Книгодрукування в Чернігівській області

Вплив ідеології Відродження і  Реформації знайшов відображення у  розвиткові літератури і книгодрукування. Винахід І.Гуттенберга, перехід від  папірусу і пергаменту до паперу у XV ст. були передумовами активного розвитку книжкової справи у Європі. Більшість  книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною. 
 
У кінці XV – на початку XVI ст. перші книги церковнослов'янською мовою надрукували Швайпольт Фіоль у Кракові і Франциск Скорина у Празі. В Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федоров власне, І.Федоров відновив занедбане книгодрукарство, який втік з Москви від переслідування реакційного духовенства у 60-х роках XVI ст. У 1573 р. Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий “Апостол” (збірник описів життя святих). Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення князя К.Острозького, – одного з тих, хто зберіг відданість православ'ю, - переїхав у його маєток в м. Острозі. Саме в цей час тут за ініціативи К.Острозького здійснювався грандіозний проект – готувалося до друку перше у слов'янському світі повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. Щоб уявити масштаби робіт, треба сказати, що з метою пошуків достовірного тексту К.Острозький спорядив послів до Чехії, Польщі, Московії, Болгарії, Греції, Палестини, вів листування з Вселенським патріархом, створив при Острозькій академії спеціальну комісію з перекладу Святого письма, залучив 72 перекладачів, грецьких вчених. У 1581 р. “Острозька Біблія” (1256 сторінок) побачила світ, ставши взірцем для всього православного слов'янства. Її примірники купили королівські бібліотеки Швеції і Франції, що свідчило про високий рівень видання. У Москві Біблія переписувалася, так що ”Острозька Біблія“ довго залишалася єдиним подібним виданням. 
 
Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства. 
 
Зростання книгодрукування в Україні ілюструється такими цифрами. Якщо за 30 років (1574-1605 рр.) друкована продукція всіх друкарень в Україні знаходилася в межах 460 друкарських аркушів (що приблизно еквівалентно 46 сучасним книгам на 150 стор.), то тільки за 5 років (1636-1640 рр.) – вже понад 1927 друк. аркушів. 
 
Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був М.Смотрицький (1619 р.), М. Ломоносов назвав “вратами вченості”. Вона перевидавалася більше 150 років практично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг. 
 
В частині України, яка перебувала під владою Москви, у XVIII ст. царський уряд проводить реакційну політику щодо книгодрукування. Були заборонені публікації українською мовою, введені цензурні обмеження. В інструкції друкарням, яка з'явилася в 20-х роках XVIII ст., говорилося, що книгодрукування повинно здійснюватися так, щоб “никакой розни и особливого наречия не было”. Через штрафи, накладені на Чернігівську друкарню, вона збанкрутувала. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 р. книгодрукування українською мовою занепало. 
 
Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними. Найбільш яскраво нові тенденції відображала перекладна література. У XVI ст. були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник “Аристотелеві врата”. Поширюються переклади Святого письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається “Пересопницьке Євангеліє”, створене у 1561 р. Переклад з болгарської мови і підготовка тексту були зроблені ченцями Пересопницького монастиря на Волині. Причому переклад Святого письма вперше зроблено на “просту” українську тогочасну мову “для лепшого виразуміння люду христіанського посполитого”. 
 
Поряд з перекладною літературою з'являються оригінальні твори. У XVI ст. відмічається розквіт українського епосу - створюються думи, балади, історичні пісні, які Т.Шевченко ставив вище гомерівських поем. Наприклад, популярними були цикли дум “Маруся Богуславка”, “Самiйло Кiшка” та ін. Епічні твори присвячені визвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірність православ'ю.

