Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Християнсто:становлення та розвиток

МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ

ВІЙСЬКОВИЙ ІНСТИТУТ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙ ТА ІНФОРМАТИЗАЦІЇ НТУУ «КПІ»

КАФЕДРА №43

(військово-гуманітарних дисциплін)

РЕФЕРАТ

з навчальної дисципліни «Філософія(філософія,релігієзнавство,логіка, етика і естетика)»

Тема: «Християнсто:становлення та розвиток»

Виконав: Курсант навчальної групи 212

солдат Д.А. ФІЛАТОВ

Перевірив: Старший викладач кафедри №43

пр..ЗСУ Г.В.ГОРИЦЬКА

КИЇВ - 2012

ЗМІСТ

Вступ……………...…………………………………………………………………….3Розділ І. Зародження Християнства, його становлення та розвиток.………………………………………………………………..………………4

Розділ ІІ Християнство і філософія: точки дотику……………………………….. 16

Висновки…………………………………………………………………...…………..24

Список використаної літератури………………………………………………….….25

ВСТУП

Актуальність теми: У наш час, віросповідання вже не являється тим осередком навколо якого держиться людський побут. Віра в бога, як в особу яка створила світ, з появою нових технологій, все більше ставиться під питання. Левину частину прихожан становлять особи похилого віку та діти, які відвідують храм з бабусями та дідусями. Молодь, якій через 10-15 років керувати державоюстає все менш актуальною.

Науковці часто називають Біблію основою духовної культури людства, оскільки західноєвропейське, давньоруське і українське, російське мистецтво і література зазнали її впливу, багато філософських вчень сформувалося на її ґрунті. Тому знання Біблії потрібне кожній освіченій людині, незалежно від її релігійного світогляду.

Тільки от вивчення її — це важка і копітка праця, яка потребує фундаментальних історичних знань, навиків літературного аналізу, а часто знання старогрецької та інших мов, особливого духовного настрою. Починаючи вивчати її змалку, люди часом лише в кінці життя починають осягати її глибини.

Мета даного реферату: Розглянути періоди становлення та розвитку Християнства, розкрити головні ідеї Християнства.

Виходячи з мети моєї роботи можна поставити наступні завдання :

1. Визначити на які періоди становлення поділяється Християнство;

2. Розкрити яких змін зазнало Християнство за понад 2000 історію;

3. Порівняти стан Християнства в порівнянні з іншими гілками вірами;

Об’єктом дослідження: Зародження Християнства.

Предмет дослідження: Християнство і філософія: точки дотику

Розділ І.

ЗАРОДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА, ЙОГО СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК.

В деякій літературі можна прочитати, що роком заснування християнства прийнято вважати рік народження Ісуса Христа. Але то є помилкове твердження, оскільки християнство первісно не було релігією в традиційному значенні цього слова до ІV ст., а точніше до 313 р. після народження Ісуса Христа.

До цього моменту християни були більшими чи меншими купками людей (як на зовнішній погляд релігійних фанатиків). Населення тогочасної Римської імперії не знало хто то такі, а християни і самі не могли про це розповісти. Вони просто проповідували Свого Бога, тобто чисте вчення Христа, і були безмежно Йому вірні. Жодних інших ознак релігії (місць поклоніння, храмів, визначеного і затвердженого ритуалу тощо), крім віри, в християнстві того часу не було.

Перші християни збиралися таємно на молитовні збори, часто у приміських будинках, сараях, інколи у склепах померлих членів общини, підземних цвинтарях-катакомбах, де здійснювали спільну молитву та Євхаристію (з грец. «подяка»). Імператорська влада і населення з підозрою ставилася до християн, які збиралися таємно, не шанували статуй імператорів, а за найгіршими поголосами їли тіло і пили кров новонароджених дітей.

Продовж майже 300 років християни зазнавали всіляких переслідувань з боку Римської імперії (їх просто вбивали, розпинали, кидали на розтерзання диким звірам, в киплячі казани, одним словом інквізиція відпочиває). Перше велике гоніння було в 64-68 рр. за імператора Нерона, коли християн звинуватили в підпалі Риму. Потім гоніння посилились і період правління імператорів Траяна (98-117 рр.), Марка Аврелія (161-180 рр.), Максиміна Фракіянина (235-238 рр.) тощо.

