Козацькі церкви і освіта у Запорізькій Січі

Розділ 2. Старовинна козацька церква Покрови серед сучасних столичних хмарочосів

Серед сучасних будівель і  хмарочосів Києва знаходиться скансен  «Мамаєва Слобода» — відтворення  українського побуту, архітектури й природи XVII століття. Перлиною історико-архітектурного комплексу є Ставропігійна козацька церква «Покрова Пресвятої Богородиці», — розповідає Микола МАЛУХА. 
 
За словами її фундатора, директора центру народознавства «Козак Мамай» Костянтина Олійника, це перша в Україні козацька церква, споруджена у новому тисячолітті. «Після наказу імператриці Катерини II 1775 року про зруйнування Запорозької Січі та рішення Синоду від 1801 року про дозвіл будувати храми виключно за кресленнями з Санкт-Петербургу козацьких церков вже не створювали», — розповідає козак Олійник.  
 
Ідея спорудження саме такої церкви ніби виникла випадково. «У 1990 році, коли я займався створенням скансену, мені в руки попався журнал «Україна», де на обкладинці була дерев’яна козацька церква, — згадує директор центру «Козак Мамай». – То була церква Покрова Пресвятої Богородиці з Вінниччини».  
 
Нічого не змінюючи, архітектори за кресленнями з Вінницького обласного архіву побудували подібну козацьку церкву Покрова Пресвятої Богородиці у Києві. Прикметна деталь – вінницьку церкву почали будувати у 1700 році, а закінчили у 1702, київську почали у 2000, а закінчили у 2002. Як потім з’ясувалося, церква «Мамаєвої Слободи» стоїть на одній широті (53°43`) зі Свято-Успенським собором Києво-Печерської лаври.  
 
Маківки увінчані декоративними главками з козацькими Богородичними хрестами. Центральний хрест має назву «Сонце Слави», в основі його лежить півмісяць — як символ незайманості Діви Марії, — з якого підіймається хрест у вигляді «дерева життя», рясно уквітчаного квітами Богородиці — лілеями. Верхів’я хреста прикрашає короноване сонце. Богородичний хрест «Сонце Слави» символізує перемогу Діви Марії, яка дарувала людству Спасителя. Обрання хрестів для храму, так само було чисто «випадковим». «Купив я одного разу книгу про хрести. І мені сподобалися два – я тоді не знав, що вони Богородничні», — розповідає К. Олійник.  
 
Центральна маківка трохи вища за бічні. По периметру церкви розташоване широке піддашшя (опасання), яке опирається на різьблені кронштейни — елемент дерев’яної козацької церковної архітектури обох берегів Дніпра. Подібні елементи можна зустріти у дерев’яній церкві Різдва Богородиці на дальніх печерах Києво-Печерської лаври, церкві Архистратига Михаїла в селі Суботові, Покровської церкви Запорозької Січі на Микитиному Розі тощо. Дах церкви та дзвіниці перекритий ґонтом – дерев’яною черепицею середньовічної доби.  
 
Інтер’єр церкви має відкритий підкупольний простір, бабинець з навою, які з’єднані широким прямокутним вирізом. При західній стіні бабинця розташовані хори. У бабинці розміщується сволок перекриття, на якому влаштоване панікадило зі 33-ма свічками, — символ років життя Ісуса Христа У західній стіні бабинця на рівні існуючих хорів є лутки дверного отвору, через який є вихід на балкончик над ґанком. Необхідність балкончику викликана тим, що у ХVII-ХVIII століттях невеликий простір церкви міг умістити лише вибраних козаків та старшину, отже єрархи могли звернутися до всього Війська Запорозького тільки звідти.

Внутрішньоцерковна  організація, структура, клір у Запорізькій Січі

Збереглося надзвичайно  мало історичних відомостей, що давали б уявлення про внутрішньоцерковну організацію, структуру запорізької  церкви. Після занепаду Трахтемирівського монастиря на перших порах церковно-управлінські функції виконували, очевидно, ігумен, ченці самарського Пустельно-Миколаївського монастиря. Тут були найдавніша церква, найбільш досвідчені, грамотні й підготовлені в богослужбових та богословських питаннях ченці, налагоджена монастирська літургійна та дисциплінарна практика. Ймовірно, що зв'язок місцевих церков і монастиря не носив характеру підпорядкування й базувався на авторитеті монастиря та його насельників.

