Кирило-Мефодіївське товариство. 2

ПЛАН

 

 

Вступ

 

1. Передумови виникнення  Кирило-Мефодіївського товариства 

 

2. Виникнення Кирило-Мефодіївського  товариства, його засновники і  учасники 

 

3. Основні ідейні напрямки  Кирило-Мефодіївського товариства 

 

4. Наукові розвідки найактивніших членів Кирило-Мефодіївського товариства

 

5. Місце Т.Г.Шевченка в Кирило-Мефодіївському товаристві

 

6. Значення діяльності Кирило-Мефодіївського товариства

 

Висновки 

 

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Після розгрому декабристського руху та офіційної заборони масонства  на території Російської імперії  настав час реакції, пов’язаний з  іменем царя Миколи І. Для України  він відзначився подальшим наступом на її права, нівелюванням її особливостей та державницької пам’яті.

Перша офіційна згадка про Кирило-Мефодіївське товариство пов’язана з доносом, коли в березні 1847 р. студент Київського університету Олексій Петров доніс царським властям про таємне товариство, яке він випадково виявив. Поліція відразу ж арештувала провідних членів цієї групи й доставила їх у Петербург. У результаті посилених допитів власті дізналися про існування Кирило-Мефодіївського товариства — першої на Україні організації політичного спрямування.

Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широкого підпільного руху були перебільшеними. Товариство складалося всього з десятка  активних членів та кількох десятків співчуваючих. До групи входили молоді представники української інтелігенції на чолі з Миколою Костомаровим (обдарованим  істориком і викладачем університету), вчителем Василем Білозерським (вихідцем із дворян) та Миколою Гулаком (дрібним, але високоосвіченим чиновником). Хоч два інших інтелігенти  — викладач гімназії та письменник Пантелеймон Куліш і вже добре  знаний поет Тарас Шевченко — підтримували з товариством не дуже стійкі зв'язки, їх також заарештували.

Товариство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існування “браття” збиралися кілька разів на тривалі філософські  й політичні дискусії (під час  однієї з них якраз і був  присутній донощик Петров) та підготували  ряд положень своєї програми.

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Передумови виникнення

Кирило-Мефодіївського товариства

 

Польське повстання 1831 року серйозно налякало уряд Російської імперії. У  ході його доволі жорстокого придушення російська влада намагалась підірвати  не лише економічну основу польського визвольного руху, конфіскуючи майно  повстанців (правда, невдовзі більшість  конфіскованих маєтків була передана родичам репресованих, чи передана їм у оренду), а й знищити духовні  передумови польського патріотизму. З 1832 року російська мова стала єдиною офіційною у всіх установах Правобережжя, закрито значну кількість костьолів.

Університет, заснований за імператорським указом, повинен був також замінити собою Києво-Могилянську академію як центр світської освіти із значними історичними і гуманістичними традиціями. Сама академія перетворювалась на заклад, що готував виключно служителів православної церкви.

На початку 40-х років XIX ст. центром українського національно-визвольного руху стає Київ. Студенти і молоді викладачі університету організували тут таємний гурток "Київська молода", поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил української нації та звільненню селян із кріпацтва.

На своїх засіданнях гуртківці  обговорювали майбутнє України, вивчали  праці французьких філософів-утопістів  — Сен-Сімона, Фур’є, цікавилися процесами  відродження сусідніх народів: поляків, чехів, хорватів, сербів, болгарів, словаків, словенців і мріяли "щоб усі  слов’яни стали добрими братами" і "брат з братом обнялися і поговорили слово тихої любові во віки і віки".

Цей гурток став ідейним та організаційним предтечею найбільш відомого українського політичного товариства кінця 40-х  років XIX ст. — Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія, більш відомого в літературі як Кирило-Мефодіївське товариство.

 

 

 

 

2. Виникнення Кирило-Мефодіївського  товариства,

його засновники і учасники

 

Товариство виникло в кінці 1845 — на початку 1846 року і проіснувало, за оцінками істориків, не більше п’ятнадцяти  місяців.

Його засновниками були, як прийнято вважати, чиновник канцелярії генерал-губернатора  М. Гулак, ад’юнкт Київського університету М. Костомаров та студент цього ж  університету М. Білозерський. До товариства також приєдналися поет Т. Шевченко, вчителі П. Куліш і Д. Пильчиков, студенти університету О. Навроцький, О. Маркович, І. Посяда, Г. Андрузький і  О. Тулуб, поміщик М. Савич.