Головними причинами цих гонінь були: по-перше, суспільні (християни впроваджували свої власні норми і мораль, несумісні з прийнятими на той час, наприклад проповідували соціальну рівність чоловіків і жінок, рабів і вільних тощо); по-друге, релігійно-державні (християни відмовилися вшановувати зображення імператорів, і що найгірше, не визнавали божественність імператорів, а крім того були дозволені лише національні релігії, якою не було християнство); по-третє, політичні (в одній із доповідей сенату говорилося: «вводячи нові божества, схиляють до прийняття нових законів; звідси виникають заколоти і таємні союзи…» Імператор Траян навіть спеціальним едиктом заборонив таємні збори). Більше того, інколи населення доходило до самосуду над християнами.

Так було до моменту, коли римський імператор Костянтин, зваживши на позитиви християнського мислення (наприклад, твердження: будь-яка влада від Бога, обов’язок послуху, прощення, відповідати добром на зло тощо), намагаючись створити єдину, міцну державу, оцінивши об’єднуючу силу християнського вчення, а також з багатьох інших причин, вирішив зробити християнство державною релігією. І 313 року імператор видає славнозвісний Міланський едикт про віротерпимість, так званий акт толерації, за яким християнська віра стає дозволеною і рівноправною з іншими релігіями[1].

Те, що Костянтин прийняв християнство в принципі нічого не змінило в його житті. Він був стратегом і дбав про зміцнення своєї імперії, це було основним рушієм, котрий спонукав його прийняти християнство. Костянтин прийняв хрещення (якщо взагалі) на смертному ложі. Його розуміння релігії і життя суттєво не змінилося.

Досвід чесних християн, мучеників, що стійко відстоювали свої переконання і намагалися бути чесними громадянами, які молилися за тих, хто їх переслідував, був важливим для імператора, оскільки він хотів постійності, а такі громадяни йому підходили. Тому визнання християнства державною релігією не змінило його віри, і він не перейняв християнське розуміння культу. Такий висновок можна зробити з його ставлення до нової релігії: імператор Костянтин не цікавився тим, що християни були спільнотою, за їх твердженням, веденою Святим Духом.

Він не міг зрозуміти, що Христос став для християн всім в усьому. Він та його послідовники не могли зрозуміти, що християни не потребують храмів і жертовників, священників як посередників, для того, щоб молитися Літургію. Його цікавив зовнішній вигляд богослужінь. Він повинен був відповідати державному стандарту, і бути на належному рівні.

Саме тому, імператор будує величні базиліки, жертвує базилікам Петра і Павла в Римі два дорогоцінні жертовники, намагається віднайти і відбудувати святі місця: Гріб Господній, Хрест та інші святі речі. Костянтин не питає єпископа Єрусалиму про духовність християнського богослужіння, його цікавить скільки золота, срібла, мармуру та інших прикрас йому потрібно на будову церкви воскресіння.

Відтепер він чується відповідальним за побудову Царства Божого на землі, гідного його імператорській величі. Імператор хотів позбутися усього нехристиянського і побудувати все християнське. Але зіткнувся з проблемою, бо християнство того часу не мало канонічного права, котре б за допомогою припису визначило як повинен виглядати християнський храм, жертовник, як повинні виглядати християнські єпископи і священики.

Тому імператор вирішив «допомогти» християнам: що мав, тим і поділився (одягом, золотом, грошима), в результаті нинішні християнські єпископи під час Літургії, за невеликими відмінностями, виглядають як римські імператори ІV ст., а храми нагадують палаци. Змінився навіть стиль молитов. Вони повинні були відповідати певним державним вимогам. Літургія наповнюється філософією. Природа стає предметом оспівування. Написи і малюнки з поганських храмів переходять в християнство (класичний приклад - собор св. Стефана в Відні з статевими членами на входових колонах).

Поцілунок миру, як прийняття в спільноту, стає поцілунком жертовника, дверей при вході в храм. Поклони перед імператором тепер набули визнання серед християн - це ж «їхній» імператор. Кіріос як звертання до імператора, що колись був застережений лише Христові став нормативним серед християн. Згодом і єпископів почали Кирами називати. Єпископи стали отримувати ті ж самі права, що і сенатори, з ними також право на поклін та поцілунок руки, отримують земельні маєтки.

