ЗМІСТ 

Вступ.........................................................................................................................3

Розділ 1. Християнство на Україні........................................................................4

1.1. Особливості Київського християнства.................................................4

1.2. Початок християнства на українських землях....................................5

Розділ 2. Діяльність Кирила і Мефодія................................................................6

2.1. Поширення християнства на території України..................................7

2.2. Кирило та Мефодій – просвітники слов’янства..................................8

Висновки................................................................................................................14

Бібліографія...........................................................................................................16

Додатки..................................................................................................................17 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Вступ 

     Питання про специфіку та особливості  Київського християнства досить складне  і багатогранне. Потрібно проаналізувати роль Кирила і Мефодія в історії українського християнства.

     Розглядаючи даний період історії Української Церкви, потрібно звернути увагу на те , яким саме було її влаштування після запровадження християнства в Київській Русі.

     Київське  християнство мало і свою релігійну  специфіку відмінну від східних  і західних взірців.

     Помітна позитивна роль християнства а культурному розвитку Київської Русі, особливо в період ХІ – ХІІ століть, коли демократична ідеологія і практика Київського християнства заклала підвалини культури нового типу, побудованої на взірець візантійсько-східної і римсько-західної, але своїми глибоко оригінальними місцевими відмінами пов’язаної також і з власними традиціями.

     З’ясування  всіх вище наведених проблем допоможе зрозуміти багато суперечливих питань в історії Київського християнства, що постають в даний час.

     Отже, тема даного реферата є актуальною, оскільки проблеми, висвітлені в ній, дають можливість:

     - виділити позицію Кирила і Мефодія в історії українського християнства;

     - аналізують тенденції, шляхи і  напрямки необхідні для розуміння  процесів, що відбувалися в Київському християнстві;

     Мета  реферату – спираючись на думки різних дослідників та фактичний матеріал, з’ясувати роль Кирила і Мефодія в історії українського християнства.  
 

     Розділ 1. Християнство на Україні

     1.1. Особливості Київського християнства

     Не одна розповідь про хрещення Русі не обходиться без того, щоб мова в ній не йшла про те, як захопив Володимир грецьке місто Корсунь (Херсонес) і змусив гордих візантійців хрестити і просвітити язичницьку Русь, як стояло візантійське духовенство на чолі з митрополитом на березі Дніпра і хрестило натовп киян. Описуючу таку давно улюблену картину, навіть священнослужителі не добачають у цьому порушення канонів. Але це саме так. Цього не могло бути, оскільки ні один візантійський священик не міг здійснити такого порушення канонів, не накликавши гніву константинопольської патріархії. Русь хрестилася не в І, а в Х столітті, коли всі деталі християнського обряду були вже ретельно розроблені, у багатьох вікових суперечках обговорені і остаточно прийняті. Обряд хрещення вже тоді був добре канонізованим: він здійснювався індивідуально і тільки в храмі.

     Невідповідностей  і протиріч в літописах так  багато, що дослідники літописної спадщини не лише вказують на них, але й прагнуть поновити найдавніші прошарки „Повісті врем’яних літ”, де міститься більш достовірна розповідь про хрещення Русі. Але це зовсім не ставить під сумнів авторитет літописних повідомлень. Літописець завжди усвідомлює, що описує історію, і лише з важливих ідейних спонукань міг трохи підправити працю свого попередника, коли викидав один шматок тексту і вставляв інший, не турбуючись про послідовність і відсутність протиріч всього переказу.

     Слов’янське братерство – це була одна з перших великих ідей, яка спонукала літописця  до праці. „Був-бо один народ словінський – Словіни ж сиділи по Дунаю, підкорені уграми, і морава, і чехи, і ляхове, і поляни, яких нині називають русь. З них мораві найперше було покладено книги, від того грамота прозвалася словенською, від того грамота є в Русі, і в Болгар Дунайських”. Далі літописець розповідає про просвітителів слов’ян Кирила-Костянтина і Мефодія, про переклад в Моравії Євангелія та інших церковних книг.