Пріоритетною в запорізькому православному товаристві була, однак, центральна — січова церква Покрови Богородиці, її внутрішньоцерковна діяльність ставала взірцем для інших церков у межах Запорізьких Вольностей. Місце січової церкви серед кількох десятків інших церков на запорізьких землях визначало не тільки те, що вона — козацька "столична" церква, а й та обставина, що діяльність січової церкви здійснювалася під безпосереднім патронатом кошового отамана, старшини. Через настоятеля січової церкви, ймовірно, реалізувалися розпорядження кошового отамана, військової ради, адресовані й іншим запорізьким церквам. Отже, очевидно, потреба виконання управлінських, розпорядницьких церковних функцій зумовила згодом, уже в часи Нової Січі, спеціальну посаду начальника січових церков. Разом з тим була близька до абсолютної залежність запорізьких церков від козацької військової адміністративної влади — кошового отамана, місцевої старшини. Про це свідчить і той факт, що під значущими для церковного життя козаків документами, відомими на сьогодні, стоять підписи кошових отаманів, зокрема Петра Калнишевського. У цьому, ймовірно, знаходить відображення основоположний і первісний принцип творення Січі як незалежного, самостійного інституту, що діяв за своїми законами, цінностями, звичаями.

Допущення управління якоюсь сферою козацького життя, в даному разі церковною, ззовні, з суспільства, заперечення  якого й зумовило появу Січі, означало б небезпеку підриву запорізької  автономії. Тому до трагічного 1775 р. включно  запорізький церковний устрій залишався  фактично незалежним від вищих церковних  інстанцій Російської імперії, незважаючи на їхні численні спроби домогтися від Запоріжжя безумовної церковно-адміністративної підлеглості. Ця загальна тенденція мала, проте, свої істотні нюанси. Як Січ після 1734 р. була, за влучним висловом М.Грушевського, лише слабою тінню старої Січі, так незалежність запорізької церкви Нової Січі різниться від незалежності козацьких церков XVI—XVII стст. Разом з поступовим руйнуванням старого козацького устрою, незалежності січового товариства самодержавство, Синод поступово обмежували незалежність функціонування тут і церковних структур.

Деякі факти засвідчують, що Запорізька Січ готова була мати на своїх землях незалежну, автономну єпархію із своїм єпископом. Коли в кінці 50-х років XVIII ст. в Запорізьку Січ приїхав єпископ Милетський (до цього афонський архімандрит), котрий за дорученням константинопольського патріарха і з дозволу уряду та Синоду збирав милостиню в Російській імперії, козаки, зворушені красою архієрейського богослужіння, здійснюваного ним у запорізьких церквах, попросили його залишитись у Січі. Вони зібрали йому багату архієрейську ризницю, "маючи умисел заснувати в себе в Січі особливу єпархію". Причому козаки стояли на своєму навіть тоді, коли до протидії цим задумам включився, крім Межи-гірського монастиря, київського митрополита, ще й Сенат.

Описаний випадок цікавий  ще й з іншого боку — як характеристика віруючого козацького товариства, яке  на своїх землях просто ігнорувало неприйнятні для себе церковні чи адміністративні укази позасічового походження.

З часів київського митрополита Четвертинського робилися неодноразові спроби не тільки номінально, а й фактично підпорядкувати багату і обширну запорізьку парафію київській кафедрі. Подібні наміри виношували й московські патріархи, Синод. Однак всі вони виявилися приреченими на невдачу. Оскільки цілком ізольовано від зовнішнього церковного світу запорізька структура функціонувати не могла, то авторитетним для козаків центром для церковного спілкування історично визначився Києво-Межигірський монастир. У цьому виборі, очевидно, важливими чинниками стали давні з ним зв'язки козаків, а також, що дуже важливо, — ставропігія Межигір'я — незалежність монастиря від місцевої церковної влади, що так імпонувала запорізьким козакам. У Межигірському монастирі вважалося, що початок їхніх церковно-релігійних зв'язків із Запорізькою Січчю датується 1672 р. З монастиря надсилалися щорічно ієромонахи, з яких обиралися начальник січових церков, настоятель Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря, призначалися служителі інших рангів. З допомогою монастиря формувався, поповнювався чи замінявся склад священиків, церковнослужителів запорізьких церков, здійснювалося постачання необхідними для канонічного богослужіння церковними речами, богослужебною літературою тощо. При Межигірському монастирі функціонував влаштований на кошти Січі "шпиталь" для поранених, покалічених, перестарілих козаків, який обслуговувався ченцями. Зрозуміло, що й монастир був зацікавлений у такій не лише своєрідній, а й багатій парафії.

