грає як органіст на органі, і досконалість цього органу важко собі уявити – його клавіші й педалі охоплюють весь духовний космос, його регістри майже незчисленні, теоретично грою на цьому інструменті можна відтворити весь духовний зміст світу».

Виникнувши як інтелектуальна гра духовними цінностями і схемами, що лежать в їх основі, образами, фігурами, мовами, ієрогліфами, мелодіями, науковими теоріями, гіпотезами і т.п., Гра скоро перейшла від суто інтелектуальної поверхневої віртуозності до споглядання, медитацій, поглиблених вдивлянь у кожен хід Гри, в кожен елемент, до глибинних переживань і іншим прийомів духовних практик, тобто перетворилася на свого роду богослужіння, правда, без Бога, релігійної доктрини і якоїсь теології. Головним результатом Гри було досягнення в її процесі стану найвищої духовної насолоди, неземної радості, особливої «веселості». Отже, Гра є вищою формою естетичного досвіду в його істинному, глибинному розумінні.

Аура особливої «веселості», що супроводжує Гру, охоплювала всю Касталію та її мешканців. «Веселість ця – не пустощі, не самовдоволення, вона є вище знання і любов, вона є прийняття всієї дійсності, бадьорість на краю всіх прірв і безодень, вона є доблесть святих лицарів, вона непорушна і з віками і наближенням смерті лише міцніє. Вона є таємниця прекрасного і справжня суть всякого мистецтва. Поет, який в танці своїх віршів прославляє пишність і жах життя, музикант, який змушує їх зазвучати ось зараз, - це світлоносиць, який примножує радість і світло на землі, навіть якщо він веде нас до них через сльози і болісне напруження. Поет, чиї вірші нас захоплюють, був, можливо, сумним ізгоєм, а музикант – сумним мрійником, але і в цьому випадку його творіння причетне до веселощів богів і зірок. Те, що він нам дає, - це вже не його морок, не його біль і страх, це крапля чистого світла, вічної веселості. І коли цілі народи і язики намагаються проникнути в глибини світу своїми міфами, космогонією, релігіями, то й тоді саме останнє і найвище, чого вони можуть досягти, є ця веселість... Вченість не завжди і не скрізь бувала веселою, хоча їй варто було б такою бути. А наша гра в бісер поєднує в собі всі три початки: науку, шанування прекрасного і медитацію, і тому справжній гравець повинен бути налитий веселощами, як стиглий плід своїм солодким соком...». 
ВИСНОВОК

Підводячи підсумки короткому образу ігрових концепцій, важливо відзначити, що ці концепції історично змінювалися, не відкидаючи один одного, як це може здатися на перший погляд. Навпаки вони являють собою цілий ряд проникнень в сутність предмета.

Виходячи з вище викладеного, гра – це не манера жити, а структурна основа людських дій. Крім того, можна стверджувати, що гра, по-перше, не зводиться тільки до естетичної функції, по-друге, різні типи ігор володіють різним рівнем естетичного. У грі, наприклад, може була наявний досить сильний (хоча і не завжди усвідомлюваний) елемент моделювання реальної поведінки людей у певних ситуаціях, який сприяє виробленню відповідних поведінкових стереотипів і навичок. Далі, найважливіший компонент гри – елемент змагання, азарт, прагнення будь-якою ціною перемогти, тобто свого роду специфічний утилітаризм, збудження пристрастей суперництва, змагання і т.п., які також не вписуються в сферу естетичного.

І тим не менше основу гри складає естетичне начало. При цьому діапазон його в різних ігрових видах великий (як і в мистецтві, де, до речі, ігровий елемент теж відіграє важливу, а в деяких видах і головну роль) – від самого мінімального та примітивного, наприклад, у спортивних змаганнях, гольфі, футболі, хокеї до витончено-рафінованого, наприклад, у шахах, іграх думки і сенсами у філософії, сучасних словесних гуманітарних практиках або в межі мислимих ігор – Грі в бісер.

