Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Класична кількісна теорія грошей

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЗНТУ

Кафедра фінансів та банківської

справи

Реферат з дисципліни “Гроші та кредит”

Класична кількісна теорія грошей

Виконала

студентка групи ФПО-117 Романова Б.О.

Прийняла Пахомова І.Г.

Запоріжжя

2007

ЗМІСТ

1 Класична кількісна теорія грошей

1.1 Методологічні основи кількісної теорії..................................................3

1.2 “Кембриджська версія” кількісної теорії................................................8

1.3 Кейнсіанські трактування кількісної теорії............................................9

2 Сучасний монетаризм

2.1 Монетаризм як база кількісної теорії грошей.......................................12

2.2 Монетаризм та економічне регулювання..............................................13

1 КЛАСИЧНА КІЛЬКІСНА ТЕОРІЯ ГРОШЕЙ

1.1 Методологічні основи кількісної теорії

У світовій економічній науці чітко виділяються два підходи до вивчення теоретичних проблем грошей. Представники одного з них шукають відповіді на питання, пов’язані з внутрішньою природою грошей: що таке гроші; чому вони з’явилися та існують у суспільстві; як вони розвиваються і чому набували тієї чи іншої форми; у чому полягає та як формується вартість грошей тощо. Для цього напряму в теорії грошей характерне явне перебільшення уваги до внутрішніх аспектів явища грошей і недооцінка їх зовнішніх аспектів, що проявляються у впливі грошей на економічні процеси. Цей підхід щодо вивчення природи грошей можна назвати абстрактною теорією грошей. Найбільш відомими проявами такого підходу є номіналістична теорія, державна теорія, функціональна теорія, марксистська теорія та ін.

Представники другого напряму приймають гроші такими якими вони є, і, незаглиблюючись у дослідження їхньої природи, шукають відповіді на питання, що пов’язані з місцем і роллю грошей у відтворювальному процесі: гроші-проста вуаль на реальній економіці чи її активний елемент та чинник, що впливає на її розвиток і структурні зміни; якими своїми проявами гроші найактивніше впливають на реальну економіку і на які саме її процеси; який конкретно механізм впливу грошового фактора на реальну економіку (передатній механізм); чи може держава використати цей механізм у своїй економічній політиці і як саме; якою має бути у зв’язку з цим грошово-кредитна політика в країні та ін. Цей підхід у науковому аналізі грошових проблем можна назвати прикладною теорією грошей. У західній літературі вона звичайно зветься монетаристською теорією.

В економічній науці про гроші найбільш поширеною і відомою є кількісна теорія. Хоча сформувалася ця теорія як обґрунтування зміни рівня товарних цін зміною кількості грошей в обігу, тобто на базі вирішення досить вузького, прикладного питання економіки, сьогодні це надзвичайно широка теоретична концепція, яка з кількісних позицій веде пошуки відповіді, по суті, на всі питання теорії та практики використання грошей.

Ключовим у кількісній теорії є положення про те, що вартість грошей і рівень товарних цін визначаються змінами кількості грошей: чим більше їх в обігу – тим ціни вищі, а вартість грошей нижча, і навпаки. Ця теорія заперечує трудову теорію вартості взагалі і внутрішню вартість дорогоцінних металів як грошового товару зокрема. Отже, вона базується на загальноприйнятих у світовій науці поглядах на вартість взагалі, на суть грошей та формування їхньої вартості.

Кількісна теорія грошей зародилася в XVIст. У цей час у Європі відбувалося швидке зростання товарних цін і виникла необхідність з’ясувати причини цього явища Найбільш очевидною причиною видавалося помітне збільшення впливу в Європу золота з Америки після відкриття континенту в XVIст. Це було чи не перше масове підтвердження того, що вартість навіть золотих грошей, а отже, й товарні ціни, залежать від їх кількості.

Першим, хто висунув ідею про залежність рівня цін від кількості благородних металів, був французький філософ Ж. Боден. У своєму трактаті “Відповідь на парадокси де Мальструа” він дійшов висновку, що високі ціни хоч зумовлюються багатьма причинами, проте основною серед них є збільшення кількості золота й срібла. Інші економісти XVI-XVIІ ст. (Б. Даванзатті, Дж. Монтаріні, Дж. Локк), розробляючи цю ідею Ж. Бодена, поступово перетворили її у прямолінійний і механічний варіант кількісної теорії.