За оцінками дослідників близько 100 осіб підтримували зв’язки і дружні відносини з членами товариства. Серед членів товариства, на відміну  від масонів чи декабристів, не було представників великої родової  аристократії, його основу складали вчені, письменники, діти середніх чи дрібних  землевласників.

Незважаючи на всю неоднозначність  трактування української проблеми учасниками декабристського руху їх вплив на формування ідеології братства був незаперечним. Особливо це стосується такої декабристської організації, як Товариство об’єднаних слов’ян, засадничі  програмні ідеї якого, в значній  мірі, знайшли своє відображення в  головних документах Кирило-Мефодіївського товариства.

Кирило-мефодіївці були спадкоємцями ідей декабристів і, у першу чергу, Товариства об’єднаних слов’ян. Це яскраво  підтверджує програмний документ Кирило-мефодіївців "Книги буття українського народу, де прямо вказується на Товариство об’єднаних слов’ян як на свого  ідейного попередника, бо воно теж мало на меті повалення самодержавства, ліквідувати кріпосництво й об’єднати  всі слов’янські народи в одну федерацію.

Кирило-Мефодіївське товариство, фактично, не встигло розпочати активної роботи, підготувавши лише ряд програмних документів і визначити основні цілі і  завдання своєї діяльності, оскільки було викрите внаслідок доносу студента Київського університету Петрова.

Його учасники були заарештовані і  після слідства, що велось в Києві  та Санкт-Петербурзі, засуджено на різні  терміни ув’язнення і заслано  до різних міст Росії. Найважчий вирок отримав Т. Шевченко — його було віддано в солдати і відправлено в оренбурзькі степи із суворою забороною писати і малювати.

Незважаючи на те, що товариство встигло  зробити доволі мало, його розгром  викликав значний резонанс в тогочасній пресі Європи. "Паризькі газети "Jornal des debat" i "Democratic pasifiqe" вмістили повідомлення про арешт кирило-мефодіївців  і заслання Т. Г. Шевченка в солдати". Відгукнулась на ці події і віденська  преса, сповіщаючи про арешт Костомарова, Куліша та інших.

"Справа кирило-мефодіївців мала  відгук у Галичині, що перебувала  під владою Австрії. У газеті "Дневник руський" (виходила  у Львові в серпні-жовтні 1848 р.  під редакцією учасника гуртка "Руська трійця" І. М. Вагилевича, вміщено вірш, присвячений кирило-мефодіївцям,  польського поета Г. Яблонського  — Мученикам вольності з року 1847". В іншому номері Кирило-Мефодіївське  товариство названо "змовою  малоросіян", а Шевченка — "мучеником  справи руської вольності". У  статті "Слово о Русі і її  становищі політіческом" містися  заклик підтримувати традиції  визвольного руху: "Чую голос  народа, борющегося в путах деспотизму, чую воззваніє мучеників народної  справи Шевченка, Костомарова, Куліша  і інших".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Основні ідейні напрямки

Кирило-Мефодіївського товариства

 

Основні політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства було викладено в його програмних документах, до яких належать "Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія", відозви "Брати  українці" та "Братья великороссияне и поляки", "Книги буття українського народу", а також у ряді робіт, що мали своєрідний підготовчий щодо програмних документів характер, у  наукових розвідках та літературних творах учасників організації.

Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія (саме таку назву  носило товариство) складається з  двох частин. Перша — "Головні  ідеї" — містить у концентрованому  вигляді вихідні положення ідеології  та основні цілі діяльності, а друга  — "Головні правила товариства" — присвячена визначенню способів та засобів реалізації програмних засад  товариства.

Першим пунктом "Головних ідей" зазначалося: "Приймаємо, що духовне  і політичне поєднання слов’ян  є їх призначенням до якого вони повинні прагнути". Цей пункт  є першим не лише за порядком, а й  за ідеологічним значенням, оскільки ідея об’єднання слов’янських народів  проходить "червоною ниткою" через  всі програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства і є тим вихідним пунктом  на якому грунтуються всі подальші теоретичні розробки.

Слов’янофільство було досить популярним напрямком політичної думки у  слов’янських народів першої половини XIX сторіччя. Однак, як ідеологічна течія, воно не було однорідним і ціліснім. У кожного із слов’янських народів  ці ідеї набували специфічного змісту, а цілі та засоби поєднання слов’ян  були, в значній мірі, відмінними.