Відносини між Січчю й Межигір'ям були в цілому діловими, але далекими від ідилії. Козаки з повагою, шаною ставились до межигірських подвижників віри, та якщо їхня позиція не відповідала, на думку козаків, січовим інтересам чи виходила за коло власне церковних повноважень, запорізьке товариство могло просто проігнорувати своїх духовних наставників. Непоодинокі випадки, коли кошовий отаман, старшина й Товариство змушені були відправляти назад, у монастир, не тільки одного-двох, а цілі групи ченців через те, що не мали вони "священства приличествующего" або гідної поведінки ("бытие в ненастоящих порядочностях") з жорстким формулюванням "не присилати надалі".

У 1775 р. в Запорізькій Січі діяло 14 парафій. Серед кількох десятків православних церков на запорізьких землях своїм авторитетом, вищістю виділялися, звичайно, січові церкви — Микитинська, Чортомлицька, Підпольнянська. Очевидно, тимчасові січові церкви були в Олешківській та Кам'янській Січі.

На новому місці церкви будувалися на центральній січовій  площі, як правило, в першу чергу, і були не тільки адміністративно-територіальним, а й своєрідним ідейним, моральнопсихологічним  центром Січі. В січових церквах зберігалося найсвятіше — великий військовий стяг, корогви, військові клейноди запорізьких козаків. Біля січової церкви збиралися загальні або військові ради, обиралися кошові отамани, старшина, вирішувалися питання війни і миру, виносилися вироки, за старим козацьким звичаєм розподілялися землі, угіддя тощо. У дні загальних військових рад у січовій церкві зранку при широкій участі прибулих з найвіддаленіших слобід козаків проводилися особливо урочисті богослужіння. Ради в обов'язковому порядку розпочиналися багатотисячним молебнем, який відправляв настоятель січової церкви. У цій центральній церкві та на площі навколо неї проводилися головні урочистості у зв'язку з надзвичайно шанованими козацьким товариством релігійними святами — храмовим святом Покрови, Великоднем, Різдвом, Водохрещенням та іншими.

Монастирі на запорізьких  землях

Виділялася головна аскетична  святиня — Самарський Пустельно-Миколаївський  монастир, відомий з 70-х років XVI ст. Своїм козаки вважали Трахтемирівський Хрестовоздвиженський (перейменований в 1627 р. на Успенський) монастир. Д.Яворницький, слідом за М.Максимовичем, вважав, що перша  січова церква другої половини XVI ст. була підпорядкована по церковній лінії саме цьому монастиреві.

"Тутешнім військовим" називають документи архіву Запорізької  Січі Нехворощанський Успенський  монастир поблизу р. Орелі.  Недалеко існувала Софронієва  пустинь, що пізніше дала початок  Григоріївському Бізюківу монастирю. Близьким для запорізьких козаків був і знаменитий Свято-гірський монастир.

У цьому переліку монастирів, безумовно, першорядне місце займав Самарський Пустельно-Миколаївський  монастир. З ним пов'язані важливі сторінки історії не тільки запорізьких церков, але й українського козацтва в цілому. Перша монастирська церква стала історично першою з відомих на сьогоднішній день церков на запорізьких землях. Монастирський чин богослужіння, введений тут на початку XVII ст., став камертоном, що задавав рівень організації богослужбової справи в інших церквах православного Запоріжжя. За давньою українською традицією при монастирі діяла школа, яка давала освіту не тільки дітям запорізьких козаків, а й українським дітям з Гетьманщини, Правобережжя. В особистій власності деяких ченців були книги "руською, латинською, німецькою мовами". Ще в 1904 р. в монастирській бібліотеці зберігалося близько 150 рукописних і друкованих книг XVІІ—ХVIII стст.

Не раз монастир ставав фортецею проти ворогів, притулком  для поранених і хворих козаків. Будучи органічно пов'язаним з козацтвом  Запорізької Січі, Самарська обитель  змушена була ділити з ним і  недолю: кілька разів монастир доводилося підіймати з руїн. У 1775 р. тільки звернення архімандрита Києво-Межигірського монастиря та намісника Самарського монастиря до князя Г.Потьомкіна зберегло монастир від знищення.