 

Сплеск літературного процесу  в Україні був пов'язаний з  Брестською церковною унією. Помітне  місце в цій ситуації в літературній творчості зайняв жанр полемічної літератури, який виник як реакція на експансію  католицької церкви в Україні. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі “Тренос” (грец. - “плач” - плач православної церкви через відступництво її дітей); Захар Копистенський у “Палінодії” (“книга оборони”), Іван Вишенський у “Раді про очищення церкви” виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривав його політику за принципом “чим гірше, тим краще”. Справа в тому, що православні священики, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, відрізнялися сумнівними моральними і особистісними якостями. Один з таких священиків, Кирило Терлецький, постав перед судом за вбивство і згвалтування. Мали місце здирство грошей у парафіян, розпродаж церковного майна і земель. Внаслідок цього, як і за задумували ті, хто проводив таку політику, витіснення православної церкви католицькою було б неминучим. 
 
Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у “Посланні до єпископів” він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон. 
 
У XVI-XVII ст. поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими - учнями духовних шкіл. У період літніх канікул вони подорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик) або пов'язаним зі смертю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Разом з тим багато епіграм, віршів, поем були авторськими. Наприклад: Себастіян Кленович – “Роксоланія”, “Звитяжство богів” та ін., Симон Пелакід – “Про Острозьку війну”, Дем'ян Наливайко – “Про час”, “Про старожитний клейнод” та ін., ієромонах Дубненського монастиря Віталій – епіграми з книги “Діоптра, або Дзеркало”, Симон Симонід (Шимонович) – “Чари”, “Женці”, книга “Селянки”, Мелетій Смотрицький – “Лямент у світа вбогих…”, Касіян Сакович - “Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного”, Симон Зиморович – книга любовних пісень “Роксоланки, або Руські панни”, Софроній Почаський – поетична книга “Евхарістиріон, або Вдячність”, Афанасій Кайнофольський – книга “Тератургіма, або Чуда”, Кирило Ставровецький - збірник віршів “Перло многоцінноє”, Олександр Мітура - “Узор доброчесности”, Лазар Баранович – вірші в книзі “Аполлонова Лютня”(1971), Іван Величковський – книжка “Зегар з полузегарком” та ін. Українські поети часто використовували біблійні теми, багато уваги приділялося проблемам моралі, релігії, що відповідало тогочасним смакам. У той же час в цих творах рідко присутні художні образи, інакомовність, метафора. Все це додає поезії XVI-XVII ст. дещо наївного, невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літературної норми в українській мові на той час ще не було, у зв'язку з чим віршовані твори важко сприймаються сучасним читачем. Проте українська поезія XVI - першої половини XVIII ст. переживала важливий етап свого розвитку. Автори використовували т.зв. силабічну і несилабічну системи побудови рядків, уміло користувалися римою і віршованим розміром. Часто вживалися 4- і 5-стопний ямб і хорей. У XVIII ст. найбільші досягнення поетичного мистецтва були пов'язані з ім'ям Григорія Сковороди. 
 
У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми: містерія - таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом; міракл - події життя святих; мораліте - драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і велися розмови повчального характеру. 
 
Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, але і світські теми. Її мета полягала передусім у допомозі учням і студентам в їх вивченні творів грецьких та римських авторів, а також Біблії. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму “Комедія на Різдво Христове”, Симеон Полоцький - драму “Про Навуходоносора”, Григорій Кониський - “Воскресіння мертвих”.

 

Своєрідним літературним жанром були літописи. Не будучи історичними дослідженнями  в повному розумінні, літописи поєднують  риси науки і мистецтва. Якщо перші  редакції Київського літопису, створеного на початку XVI ст., тяжіли до давньоруської стилістики, то більш пізні редакції мають ознаки нового часу. У XVII ст. з'явилися літописи, які відобразили найбільш яскраві і важливі події того часу - формування козацтва, Визвольну війну 1648-1657 р. та ін. - літопис Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, монастирські літописи. Нарівні з документами автори літописів використовували фольклорні джерела, власні спогади. Літописи відіграли важливу роль у розвитку літератури та науки.