     Костянтин та Мефодій були не просто перекладачами  церковних книжок на слов’янську  мову. Навіть літописець вказує на те, що їм довелося боротися з думкою, що „Не достойно жодному народу мати азбуку свою, окрім євреїв, і греків, і латинян”. Це була довга і наполеглива боротьба за право почути про „велич Божу своєю мовою”. Таким чином, учителі слов’ян були просвітителями не тому, що принесли заморську мудрість темним і неосвіченим слов’янам, а тому, що прагнули відстояти місце слов’янських народів у християнському світі. Вони прагнули відстояти право слов’янської спільноти на незалежність і самостійність. У Великій Моравії, де розпочали свою діяльність Кирило та Мефодій, вони прагнули до створення самостійної церковної організації.

     Для кирило-мефодіївської традиції була характерна орієнтація на раннє християнство, ушанування апостола Павла як борця  за рівноправ’я народів. Орієнтацією на раннє християнство можна пояснити і єретичне для західної і східної церкви масове одноактне хрещення киян в водах Дніпра.

     1.2. Початок християнства на українських землях.

     Християнство  утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть. Історичні джерела засвідчують його присутність у заселених греками містах Північного Причорномор'я ще на початку нашої ери. Звідси воно знайшло собі шлях до Східної Європи. "Повість минулих літ" містить апокрифічний сюжет (інших підтверджень немає), за яким апостол Андрій Первозванний благословив гори, на яких був заснований Київ, а на місці, де тепер Андріївський собор, поставив хрест. За іншими переказами, поширював християнство на наших землях і учень апостола Петра Папа Климент IV. Є свідчення, що українських теренів на початку 60-х років IX ст. сягали й дороги солунських братів Кирила і Мефодія.

     Розділ 2. Діяльність Кирила і Мефодія.

     Від часів Володимирового хрещення церква стала головним поширювачем писемної культури. Поява кириличної абетки, як відомо, пов’язується з так званою Моравською місією Константина (в чернецтві Кирила) і Мефодія, братів з грецького міста Салоніки. Працюючи у 860-х роках як місіонери у Великій Моравії, брати на основі грецького письма впорядкували першу слов’янську абетку і здійснили та записали нею перші переклади з греки на слов’янську Євангелія та Псалтиря.

     Чимало  дискусій у науковому світі викликала  діяльність Кирила і Мефодія, з іменами  яких пов’язують створення слов’янської абетки. Ґрунтовне дослідження абетки, яку умовно названа кирилицею, зробив український філолог, відомий також як Митрополит Іларіон. Його праця "Слов’янське письмо перед Костянтином" переконливо доводить правдивість оповіді Чорноризця Храбра, який писав, що Євангеліє і Псалтир "руськими письменами писані". Ця подія датується зимою 860-861 рр. Якщо це вже сформована писемність, то що ж тоді створив Кирило? Це питання не дає спокою вченим ось уже протягом кількох століть.

     На  питання про те, яка з цих  двох азбук виникла раніше, в науці  досі немає однозначної відповіді. Деякі вчені вважають, що Кирило створив не кирилицю, а глаголицю, кирилиця ж виникла на зміну складній глаголиці аж у кінці ІХ ст. І автором її був Климентій, учень Кирила.

     Останнім  часом на користь цього погляду  висуваються нові аргументи, зокрема в зв’язку з віднайденням на стінах у Київському Софіївському соборі азбуки, що має 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов’янські (Б, Ж, Ш, Щ). На підставі складу софіївської азбуки можна зробити висновок, що вона являє собою один з варіантів грецько - слов’янського письма.

     Збереглося "Житіє Кирила", написане, як вважають, його братом Мефодієм. З нього дізнаємося, що просвітницька місія Кирила полягала насамперед у проповіді християнства серед слов'ян. Це були часи, коли християнство вже відчувало теологічні суперечності між Римом і Констянтинополем.

     Діяльність  місіонерів, які проповідували християнство латинською мовою, успіху не мала. Тоді Моравський князь Ростислав звернувся  до Констянтинопольського патріарха  з проханням надіслати проповідників, котрі б знали слов'янські мови. В цей час Кирило повернувся з хозарської місії, де намовив кагана охрестити всіх бажаючих. Такий успіх, а також знання слов'янських мов стали вирішальними при виборі кандидатури Кирила для проповіді християнства серед слов'ян, а також перекладу для них богослужебних книжок.