Важливий внесок у кількісну теорію зробив англійський економіст Дж. Локк. Він вважав, що вирішальним фактором, який регулює і визначає вартість грошей (у банному разі золота й срібла), є їх кількість. Цей висновок Дж. Локка був використаний ідеологами промислової буржуазії, що почала розвиватися, для критики меркантилізму. Вони протиставляли прибічникам останнього твердження, що нагромадження золота і срібла не може зробити націю багатшою, тому що результатом такого нагромадження буде знецінення дорогоцінних металів і зростання товарних цін. На їхню думку, справжня багатство нації міститься не в мертвих запасах золота і срібла, а в створенні мануфактур, у використанні в них живої праці. Відтак ідеї кількісної теорії сприяли розвінчанню меркантилізму, металістичної концепції грошей, згідно з якою золото та срібло вже за природою своєю є грішми.

У період становлення капіталістичних відносин основні ідеї кількісної теорії найчіткіше сформулював англійський філософ Д. Юм. У нарисі “Про гроші” (1750) він висунув і обґрунтував принцип, який у сучасній літературі називається “постулатом однорідності”: подвоєння кількості грошей призводить до подвоєння абсолютного рівня цін, виражених у грошах, але не зачіпає відносних мінових співвідношень окремих товарів. Своїм “постулатом однорідності” Д. Юм дав поштовх до формування концепції “нейтральності грошей” у ринковій економіці та екзогенного, нав’язаного ззовні характеру зміни грошової маси в обігу.

Визнання “нейтральності грошей” та екзогенності кількісного фактора створило істотні перешкоди на шляху розвитку кількісної теорії, і вона до кінця XIX ст. Обмежувалася використанням своїх класичних постулатів:

Причинності, згідно з яким зміна цін визначається зміною кількості грошей;
Пропорційності, згідно з яким ціни змінюються пропорційно зміні кількості грошей в обігу;
Однорідності, згідно з яким у разі зміни кількості грошей у такій самій пропорції змінюється ціни на всі товари, а співвідношення цін на окремі товари залишається незмінним.

Відстоюючи класичні постулати, представники кількісної теорії тривалий час (до початку ХХст.) не виявляли інтересу до розкриття складного процесу впливу грошей на систему цін, а через них – на економічні процеси взагалі. Вони просто декларували факт рівнопропорційного зростання цін у разі збільшення кількості грошей, не розкриваючи механізму цього процесу. Тому представникам класичної кількісної теорії так і не вдалося розірвати вузького кола механічного зв’язку товарних цін і грошової маси, хоч серед них були і класики політичної економії капіталізму, передусім Д. Рікардо.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. з новою силою розгорілися суперечки навколо кількісної теорії. Активну участь у цій дискусії взяв М. І. Турган-Барановський, який запропонував навіть новий напрям у теорії грошей, що дістав назву кон’юнктурної теорії. На цей раз зусилля економістів були спрямовані на дослідження механізму зв’язку між кількістю грошей і цінами. Конкретне розв’язання цього завдання запропонував американський економіст І. Фішер, який сформулював трансакційну версію кількісної теорії на базі так званого “рівняння обміну”.

Трансакційний варіант кількісної теорії І. Фішера базується на співвідношенні двох пов’язаних між собою явищ: добутку кількості грошей на швидкість їх в обігу і добутку рівня цін на кількість реалізованих товарів. Зв’язок цих величин він виразив у вигляді рівняння обміну:

де М – сума наявних грошей, що перебувають в обігу протягом певного періоду;

V – швидкість обігу;

Р – ціна індивідуального товару, реалізованого за вказаний період;

Q – кількість товарів.

Основою формули є товарообмінна операція. У правій частині рівняння представлена сума цін усіх товарів, що беруть участь в операціях, у лівій їм протистоїть сума всіх негайних платежів.

З часом І. Фішер ускладнює рівняння. Він вводить у ліву частину ще один член – , де - сума грошових коштів на чекових рахунках, - швидкість їх обігу. Після цього формула матиме такий вигляд:

де Р – середній зважений рівень цін;

Т – сума всієї кількості товару.

