Характеристики наукової діяльності

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………….………………………………….3

1. ПОНЯТТЯ НАУКИ ..........…................................................................................4

1.1 Характеристики наукової діяльності ………..….……………………6

1.1.1 Особливості індивідуальної  наукової діяльності:..….…..................6

1.1.2 Особливості колективної наукової  діяльності: ...………………….7

2 Методика наукових  досліджень............……………………………………….9

2.1 Поняття про методологію наукових досліджень…………………...10

2.2 Типологія методів наукового дослідження………………………….13

2.2.1 Методи емпіричного дослідження…………………………………13

2.2.2 Методи теоретичних досліджень…………………………………..16

2.2.3 Загальнологічні методи, що застосовуються на емпіричному  і теоретичному рівнях дослідження……………………………………….19

ВИСНОВКИ…………………………………………………………..………...25

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ……………….……………..………………..…………26

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. ПОНЯТТЯ НАУКИ 

 

Поняття «наука» має  кілька основних значень. По-перше, під  наукою розуміють сферу людської діяльності, спрямовану на вироблення і теоретичну схематизацію об'єктивних знань про дійсність. У другому значенні наука виступає як результат цієї діяльності - система отриманих наукових знань. По-третє, термін "наука" вживається для позначення окремих галузей наукового знання.

Безпосередні цілі науки - це отримання знань про навколишній світ, передбачення процесів і явищ дійсності на основі законів, які нею відкриваються. У широкому розумінні її мета - теоретичне відображення дійсності. Наука створена для безпосереднього виявлення істотних сторін всіх явищ природи, суспільства і мислення. До основних завдань науки можна віднести:

1) відкриття законів  руху природи, суспільства, мислення  і пізнання;

 2) збір, аналіз, узагальнення фактів;

3) систематизація отриманих  знань; 

 4) пояснення суті явищ і процесів;

 5) прогнозування подій, явищ і процесів;

 6) встановлення напрямків та форм практичного використання отриманих знань[1].

Не кожне знання можна  розглядати як наукове. Не можна визнати  науковими ті знання, які отримує  людина лише на основі простого спостереження. Правильність наукового знання визначається не тільки логікою, але, перш за все обов'язковою перевіркою його на практиці.

Будучи невід'ємною, від  практичного способу освоєння світу, наука як виробництво знання являє  собою досить специфічну форму діяльності, відмінну як від діяльності в сфері матеріального виробництва, так і від інших видів духовної діяльності

На відміну від видів  діяльності, результат яких найчастіше відомий заздалегідь або заданий  до початку діяльності, наукова діяльність правомірно називається такою лише тому, що вона дає приріст нового знання, тобто її результат принципово нетрадиційний.

Розвитку науки властивий  кумулятивний характер: на кожному  історичному етапі вона підсумовує в концентрованому вигляді свої минулі досягнення, і кожен результат науки входить невід'ємною частиною в її загальний фонд, не перекреслюючи подальшими успіхами пізнання, а лише уточнюючи і переробляючи.

Сучасна наука характеризується прагненням до цілісного і багатостороннього  охоплення досліджуваних об'єктів. Для сучасної науки стає все більш характерним перехід від предметної до проблемної орієнтації, коли нові галузі знання виникають у зв'язку з висуненням певної великої теоретичної або практичної проблеми. Науку можна розглядати як систему, що складається: з теорії, методології, методики і техніки досліджень; практики впровадження отриманих результатів. Розвиток науки йде від збору фактів, їх вивчення і систематизації, узагальнення і розкриття окремих закономірностей до пов'язаної, логічно чіткої системи наукових знань, яка дозволяє пояснити вже відомі факти і передбачити нові.

Процес пізнання включає  накопичення фактів. Без систематизації й узагальнення, без логічного  осмислення фактів не може існувати жодна  наука. Але хоча факти - це необхідний матеріал для вченого, самі по собі вони ще не наука. Факти стають складовою частиною наукових знань, коли вони виступають в систематизованому, узагальненому вигляді.

Факти систематизують і  узагальнюють за допомогою найпростіших абстракцій - понять (визначень), які є важливими структурними елементами науки. Найбільш широкі поняття називають категоріями. Це найбільш загальні абстракції. Важлива форма знань - принципи (постулати), аксіоми. Під принципом розуміють вихідні положення якої-небудь галузі науки. Вони є початковою формою систематизації знань.