Для кирило-мефодіївців слов’янофільство не було самодостатньою ідеєю. У підготовчих  матеріалах до програмних документів товариства досить чітко прослідковується думка про те, що, оскільки всі  спроби українців досягти державно-політичної незалежності самостійно закінчувались  невдачею, то єдиним виходом для  них, який дозволить позбавитись  національного і соціального  гніту, є спільна боротьба з іншими поневоленими слов’янськими народами. Так, зокрема, В. Білозерський у Пояснювальній  записці до Статуту товариства відзначав: " … ця свобода є досяжною для нас і інших підкорених племен, тільки при об’єднанні слов’ян в одну державу, засновану на повазі народності кожного".

Слов’янофільство учасників Кирило-Мефодіївського товариства корінним чином відрізнялось від російського слов’янофільства і було більш співзвучним до чеського, словацького чи польського. Як підкреслює П. Кузик, " ... на противагу російському варіантові об’єднання — "слов’янські струмки зіллються в російське море" (О. Пушкін), кирило-мефодіївці висунули зовсім іншу форму слов’янського союзу. Ідеться, фактично, про ідею створення добровільної федерації рівних слов’янських націй (яку згодом удосконалив М. Драгоманов, а Ще пізніше спробувала втілити в життя Центральна Рада)".

Цю ж особливість українського слов’янофільства відзначав і начальник  жандармського управляння граф О. Орлов, який в доповідній записці імператору Миколі І наголошував на загрозі  для майбутнього імперії розвитку подібних настроїв: "У Києві та Малоросії слов’янофільство перетворюється на українофільство. Там молоді люди з ідеєю об’єднання слов’ян поєднують думки про відновлення мови, літератури і звичаїв в Малоросії, доходячи навіть до мрій про повернення часів минулої вольниці і гетьманщини, думки, про відновлення народності їх батьківщини можуть повести малоросіян, а за ними і інших підвладних Росії народів до бажання існувати самобутньо".

Таке розуміння панславістської  ідеї учасниками Кирило-Мефодіївського товариства розшифровувалося в другому  пункті "Головних ідей" статуту, який чітко наголошував на тому, що при  утворенні майбутнього слов’янського  союзу кожен слов’янський народ  повинне мати свою державно-політичну  самостійність. Вона розглядалась "братчиками" як головна передумова майбутнього об’єднання.

Іншою, не менш важливою умовою створення  майбутнього слов’янського союзу, було встановлення у всіх слов’янських народів республіканської форми  правління та політико-правової рівності громадян: "Приймаємо, що кожне слов’янське  плем’я повинно мати правління народне  і дотримуватись повної рівності співгромадян по їх народженню, християнським  віросповіданням і стану".

Відомий дослідник діяльності Кирило-Мефодіївського товариства Г.Сергієнко, визначаючи особливості  поглядів товариства на проблему самостійного державно-політичного існування  України, писав: "Питання про самостійне існування України в статуті  розглядалось як частина загальнослов’янського  і ставилося в залежність від  утворення республіканської федерації  слов’янських народів".

Основою для встановлення справедливого  суспільного та державного ладу у  слов’янських народів, на думку учасників  Кирило-Мефодіївського товариства, повинні  були стати непорушні і керівні  принципи християнської моралі. Так, зокрема, в четвертому пункті "Головних ідей" статуту зазначалося про те, що "... правління, законодавство, право власності і просвітництво у всіх слов’ян повинні основуватись на святій релігії господа нашого Ісуса Христа". Саме вірність цим моральним засадам християнства в його чистій, неспотвореній пізнішими нашаруваннями формі, повинна була стати основною передумовою для залучення неофітів до товариства та, поряд з освіченістю, для зайняття відповідальних державних посад у майбутньому справедливо організованому суспільстві.

Для вирішення нагальних, життєво  важливих справ передбачалось утворення  спільного вищого законодавчого  органу влади — загальнослов’янського  собору з представників всіх народів. Однак його функції та повноваження не визначено більш детально. Враховуючи, що попередніми пунктами статуту  особливо наголошувалось на державно-політичній самостійності кожного з народів, то можна припустити, що цей "собор" повинен був би стати деяким наддержавним органом, члени якого обирались  би не пропорційно від кількості  населення, а від державно-територіальних утворень.