 Розділ 3. Розвиток шкільництва на терені Запорозької Січі

Українське козацтво виникло  як реакція на посилення соціально-економічних та національно-релігійних утисків населення України з боку української і польської шляхти, католицької церкви. У пошуках місця для вільної праці селяни та міщани почали колонізацію малозалюднених південно-східних степів, де засновували поселення й оголошували себе вільними людьми – козаками.

Українське козацтво стало  не тільки військовим, державним, політичним, культурно-історичним явищем, але і явищем педагогічним. Козацький рух викликав до життя унікальне для всієї світової культури явище – козацьку педагогіку. За визначенням творчої групи Міністерства освіти України, – це частина педагогіки у вершинному її вияві, яка формувала у памолоді українців синівську вірність рідній землі, Батьківщині – незалежній Україні. Народна виховна мудрість, що своєю головною метою ставила формування в сім’ї, школі, у громадському житті мужнього козака-лицаря, громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю і самовідданістю.

Основні завдання козацької  педагогіки – готувати фізично-загартованих, з міцним здоров’ям мужніх воїнів-захисників рідного народу; виховувати у молоді український національний характер та світогляд; формувати високі лицарські якості, пошану до старших людей, прагнення бути милосердним.

Серед ідеалів козацької  педагогіки є виховання вільної  і незламної у своїх прагненнях людини, котра повинна, спираючись на вітчизняні традиції громадського і  політичного життя, розвивати рідну культуру, економіку, будувати незалежну державу. В усній народній творчості відображено ідеал козака-хлібороба, власника землі, її дбайливого господаря. У часи лихоліть на передній план виступав ідеал козака-воїна, витязя нескореного духу, честі і звитяги.

Явищем глибоко самобутнім є козацька система виховання, що має такі ступені: дошкільне родинне  виховання, родинно-шкільне виховання  та підвищена освіта. Дошкільне родинне виховання утверджувало статус батьківської та материнської народної козацької педагогіки. У сім’ях панував культ матері і батька, бабусі та дідуся, роду і народу. Сімейні виховні традиції продовжувалися у школах.

Відомий історик Д.Яворницький  звернув увагу на типовий факт з козацького життя, який свідчив про широку розповсюдженість грамотності серед запорожців. У них звичним явищем була церква, з одного боку якої знаходився шпиталь, з іншого боку – школа. Це була традиція, яка відображала спосіб і характер козацького життя. Ще одну особливість підмітив датський посол Юсто Юлій, який повертався через Україну від Петра I: майже всі мешканці козацької України писемні, у церкву, як правило, ходять з молитовниками.

Для козацької культури характерним  було шкільництво. Д.Яворницький розподілив запорізькі школи на січові, монастирські, церковнопарафіяльні.

Першою на січі була монастирська школа, відкрита 1576 року при Самарсько-Миколаївському монастирі. Тут навчали молодь грамоти, молитов, Закону Божого та письма. Вона послужила зразком для виникнення осередків освіти на всій території козацьких вільностей.

Церковнопарафіяльні школи  існували при парафіяльних церквах.

До січових шкіл хлопчиків  приводили багаті батьки з 9 років. Головним учителем був ієромонах, який крім прямих обов’язків наставника піклувався про здоров’я хлопців, лікував хворих, хоронив померлих і про все детально доповідав кошовому отаману та прикордонному лікареві.

Січова школа існувала на території Запорізької Січі при церкві Святої Покрови. За звичаєм там не було жінок, школа складалася з двох відділів. У першому навчалися юнаки, що готувались на паламарів та дияконів. Другий – відділ молодиків, де вчилися сироти, хрещеники козацької старшини і інші діти. Тут навчали грамоти, співу і військовому ремеслу. Учні утримувались за рахунок скарбниці Січі.

Особливої уваги заслуговують школи джур, які продовжували традиції сімейного виховання. У козаків  існувала система відбору молоді – молодиків. Хто хотів стати козаком, той служив спочатку у старого козака за джуру. Джура носив за козаком рушницю, робив для нього всяку роботу, вчився у нього козацької майстерності жити і перемагати в екстремальних умовах. Джури жили в куренях разом із дорослими й одночасно відвідували січову школу. Час перебування молодиків у січовій школі і біля козака не регламентувався, все залежало від їх здібностей до військової та духовної науки.

Почесне місце серед навчальних закладів у запорожців займали полкові школи. Вони проіснували на території Лівобережної України до другої пол. XVIII ст. Ці школи, як правило, розміщувалися у приміщеннях, які належали церквам. Іноді їх називали за іменем церкви, напр. Покровська, Успенська тощо. Учні жили в будинку дяка і виконували різні господарські роботи. Методи навчання були обмежені. Дітей навчали рахувати, писати, читати. Виховання мало релігійний характер. Школи існували на кошти батьків.