Більше того, для догматичного визначення нової державної релігії імператор скликає Нікейський собор (325 р.), який приймає першу редакцію Символу Віри і виробляє 20 канонів. (В подальшому аж до наших днів скликаються собори, де формуються або визначаються основні догмати християнського вчення, при чому, за християнським вченням, на соборах не встановлюється нічого нового, просто об’єктивується вже існуюча істина (правда)).

Християни починають ритися в Святому Письмі, шукаючи за новозавітньою підтримкою існуючих вже в поганстві практик, а також хрестити поганські свята (наприклад, 25-те грудня), через це в християнство входить грецька, римська та інші міфології[2].

Розколи у християнстві: халкедонський розкол (450 р.), «велика схизма» (1054 р.), реформація (1517 р.), унії як спроби об’єднання (зокрема Берестейська унія, 1596 р.)

Всі релігійні розколи і не тільки в християнстві, але і в інших релігіях (наприклад, шиїти і суніти в ісламі) відбуваються виключно через амбіції і жадобу влади деяких віруючих, які в силу тих чи інших причин набрали загально церковного значення.

Отже, першим розколом або схизмою був халкедонський розкол у християнстві. Догматична причина полягала в тому, що християни не могли дійти згоди з питання: про дві природи Ісуса Христа людську і божественну, а відповідно як правильно називати матір Ісуса Христа. Представник антіохійської богословської школи Константинопольський патріарх Несторій (427-431 рр.) у своїх проповідях вчив, що Пресвяту Діву Марію треба називати Христородиця.

Божество не народилося від неї, а тільки пройшло через неї. Але на Ефеському соборі (431 р.) вчення Несторія було визнане єретичним, без позитивного догматичного визначення, без чіткої вказівки на те, що в ньому єретичного, і це призвело до монофізитського розколу.

Представник олександрійської теологічної школи архімандрит Євтихій вчив, що Ісус Христос — не Боголюдина, а Бог, тому що він має лише одну божественну природу. Такий розвиток подій спричинив скликання Халкідонського Собору (451 р.). Папа Лев І надіслав до Халкідону свій відомий томос, де вдався до чіткої термінології: Ісус Христос має два єства — людське і божественне, але являє собою одну із трьох іпостасей Триєдиного Бога. Отже єресь Євтихія була засуджена. Але тим все не скінчилось.

У монофізитському русі до релігійних мотивів приєдналися національні. Для єгиптян Халкідонський собор неприйнятним був тому, що він підніс Константинополь над Олександрією, а тому від Візантії відпали копти, ефіопці, сирійці різного роду і вірмени, які стали називатись дохалкідонськими церквами. При чому, вірмен до монофізитів було зараховано і відокремлено від церкви цілком випадково: Халкідонський собор проводився в Персії, з якою Вірменія була у стані війни, відповідно вірмени не могли прийти, а всіх, хто не з’явився визнали монофізитами.

Таким чином, нині є шість дохалкідонських церков, що з якихось причин або не брали участі в Халкедонському соборі або свідомо не прийняли його рішень, які тепер називають Стародавніми Східними Православними Церквами: Вірменська Церква, Коптська Православна Церква, Сирійська Православна Церква, Маланкарська Православна Церква, Ефіопська Православна Церква, Ассирійська Церква Сходу[3].

«Велика схизма» або Великий церковний розкол. В кінці ІV ст. Римська імперія розпалася на дві частини: Західну і Східну. На її уламках згодом утворилися дві самостійні західноєвропейські держави. Ці події призвели до того, що християнська церква на заході і сході починає розвиватися кожна своїм шляхом. Формування причин схизми, як зазначають дослідники, почалося ще в античний період і спричинене було відмінними історичними умовами, в яких знаходились ці дві держави.

Безпосередня причина розколу полягала в тому, що Папа Римський і Константинопольський Патріарх не могли дійти згоди хто з них є головою Вселенської Церкви. Ці намагання суперечили тому розумінню церковного устрою, яке склалося перше, і історичні умови сприяли встановленню так званого папізму, тобто зосередження і світської, і духовної влади в руках пап, і цезаро-папізму, тобто розподіл влади між імператором і патріархом та синодом, який скликався для вирішення важливих питань.