     Якщо  поглянути навіть на сучасну українську абетку, то очевидно, що більшість її літер схожі на грецькі, але є  кілька цілком слов'янських. Може, це їх додав Кирило до грецької абетки? Але  ж у "Житії" повідомляється про створення ним абсолютно нового алфавіту. Слід зауважити, що поряд з кирилицею і одночасно з нею існувала інша абетка, яка відома під назвою глаголиці і мала незвичайний характер завитків. Їй вчені не знаходять аналогів. Це дало підставу для тверджень, що глаголиця є штучним витвором однієї людини, на відміну від кирилиці, яка має природний органічний характер і давніші прототипи.

     Отже, дослідники (Іван Огієнко, Михайло Брайчевський, Олександр Мельничук та інші) вважають, що Кирило створив саме глаголицю - штучний алфавіт, який проіснував недовго, бо не знайшов загального визнання через свою ускладненість. Назва ж "кирилиця" закріпилась за нашою та деякими іншими слов'янськими абетками (напр. болгарською) ще з давніх часів через плутанину, або просто для уславлення видатного місіонера.

     2.1. Поширення християнства на території України

     Вже в І – ІІ століттях християнство поширюється в Причорномор’ї. Першу  місію на цім терені легенди приписують св. апостолові Андрієві. У „Повісті временних літ” є твердження про апостольську проповідь між слов’янами на території сучасної України та Росії.

     А найбільшими просвітителями слов’янських народів були Кирило і Мефодій. Вони належали до тієї еліти Візантії, яка  в ІІ половині ІХ століття сформувалась у Константинополі навколо патріарха Фотія. Константин (в монашестві Кирило) був філософом, вченим, лінгвістом; йому доручали відповідальні місії до арабів та хазарів. Про слов’янських Першовчителів існує багато літератури. Історичні дослідження їх діяльності ускладнюються „конфесійною” ворожнечею: кому належить честь першого одобрення слов’янського християнства – Константинополю чи Риму? Про це ведуться суперечки, але вирішення їх неважливе, у порівнянні з тим великим значенням, яке мала кирило–мефодіївська спадщина в долі слов’янського християнства. Створивши слов’янський алфавіт, вони переклали Євангеліє та Богослужбові книги – і цим утвердили слов’ян у християнському світі. За твердженнями дослідників, кирило–мефодіївській традиції була властива орієнтація на раннє християнство, обминаючи візантійський та римський досвід. 

     2.2. Кирило та Мефодій – просвітники слов’янства 

     Починаючи з ІІ ст. по Р.Х. слов’яни селяться по середньому та нижньому руслі Дунаю. Історично необхідність створення  нової мови була пов’язана з поширенням християнства на території, де жили слов’яни, засвоєнням нового монотеїстичного світогляду в умовах жорстокої боротьби зі старими політеїстичними віруваннями. Cтворення слов’янської абетки з новою книжною мовою та впровадження її в життя давало можливість багатьом народам зрозуміти особливості християнської віри та богослужіння, розвинути повноту власних культурних надбань.

     Географічне розташування слов’янських народностей (Велика Моравія та Панонія) обумовило  на їхніх територіях фактор церковно-політичного протистояння двох християнських центрів – Візантійської імперії (з її константинопольською патріархією та високо розвинутою грецькою культурою) і папської курії в Римі (з її латинською культурою). Умови войовничих стосунків короля Східно-франкського королівства Людовика Німецького зі слов’янськими князями, змагань двох константинопольських патріархів – Ігнатія і Фотія, прийняття багатьох рішень Вселенських Соборів християнської церкви та відновлення іконопошанування (843 р.) виявляли особливість місії слов’янських просвітителів Кирила та Мефодія в той час. Перед ними постало завдання винайти нову алфавітну систему та мову, що була б здатна відтворити основні богослужебні церковні тексти. Ревна впевненість у своїй праці та наполегливість у досягненні цілі швидко поширювали відомості про діяльність першовчителів навкруги, ще за життя постаті святителів набули легендарних рис. А з часом це відобразилось у письмових джерелах «слов’янською», грецькою, латинською мовами.