Рівняння обміну товтологічне за самим визначенням, оскільки це лише різні способи виразу однієї й тієї самої величини – грошової суми товарообмінних операцій. Тому з наукових позицій важливе значення має не саме по собі “рівняння обміну”, а ті висновки, які були зроблені з нього І. Фішером та наступними дослідниками кількісного фактора в теорії грошей. Найважливішим для розвитку кількісної теорії був висновок І. Фішера про формування рівня цін під впливом трьох факторів, а не одного, як це стверджували представники класичної кількісної теорії. Для цього І. Фішер на основі “рівняння обміну” побудував формулу ціни:

З цієї формули видно, що рівень цін (Р) залежить від:

кількості грошей, зміна якої прямопропорційно впливає на рівень цін;
швидкості обігу грошей, зміна якої також прямопропорційно впливає на ціни;
фізичного обсягу товарообороту, зміна якого обернено пропорційно впливає на рівень цін.

Особливо помітно послаблюється залежність рівня цін від кількості грошей, на думку І. Фішера, на короткострокових періодах, оскільки на таких проміжках часу можуть відчутно змінюватися обсяги товарообміну під дією циклічних змін кон’юнктури. Це був перший крок представника кількісної теорії в бік визнання впливу на ціни виробничих факторів, а не тільки монетарних.

Проте в довгостроковому плані І. Фішер визнавав пропорційну залежність цін лише від кількості грошей. Обсяги виробництва та товарообороту, а також швидкість обігу грошей змінюються в довгостроковому плані дуже повільно і рівномірно, тому від їхнього впливу на ціни, вважав він, можна абстрагуватися. Отже. Тут І. Фішер повністю розділяв погляди представників кількісної теорії.

1.2 “Кембриджська версія” кількісної теорії

На початку ХХ ст. у Західній Європі набула поширення інша версія кількісної теорії, відмінна від трансакційного варіанта І. Фішера. вона була названа теорією касових залишків, або “кембриджською версією”.ЇЇ активні пропагандисти – професори Кембриджського університету А. Маршал, А. Пігу, Д. Робертсон,

Дж. М. Кейнс (у своїх ранніх працях).

Як і Фішер, представники кембриджської школи намагалися пояснити тезу про визначальний вплив зміни грошової маси на рівень цін. Проте на відміну від І. Фішера їхній підхід до проблеми був не макроекономічним, а мікроекономічним. Кембриджські економісти зосередили увагу на мотивах нагромадження грошей в індивідуальних учасників виробництва. Вони намагалися дати відповідь на такі питання: чому люди зберігають гроші, від яких факторів залежить попит господарюючих суб’єктів на касові залишки?

Важливою особливістю “кембриджської версії” було те, що розміри нагромадження грошей не нав’язувалися господарюючим суб’єктам із “залізною необхідністю” згори, а визначалися мотивами їхньої поведінки. За основу вони брали два мотиви зберігання грошей – формування фонду засобів обігу та резерву на покриття непередбачених потреб.

Водночас принцип вибору між грішми та іншими формами збереження багатства не набув у теорії касових залишків послідовного вираження. З допомогою ряду спрощень аналіз, зрештою, переводився на рейки традиційної кількісної теорії з її головним висновком про наявність жорсткого причинного зв’язку між кількістю грошей і загальним рівнем цін. Цей висновок виражено у формулі “кембриджського рівняння” (формула Пігу):

де М – кількість грошових одиниць;

R – загальна величина виробництва у фізичному виразі за одиницю часу;

r – частина RP, яку люди мають бажання зберігати у вигляді грошей;

P – ціна виробленої продукції.

За постійності r та P виникає обернено пропорційний зв’язок між вартістю (купівельною силою) грошової одиниці і величиною наявних у господарстві касових залишків. Саме в цьому і полягає основний висновок кількісної теорії.

Подальший розвиток капіталізму спричинив широке визнання кількісної теорії грошей. Більшість західних економістів і представників ділових кіл розглядають її як керівництво для державно-монополістичного втручання в економіку, для впливу на грошовий обіг і на сам рух капіталістичного циклу.