Найважливішою складовою  ланкою в системі наукових знань  є наукові закони, що відображають найбільш істотні, стійкі, повторювані, об'єктивні внутрішні зв'язки в природі, суспільстві і мисленні. Зазвичай закони виступають у формі певного співвідношення понять, категорій.

Найбільш високою формою узагальнення та систематизації знань  є теорія. Під теорією розуміють  вчення про узагальненому досвіді (практиці), що формулює наукові принципи і методи, які дозволяють узагальнити і пізнати існуючі процеси і явища, проаналізувати дію на них різних чинників і запропонувати рекомендації щодо використання їх у практичній діяльності людей.

 

1.1 Характеристики наукової діяльності

 

Опис характеристик  наукової діяльності варто почати з її особливостей.

Говорячи про особливості  наукової діяльності, необхідно розрізняти індивідуальну наукову діяльність - як процес наукової роботи окремого дослідника - і колективну наукову діяльність - як діяльність всього співтовариства вчених, що працюють в даній галузі науки, або як роботу наукового колективу дослідного інституту, наукових груп, наукових шкіл і т.д.

 

1.1.1 Особливості індивідуальної  наукової діяльності:

 

1. Науковий працівник  повинен чітко обмежувати рамки  своєї діяльності і визначати цілі своєї наукової роботи. У науці, так само як і в будь-якій іншій галузі професійної діяльності, відбувається природний поділ праці. Науковий працівник не може займатися «наукою вцілому», а повинен виокремити чіткий напрямок роботи, поставити конкретну мету і послідовно йти до її досягнення. Але дослідник ризикує відволіктися від основної суті своєї наукової роботи, зайнятися вивченням побічних для його дослідження явищ і фактів, за якими відкриються нові явища і факти, цей процес безкінечний. Робота в такий спосіб «розпливеться». У результаті не буде досягнуто жодних результатів. Це є типовою помилкою більшості дослідникі. Однією з найголовніших якостей наукового працівника є здатність зосередитися тільки на тій проблемі, якою він займається, а всі інші - «побічні» - використовувати тільки в тій мірі і на тому рівні, як вони описані в наявній на сьогоднішній день науковій літературі.

2. Наукова робота будується  «на роботі попередників». Перш  ніж приступати до будь-якої  наукової роботи з якої-небудь  проблеми, необхідно вивчити в науковій літературі, що було зроблено в даній області попередниками.

3. Науковий працівник  повинен освоїти наукову термінологію  і строго вибудувати свій понятійний  апарат. Справа не тільки в  тому, щоб писати складною мовою  і як часто вважають багато початкових науковців: чим складніше і незрозуміліше, тим нібито краще. Перевагою кваліфікованого вченого є те, що він пише і говорить про найскладніші речі простою мовою.

4. Результат будь-якої  наукової роботи, будь-якого дослідження  має бути обов'язково оформлений в «письмовому» вигляді (друкованому або електронному) - у вигляді наукового звіту, наукової доповіді, реферату, статті, книги і т.д.

 

1.1.2 Особливості колективної наукової діяльності

 

1. Плюралізм наукової  думки. Оскільки будь-яка наукова робота є творчим процесом, то дуже важливо, щоб цей процес не був «зарегламентованим». Природно, що наукова робота кожного дослідницького колективу може і повинна плануватися , причому досить суворо. Але при цьому кожен дослідник, якщо він досить грамотний, має право на свою точку зору, свою думку, які повинні поважати.

2. Комунікації в науці.  Будь-які наукові дослідження  можуть проводитися тільки в  певному співтоваристві вчених. Це обумовлено тією обставиною, що будь-якому досліднику, навіть найкваліфікованішому, завжди необхідно обговорювати з колегами свої ідеї, отримані факти, теоретичні побудови - щоб уникнути помилок.

Ще однією умовою наукового  спілкування для будь-якого дослідника є його безпосереднє і опосередковане спілкування з усіма колегами, які працюють в даній галузі науки - через спеціально організовані наукові та науково-практичні конференції, семінари, симпозіуми (безпосереднє або віртуальне спілкування) і через наукову літературу - статті в друкованих та електронних журналах, збірниках, книги і т.д. (опосередковане спілкування).