     Доля  Кирила і Мефодія склалася сприятливо для підготовки просвітительної  діяльності слов’ян. Мефодій (чернече  ім’я, 820-885 рр.) і його менший брат Костянтин (чернече ім’я, 826/27-869 рр.) народилися у Візантійській імперії, в м. Солуні (Фесалоніки) в аристократичній сім’ї, отримали грунтовну освіту. З 14 років Кирило навчався в Константинополі, в самому центрі візантійської освіченості, в осередку вищої аристократії та імператора Михаїла ІІІ. Одним з його вчителів став Фотій (майбутній патріарх) – відомий письменник, державний та церковний діяч. Закінчивши Магнаурську школу, Кирило блискуче опанував усі «елінські» науки, серед яких були граматика та діалектика (мистецтво дискусії), а також грецька, латина, староєврейська, арабська мови. Але не менш важливим, як для Кирила, так і для Мефодія, було відмінне володіння з дитинства тим живим діалектом, яким спілкувалася слов’янська частина населення їхнього рідного міста.

     Мефодій після закінчення освіти вступив  на військову службу. Пізніше став князем, поставленим візантійським імператором у «словенському» македонському князівстві, але по кількох роках адміністрування відмовився від світського життя і пішов до монастиря Полікрон на азійському узбережжі Мармурового моря та прийняв чернечий постриг. Згодом став ігуменом обителі.

     На  відміну від старшого брата, Кирило не захоплювався кар’єрою ні чиновника  при імператорському дворі, ні в  провінціях. Не приваблювало його й  сімейне життя. Прагнення до інтелектуальної  діяльності та аскетичний нахил привели  до патріаршої бібліотеки при соборі св. Софії в Константинополі, де Кирило стає бібліотекарем. Пізніше в Магнаурській вищий школі очолює кафедру філософії, тому в письмовій традиції його часто називають Костянтин Філософ.

     Візантійський імператор Михаїл ІІІ (842-867рр.) та його двір високо поцінували талановитість Кирила і доручали йому відповідальні місіонерські подорожі, що мали церковне й політичне значення. Ще молодим у 851 р. із «сарацинською місією» до Сирії Кирило відвідує Багдадський халіфат й успішно проводить богословську дискусію з магометанським духовенством. Деякий час Кирило живе у свого брата Мефодія в малоазійському монастирі Олімп, поглиблюючи знання з богословських наук. Коли патріарший престол в Константинополі зайняв Фотій (858 р.), церковно-політична діяльність братів значно розширилася. Разом вони були направлені з місією у володіння Хазарського каганату. Під час перебування в Херсонесі Кирила глибоко вразили Євангеліє і «Псалтир», писані невідомим йому «роським» («роуським», «рушким») письмом. Там само ним були знайдені нетлінні мощі св. Климента (римського архієпископа І ст.), засланого до цієї місцевості під час гонінь на християн, покараного за навернення багатьох людей до християнства і потопленого в морі. Ці знахідки відіграли важливу роль в подальшій діяльності братів, висвітлили актуальність потреби поширення християнства та створення зрозумілої для всіх слов’ян мови богослужіння візантійського типу.

     Книжної мови слов’ян ще не існувало, але  гостра потреба у ній відчувалась, оскільки в ранньофеодальну добу близькість писемної мови та «глаголу» мала велике політичне і культурне значення. Практичні потреби суспільства зобов’язують появу будь-яких записів: економічні зв’язки затверджуються договорами та дорученнями, укладаються календарні таблиці, розвиток політичних стосунків фіксується грамотами, заповітами, виготовляються печатки, монети з символами-написами та ін. Слов’яни-язичники за відсутності книг використовували для написання «черти» і «рези». Болгарський дослідник Е.Георгієв вважає, що слов’яни ще до Кирила «ослов’янили» грецький алфавіт, внісши до нього деякі букви з латини та інших мов для передачі фонетики, але – «без устроения».

     Наміри  моравського князя Ростислава привести проповідника церковної мови в свою державу, безпомилковий вибір Михаїла ІІІ на цю роль двох братів «солунян» стало рішенням, сприятливим для розуміння різними народами їхньої культурної спорідненості. Направляючи в Велику Моравію досвідчених Кирила та Мефодія, візантійський імператор чітко вказав причину свого вибору: «солуняни спілкуються слов’янською мовою» і укладуть азбуку для слов’ян.