Хоча М. Костомаров, описуючи дискусії щодо майбутнього устрою слов’янської федерації, у "Автобіографії" дещо інакше трактував це питання. Він писав: "Ми почали уявляти собі всі славянські народи зєднаними між собою у федерації подібно до давніх грецьких республік або Зєднаних Держав у північній Америці з тим, щоб усі находилися у тіснім звязку з собою, але щоб кожна зберігала свято свою окрему автономію. Федерація тільки по одним народностям не видавалася нам зовсім придатною з багатьох причин, а зокрема з огляду на чисельну нерівність мас, що належали до народностей. Яке союзництво могло існувати в дійсности на підставі взаїмної рівности між незначними щодо кількости Лужичанами й великою масою російського народу з незмірними просторами його батьківщини? Ми прийшли до думки, що з збереженням права народностей потрібний конче инший поділ частин будучої славянської держави для її федеративного ладу. Таким робом поставала думка про адміністративний поділ земель заселених славянським племенем, незалежно від того, до якої з народностей належить це племя в тій чи иншій полосі заселення простору. Ми не могли вияснити собі подрібно картини в якій мала зявитися наша уявна федеративна держава; утворити цю картину ми полишили будучій історії. В усіх частинах федерації пропонувалися однакові основні закони та права, рівність ваги, мір і монети, скасування мита і свобода торговлі, загальне скасування кріпосного права й невольництва, в якій ні було б формі, єдина центральна влада, що завідувала б зовнішніми справами союзу, військом і флотою, зате повна автономія кожної частини у відношенні до внутрішніх уладжень, внутрішньої управи, судівництва і народної освіти".

У другій частині Статуту — "Головних правилах товариства" — розкриваються  його головні принципи організації  братства, а також тактичні цілі на шляху утворення майбутнього  союзу слов’янських народів. Так  у сьомому пункті зазначалось, що оскільки "в теперішній час слов’янські  племена сповідують різні віросповідання і мають упередження одне до одного, то товариство буде старатись про знищення всякої письмової та релігійної ворожості між ними і розповсюджувати ідею про можливість примирення розбіжностей в християнських церквах". Це, на думку його авторів, повинно було сприяти зближенню слов’ян та встановлення між ними справді братерських, дружніх і рівноправних відносин.

У сфері суспільних відносин Статут особливу увагу звертав на необхідність ліквідації соціальної нерівності та її особливо потворного прояву — кріпацтва. Восьмий пункт "Головних правил" відзначав, як одну з цілей братства те, що "Товариство буде старатись заздалегідь про викорінення рабства і всякого приниження нижчих класів, рівним чином і про повсюдне розповсюдження грамотності".

Просвітництво широких народних мас  визнавалось головним засобом досягнення мети, яке ставили перед собою  члени Кирило-Мефодіївського товариства. Ця, здавалось би далека від політики, культурно-просвітницька діяльність викликала значні підозри у царських слідчих. Вони ретельно підшивали до справ заарештованих братчиків  проекти облаштування народних шкіл, нарівні з революційними прокламаціями  та патріотичними художніми творами.

Будучи у своїй масі равними християнами, автори Статуту Кирило-Мефодіївського товариства особливо наголошували на моральності своїх дій та дотримання духу християнського віровчення. У дев’ятому пункті "Головних правил" спеціально зазначалось про те, що "Як все товариство в цілому, так і кожен його член повинні свої дії узгоджувати з євангельськими правилами любові, покірливості і терпіння; правило ж "Мета освячує засіб" товариство визнає безбожним".

Відозва "Брати українці", відображаючи в цілому ідеї відбиті в Статуті  Кирило-Мефодіївського товариства, дає  більш уточнене трактування основоположних ідей діяльності братства.

Так, зокрема, повторюючи думку про  те, що з’єднання слов’ян в один союз є їхнім історичним призначенням, відозва чітко наголошує на тому, що це утворення повинно мати міждержавний характер, не позбавляючи жоден з  народів, що до нього ввійдуть, статусу державно-самостійного: "...так, щоб кожен народ зкомпонував свою Реч Посполиту і управлявся несмісимо з другими, так, щоб кожен народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну". Союзним органам делегувались права вирішувати виключно ті справи, які мали загальне для всіх членів об’єднання значення: "Щоб був один сейм або рада слов’янська, де б сходились депутати оду всіх Речей Посполитих і там розважали б і порішали такі діла, котрі б належали до цілого союза слов’янського". На чолі союзу мав стояти керівник обраний на певний і цілком визначений термін: "Щоб в кожній Речі Посполитій був свій правитель, вибраний на года, і над цілим союзом був правитель вибраний на года" і влада, таким чином, не могла б перетворитись у спадкову.