Таким чином, гра є важливим формуючим фактором культури, сутність якої складають спонтанність і відсутність прагматичної установки. З конкретних елементів такої культури складається елітарний пласт культурного процесу, який протистоїть натиску культури масової.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ Й ПОСИЛАНЬ НА ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСИ

1. Бычков В.В. Эстетика [Електронний ресурс]: «erLIB.com - бесплатная электронная библиотека» – веб-сайт. – Режим доступа: http://www.erlib.com/Виктор_Бычков/Эстетика/18/.
2. Гусейнов А.А. История этических учений [Електронний ресурс]: Библиотека "Полка букиниста" – веб-сайт. – Режим доступа: http://polbu.ru/guseinov_ethichistory/.
3. Кривцун О.А. Естетика [Електронний ресурс]: www.deol.ru – веб-сайт. – Режим доступа: http://www.deol.ru/users/krivtsun/aesthetics.htm
4. Буданова В.В. История мировых цивилизаций: Словарь обязательных терминов и понятий [Електронний ресурс]: Национальная историческая энциклопедия – веб-сайт. – Режим доступа: http://interpretive.ru/dictionary/ 396.
5. Борев Ю.Б. Эстетика. – М.: Политиздат, 1988. – 490 с.
6. Хотинская Г.А. Игра как феномен культуры в культурологических и семиотических описаниях (Пролегомены) – веб-сайт. – Режим доступа: http://jarki.ru/wpress/2011/10/20/2769/.
7. Библиотека «Культурология» – веб-сайт. – Режим доступа: http://www.countries.ru/library/ideas/igra.htm.

Конспект першоджерела: Аристотель. Нікомахова етика. Книга 3.

І. Чеснота – це, можна сказати, мета державного способу життя, а доброчесна людина – це та, яка робить правильні вчинки, а для цього, з моєї точки зору, вона (людина) повинна бути всебічно розвинута. Чеснота буває двох видів – розумова і моральна. «Розумова виникає і зростає переважно завдяки навчанню і саме тому має потребує у довгому тренуванні, а моральна народжується звичкою».

Моральна чеснота пов'язана з пристрастями і вчинками, причому за довільні пристрасті і вчинки хвалять або засуджують, а за мимовільні - співчувають, а іноді навіть жаліють. Тому чесноту необхідно розділяти на довільну і мимовільну.

Але виникає питання: чи є вчинок мимовільним або довільним, якщо він відбувається «зі страху перед досить тяжкими бідами або заради чогось морально прекрасного». Вчинки такого роду є змішаними. Якщо людина робить необдуманий, на перший погляд, вчинок, але заради досягнення чогось прекрасного і цей вчинок має позитивний результат, то такий вчинок є довільним, а людина – розумною. А якщо ж при вчиненні необдуманого вчинку людина переслідує «погані» цілі, не заради чогось звичайного, то такий вчинок є мимовільним, а сама людина – поганою. Деякі вчинки не похвальні, але коли людина здійснює їх через певні обставини, то вони викликають співчуття. Якщо ж вчинок здійснений з примусу чи ні, то такий вчинок викликає похвалу або осуд. Підневільний вчинок – це вчинок, який здійснюється людиною залежно від зовнішніх обставин, на які людина не може вплинути.

II. Всі вчинки є мимовільними, якщо вони здійснені через «невідання – δι αγνοια» (тобто необізнаність) і змусили людину страждати і каятись.

При чому вчинки, здійснені через невідання або в невіданні – це різні речі. Наприклад, п'яна або охоплена гнівом людина, здається, робить вчинки не з невідання, але з відомих причин неусвідомлено і в невіданні. Вчинок, здійснений через невідання або в невіданні визначається в залежності від обставин. Невідання може стосуватися всіх обставин, при яких здійснюється вчинок. Так, хто не знає якихось обставин, здійснює вчинок мимоволі, особливо, якщо він не знає самого головного, а саме умови і цілі його вчинку. Крім того, вчинок, який здійснений через невідання такого роду, визначають як мимовільний, при цьому він змушує людину страждати і каятись.