Історики звернули увагу  на школи музики і співу, які існували на Січі. 1652 року Б.Хмельницький видав  універсал про організацію при  кобзарських цехах шкіл кобзарів і лірників та взяв їх під свою опіку. Це були перші музичні школи в Україні. До таких шкіл приймали дітей, що мали добрий слух і голос. Їх метою було навчити молодь церковного співу, готувати читців і співаків для нових церков.

Як навчальні посібники в запорізьких школах використовували Часослов і Псалтир. Також була випущена "Козацька читанка", яка відповідала духу української національної школи того часу.

Обдарованих учнів рекомендували  для подальшого навчання у школи  підвищеного типу: Острозьку, Києво-Могилянську академії, братські школи Львова та Луцька.

Школи Запорізької Січі

Козацька доба приваблювала багатьох письменників, учених, дослідників, істориків, археологів, педагогів різних часів та народів, так як багатовіковий козацький визвольний рух зумовив унікальне явище не лише східнослов’янськоъ, а й світової культури – козацьку педагогіку.

Козацька педагогіка – частина  народної педагогіки у вершинному її вияві, яка формувала в підростаючих поколіннях українців синівську вірність рідній землі, Батьківщині – незалежній Україні. Це народна виховна мудрість, що своєю головною метою ставила формування в сім’ї, школі і громадському житті образ козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю і самосвідомістю. Створена козаками педагогіка ввібрала в себе ідейно-моральний, емоційно-естетичний, психолого-педагогічний зміст богатирської епохи в житті наших пращурів періоду Відродження. Під могутнім захистом козацьких збройних сил в Україні існували різні типи навчальних закладів. Поряд з академіями, братськими, дяківськими, церковними, монастирськими школами, колегіумами працювали народні професійні школи мистецтв і ремесел (кобзарства, гончарства, бортництва та ін.) та козацькі, січові школи на території Січі.

Перша школа на Січі, відкрита у 1576 році, слугувала зразком для виникнення осередків освіти на всій території козацьких вольностей. Склад учнів визначався звичаями, що формувалися на Січі. Так, там заборонялося перебувати жінкам. Навіть отамани залишали свої сім’ї за межами Січі. За порушення цього порядку загрожувала смертна кара.

Січова школа існувала при церкві Святої Покрови, розташованої на території  Запорізької Січі. Вона складалася з двох відділів: в одному вчилися  ті юнаки, що готувались до паламарів  і дияконів – у цьому відділі  було завжди 30 учнів. Крім цього існував відділ молодиків, де вчилися сироти, хрещеники козацької старшини та інші діти ( їх було біля 50 ), яких навчали грамоті, співу та військовому ремеслу.

У козацькій педагогіці чільне місце  посідає батько. Він – захисник сім’ї, роду, творець історії, державності, символ мужності, відваги, взірець для наслідування. Батько – перший учитель, який формує у своїх дітей лицарську честь і гідність, цілеспрямовано займається їх загартуванням, готує до подолання життєвих труднощів.

Козацька сім’я характеризується глибокими демократичними та духовними  традиціями, рівноправністю чоловіка та жінки. Чоловік навіть у сімейному житті керувався лицарськими чеснотами. Материнське слово в сім’ї є не менш вагомим, ніж слово батька, вона виховувала дітей на

козацькому фольклорі, вселяла  в їхні душі любов до Батьківщини, віру в перемогу добра, надію на щасливе життя. Мати символізувала берегиню традицій свого народу.

Сімейні виховні традиції продовжували досвідчені козаки у школах. Так, Д. Яворницький поділив запорізькі школи на січові, монастирські та церковно-парафіальні.

До січових шкіл хлопчиків приводили  батьки. Головним учителем був ієромонах, який, крім прямих обов’язків наставника, піклувався про здоров’я хлопців, лікував хворих, хоронив померлих і про все детально розповідав кошовому отаману та прикордонному лікарю. У таких школах на високому рівні навчали музики, співу та інших мистецтв. При таких школах існував відділ співаків. З часом він виокремився в школу “вокальної музики та співу”. Тут вивчали також латину, піїтику, арифметику, риторику, геометрію, географію, астрономію, військову справу. Латину вивчали як мову міжнародних відносин, мову науки того часу. Користувались латиною і в полеміці, в боротьбі проти окатоличення. З 1754 по 1768 рр. існувала також Головна Січова школа, що за рівнем навчання прирівнювалась до кращих братських шкіл. У ній вивчали піїтику, риторику, математику, географію, астрономію, військову справу.