В умовах державно-монополістичного капіталізму саме у регулюванні грошової маси вбачали спосіб впливу на рівень товарних цін і на стан господарської активності. Методологічні основи цього впливу вперше сформулював М І. Турган-Барановський. У подальшому їх конкретизував і поглибив Дж. Кейнс, який підкреслював необхідність поєднання кількісної теорії грошей із теорією кон’юнктури.

Вплив на рух економічного циклу через сферу обіг Дж. Кейнс і його послідовники визначали таким чином. Збільшення грошової маси і обсягу кредитних ресурсів нібито тягне за собою пожвавлення економіки, зростання прибутків капіталістів і зайнятості. Поштовхом до цього пожвавлення може бути зниження інвестиції, а також так зване дефіцитне фінансування (тобто розширення урядового попиту на ті чи інші товари) або фінансування з коштів державного бюджету урядових інвестицій.

У межах “кембриджської версії” хоч і намітився певний відхід від трактування грошей як короткочасного посередника, проте нейтральність грошей усе ще зберігалася.

1.3 Кейнсіанські трактування кількісної теорії

Дж. Кейнс намагався відійти від традиційного і неокласичного трактування грошей як другорядного технічного інструменту. Важливість грошей він пов’язував із наявністю невизначеності в процесах прийняття господарських рішень. На його думку, прагнення зберігати гроші – це барометр нашого недовір’я до власних розрахунків і до загальної узгодженої думки відносно майбутнього. Із факту нагромадження грошей він прямолінійно виводив низький платоспроможний попит у господарстві.

У своїй моделі господарської системи Дж. Кейнс намагався перебороти “класичну дихотомію”, що створила глибокий розрив між реальними і грошовими процесами. Головним каналом зв’язку між цими двома сферами слугує у нього норма проценту, що зазнає впливу сил грошового ринку й одночасно впливає на прийняття рішень про майбутні капіталовкладення.

Реальної важливості, за його словами, гроші набувають лише в теорії процента. Чим більша неясність відносно динаміки процента, тим більші запаси грошей створює господарюючий агент і тим більше скорочується його попит на продукцію поточного виробництва.

У традиціях кембриджської школи Дж. Кейнс важливе місце відводив аналізу мотивів нагромадження грошей. У Кейнса їх три: трансакційний, обачності та спекулятивний. Перші два відображають традиційну роль грошей як засобу обігу та платежу. Вони здебільшого об’єднуються під загальною рубрикою трансакційного попиту, який залежить від суми товарообмінних угод чи доходу. Але головна новизна у Кейнса – виокремлення третього елемента попиту на гроші – попиту на спекулятивні залишки. Кейнс пов’язував його з динамікою ціни фінансових актів чи облігацій. Відтак він увів в аналіз розподілу індивідуумом свого доходу проблему вибору. І, що є дуже важливим, чинником, що регулює цей елемент попиту на гроші, як і весь попит, у Кейнса виступає норма процента.

Отже, сукупний попит на гроші (М) складається з двох частин – трансакційного (М), що є функцією доходу, і спекулятивного (М), що є функцією процента:

де у – сукупний дохід;

і – норма процента.

Учасник господарського обороту намагається, з одного боку, максимізувати прибуток і з цією метою інвестує тимчасово вільні грошові кошти в різноманітні види фінансових активів, а з іншого – створити ліквідний резерв, необхідний для господарського маневру у разі змін кон’юнктури. Врахування протилежних факторів приводить його до “точки рівноваги”, що визначає співвідношення грошей та “облігацій” у його балансі.

Отже, Дж. Кейнс перебудував теорію грошей, увівши в неї норму процента. Він перетворив гроші в один із важливих факторів формування інвестиційного попиту і відсунув на другий план традиційний зв’язок грошей і цін.

“Рецепти” Дж. Кейнса давали можливість впливати на зайнятість і обсяги виробництва “найвужчі” місця в розвитку економіки. Водночас кейнсіанські “рецепти”, що базувалися на політиці “дешевих грошей”, неминуче включали інфляційний елемент: надходження в обіг великої кількості платіжних засобів вело до порушення пропорцій у грошовій сфері, підживлювало процеси знецінення грошей і стимулювало зростання цін.