III. Якщо мимовільне здійснюється підневільно і через невідання, то довільне – «це, по-видимому, те, джерело чого – у самому діячі, який при цьому знає ті окремі обставини, за яких вчинок має місце». Так як, людині властиво робити вчинки в пориві люті і за бажанням, то такі вчинки «безглуздо вважати мимовільними».

ІV. Свідомий вибір. Може здатися, що свідомий вибір і є довільне, однак ці поняття не тотожні. До довільного причетні і діти, і інші живі істоти, а до свідомого вибору – ні, при цьому раптові вчинки називаються довільними, а свідомо обрані – ні. Свідомий вибір – це не потяг, запеклий порив, бажання або певна думка. Хоча якщо бажання спрямоване до певної мети, то свідомий вибір має місце, наприклад, ми бажаємо бути здоровими і ми бажаємо бути щасливими. Крім того, свідомий вибір хвалять, скоріше, за те, що вибране правильне рішення (тобто за вірність), думку ж схвалюють за істинність. Зрештою, «свідомо ми вибираємо те, що ми, перш за все, знаємо як благо, а думку ми складаємо про те, чого до пуття не знаємо». Тобто, свідомий вибір – це «щось обране перед іншими речами».

V. Чи про все приймається рішення і чи все є предметом рішення? На думку Аристотеля, з яким я згодна, «ніхто не приймає рішення про вічне, скажімо, про космос або про несумірності діаметру і сторони квадрата, а також і про те, що, змінюючись, завжди змінюється однаково, будь то з потреби, або по природі, або з якоїсь іншої причини». Рішення ми приймаємо про те, що залежить від нас і що може здійснитися за допомогою наших вчинків. Рішення бувають про те, що відбувається, як правило, певним чином, але чий результат не ясний і в якому полягає деяка невизначеність.

Наші рішення стосується не цілей, а засобів до мети, «адже лікар приймає рішення не про те, чи буде він лікувати, і оратор – не про те, чи стане він переконувати…». Приймаючи рішення, ми займаємося пошуками та аналізом найбільш кращих засобів для досягнення мети.

Предмет рішення і предмет вибору одне і теж саме, тільки предмет вибору вже заздалегідь строго визначений, бо людина свідомо вибирає те, що схвалене при прийнятті рішення, тобто здійснює свідомий вибір.

VI. На думку Аристотеля «бажання спрямоване на мету, але одні вважають, що на блага взагалі, а інші – що те, що здається благом». Так, дійсно в кожної людини своє розуміння бажаного. Так, «для доброчесної людини предмет бажання – істинне благо, а для поганої – випадкове», тому що в кожної людини свої уявлення про красу і задоволення. В результаті більшість обманюються, приймаючи задоволення за благо, хоча воно не є таким.

VII. Аристотель стверджує, «чеснота, так само як і порочність, залежить від нас». Отже, від нас залежить – здійснювати вчинок або не здійснювати. І я згодна, людина, «яка вчинила проти права не хоче бути неправосудним, а яка поводить себе розпущено – розпущеною». Однак, на думку Аристотеля, у неправосудної і розпущеної людини спочатку була можливість не стати такими, тобто вони по своїй волі стали такими, і у них більше немає можливості таким не бути. Я з цією думкою не згодна, адже іноді в житті бувають обставини, коли ми не можемо вчинити «добре», не порушуючи закону. Наприклад, якщо від твого «поганого» вчинку залежить твоє життя або життя твоїх близьких.

На думку Аристотеля, порочність, як і чеснота є довільною і має самостійність, якщо не у виборі мети, так у вчинках.

VIII. Вчинки і моральні устої довільні, але по різному. Вчинки від початку і до кінця в нашій владі, і ми знаємо всі окремі обставини, а моральні устої або склади душі у нашій владі тільки напочатку і поступове їх складання відбувається непомітно, як то буває із захворюваннями.