Особлива увага у цій відозві  зверталась на необхідність ліквідації станів та станових привілеїв, забезпеченні громадянської ("посполитої") рівності та свобод. Реальним проявом цієї рівності повинен був стати доступ по всіх державних посад в слов’янськім союзі та республіках що ввійдуть до нього не за "родом і достатком", а "по розуму і просвіченості народними виборами".

Невелика за обсягом відозва "Брати  великоросіяни і поляки" проникнута закликом до двох слов’янських народів  з якими історія найбільш тісно  пов’язала долю української нації  подолати історичну ненависть та суперечності в ім’я майбутнього  об’єднання всієї Слов’янщини на засадах свободи та рівності громадян і народів.

У цілому програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства носили революційний і визвольний, як в національному, так і в  соціальному відношенні, характер з  наголосом на використанні просвітницьких, ненасильницьких методів реалізації: "Політична програма Кирило-Мефодіївського товариства, висловлена в ряді документів і творів, була прогресивною і, в основному, революційною. Найголовніші вимоги її зводилися до ліквідації кріпосництва і самодержавства, визволення і об’єднання слов’янських народів у республіканську демократію, запровадження загальної народної освіти. Однак здійснення програми, ліберальна більшість кирило-мефодіївців намічала мирним шляхом. Лише найрадикальніша частина членів товариства (Шевченко, Гулак та ін.) дотримувалась революційних методів боротьби".

Хоча, у вище означених програмних документах братства організація майбутнього союзу слов’янських народів не розглядалась детально, все ж варто відзначити, що особливу роль в ньому відводилась Україні і Києву. Останній розглядався в ряді творів членів товариства саме як столиця планованого слов’янського союзу, місце розташування його головних керівних органів.

Києвоцентричні погляди учасників  Кирило-Мефодіївського товариства можна  розглянути як своєрідне продовження  у XIX сторіччі ідеї Києва "Другого Єрусалиму", що лягла в основу державницьких прагнень гетьманської доби і, навіть, більш давньої — "Андріївської легенди" софійських книжників Києворуської держави.

 

 

4. Наукові розвідки найактивніших членів

Кирило-Мефодіївського товариства

 

Окрім ідей західноєвропейських, російських та польських революціонерів, до своєрідних джерел "Книг буття українського народу" можна віднести також  і ряд наукових розвідок членів Кирило-Мефодіївського товариства, присвячених питанням слов’янофільства та історичній долі слов’ян.

Серед них особливе місце належить праці "Юридичний побут поморських слов’ян", одного з лідерів так званого "революційно-демократичного крила" Кирило-Мефодіївського товариства М. Гулака.

Микола Гулак народився в 1822 року на Полтавщині в небагатій дворянській  сім’ї. У 1843 році він закінчив юридичний  факультет Дерптського (Тарту, Естонія) університету. 16 липня 1844 року цим університетом  йому було присвоєно ступінь кандидата  права.

М. Гулака прийнято вважати лідером  радикального крила Кирило-Мефодіївського товариства, яке виступало за рішучі дії в справі ліквідації російського  самодержавства та кріпосництва.

Після викриття Товариства на слідстві він намагався взяти на себе максимальну  відповідальність, вигороджуючи товаришів. За вироком отримав найважче покарання  — 3 роки ув’язнення в одиночній  камері Шлісельбурзької фортеці  і подальше заслання на 5 років в  Пермь. Після відбуття заслання, працював певний час на півдні України, а з 60-х років XIX сторіччя — на Кавказі. Займався педагогічною діяльністю, автор ряду праць з історії, філології, філософії, математики, історії літератури, перекладів з грузинської та азербайджанської мов. Довів місцеве походження славнозвісної поеми "Витязь в тигровій шкурі". Помер 1899 року в м. Єлизаветполі (Гянджа, Азербайджан).

Робота "Юридичний побут поморських слов’ян" була вилучена у М. Гулака під час обшуку і включена до карної справи. Вона присвячена, в основному, проблемам традиційної правосвідомості  слов’янських народів взагалі і  слов’ян Померанії в V-ХІІ сторіччі. Значна увага в цій роботі приділяється питанням політико-правової організації  життя давніх слов’ян. Центральний  об’єкт дослідження — поморські  слов’яни — був обраний М. Гулаком  недаремно. Саме це давнє населення  сучасної Східної Німеччини було найбільш повно описане в науковій літературі, особливо німецькомовній, а Дерптський університет на той  час був одним з кращих німецьких  університетів. І не лише на території  Російської імперії. В той же час  орієнтація на німецькі наукові джерела  не заважає М. Гулаку активно використовувати доступний йому матеріал з наукових розробок чеських вчених, давньоруських літописів і т.п.