Результати окремих  досліджень публікуються в тезах, статтях, потім вони узагальнюються в книгах, брошурах, монографіях як суто наукових публікаціях, а потім у ще більш  узагальненому, скороченому і систематизованому вигляді потрапляють в вузівські підручники[2].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Методика наукових досліджень

 

Формою існування і  розвитку науки є наукове дослідження. Науково-дослідницька діяльність визначена  як діяльність, спрямована на одержання  і застосування нових знань.

Мета наукового дослідження - визначення конкретного об'єкта і  всебічне, достовірне вивчення його структури, характеристик, зв'язків на основі розроблених  в науці принципів і методів  пізнання, а також отримання корисних для діяльності людини результатів, впровадження у виробництво з подальшим ефектом. Об'єктом наукового дослідження є матеріальна або ідеальна системи, а предметом - структура системи, взаємодія її елементів, різні властивості, закономірності розвитку.

Результати наукових досліджень оцінюються тим вище, чим вище науковість зроблених висновків і узагальнень, чим достовірніші вони й ефективніші. Вони повинні створювати основу для нових наукових розробок.

Однією з найважливіших  вимог, що пред'являються до наукового  дослідження, є наукове узагальнення, яке дозволить встановити залежність і зв'язок між досліджуваними явищами і процесами і зробити наукові висновки. Чим глибше висновки, тим вище науковий рівень дослідження.

Наукові дослідження  класифікуються за різними ознаками. Виділяються фундаментальні та прикладні дослідження. Під фундаментальними науковими дослідженнями розуміють експериментальну або теоретичну діяльність, спрямовану на отримання нових знань про основні закономірності будови, функціонування і розвитку людини, суспільства, навколишнього природного середовища. Прикладні наукові дослідження визначаються як дослідження, спрямовані переважно на застосування нових знань для досягнення практичних цілей і вирішення конкретних завдань. Також, наприклад, за тривалістю наукові дослідження можна розділити на довгострокові, короткострокові та експрес-дослідження.

 

1. Поняття про методологію і методику наукових досліджень

 

Методологія (від грец. methodos  спосіб, метод і logos – наука, знання) - це вчення про правила мислення при створенні науки, проведенні наукових досліджень. Під методологією науки переважно розуміється вчення про науковий метод пізнання або система наукових принципів, на основі яких базується дослідження і здійснюється вибір засобів, прийомів і методів пізнання. Існує й інший, більш вузький погляд на методологію науки, коли вона розглядається як теоретична основа деяких спеціальних, часткових прийомів і засобів наукового пізнання, наприклад, методологія управління, методологія ціноутворення тощо[3].

Головною метою методології науки є дослідження тих засобів, методів і прийомів наукового дослідження, завдяки яким суб’єкт наукового пізнання отримує нові знання про реальну дійсність. За допомогою прийомів і методів суб’єкт пізнання виконує певні дії для досягнення заздалегідь поставлених цілей, що можуть бути як практичними, так і теоретичними, пізнавальними.

В процесі наукових досліджень переважно вирішуються пізнавальні проблеми, які, відповідно, можна поділити на емпіричні і теоретичні, оціночні, методичні та методологічні. Кожна наукова проблема вимагає використання відповідних засобів і методів для її вирішення, але це не означає, що в кожному випадку необхідно розробляти особливі нові методи.

Потрібно зазначити, що в будь-якій науці можна виокремити певну сукупність засобів, прийомів і методів дослідження, які виправдали себе у практичній науковій діяльності. Поряд з цим існують методи дослідження, що є загальними для більшості галузей знань. Крім цього, існують універсальні або майже універсальні методи пізнання, до яких належать діалектичний метод, методи формальної логіки і математики.

Методологія науки розглядає  найсуттєвіші особливості й ознаки методів дослідження, тобто розкриває ці методи за їх загальністю і глибиною, а також за рівнями наукового пізнання. Отже, вона вивчає насамперед можливості та межі застосування цих методів у процесі встановлення наукової істини.

Під методологічною основою наукового дослідження треба розуміти основні, вихідні положення, на яких воно базується. Методологічні основи науки завжди існують поза нею і не виводяться із самого дослідження.

Необхідно також зазначити, що результати наукової і практичної діяльності людей залежать не лише від того, хто діє (суб’єкт пізнання) або на що спрямована пізнавальна діяльність (об’єкт пізнання), а й від того, якими способами, прийомами і засобами здійснюється пізнавальний процес. Мова йде про вирішення проблеми методу наукового пізнання або дослідження, котра завжди була і є в центрі уваги науковців.