Окрім цього між західною та східною церквами виникли суперечки богословського характеру. Східна церква дотримувалась Нікейсько-Константинопльського Символу віри, а в західній церкві був зроблений додаток про те, що святий дух походить не від одного Бога-Отця, але і від Сина (філіокве). Крім того, східна церква засуджувала спосіб прийняття причастя, принцип безшлюбності священиків, який існував у західній церкві, а також багато іншого.

Останнє зіткнення Візантії з Римом сталося в середині ХІ ст. і означало повний розрив між Римською та Константинопольською церквами. Константинопольський архієпископ Михаїл Керуларій надзвичайно енергійно прагнув підкорити собі Олександрію, Антіохію та Єрусалим, і одночасно домагався зрівняння в канонічних правах з Римським папою. Для вирішення суперечки був влаштований колоквіум між кардиналом Гумбертом (представником папи) і богословом студійського монастиря, тому що сам патріарх був слабеньким теологом[4].

В результаті диспуту монах визнав свою поразку, але Керулларій не припинив домагань. Через порушення ним канонів під час скликаного з цього приводу собору, які мали на меті принизити представників папи римського, вони поклали на вівтар Софіївського собору буллу екскомунікації та анафеми щодо патріарха і його прихильників. В свою чергу Керулларій 20 липня 1054 року зачитав текст анафеми Римській церкві. І не зважаючи на заклики і римського папи, і імператора Священної Римської імперії до єднання, патріарх оформив остаточний розрив.

Отже на сьогодні ми маємо східну християнську церкву, яка отримала назву «православної», що повинно підкреслювати правильність її принципів, і і західну християнську церкву, яка називається католицькою, що означає вселенська. Багато членів обох церков Велику схизму вважають історичним непорозумінням, що спричиненні людською гріховністю, покладаючи вину за нього на обидві церкви, і прагнуть до об’єднання. А це в свою чергу є неможливим через ту саму гріховність, що і призвела до розколу[5].

Священні тексти: Святе Письмо, Святе Передання

Священні тексти християн складаються зі Святого Письма і Святого Передання. До першого належить Біблія, до другого — ранні коментарі до Святого Письма, наприклад Василія Великого, Івана Златоустого, Єфрема Сиріна, твори, так званих отців Церкви.

Біблія у перекладі з грецької означає «книги». Вона складалася протягом 15 століть — з ХІІІ ст. до н. е. десятками і навіть сотнями невідомих авторів, редакторів, переписувачів і перекладачів. Звідси всі священні книги, або Біблію, відповідно до часу їх написання ділять на дві частини: Старий Заповіт і Новий Заповіт. Старий Заповіт становлять книги, які написані до народження Ісуса Христа, Новий Заповіт складається з книг, які написані після народження Ісуса Христа[6].

Вчення Ісуса Христа, основні заповіді, Символ віри, шість правд віри як основа вчення, Літургія

Вчення Ісуса Христа викладене в Євангелії. Передусім Христос проповідував себе і без віри в Ісуса Христа як Сина Божого і Спасителя світу немає християнства. Основною заповіддю, що дає Христос, і в якій виражене по-суті все християнське вчення, є заповідь любові: «Люби Господа Бога Свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе» (Луки: 10/27 або Івана: 13/34-35).

Таким чином славнозвісні 10 заповідей або декалог Мойсея, що був успадкований християнством від іудейства, практично виражений в двох заповідях, даних Ісусом Христом як основні. При чому формулювання дозволеного змінюється з заборонного принципу: не вбий, не говори… і так далі, на диспозитивний: просто люби (людина, яка любить не може чинити зла) і осягнеш життя вічне. Це є моральна точка зору християнства.

Тоді як з догматичної точки зору християнство виражене в Символі Віри. В період становлення християнства як релігії, а особливо утвердження її як державної, коли масово почали хрестити «новонавернених», на двох соборах (Нікейському (325 р.) і І Константинопольському (381 р.)) було визначене в що вірять християни, а саме затверджений Символ Віри:

«Вірую в Єдиного Бога Отця, Вседержителя, Отця неба і землі, всього видимого і невидимого.