Падінню авторитету вчення Дж. Кейнса сприяла непристосованість його моделі для аналізу господарських ситуацій, що характеризується стійким підвищенням загального рівня цін. Це призвело до критики кейнсіанства наприкінці 60-х – на початку 700-х років і до швидкого розчарування у цьому вченні. На перший план висунулася проблема інфляції і ролі в ній грошових факторів. Ця сфера аналізу завжди була традиційною вотчиною кількісної теорії. За кейнсіанством міцно закріпилася репутація “проінфляційної доктрини”, що ігнорує цінову динаміку і приносить купівельну спроможність грошей у жертву завданням забезпечення високих темпів економічного зростання.

Загальне розчарування в характері кейнсіанських рецептів різко посилило вплив прихильників неокласичної теорії грошей, які висунули концепцію монетаризму.

2 СУЧАСНИЙ МОНЕТАРИЗМ

2.1 Монетаризм як база кількісної теорії грошей

Монетаризм як самостійний теоретичний напрям сформувався в США в середині 50-х років. Біля його витоків стояла група економістів, очолюваних

М. Фрідменом. Монетаризм виник на базі кількісної теорії грошей. Узявши у цієї теорії центральну ідею, монетаристи додали їй динамізму, застосували для її обґрунтування новітні методи статичного аналізу. При цьому вони намагалися затвердити якісно інший порівняно з кейнсіанством погляд на загальну природу капіталістичного господарського механізму.

Головне джерело “нестабільності” капіталізму, вважали монетаристи, міститься в грошовій сфері. Саме тут потрібно шукати основні причини криз та інших порушень процесу відтворення. Так, на думку Л. Йегера. прихильник монетаризму – це економіст, який вірить, що кількість грошей чинить домінуючий вплив на загальний потік витрат в економіці. Державний бюджет і так звані реальні фактори в економіці, включаючи примушування до інвестування, мають другорядний вплив, якщо вони не підкріплені динамікою грошової маси.

Отже, логічний, в принципі, висновок, що “гроші важливі для економічного розвитку”, набув у постулатах монетаристів гіпертрофованої форми. Лозунг сучасних кількісників - “гроші мають значення” – насправді інтерпретується ними як - “тільки гроші мають значення”. Подібний підхід істотно відрізняється від моделей кейнсіанського типу, де на першому місці перебуває динаміка такого економічного фактора, як інвестиції, і головна увага приділяється бюджетній політиці держави.

Важливим положенням монетаристів є визнання головною причиною кризових явищ хаотичних коливань грошової маси, які породжуються урядовими маніпуляціями щодо стимулювання сукупного попиту. На думку монетаристів, лавиноподібне збільшення покупок у період різдвяних свят є результатом випуску центральним банком великої кількості грошей в обіг. Насправді усе відбувається якраз навпаки. Але М. Фрідмен продовжує стверджувати, що головний напрям впливу – від грошей до ділової активності. Він убачав у цьому стрижень “монетарної теорії циклічних коливань”.

Отже, головним елементом монетарної моделі є гроші. Вони забезпечують власнику гарантію здійснення платежів, створюють резерв ліквідності на випадок непередбачених обставин, тощо. На відміну від теорії трансакційного типу, де потреба у грошах визначається сумою товарообмінних угод, теорія М. Фрідмена належить до класу “портфельних моделей”, або теорій “віддання переваги активам”. У вченого цінність грошей, їх купівельна спроможність пов’язана зворотною залежністю з рівнем цін (Р).

Однією з переваг свого підходу М. Фрідмен вважає розгляд теорії як “особливої теми в теорії капіталізму”. У марксистській політекономії під капіталом розуміють самозростаючу вартість, тобто вартість, що створює додаткову вартість на основі експлуатації найманої праці. М. Фрідмен використовує натуралістичне трактування капіталу (що йде від праць Бем-Баверка ), де під капіталом розуміють будь-яку річ, що створює “потік доходу” у вигляді грошей, товарів і специфічних послуг . Відповідно гроші у нього - “капітальний актив”, частина нагромадженого капітального фонду на рівні з облігаціями, акціями, нерухомістю, товарами народного споживання та іншими активами.

2.2 Монетаризм та економічне регулювання

Розбіжності монетаристів і кейнсіанців щодо питання про роль держави у господарському житті вилився в кінцевому підсумку у протиставлення двох основних інструментів макроекономічного контролю, які використовуються урядами для впливу на кон’юнктуру, а саме: грошово-кредитної і фіскальної політики. Перший вид політики, пов’язаної із впливом центрального банку на величину грошової маси, розцінюється монетаристами як найефективніший. Другий же вид політики, що ґрунтується на зміні податкових ставок і управління державним боргом, пов’язується зі свавіллям уряду і вважається малоефективним для господарського розвитку.