IX. Мужність – це володіння серединою між страхом і відвагою. А страх визначають як очікування зла. Мужній в якомусь сенсі означає безстрашний. Безстрашний – це той, хто володіє щедрістю і відважно переносять втрату майна; «не боягуз і той, хто страшиться образи дітей і дружини, або заздрості, чи ще чогось у цьому роді». Виходячи з вище викладеного, я згодна з Аристотелем, що мужнім є, той, «хто безбоязно зустрічає прекрасну смерть і все, що загрожує швидкій смерті».

X. Є речі не для всіх людей однаково страшні. Зі слів Аристотеля, той «хто виносить, що слід, і заради того, заради чого варто, так, як слід, і тоді, коли слід, і відповідно відчуває страх і проявляє відвагу, той мужній, бо мужній і терпить, і діє гідно». Якщо людина не страшиться нічого, він, ймовірно, «біснуватий або тупий». Хто занадто відважний перед страшними небезпеками – сміливець. При цьому сміливець – це хвалько, йому властиво приписувати собі мужність. Отже, можна стверджувати, що боягуз, сміливець і мужня людина мають справу з одним і тим же, але відносяться вони до цього по-різному.

XI. Є різні  визначення мужності.

Громадянська мужність. Вважається, що громадяни витримати будь-яку небезпеку з причини «встановлених законом заходів винності, через осуд, а також заради честі». Наприклад, Діомед писав: «Сором мені, коли я, як несміливий, у воріт і стіни сховаюсь!». Вважається, що досвід в окремих речах – це теж мужність. Виходячи з цього, Сократ думав, що мужність полягає в знанні і я з цим згодна. Лють теж відносять до мужності, тому що мужніми вважаються ті, хто в люті кидається назустріч небезпеці. Як, наприклад, писав Гомер: «Силу йому надала лють». А ось гнів і помста не властиві мужній людині. Не є мужнім, як зрозуміло, і той, хто самовпевнений. Мужнім є той, кому властиві безстрашність і незворушність при раптовій небезпеці, а не передбачуваній заздалегідь.

XII. Мужність пов'язана з тим, що вселяє відвагу і страх, при чому страх більшою мірою. Можна сказати, що мужність – це медаль, у якої є дві сторони. Перша – це страждання, які переносить людина при досягненні своєї мети, а друга – це задоволення, яке вона отримує після досягнення мети.

XIII. Розсудливість – це володіння серединою при отриманні задоволень, бо зі стражданням воно пов'язане менше і не так, як із задоволеннями. Розсудливість пов'язана, мабуть, з тілесними задоволеннями, але не з усіма. Так, не назвеш ні розсудливим, ні розпущеним те, коли отримуєш насолоду за допомогою споглядання та слуху. А ось отримувати насолоду за допомогою запахів світу і страв є розпущеною насолодою, так як ці запахи нагадують людям про предмети їх бажання.

Розсудливість і розбещеність пов'язані з такими задоволеннями, які властиві і людям і тваринам – це дотик і смак. Ці задоволення є низинними і тваринними.

XIV. Вважається, що є задоволення, які отримають всі, а є задоволення, які отримує не кожен. Однак більшість при отриманні своїх задоволень опускають надмірність (наприклад, в їжі). А надмірність у задоволеннях – це розбещеність, яка заслуговує засудження.

XV. Розпущеного вабить все або найсолодші задоволення, і бажання ваблять його так, що він надає перевагу цим задоволенням більше ніж іншим. Люди, яким бракує потягу до задоволень, і які менше, ніж слід, ними насолоджуються, навряд чи існують, так як подібна нечуттєвість людині не властива. Розсудливий же, навпаки, тримається "золотої" середини, бо він не отримує задоволення від того, чим в надлишку насолоджується розпущений, це, скоріше за все, викликає у нього обурення. А при відсутності задоволень розсудливий не відчуває ні страждань, ні потягу, хіба що тільки помірне.

Поняття: «розбещеність» можна перенести і на проступки дітей. Так як, у дітей прагнення до задоволення ненаситне і їх тягне на всі сторони, а здійснення бажання збільшує природжену силу потягу, а якщо потяг сильний і грубий, то він витісняє будь-який розрахунок.