 

Особливе місце в культурному  житті Чернігівщини посідає видавнича справа. Попри те, що

даний регіон має давні традиції книгодрукування, проблеми видавничої діяльності є ще недостатньо

вивченою ділянкою історичної науки.

Метою даної статті є спроба проаналізувати традиції книгодрукування на Чернігівщині, які ста-

ли джерелом розвитку видавничої діяльності в регіоні й подальшого культурного  життя в цілому.

Передумови книговидавничої діяльності на Чернігівщині було закладено у  традиціях книгопи-

сання, адже саме з цим краєм  пов’язують місце написання "Слова о полку Ігоревім" – шедевру україн-

ської рукописної справи та знаменитого  Лавришівського Євангелія. Започаткована  в Чернігівському

князівстві традиція писемності, книжності  і послужила згодом потужним поштовхом  розвитку на цих

землях друкарської справи. Зокрема, на досвіді творців рукописних книг базувалася, як вказує вчений

М. Тимошик, діяльність стаціонарної друкарні Лазара Барановича – відомого церковного, політичного і

літературного діяча ХVІІ століття [21, 75-76].

Але, як вважає низка дослідників (Я. Ісаєвич, І. Огієнко, Т. Каменєва, Г. Самойленко, І. Ситий

та ін.), розвитку друкованої продукції  на Чернігівщині передувала діяльність мандрівних (пересувних)

видавців. Типовим прикладом є  видавнича діяльність Кирила-Транквіліона Ставровецького, який "року

1626 став архімандритом Чернігівського  Єлецького монастиря: сюди він  привіз з собою й свою мандрі-

вну друкарню... Отже, в рік своєї  смерті, 7 вересня 1646 року Ставровецький  випустив у світ в Черніго-

ві свою останню працю – "Перло  многоценноє" [16, 340-341]. Це й була найперша книжка, видрукувана

на Лівобережжі.

Заслуговує на увагу гіпотеза дослідника І. Ситого про мандрівних друкарів, який на основі до-

сліджень стародруків підтримує  думку частини західноєвропейських  учених про те, що першою книгою

на східнослов’янських землях був  Октоїх, надрукований у Чернігові  в 1493 році друкарем-чернецем

Макарієм [20, 86-90].

Найбільш вивченою сторінкою друкарської  справи на Чернігівщині є видавнича  діяльність ццер-

ковно-освітнього діяча, письменника  і видавця Лазара Барановича, з якої маємо чисельний доробок

українських та закордонних дослідників. Історію чернігівських стародруків, виданих Лазаром Барано-

вичем, вперше дослідив М. Максимович у роботі "Книжная старина южнорусская", де дав цілісну кар-

тину національного друкарства та внесок у нього Чернігівщини. Важливою була роль у вивченні

стародруків та видавничої діяльності Лазара Барановича таких учених, як Я. Головацький, Б. Грінчен-

ко, С. Голубєв, Ф. Тітов, М. Грушевський, І. Огієнко, П. Попов, Ф. Максименко, І. Свенціцький, М. Пет-

ров, Д. Ровинський, П. Пекарський, В. Ейнгорн, Ф. Булгаков, А. Страдомський, А. Лазаревський та ін.

[18, 24].

У 20-х роках ХХ століття два дослідники – С. Маслов та С. Клепіков розробили  методологію

опису стародруків. Для апробації своєї методології вони обрали типографію, засновану Лазарем Ба-

рановичем у Новгород-Сіверську. Так  з’явилися два ґрунтовні дослідження  про діяльність Новгород-

Сіверської типографії [11]. Крім того, Сергій Маслов випустив змістовне дослідження "Друкарство на

© Ходарченко К. О., 2010

Чернігівщині",де виклав історію  видавничих закладів Чернігівщини та їх роль у культурному житті

краю [10].