Монастирська школа існувала при  Самарсько-Миколаївському монастирі  і виникла 1576 р. Тут навчалась  молодь під керівництвом ієромонаха грамоти, молитов, Закону Божого і письма.

Церковно-парафіальні школи існували при приходських церквах і охоплювали запорізьких козаків, які жили в паланках по слободах, хуторах, зимівках. Деякі з таких шкіл культивували ще й вокальну музику та церковний спів. Подібні школи були на Січі та в паланках.

Особливої уваги заслуговують школи  джур, які продовжували традиції сімейного  виховання. Від наставників юні  джури переймали військову науку, вчилися жити й перемагати в екстремальних умовах Джури жили в куренях із дорослими й одночасно вчилися у січових школах.

Почесне місце серед навчальних закладів займали полкові школи. Вони проіснували на території Лівобережної України аж до другої половини XVIII століття. Ці школи, як правило, розміщувалися у приміщеннях, які належали церквам. Іноді їх називали як церкву: Покровська, Успенська… Учні жили в будинку дяка і виконували різні господарські роботи. Методи навчання – обмежені. Дітей навчали рахувати, читати, писати. Виховання носило релігійний характер. Школи існували на кошти батьків.

Більшість учителів, які навчали  козацьких дітей, уважно стежила  за їхніми успіхами і коли помічала одарованих учнів, то рекомендувала  їх для подальшого навчання в школах підвищеного типу.

Слід зазначити, що у всіх вищезгаданих навчальних закладах панував волелюбний дух козацтва. Особливе місце відводилось  ідеям і засобам народної педагогіки, українознавства. Педагоги разом з  вихованцями і батьками дотримувались  народних обрядів, звичаїв, традицій. Тут  реалізовувався принцип гармонійного виховання людини, оскільки одночасно  із загальноосвітніми предметами багато уваги приділялося психофізичному вдосконаленню майбутніх козаків.

На Запорізькій Січі існувала специфічна система відбору в школу молодих людей, так званих молодиків. “Хто хотів би стати козаком – мусив наперед служити три роки в старого козака за джура. Джура виконував роботу різного типу: носити за козаком другу рушницю й потрібні клунки. Одразу, коли навчався від того козака володіти зброєю і набирав вправності в битвах, ставав правдивим козаком і діставав зброю: рушницю, шаблю, спис, лук і стріли.” Цілком ймовірно, що час перебування молодиків у Січовій школі суворо не регламентувався, а залежав, в першу чергу, від їх здібностей до військової та духовної науки. До школи приймалися хлопчики з 9 років. Підростаючи, вони ставали помічниками вчителя: підтримували в класі дисципліну, привчали молодших до самообслуговування. Методи навчання в школах були обмежені, хоча учителі і намагалися певною мірою унаочнювати навчальний процес, особливо під час вивчення азбуки, коли учитель, узявши руки в боки, зображував букву “Ф”, піднявши одну руку вверх, а другу опустивши вниз, - “Х”, опустивши руки і розставивши ноги – “Л” і т.д. Посібниками для навчання був Часослов і Псалтир, які в достатній кількості друкували Київська і Чернігівська друкарні, а також скорописна “Козацька читанка”. Перший розділ “Читанки” містить реєстр “Переяславських статей 1659 року”. Відомо, що в січових і козацьких школах перехід з одного класу в інший, від Букваря до Часослова, потім до Псалтиря і т.д, який супроводжувався народними дитячими забавами, іграми, різноманітними фізичними вправами. Дослідник С. Сірополко пише, що в цих школах хлопчиків учили “Богу добре молитися, на коні реп’яхом сидіти, шаблею рубати і відбиватися, з рушниці гострозоро стріляти й списом добре колоти”. [9.59]. Важливе місце відводилося також формуванню в учнів умінь плавати, веслувати, керувати човном, переховуватися від ворога під водою… Усе це підносило дух учнів, давало їм наснагу, оптимізм, віру у свої сили, можливості. Як і бувале козацтво, молодь на свята у процесі ігор змагалася на силу, спритність і прудкість, винахідливість, точність попадання в ціль… Традиційними були змагання на конях ( скачки, перегони та ін.).