Козацька держава

РЕФЕРАТ

На тему:

«Козацька держава»

(1775-1806 рр.) 
 
 
 

     Виконала 

     учениця 8-Г класу 

     школи № 86

     Кобець  Олена 
 
 
 
 
 

м. Одеса, 2007 р.

Зміст

І. Виникнення козацтва .Найвидатніші гетьмани

ІІ. Чорноморське козацьке військо 

    1. Утворення

    2. Взяття Хаджибея

    3. Задунайці

    4. Полегшення відносин  між задунайцями  і чорноморцями

ІІІ. Перемир’я між  Росією і Туреччиною

ІV. Переселення козаків

V. Останній із запорожців

      І. Виникнення козацтва .Найвидатніші гетьмани

       Неможливо уявити історію України без такого періоду як історія козацтва.

       Козацтво почало формуватися на початку хvi і половини хvіі століть. Причинами виникнення козацтва стали слідуючи фактори:

• посилення соціального і політичного гніту з боку Польщі;
• поступове окатоличення населення України;
• економічні причини.

     Починається поступова колонізація дикого поля. Це обширний малозаселений регіон в життя якого панівна верхівка рідко втручалася .Цей південний степовий регіон був надзвичайно благодатний, що до природних умов. У чисельних річках водилося багато риби, у дрімучих лісах багато звірини. Цю місцевість і облюбували волелюбні козаки.

     Колискою козацтва стала Запорізька Січ. Першим гетьманом на Запоріжжі був Дмитро Вишневецький.

       Дмитро Вишневецький був нащадком князівського роду. Деякий час був канівським і черкаським старостою, організовував оборону від турецько-татарських нападів. Ставши гетьманом, він збудував січ на острові Хортиця. Це було укріплене земляними валами і частоколом поселення козаків. Козаки часто здійснювали походи на кримські міста-фортеці. У 1556 р. вони здійснили ще один похід на татарські фортеці Аслам-Керман і Очаків. Та влітку наступного року татари зруйнували Хортицьку Січ. Тоді козаки заснували нове центральне на острові Томаківка . Ставши на службу до московського царя, Вишневецький кілька разів зі своїми загонами здійснював походи на Крим. Походи козаків послаблювали агресію татар, тому що змушували їх тримати свої війська для оборони власних фортець. Під час походів козаки звільняли невільників і повертали їх на Україну. У 1563 році Вишневецький очолив похід на Молдавію, де потрапив у полон. Його відіслали у Царгород і там стратили. Другим найвидатнішим гетьманом на Січі був Богдан Хмельницький. Богдан народився в сім’ї дрібного шляхтича – Михайла Хмельницького, в Суботові у1595 році. Початкову освіту здобув удома та в школі при одному з київських монастирів. Згодом батько віддає його до Львівської єзуїтської колегії. Після навчання вступає до козацької сотні, ходить у походи, набуває військового досвіду. У 1620 р. Богдан відправився у похід до Молдавії. У вересні цього ж року в битві під Корсунем потрапив у полон. Через два роки був звільнений. Хмельницький опинився на Запорожжі, де брав участь у походах і повстаннях. А через деякий час був обраний гетьманом. Богдан Хмельницький зробив великий внесок в історію України, очоливши її народ на визвольну боротьбу проти польсько - шляхетського ладу і заклавши фундамент нової держави.

ІІ. Чорноморське козацьке військо

1. Утворення

       Слід помітити ,що козаки втілювали уявлення народу про справжню силу волі, справедливість, незалежність. Героїзм козаків оспівувався в баладах, піснях…

       Але в 1775 році за наказом Катерини II, яка вважала Запорізьку січ небезпечною для Російської самодержавності, її було зруйновано російськими військами.

       Частина козаків була насильно  завербована до російського війська, інша втекла в Туреччину та за Дунай. Але знайшлися й такі які не захотіли йти ні під «бабу» ні під турка , а почали ховатися у диких тоді степах північного причорномор’я.

     Російський  уряд коли направив на Запоріжжя військо П.Текелія не передбачив усіх наслідків. При виникненні проблем у відносинах з Туреччиною виникла проблема у військових частинах. В свою чергу козаки, що залишилися на території Росії домагалися відновити козацьке військо хоча б на умовах Нової Січі. Козацька старшина не одноразово зверталася на протязі 70-80 років з проектами утворення такого війська. Особливо відзначилися в цій справі старшини Сидір Білий та Антон Головатий.

     Війна з Туреччиною змусила Російський уряд задуматись де брати додатково військових ,які б добре знали театр воєнних дій і противника та бойові якості яких були загально відомі. Друга причина це те що з ліквідацією Запорізького Коша у 1775 році південна ділянка російського кордону стала майже прозорою через відсутність контролю з боку урядової адміністрації над запорозькими козацькими населенням.