Цікавою є думка М. Сумцова, який, дослідивши бібліографію новгород-сіверських та чернігів-

ських видань, припустив існування одночасно (а не послідовно) друкарень у Новгород-Сіверську та

Чернігові. За М. Сумцовим і М. Возняк твердить, ніби "від 1675 року по 1679 рік  існували дві невеличкі

друкарні в Чернігові й Новгороді  Сіверськім" [2, 312]. Але С. Клепіков розвінчує ці гіпотези на основі

досліджень стародруків, зокрема  Псалтирів 1673 і 1675 років та переписки  Л. Барановича з гетьманом

І. Мазепою, і стверджує, що "типографія Лазара Барановича існувала спочатку у Новгород-Сіверську,

а потім – з вересня 1679 року – у Чернігові" [8, 255-271].

До речі, єдиної думки про початок  друкування книг у Новгород-Сіверській друкарні немає. Бі-

льшість дослідників вказують на початок 70-х років ХVІІ століття (М. Сумцов, Д. Ровинський та інші).

Лише І. Огієнко точно зазначає – це був 1671 рік ("це припадає на 1671 рік, який я вважаю роком за-

снування Новгород-Сіверської друкарні"). Що ж до початку роботи друкарні у Чернігові, то Іван Огієн-

ко, як і інші дослідники, вказує, що це був 1679 рік ("і ось цей 1679 рік  і треба вважати роком заведення

вже постійного друкарства в Чернігові"). Взагалі, І. Огієнко не виділяє етапи  видавничої діяльності Л.

Барановича, не поділяє й на новгород-сіверський та чернігівський періоди. Він вважає, що це була од-

на друкарня, "що проявила себе на культурному полі вже в Чернігові", а в Новгород-Сіверському "був

власне організаційний період цеї  друкарні". Таким чином, й І. Огієнко  розвінчує міф про існування  не-

залежних одна від одної двох друкарень Лазара Барановича ("Чернігівська друкарня постала з Новго-

родської, і одночасно двох друкарень  в цих містах ніколи не було") [16, 336, 340-341].

Вагомий внесок у дослідження діяльності Чернігівської друкарні внесла Т. Каменєва. Вона

провела значну наукову роботу зі стародруками Чернігівської друкарні, що знаходились у бібліотеках

Москви, Санкт-Петербурга, Києва та Чернігова, створивши "Сводный каталог  изданий, напечатанных

в г. Чернигове (1646-1818)" та покажчик гравюр, дала характеристику не тільки історії та діяльностічернігівської  типографії, а й її виданням та авторам, елементам оформлення книг, вказала на особли-

вості українського книгодрукування, в тому числі і чернігівського. Зокрема, Т. Каменєва вказує, що ви-

никнення і розвиток українського книгодрукування корінним чином  відрізняється від московського. У

Москві друкарня була організована згідно розпорядження і на кошти  царя, за благословенням патріар-

ха, тобто із самого початку книгодрукування  було справою урядовою. На Україні  воно розвивалося за

західним зразком – за ініціативою  окремих осіб і на приватні кошти. Це було характерним для право-

бережної України [7].

На особливості друкарства на Чернігівщині вказує у своїй праці "Українське книговидання: ви-

токи, розвиток, проблеми" й відомий  учений Я. Ісаєвич, зазначаючи, що воно було незалежним ("...

Баранович домігся ставропігії  для своєї архиєпископії і  сам став головним цензором видань власної

друкарні") та мало "свої оригінальні  риси в мистецтві книги" [6, 245, 249].

Діяльність чернігівської друкарні ХVІІ ст. аналізують і сучасні дослідники. Так, Л. Рева та О.

Ісаєнко досліджують історію кириличної (в т.ч. і чернігівської) книги; О. Клименко – діяльність чернігів-

ської друкарні як чинника становлення  освіти в Україні, зокрема, видані чернігівською  типографією на-

вчальні книги; І. Акименко розглядає чернігівську типографію як центр культурно-просвітницької

діяльності Лівобережжя; Г. Самойленко вказує на роль типографії у розвитку чернігівської літературної

школи [19].