І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, від Отця рожденного перед усіма віками, світла від світла, Бога істинного, від Бога Істинного, рожденного, несотворенного, одно істотного з Отцем, через якого все сталось. Він задля нас людей, задля нашого спасіння, зійшов із небес, і воплотився від Духа Святого і Діви Марії, і стався людиною.

І був розп’ятий за нас за Понтія Пилата, і страждав, і помер, і був похований, і воскрес на третій день згідно з Писанням, і вознісся на небо, і сидить праворуч Отця, і прийде зі славою судити живих і мертвих, а царству ж Його не буде кінця.

І в Духа Святого, Господа Животворящого, що від Отця (і Сина) походить, що з Отцем (і Сином) рівнопоклоняємий і рівнославимий, що говорив через пророків.

І в єдину святу, соборну і апостольську Церкву. Сповідую одне хрещення на відпущення гріхів. Очікую воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. «

Пізніше було визначено шість правд віри:

Є один Бог, що все створив і всім управляє;

Бог є справедливий суддя, який за добро відплачує добром, за зло — карає;

в Бозі є три особи: Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий;

Друга Особа Божа зійшов на землю, помер і воскрес для нашого спасіння;

Людська душа є безсмертна;

Для спасіння потрібна Божа благодать.

Літургія — це діалог між особами в Бозі, тоді як молитва це входження в життя Пресвятої Трійці: входження до Отця, через Сина у Святому Дусі. Основою Літургії є Христос, віруючі тільки беруть участь в Його молитві. Сама молитва є подякою за життя вічне, дароване Богом.

Отже, основною метою життя християнина є отримання життя вічного, тобто поєднання з Богом, що досягається за допомогою виконання заповіді любові і щоденної участі в Божественній Літургії (тобто поєднання з Богом на землі)[7].

Католицизм: Літургія, основні свята і порядок їх святкування, чернецтво

Передусім Католицька церква визнає принцип догматичного розвитку, якого не визнають православні, а крім того, після Великої Схизми Тома Аквінський, видатний християнський філософ, розвинув католицьку релігійну філософію на вченні Аристотеля, тоді як православна філософія будується на філософському вченні Платона. Це, і не тільки це, спричиняє суттєві відмінності між конфесіями.

Віровчення Католицької Церкви відрізняється від віровченнь інших конфесій наступними особливостями:

догмат про філіокве;

догмат про чистилище. (Чистилище — проміжний стан між раєм і пеклом, де є душі грішників, які не отримали прощення в земному житті, але не обтяжені смертними гріхами, перш, ніж отримати доступ до раю, горять в очисному вогні.);

Догмат про непомильність Папи Римського;

Догмат про непорочне зачаття Богородиці;

На Службі Божій акцент робиться на проповідь.

Вчення Католицької Церкви передбачає 7 таїнств, особливості є тільки в обрядовому здійсненні (при хрещенні людину повністю занурюють у воду, миропомазання здійснюють у 7-12 річному віці, до ІІ Ватиканського собору миряни причащались тільки хлібом, сповідь, як правило, відбувається в спеціально обладнаному місці: сповідальниці, в єлеосвяченні католики вбачають благословення вмираючому, обов’язковий целібат для священиків, які після висвячення залишаються в тому стані до смерті).

Основні свята: поділяються на Господні (тобто на честь Ісуса Христа), Богородичні, Святих. Є 12 основних свят: Різдво Ісуса Христа, вхід Господній в Єрусалим, Великдень (Воскресіння Ісуса Христа), Вознесіння, День Святої Т рійці, Хрещення Господнє, Стрітеня, Переображення, Воздвиження Чесного і Животворного Хреста Господнього, Введення в Храм Пресвятої Богородиці, Благовіщення, Успіння Богородиці. В Католицькій Церкві робиться акцент на народження Ісуса Христа — Різдво вважається найбільшим святом.

Чернецтво виникло після того, як християнство стало державною релігією і стало багато християн з язичницькою психологією. Виникла ідея створити громади «чистих» християн, які поставили собі за мету повністю присвяти себе Богові. В Католицькій Церкві, коли виникала якась проблема, то для її усунення створювались монаші ордени, які, відповідно, мали своє функціональне призначення (наприклад, єзуїти боролися проти реформаційного руху і т. д.)[8].