Поняття “метод” у  широкому розумінні означає “шлях до чогось” або спосіб діяльності суб’єкта в будь-якій її формі. Інакше кажучи, метод – це спосіб, шлях пізнання і практичного перетворення реальної дійсності, система прийомів і принципів, що регулюють практичну і пізнавальну діяльність людей (суб’єктів). Отже, метод зводиться до сукупності визначених правил, прийомів, способів і норм пізнання та дії. Це визначена система приписів, принципів, вимог, яка повинна орієнтувати суб’єкт пізнання на вирішення конкретного науково-практичного завдання для досягнення певного результату в тій чи іншій сфері людської діяльності.

Загалом, методика дослідження – це сукупність прийомів і способів дослідження, включаючи техніку і різноманітні операції з фактичним (емпіричним) матеріалом. Основне призначення методики дослідження полягає у тому, щоб на основі відповідних принципів (вимог, умов, обмежень, приписів тощо) забезпечити успішне вирішення визначених мети і завдань наукового дослідження, практичних проблем.

Методологія як вчення про  систему наукових принципів, форм і способів дослідницької діяльності має чотирирівневу структуру, зокрема: фундаментальні, загальнонаукові, конкретнонаукові принципи, конкретні методи, що використовуються для вирішення спеціальних завдань дослідження.

Багатоманітність людської діяльності обумовлює множинність методів наукового пізнання, які можна класифікувати за різними критеріями. Так, залежно від ролі і місця в процесі наукового пізнання розрізняють методи формальні (методи формальної та математичної символьної логіки) і змістовні. До основних видів змістовної методології належать методи філософські, загальнонаукові, загальнологічні та спеціально-наукові.

Виокремлюють також емпіричні і теоретичні, фундаментальні та прикладні, методи дослідження та методи викладення результатів. Отже, в сучасних умовах успішно використовується багаторівнева класифікація методів наукового пізнання, відповідно до якої за ступенем загальності та сферою застосування методи наукового пізнання поділяються на: загальнофілософські, загальнонаукові, спеціально-наукові, дисциплінарні та міждисциплінарні.

Загальнонаукові методи дослідження, які є своєрідною проміжною методологією між філософією і фундаментальними теоретико методологічними положеннями спеціальних наук. На основі загальнонаукових понять і концепцій формуються відповідні методи і принципи пізнання, що забезпечують зв’язок та оптимальну взаємодію філософії зі спеціальними науковими знаннями та методами.

До загальнонаукових методів пізнання належать системний, структурно-функціональний, кібернетичний, імовірностний методи, моделювання, формалізація та ін.

Варто зазначити, що в  структурі загальнонаукової методології найчастіше виокремлюють три рівні методів і прийомів наукового дослідження:

• методи емпіричного дослідження;
• методи теоретичного дослідження;
• загальнологічні методи наукового дослідження.

2.2 Типологія методів наукового дослідження

 

У науковому дослідженні  функціонує складна, динамічна, цілісна, субординована система методів різних рівнів, сфер дії, спрямованості, котрі завжди реалізуються з урахуванням конкретних умов.

Метод дослідження   це сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкований вирішенню конкретного завдання. Формуючись як теоретичний результат попереднього дослідження, метод є вихідним пунктом та умовою майбутніх досліджень.

У кожному науковому  дослідженні можна виокремити два  рівні:

1) емпіричний, на якому  відбувається процес накопичення  фактів;

2) теоретичний – досягнення  синтезу знань (у формі наукової  теорії).

Згідно з цими рівнями, загальні методи пізнання можна поділити на

три групи:

• методи емпіричного  дослідження;

• методи, що використовуються на емпіричному і теоретичному рівнях;

• методи теоретичного дослідження.

 

2.2.1 Методи емпіричного дослідження

 

Спостереження – це систематичне, цілеспрямоване, активне вивчення об’єкта дослідження, котрий перебуває в природному стані або в умовах наукового експерименту з метою отримання первинних даних як сукупності емпіричних тверджень. Основною проблемою, що виникає при використанні цього методу, є забезпечення об’єктивності і достовірності інформації. Для того, щоб спостереження було ефективним, необхідні наступні вимоги:

• навмисність, яка передбачає, що спостереження має проводитись для вирішення визначеного, чітко сформульованого завдання;

• планомірність, тобто  проведення спостереження за планом, який відповідає поставленим завданням;

• цілеспрямованість, завдяки  якій дослідник зосереджує увагу  на тому, що його цікавить;

• активність спостерігача, яка означає, що він не просто сприймає всі факти, а шукає потрібні відповідно до своїх знань і досвіду;

• систематичність, яка передбачає проведення спостереження за певною схемою, системою.