     Нова  алфавітна система, створена Кирилом  близько 863 р. – глаголиця (від старослов’янських  «глаголь» – слово; «глаголати»  – говорити) первісно поширилась у  місцях діяльності братів-першовчителів. Графічна система знаків письма включала елементи грецького, латинського письма та ін., але мала свій оригінальний вид і відповідала характерним слов’янським фонемам того часу. В епоху Середньовіччя літери ототожнювалися з позначуваними ними звуками, а писемність – із відповідною вимовою.

     Величезна та тривала робота перекладів грецьких богослужебних текстів новою  мовою була попереду. Розвинута давньогрецька  літературна традиція вимагала від  тодішніх перекладачів створення такої  мовної системи, яка б відповідала достатньо високому рівню термінології, поширеним фразеологізмам, сучасній освіченості. Без цього переклад будь-яких давньоєврейських, грецьких, латинських творів був би неможливий. Слов’янська мова за своїм богослужебним призначенням потребувала певної стилістики, поєднуючи необхідну урочистість тону та доступність розуміння для початківців християнської культури.

     Так як основна мета місії Кирила та Мефодія складала запровадження  богослужіння візантійського типу, брати  переклали новою мовою необхідні для цього грецькі книги: Євангеліє, «Апостол» та «Псалтир» та інші книги Біблії. Перші слов’янські богослужіння за малою чисельністю слов’янського духовенства відбувалися тільки в святкові та недільні дні. Створення першої слов’янської церкви вимагало укладання для неї певних правових норм. Для цього Мефодій (після смерті Кирила) переклав і частково опрацював «Номоканон» («Кормчу книгу»), тобто збірник церковних та цивільних законів. Таким чином, величезні зусилля братів – місіонерів, за короткий час забезпечили усі необхідні умови для установлення слов’янської літургії та утвердження в гідності нової мови серед прийнятих в християнському богослужінні: давньоєврейської, грецької, латини. Перемога Кирила в богословських дискусіях та його впевненість у рівності народів, висловлені в теологічній поетичній праці «Проглас до Євангелія», були першим і важливим досвідом ствердження європейської значущості слов’янської книжності.

     Після трьох років діяльності в Великій  Моравії Кирило та Мефодій прибули  до Риму, де їх урочисто зустрів папа Адріан ІІ (867-872 рр.). Він вшанував перенесення мощів єпископа Климента Римського, заснувавши базиліку св. Климента. Кирилом про це було складено віршовані гімни, які збереглися до нашого часу («Слово на перенесення мощів преславного Климента»). Папа відслужив літургію слов’янською мовою, поблагословив слов’янські богослужебні книги на святому престолі та на гробі святого апостола Петра. Після цих знаменних подій у Римі Кирило захворів та помер, його поховали в базиліці св. Климента. Після смерті брата Мефодій, висвячений на архієпископа папою Адріаном ІІ, наполегливо проводив зі своїми учнями подальшу діяльність поширення слов’янського богослужіння та слов’янської книжності. Затвердження нової богослужебної мови сталося на синодальному Соборі єпископів під началом Папи римського Іоана VIII у 879 році, після доповіді на захист мови святителя Мефодія.

     Рішення намісника Христового, видане та сповіщене  всьому світові, є для усіх слов’ян  та для русинів дуже важливим та цінним, воно надавало церковній старослов’янській мові затверджені права. Бо Закон велить не тільки трьома, але всіма мовами Господа славити: «Хваліте Господа всі язици, похваляйте єго всі людіє» (Псалом 116,1.)

     Прийняття та впровадження в життя нової  мови потребувало захисту та впевненого духовного плекання. З Болгарії та Македонії глаголиця поширилася на Русь. В Україні глаголиця як алфавіт була відома до XVII ст. Найдавніша глаголична пам’ятка – Київські глаголичні листки – датується кін. ІХ - поч. Х ст. До ХІ ст. відносять Асеманське, Зографське і Маріїнське Євангелія, Синайський Псалтир і Требник (Молитвослов) та ін.