Порівняння ефекту двох головних методів економічної політики здійснили Л. Андерсен і Дж. Джорданіз федерального резервного банку Сант-Луїса. Вони прагнули перевірити обґрунтованість трьох важливих тверджень кейнсіанської школи, а саме:

фіскальні заходи чинять сильніший вплив на стан економічної активності, ніж грошові;
реакція економічної кон’єктури на фіскальні заходи більш передбачувана, ніж реакція на грошову політику;
Вплив фіскальних заходів на економічну ситуацію виявляється швидше, ніж вплив грошової політики.

Проведені розрахунки показали, що реакція економічної кон’єктури на заходи грошової політики сильніша, передбачуваніша, швидша, ніж фіскальні заходи. Відтак висновки кейнсіанської теорії про роль бюджету були поставлені під сумнів. Сант-Луїська модель багато в чому сприяла зміцненню позицій монетаризму і зростанню його популярності.

Протягом багатьох років монетаристи доводять необхідність кардинальної перебудови традиційних грошово-кредитних банківських інститутів, які у процесі еволюції пристосувалися до кейнсіанських методів економічного регулювання. Вони намагаються скоротити до мінімуму можливості урядів впливати на кредитну експансію і відповідно на емісію платіжних засобів. Звідси багаторічні пошуки способу поставити жорсткі межі використанню урядами емісійного механізму для фінансування бюджетних дефіцитів.

Програму кардинального реформування кредитно-грошової системи США розробив М.Фрідмен у книзі “Програма для монетарної стабільності” (1960). Один із найголовніших елементів цієї реформи - “грошове правило”, згідно з яким центральний банк США повинен взяти зобов’язання підтримувати, на скільки це можливо, стійкі темпи зростання кількості грошей, не припускаючи сезонних коливань грошового запасу.

М. Фрідмен вважав, що під час вибору темпів зростання кількості грошей необхідно орієнтуватися на стабільний рівень цін кінцевого продукту протягом тривалого періоду. Він пропонував увести правило механічного приросту грошової маси в середньому на 4% за рік. Ця цифра складається із 3% приросту реального продукту і 1% тривалого зниження швидкості обігу грошей. Багато економістів пропонували встановити “вилку” допустимих коливань річних темпів приросту грошей.

Проте жодна з капіталістичних країн не застосувала правила М. Фрідмена у “чистому вигляді”. Керівники грошової політики намагалися зберегти за собою свободу маневру, вважаючи, що в умовах украй нестабільної кон’єктури механічний приріст грошей в обігу може нарушити нормальний хід платежів і викликати дезорганізацію ринків позичкового капіталу. Комуна практиці таргетування всюди поєднувалося із принципом дискреції (тобто прийняття рішень залежало від власних міркувань).

Обраний у 1979 р. В Англії консервативний уряд М.Тетчер узяв на озброєння монетаристські рецепти і став проводити політику грошового гальмування, що незабаром повний оздоровчий ефект (зниження інфляції). Було підготовлено ґрунт для ряду важливих структурних реформ, поліпшилися зовнішні позиції фунта стерлінгів.

Праці монетаристів посіли почесне місце у сучасній економічній літературі з питань грошей. Сьогодні жоден підручник із макроекономічної теорії або з проблем грошей і кредиту не може пройти повз монетаристські дослідження грошового обігу, інфляції, методів грошового прогнозування. Довговічність ідей і лозунгів монетаристів забезпечується послідовною боротьбою цієї школи за “здорові гроші”, проти політики державного маніпулювання грішми і хронічного дисбалансу грошової сфери.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Гроші та кредит. Підручник. За ред. Б. І. Івасіва. Тернопіль. 2000. – 512 с.
Гроші та кредит. Підручник. За ред. М. І. Савлука. Київ. 2001. – 602 с.
В. М. Иванов Деньги и кредит. Курс лекций. Киев. 1999. – 230 с.

Класична кількісна теорія грошей 📙 Реферат → 🆔 118394