Князівська влада, підкреслює М. Гулак, виростаючи з патріархальної влади  родового старшини, присвоює і її права  та обов’язки. Наближені будують  князеві град або двір, подібно  як це робить челядь для владики, з  його дозволу служебники і наближені  засновують нові двори та гради, так  як з дозволу родового старшини відділяються та засновують нові господарства і  роди ближники.

Найбільш цікавим для нас, з  точки зору розвитку української  політичної думки, є останній, VI розділ цієї роботи — "Державне право", в якому аналізуються особливості політичного устрою у поморських слов’ян.

Підводячи підсумки розгляду особливостей політичних традицій, підстав та джерел влади у давньослов’янських народів  М. Гулак робить важливий висновок: "З двох начал розвилась у  слов’ян вся будова державного устрою: начало патріархальне і начало демократичне. З патріархального начала виникла  родова влада князів, з демократичного устрій общин і федеративні союзи  республік, які зустрічаються в  нас в удільний період, в Померанії  і, може бути, на Адріатичному морі. В  основі своїй ці ідеї одна одній  не суперечать, і перші ті общини слов’янські, котрим обставини дозволили розвиватись за природним племінним напрямком, являють нам гармонійне злиття обох принципів. Але боротьба цих елементів неминуча. Внутрішня історія слов’ян є не що інше, як ця боротьба. Незабаром одне начало отримало перевагу над іншим. З демократичного вийшла анархія, як в Польщі, Малоросії (XVII сторіччі), і навіть Богемії, з патріархального деспотизм" .

З цієї посилки М. Гулака сам собою  випливає висновок про те, що для  України, як складової слов’янського  світу, спадкоємниці політичних традицій Київської Русі дуже важливим є гармонійне поєднання колективних форм організації  влади з персоніфікацією політичної відповідальності.

Другий важливий висновок, який робить М. Гулак, про те, що "з цих двох начал розвилася у слов’ян  двояка судова влада, общини і князя. Всяк своєї челяді воєвода, владика  у своєму роді. Князь над усім народом, з іншого ж боку, всяк громадянин, як член общини, правами своїми громадянськими і політичними рівний всім іншим, тому що рівний тільки може судити рівного". І хоча висновок про юридичну рівність у давніх слов’ян є швидше висновком про бажане ніж про дійсне, все ж певні традиції громадянської рівності у них існували.

Робота Миколи Гулака є глибоким і цікавим дослідженням важливої проблеми політичних традицій та менталітету  на формування і функціонування політичної системи суспільства. Його висновки знайшли своє відображення у програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства — Статуті, відозвах і в центральному — "Книгах буття українського народу". Під час арешту М. Гулак, намагаючись врятувати своїх товаришів, взяв на себе відповідальність за авторство "Книг .". І хоча в подальшому наукова традиція стала визнавати основним автором центрального програмного документа Кирило-Мефодіївського товариства М. Костомарова, вплив’ М. Гулака та його ідей на цю роботу є незаперечним.

Серед документів, що були конфісковані у членів Товариства при арешті, такими, що їх можна розглядати як, до певної міри підготовчі, для написання  програмних документів Кирило-Мефодіївського товариства, є проекти конституції  підготовлені студентом Київського університету Г. Андрузьким.

Документи, що отримали у дослідників  назву "проекти конституцій" представляють  собою швидше своєрідні нотатки  з деякими пропозиціями щодо найкращого устрою майбутньої держави та способів його досягнення, викладені часто  без дотримання логічної послідовності.

Г. Андрузький особливого значення надає  соціально-психологічним факторам, їх ролі у розгортанні реформ з  покращання суспільного життя. Саме тому, серед "корисних" станів він  особливу увагу приділяє стану духовному, як такому, що відповідає за духовність народу і душу кожного громадянина. Г.Андрузький особливо наголошує на тому, що до духовного стану необхідно  відносити людей високоморальних  та порядних, походженням переважно  з осіб освічених "простого стану", здатних стати авторитетом та прикладом для інших. Забезпечення духовності суспільства та кожного  громадянина, разом з освітою, повинні  сприяти уникненню двох лих, що загрожують суспільству на етапі сутнісних  соціально-політичних реформ — народної сваволі і анархії внаслідок  різкого падіння авторитету влади  та надмірних очікувань і не менш глибоких розчарувань тих, хто не був готовий до змін, але приєднався і підтримав їх.