Отже, слід зазначити, що після київської  та львівської чернігівська друкарня була найбільшою

в Україні. Вона мала свою папірню  в селі Білиця Ямпільської сотні  Ніжинського полку, яка випускала

папір із зображенням св. Бориса і  Гліба та написом "Іоанн архієпископ  Черніговскиі" [12, 25].

Як вказує мистецтвознавець А. Адруг, чернігівські майстри досягли незаперечних успіхів в

оздобленні книжок і створенні  ілюстрацій. Саме у чернігівській  друкарні гравюра на міді вперше на

сході Європи перетворилася на постійний  елемент оздоблення книжок. Чернігівські видання оздоб-

люють також заставки із рослинним орнаментом або із зображеннями окремих осіб чи цілих сцен із

біблійної історії. Трапляються також  копії заставок П. Мстиславцянаслідування заставкам І. Федоро-

ва. На сторінках виданих у Чернігові  книг друкувалися зображення місцевих архітектурних пам'яток –

Троїцького і Борисоглібського соборів, Іллінської церкви, а також  відомих творів живопису – чудотвор-

них ікон Іллінської і Єлецької Богоматері [1, 94-99].

Особливістю чернігівської друкарні було також те, що початок її діяльності був офіційно визна-

чений двома документами, підписаними  Л. Барановичем. Це Універсал та "Пункта на споряженья дру-

карне", які визначали обов’язки  власника друкарні та її працівників [9, 373-376]. Про значення

чернігівської друкарні та високий  рівень надрукованих нею книг свідчить той факт, що у 1701 році цар

Петро І наказав "послать в  Киев и в Чернигов книгопечатного дела знаменщика Михаила Дмитриева  в

книжные типографии для учения книжному печатному делу" [23].

На жаль, доля Чернігівської друкарні після смерті Л. Барановича (1693 рік) є менш дослідже-

ною. Лише І. Огієнко в "Історії  українського друкарства" детальніше розглядає діяльність Чернігівської

друкарні в умовах московської  цензури: "по смерті Л. Барановича його друкарня спочатку працювала

нормально і випускала багато книжок, особливо за архієпископа Іоана Максимовича ... Але спокійне

життя Чернігівської друкарні скоро  минулося. ... Накази Петра І за 1720 р. та Синоду за 1721 р. відразу

вбили Чернігівську друкарню і вже  по тому, крім звичайних московського зразку книжок, друкарня цянічого не випускала; такою перейшла вона і в ХІХ століття. Холодний вітер з півночі відразу заморозив

чутливі "Афіни" широкоосвіченого Барановича ..." [16, 348-359].

Як стверджує В. Дубровський, типографія при Троїцько-Іллінському монастирі існувала до

1845 року, при ній була "переплетня", продажа книг здійснювалась через  покупців і монахів, а також

шляхом здачі чернігівським  жителям на комісію [4, 9-13].

Цікаві факти діяльності чернігівської  друкарні наводить Я. Ісаєвич: "щоб  обійти цензуру, друкарня

намагалася щось видавати з неправильними  датами – з часу з-перед указу 1720 р. Але надійшов про це

донос, і чернігівська друкарня була змушена припинити видавничу  діяльність аж до 1743 р." [6, 250].

Крім І. Огієнка, В. Дубровського, Я. Ісаєвича цей період характеризує і Т. Каменєва, яка вва-

жає, що останні роки свого існування  Чернігівська друкарня, мабуть, нічого не друкувала. Якийсь час

продовжувалися ще палітурні роботи і продаж книг. Від цього періоду  життя старої Чернігівської дру-

карні ніяких видань в даний час  не збереглося. Її місце зайняла  друкарня губернського правління, що

скуповує в 1846 році шрифти і матеріали  Чернігівської друкарні [7].