Православ’я (дохалкедонська гілка, схизматики): Літургія, основні свята і порядок їх святкування, чернецтво

Єдиною особливістю, в порівнянні зі Православною Церквою, є те, що в деяких церквах дохалкедонської гілки є більше таїнств: ними вважається, наприклад, монашество, похорон.

Православ’я не припускає догматичного розвитку, оскільки вважає істинними тільки ті догматичні положення, що були затверджені першими сімома Соборами.

Вчення Православної Церкви передбачає 7 таїнств, і особливості також є тільки в обрядовому здійсненні (хрещення відбувається через скроплення водою, миропомазання здійснюється над новонародженими, причащаються і хлібом, і вином, сповідь відбувається стоячи, єлеосвячення розуміється як таке, що «зміцнює немощі», священики можуть одружуватись і залишати свій духовний стан, оскільки священство вважається добровільною згодою з Богом).

Свята теж розподіляються на три групи, і їх є дванадцять, тільки акцент робиться на Пасху — свято воскресіння Ісуса Христа[9].

Протестантизм: Літургія, основні свята і порядок їх святкування, чернецтво

Як правило, протестанти не визнають Священного Передання, мають свій порядок Богослужінь і тільки частина з них визнає деякі таїнства зі встановлених на Вселенських соборах. При святкуванні свят акцент робиться на стражданнях Ісуса Христа, тому найбільшим святом вважається Страсна П’ятниця. В протестантів не існує чернецтва.

Лютеранство.

Лютерани вважають, що спасіння досягається тільки особистої вірою і дотриманням трьох таїнств: хрещення, євхаристії, сповіді. У деяких лютеран (Скандинавія, Ісландія, Данія) є ще й четверте таїнство — священство. Один з принципів лютеранства — безумовна покора існуючим порядкам і владі.

Лютерани заперечують забобонне поклоніння святим, мощам, іконам, але в широкому використанні залишається хрест з розп’яттям.

В наш час лютеранські церкви поширені в багатьох країнах світу. 192 національних лютеранських церков об’єднані у Всесвітню Лютеранську федерацію.

Кальвінізм.

Головний догмат, що відрізняє кальвіністів від інших християнських течій: догмат про абсолютне наперед визначення, згідно з яким Бог прийняв рішення врятувати одну частину людства без будь-якої заслуги цих людей і засудити іншу. Жодні зусилля людей ніякі добрі справи не можуть змінити того, що визначено Богом.

Англіканство.

Визнається рішення перших восьми Вселенських соборів, учення про вихід Святого Духа лише від Отця, сім таїнств, зберегли апостольське наступництво єпископської влади. Ієрархія, культ та одяг священиків лишилися старокатолицькими.

Англіканська Співдружність об’єднує 25 автономних церков і 6 організацій церковних провінцій на всіх континентах (Великобританія, США, Індія, Близький Схід тощо).

Меннонітство.

За їх вченням особиста віра має приорітет навіть над Святим Письмом. Церкви поширені переважно в Північній Америці та Європі.

Постреформаційні протестантські течії. До них належить: баптизм, квакери, методизм, адвентизм, Армія спасіння, п’ятидесятники, перфекціоністи тощо.

Отже, центральна концепція всього християнства - ідея гріховності людини та ідея спасіння. Усі люди грішні перед Богом, і саме це урівнює їх: греків та іудеїв, римлян та варварів, рабів та вільних, багатих та бідних. Очиститись від цього гріха люди можуть лише тоді, коли усвідомлять, що грішні і спрямують свої думки на очищення від гріхів, якщо повірять у великого божественного Спасителя, який був посланий Богом на землю і прийняв на себе гріхи людські. Ісус Христос своєю смертю спокутував ці гріхи та вказав шлях до спасіння. Цей шлях - віра у всемогутнього єдиного в трьох іпостасях Бога, благочестиве життя, покаяння в гріхах і надія на царство небесне після смерті[10].

Християнсто:становлення та розвиток 📙 Реферат → 🆔 303023