     Наприкінці  Х ст. в Чехії, Моравії, Словаччині, Словенії та частково у Хорватії верх узяла латиниця; у Болгарії, а  потім в інших слов’янських землях – Македонії, Сербії, Київській Русі – глаголицю почала витісняти кирилиця, система слов’янського письма, названа на честь просвітителя Кирила та укладена, можливо, учнями просвітителів. Більшість учених вважає, що вдосконалення алфавітної системи (24 літери) на основі унікального (з округлою формою) грецького письма та видозмінених глаголичних літер (12 спец. знаків), привело до утворення відносно простішого накреслення письма. Майже всі літери абетки мали словесні назви, перша буква яких означала фонему, що позначається нею, а також числове значення. Це сприяло засвоєнню грамоти та поширенню щораз зрозумілішого християнського церковного богослужіння.

     Під впливом географічного розмежування різних живомовних середовищ слов’янських народностей формуються окремі редакції церковно-слов’янської мови, що виросли у сучасні самостійні мови.

     Утворення Київської Русі мало велике історичне  та культурне значення в культурогенезі Європи. Велика держава активно впливала на процеси розвитку європейської та світової культур. З князями Київської Русі підтримували політичні, економічні, культурні та родинні зв’язки правителі Візантії, Франції, Німеччини, Швеції, Данії, Польщі. Межі території сягали від Балтики і Льодовитого океану до Чорного (Руського) моря і від Волги до Карпат. Знаходячись у центрі торгових шляхів, Київська Русь була контактною зоною між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією.

     Кирило  та Мефодій, як перші слов’янські  просвітителі, були і залишаються  символом слов’янської спільноти. У 1980 році Папа римський Іоан-Павло ІІ надає святим Кирилу та Мефодію титули «патронів Європи». Пам'ять про них і про створену ними писемність зберігатиметься у культурному історичному фонді всіх слов’янських народів. 

     Висновки 

     Крім  дорогоцінних книг для словянського світу, свв. брати Кирил і Мефодій залишили після себе численних учнів, вірних наслідувачів їхньої національно-церковної ідеї. Одних висвячених вже членів клиру залишилось після смерти св. Мефодія до двохсот осіб. Посеред них назовемо таких головних учнів св. Мефодія, як: св. Горазд (родом морав), якого св. Мефодій вибрав своїм наступником; св. Климент (болгарин), "перший єпископ словянської мови", як назвали його в Болгарії; св. Наум (болгарин), особливо шанований в Сербії; свв. Лаврентій і Ангеляр. На чолі з свв. Кирилом і Мефодієм, приєднуючи до них цих п'ятьох прославлених учнів їх, словянська церква православна почитає їх під ім'ям святих "семичисленників".

     Отже  після смерти архиєпископа Моравського  Мефодія скоро розпочалось те, що можна назвати церковно-національною трагедією західнього словянства, - нищення національного характеру Церкви, прищепленого було діяльністю свв. братів та їх учнів в Чехо-Моравії, Панонії, Польщі. Ми бачили, що й за життя свв. братів увесь час ішла і відкрита і глуха боротьба поміж місіонерами зі Сходу і латино-німецьким духовенством Заходу. Не було ще остаточного поділу церков, але були, як відомо, глибокі розходження на тлі культурно-психологічного насліддя грецького сходу і латинського заходу. Ніхто не буде заперечувати того, що католицька церква була в середніх віках провідною культурною силою в житті Західньої і Середущої Европи, але ж її відношення до національних культур європейських народів істотно відріжнялось від відношення Православної церкви, хоч би й там були відступлення від християнської ідеї, якій так ревно служили свв. Кирил і Мефодій.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Бібліографія

1. Целевич Юлиан. Жите просветителев славян святых равноапостольных Кирила и Мефодия. – Львов, 1891. – С. 17-37.
2. Избранные жития святых III-IX вв. – М., 1992. – С.373-374. – [Жизнь и труды преподобных отцов наших Мефодия и Константина, в монашестве Кирилла, учителей славянских].
3. Советский энциклопедический словарь. – М., 1985. – С. 1216. – (Славяне).
4. Історія української культури. – К., 2000. – С.37-38. – (Культура Київської Русі /ІХ- середина ХІV ст.).
5. В мире книжних сокровищ. Путеводитель. –- К., 1987. – С.15-20. -(Коллекция книг кирилловской печати).
6. Етнократологічний словник. – К., 2007. – 576 с.

     Додаток 1.

     Додаток 2.