Проте, проведене нами дослідження  спростовує вказану Т. Каменєвою  дату купівлі Чернігівсь-

кої типографії. Опрацювавши такі історичні видання, як "Отчеты Черниговской губернской земской

управы", "Своды постановлений  Черниговских губернских собраний", "Земский сборник Черниговской

губернии", "Черниговские губернские ведомости", ми встановили, що купівля типографії відбулася в

1870 році. В "Земском сборнике  Черниговской губернии" №1-2 за 1886 рік вказується, що "Собрание

1870 года разрешило Управе купить  типографию и ассигновать на  это 7425 рублей или из запасного

капитала, или из общих сметных остатков. Покупка состоялась в августе 1870 года. Типография сос-

тояла из скоропечатной машины, ручного  станка, шрифтов и других принадлежностей. На приобрете-ние и первоначальное обзаведение типографии из губернского  сбора издержано 7408 рублей" [15].

З того часу діяльність типографії була постійно об’єктом уваги чернігівської  влади. Так, у звіті

Чернігівської губернської земської управи за 1899 рік читаємо: "Типография губернского земства по-

мещается, как и прежде, в нижнем этаже дома Губернской Управы, занимая в нем 9 светлых комнат,

служащих – 15 человек". У звіті  також опублікована таблиця діяльності типографії земської губернії за

10 років (див. табл. 1).

Аналіз даних Таблиці свідчить, що з 1889 по 1899 роки земська типографія приносила в середньо-

му дохід більше шестисот карбованців  за рік. Жодного року збитків не було, а в 1899 році типографія дала

чистого прибутку 1966 крб. 71 коп. Отже, такий стан справ типографії губернського земства був досить ви-

гідним, підкреслюється у звіті  Чернігівської губернської земської управи [22, 120, 294-298].

Розглядаючи традиції видавничої діяльність на Чернігівщині, слід відмітити, що на початку 60-х

років ХІХ століття (з липня 1861 по серпень 1863 рр.) друкарня видавала також  газету "Чернігівський

листок", що виходила російською й українською мовами, видавцем і редактором її був байкар Леонід

Глібов. Газета друкувала, крім власних  творів редактора, праці О. Кониського, П. Куліша, П. Кузьмен-

ка, М. Вербицького, фольклорно-етнографічні матеріали та ін. Як зазначає Я. Ісаєвич, після припинен-

ня у жовтні 1862 року виходу журналу  П. Куліша "Основи" газета "Чернігівській  листок" була єдиним

часописом у Російській імперії, який друкував матеріали також і українською  мовою [6, 399]. Перекон-

ливою здається й думка вченого Г. Михайлина про значення газети "Чернігівський листок" як у культу-

рному житті міста, так і розвитку видавничої справи в Україні: "Газета була видатним явищем

української просвітницької преси  свого часу, гідним супутником столичного журналу "Основы". Тижневик

будив застояне болото провінції, виносив  на суд громадськості важливі  проблеми суспільного життя, був

тим дзеркалом, у якому чернігівське громадянство могло бачити свій реалістичний образ" [13, 296].

Середнє за Видавнича діяльність Л. Глібова була високо оцінена дослідниками, зокрема, В. Міяковський

писав: "Чернігову та Чернігівщині пощастило в 50-60-х роках бути осередком  літературного українсь-

кого життя. Окрім неофіційного відділу "Губернских ведомостей", де часто друкувався матеріал чисто

літературного змісту українською мовою, чернігівці мали свою газету "Чернігівський листок" [14, 287].

Видавничу діяльність на Чернігівщині у ХІХ столітті продовжив український  письменник, педа-

гог, історик, етнограф і видавець Б. Грінченко, заходами якого вийшло "близько 50 видань – не лише

своїх власних, а й з питань економіки, культури, санітарної гігієни" [24]. Працюючи на різних посадах у

чернігівському земстві, Борис  Грінченко у 1894 році заснував у Чернігові  видавництво з метою випуску

популярної літератури для народу. За 8 років видано 50 книг тиражем понад 200 примірників, серед

них – твори Т. Шевченка, П. Грабовського, Ю. Федьковича, Б. Грінченка та інших [3].