Пізнавальним підсумком спостереження є опис – фіксація за допомогою мовних засобів (схеми, графіки, таблиці, рисунки тощо) емпіричної інформації про об’єкт дослідження.

Порівняння – це процес встановлення подібності або відмінності предметів та явищ дійсності, а також знаходження загального, властивого двом або кільком об’єктам. За допомогою цього методу виявляються кількісні та якісні характеристики досліджуваного об’єкта, класифікується, впорядковується та оцінюється зміст явищ і процесів. Шляхом порівняння встановлюються відносини рівності та відмінності. Для коректності порівняння необхідно дотримуватися певних вимог. По-перше, порівняння має здійснюватися за наявності об’єктивної спільності між об’єктами, явищами та процесами, а по-друге  за найважливішими, суттєвими ознаками.

Вимірювання – це визначення числового значення певної величини за допомогою одиниць виміру, система фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об’єкта. Його результати виражаються числами, що дає змогу проводити їхню статистичну та математичну обробку.

Вимірювання передбачає наявність таких основних елементів, як об’єкт вимірювання, одиниця виміру, спосіб вимірювання, суб’єкт вимірювання – спостерігач. Розрізняють пряме та опосередковане вимірювання, причому останнє вимагає використання математичних методів.

Застосування методу вимірювання передбачає фіксацію кількісних параметрів, але вони нерозривно пов’язані з якісною визначеністю об’єкта дослідження; врахування ж якісної визначеності є умовою отримання об’єктивних та достовірних кількісних його характеристик. Кількісні дані, відповідно, є основою для наукового аналізу якісних сторін досліджуваного об’єкта, виявлення його суттєвих властивостей і зв’язків, закономірностей поведінки та розвитку.

Експеримент (від лат. experimentum  проба, дослід) – це метод емпіричного дослідження, що базується на активному і цілеспрямованому впливі на об’єкт пізнання шляхом створення контрольованих і керованих штучних умов або використання природних умов, необхідних для виявлення відповідних властивостей і зв’язків.

Експеримент як метод  наукового дослідження має наступні особливості:

• більш активне, ніж  при спостереженні, відношення до об’єкта  аж до його зміни і перетворення;

• багатократне відтворення  досліджуваного об’єкта за бажанням дослідника;

• можливість виявлення  таких властивостей і зв’язків, які не спостерігаються в природних умовах;

• можливість “контролю” за поведінкою об’єкта і перевірка її результатів;

• спрямування експерименту певною гіпотезою, ідеєю, концепцією і використання його для їх перевірки.

Експерименти поділяються  на природні та розумові. Природні відповідно поділяються на:

• натуральні, коли об’єкт дослідження знаходиться в природних умовах, які можна змінювати за бажанням експериментатора;
• модельні, коли об’єкт дослідження замінюється його моделлю;
• соціальні, котрі спрямовані на вивчення суспільних явищ.

Розумові експерименти – це система процедур, що проводяться з ідеалізованими об’єктами. Вони розглядаються як теоретична модель реальних експериментальних ситуацій; при цьому дослідник оперує концептуальними взірцями реальних об’єктів[4].

 

2.2.2 Методи теоретичних досліджень

 

Ідеалізація (від франц. ideal – досконалість) – це метод наукового дослідження, за допомогою якого подумки здійснюється конструювання поняття про об’єкти, котрі не існують у дійсності або практично не здійсненні, тобто наділення об’єктів нереальними або гіпотетичними властивостями. Отже, в процесі ідеалізації відбувається максимальне відвернення від усіх реальних властивостей предмета або явища з одночасним до змісту створених понять неіснуючих ознак. У результаті цього утворюється так званий ідеальний об’єкт (теоретична модель), яким оперують з теоретичних міркувань при дослідженні реальних об’єктів.

Цей метод часто розглядається  як специфічний вид абстрагування, тісно пов’язаний з методом моделювання.