Виявом пожвавлення культурного  життя на Чернігівщині в кінці  ХІХ ст. стало видання у Черні-

гові літературних альманахів ("Степові  квіти", 1899; "Хвиля за хвилею", 1900). Це підтверджує і Яро-

слав Ісаєвич [6, 402].

Початок ХХ століття характеризувався активізацією просвітницьких ідей, зокрема, і через видавни-

чу діяльність та поширення книг серед народу. Велику активність у цьому плані на Чернігівщині проявила

освітньо-громадська організація "Просвіта". Чернігівська інтелігенція заявила  про свої видавничі наміри на

сторінках газети "Десна" навесні 1906 року. Установчі збори, на яких народилася чернігівська "Просвіта",

відбулися 8 січня 1907 року. Першим головою  товариства було обрано письменника  Михайла Коцюбинсь-

кого, який покладав великі плани на "Просвіту". На жаль, ці плани Коцюбинський реалізувати на зміг через

революційні події 1905-1907 років. З болем пише про це М. Коцюбинський у своїх листах: "... попросту не

дають жити "Просвіті": хочемо скликати збори – заборонено; хочемо зробити  театральну виставу – забо-

роняють. Навіть концерти Лисенка  на користь "Просвіти" заборонили. Їздиш, гризешся, пояснюєш – нічого

не помагає. Кажуть, існуйте на папері, а жити не дамо". І не дали, 25 липня 1911 року чернігівський губер-

натор М. Маклаков заборонив діяльність Чернігівської "Просвіти" [25, 5].

Але помітний внесок у культурне  життя Чернігівщини та видавничу діяльність "Просвіта" все ж таки зробила. Після лютневої революції 1917 року товариство відродилося і до листопада 1917 року

було створено ряд секцій (театральну, шкільну, бібліотечну, лекційну, етнографічну, історичну) та ви-

давництво "Десна". Як вказує сучасний український літературознавець В. Півторадні, першу згадку про

чернігівське видавництво "Десна" знаходимо в "Черниговской земской  газете" за 13 червня 1917 року.

Проте, під цією назвою воно, мабуть, не видало в 1917-1920 рр. жодної книги. Однак, автор припускає,

що на книгах, виданих "Просвітою", була сказана інша назва видавництва  – "Сіверянська думка" [17, 3].

Аналіз літератури та архівних джерел свідчить, що чернігівське видавництво "Сіверянська ду-

мка" виникло у грудні 1917 року завдяки історику Д. Дорошенку та представникам місцевої наукової і

творчої інтелігенції. Воно ставило  собі за мету "задля народної освіти друкувати і видавати різного

роду видання культурно-просвітнього значення, безпартійного характеру, переважно українською мо-

вою" [5]. Незважаючи на вкрай несприятливі умови громадянської війни, "Сіверянська  думка" спромоглася

протягом 1918-1919 років видати декілька невеликих за обсягом книжок –  збірочки творів Т. Шевченка, Б.

Грінченка, історичні й культурологічні  нариси В. Модзалевського, П. Стебницького, М. Коцюбинського, А.

Тесленка та ін. У роботі видавництва "Сіверянська думка" брали участь В. Еллан-Блакитний, П. Тичина,

дружина і діти М. Коцюбинського  – Віра Устимівна та Оксана і  Юрій Коцюбинські [26].

Простежуючи історичні розвідки видавничої діяльності на Чернігівщині, можна стверджувати

наступне:

Витоки книгодрукування на Чернігівщині пов’язані з традиціями книгописання, зокрема, такими

невичерпними скарбницями культури, як "Слово о полку Ігоревім" та Лавришівське Євангеліє.

Найбільш вагомою сторінкою  книгодрукування на Чернігівщині є  видавнича діяльність друкарні

Лазара Барановича, яка протягом XVII-XVIII ст. внесла багато нового у видавничу  справу, зокрема, у

ній друкувались на тільки релігійні, але й політичні, світські твори, панегирики; саме чернігівська дру-