Ідеальні об’єкти  є результатом різноманітних розумових експериментів, але не чистими фікціями, котрі не мають відношення до реальної дійсності, а складним та опосередкованим її відображенням. Такі об’єкти  це реальні предмети і явища не за всіма, а лише за деякими фіксованими ознаками, тобто це спрощені і схематизовані образи реальних предметів, що дають змогу пізнавати їх глибше та ефективніше.

Формалізація (від лат. formalis  той, що відносить до форми) – метод вивчення різноманітних об’єктів шляхом відображення їхньої структури або властивостей за допомогою штучних мов, наприклад, мовою математики.

При цьому об’єктом дослідження є вже не зміст явищ, а їхня форма, що виражена за допомогою знаково-символьних систем, насамперед, логіко-математичних. Звичайна та наукова мова – це найслабкіший рівень формалізації, а найвищим рівнем формалізації є штучна мова математики і математичної логіки. Головне в процесі формалізації, що над формулами штучних мов можна здійснювати операції, отримувати нові формули і відношення. Таким чином, операції з міркуваннями про предмет замінюються діями зі знаками та символами.

Аксіоматичний метод (від грец. axioma – прийняте положення) – метод побудови наукової теорії, який передбачає, що в її основу покладено певні вихідні положення – аксіоми чи постулати, котрі приймаються без доведень, а всі інші твердження виводяться з них логічним шляхом, за допомогою доказів. Аксіоматичний метод – один із методів дедуктивної побудови наукових теорій, у процесі реалізації якого:

• формулюється система  основних термінів науки;

• утворюється з цих  термінів певна множина аксіом (постулатів) – положень, які не потребують доказів і котрі є вихідними для виведення інших тверджень за правилами дедукції;

 • формулюється система правил перетворення вихідних положень, а також введення нових термінів (понять) у теорію;

  • здійснюється перетворення постулатів за правилами, що дає змогу з обмеженої кількості аксіом отримати множину доведених положень.

З вищенаведеного можна  зробити висновок: аксіоматичний  метод упорядковує знання, полегшує процес побудови системи знань, усуває протиріччя та двозначність.

Гіпотеза та припущення. Цей метод полягає у створенні системи дедуктивно пов’язаних між собою гіпотез. Гіпотеза (від грец. hypothesis  основа, припущення) є формою осмислення фактичного матеріалу, переходу від фактів до законів; це припущення про існування певних явищ і процесів, істинність якого невизначена, проблематична. Вона має імовірнісний характер, в її формуванні беруть участь інтуїція, здогадка, уява, індуктивне узагальнення, досвід, кваліфікація, талант дослідника.

На її основі відбувається систематизація раніше накопичених  знань і здійснюється пошук нових наукових результатів. З логічної точки зору гіпотетико-дедуктивний метод є ієрархічною системою гіпотез, ступінь абстрактності яких зростає з віддаленням від емпіричного базису. На найвищому рівні ієрархії  гіпотези, котрі мають найзагальніший характер і тому володіють найбільшою логічною силою. З них, як із посилань, виводяться гіпотези нижчого рівня, а найнижчий рівень займають гіпотези, які можна співставити з емпіричною дійсністю.

Сходження від абстрактного до конкретного – це метод наукового дослідження, котрий передбачає рух теоретичної думки до повнішого, всебічного та цілісного розумового відтворення об’єкта. Відповідно до цього методу процес пізнання розбивається на два відносно самостійні етапи.

Перший полягає у  переході від конкретного в реальній дійсності до його абстрактних визначень. Єдиний об’єкт розчленовується, описується за допомогою понять, суджень, визначень, тобто утворюється сукупність зафіксованих розумових абстракцій. Другий етап полягає у просуванні думки від абстрактних визначень об’єкта, тобто від абстрактного в пізнанні, до всебічного, багатогранного знання про об’єкт, до конкретного в пізнанні. Ці етапи тісно пов’язані і не можуть існувати ізольовано один від одного. Таким чином, цей метод є принципом наукового дослідження, згідно з яким мислення йде від конкретного в реальній дійсності до абстрактного в пізнанні, а від нього – до конкретного. Отримання конкретних знань – це мета, котра як закон визначає спосіб дії дослідника. Отже, метод сходження від абстрактного до конкретного широко застосовується в процесі пізнання, при побудові наукових теорій і концепцій, у т. ч. в суспільних науках, усіх формах і видах науково-дослідної діяльності.