     Не  контрольоване а від того і  небезпечне стаціонарне населення на порубіжні. Навіть при наявності військових укріплених ліній перетворювалася на не надійний, вибуховий для Імперії матеріал. Адже дії мешканців колишніх Запорізьких Вольностей важко було передбачити. Ситуація ускладнювалася і тим ,що за поступовим просування Російської імперії у Приазов’я та Причорномор’я посилилась і народна колонізація цього регіону за рахунок нижчих верств населення з різних куточків країни і особливо з Лівобережжя, що значно збільшувало кількість і щільність небезпечних в урядовому розумінні мешканців. Наплив великих мас населення незв’язаних умовами кріпацької системи позбавлених кругової відповідальності й охоплених духом підприємництва створив особливу суспільну атмосферу на півдні України. У разі виступів цієї маси волелюбного люду досягнення Російської імперії (насамперед воєнні і політичні) ставилися під серйозний удар. Однак припинити чи принаймні зменшити переселенський рух було не на користь держави. Враховуючи всі ці обставини Російський уряд відмовився від політики відвертого противостояння щодо колишніх запорожців і досить обережно ставився до всього що було пов’язане із Запорозькою традицією. Факт того що 30 серпня 1777 року більше 12000 осіб було прийнято під підданство турецького паші .якому було складено присягу, масове переселення запорозької старшини у межі Османської імперії і позитивна реакція на це Турецького уряду не могли не викликати стурбованості у російських високопоставлених осіб. Російська сторона не чекала такого розвитку подій у справі із Запорожцями. Запорозьке козацтво виявилось вкрай небезпечним для Російської імперії, яка намагалась закріпити за собою авторитет визволительки християнського світу від мусульман гнобителів. Небезпека полягала не у військовій силі запорожців, а в першу чергу в самій присутності колишніх підданих Російської імперії на території ворога. Кількість козацтва в Османській імперії постійно зростала і необхідно було терміново альтернативу Задунайській січі. У своєму донесенні Г.О.Потьомкін переконує Катерину 11 , що завдяки створенню козацького війська вона збільшить кількість регулярної армії, та й «вернуться, безсумнівно, майже всі запорожці, що в армії турецькій служать».

       Вказані причини призвели до того що уряд змушений був звернутися до колишніх запорожців які залишилися в Україні. Восени на базі утвореного 1783році полку запорозьких козаків почалося формування козацького війська. Указом від 22 січня 1888році воно одержало назву Війська Вірних козаків у противовагу невірним задунайським запорожцям. Очолили його колишні запорозькі старшини кошовим було призначено Сидора Білого, суддею Антона Головатого, кіннотою командував Захар Чепіга.

     Сидір Гнатович Білий походив із знатного роду, мав добру освіту користувався повагою за розум та хоробрість за участь в Російсько-Турецькій війні 1768-1774 років, одержав золоту медаль та Георгіївський хрест.

       Військовий суддя Антон Головатий був з роду українських старшин. В юнацькі роки подався на Січ. Антон відмічався неабиякими адміністративними здібностями та військовими подвигами. Все це висунуло його на курінного отамана, а згодом він отримав звання полкового старшини.

     Одним із старшин нового війська став Захарій Олексійович Чепіга. Він народився в 1726 році в дворянській родині Кулішів в Чернігівській губернії. Потрапив до Запорожжя, отримав призвісько Чепіга. В 1775 році займав посаду полковника Протовчанської паланки.

     Призиваючи  запорожців під знамена новоутвореного війська, царський уряд погоджувався признати лише деяку зовнішню схожість в управлінні та устрої війська з Запорозькою Січчю. Відновлювалися номенклатура старшинських посад, поділ на курені, традиційний одяг. Зберігалося право війська на вибрання нищої адміністрації та право мати свій суд, який отримав дуже обмежену компетенцію. Афішуючи свою повагу до війська, урядова адміністрація передала Кошу конфісковані у 1775 році клейноди. Він одержав також військовий прапор "За віру та вірність" та 7 малих курінних прапорів. Все було розраховано на те, щоб нове військо не лише брало участь у військових діях, але й залучало до себе задунайців. Незабаром за героїзм і мужність, виявлені у боях в Причорномор'ї, в тому ж 1788 році воно було перейменоване в Чорноморське козацьке військо.

     Ще  в ході війни, в 1790 році, Кіш Чорноморського козацького війська розділив територію між Бугом і Дністром, яку заселяли козаки, на три полкових паланки (окружні управління) - Подністрянську, Березанську, Кінбурнську (тепер Одеська, Миколаївська та Херсонська обл.). Вони очолювалися призначеними Кошем старшинами і паланковими полковниками. Кожна паланка включала в себе декілька козацьких поселень.

     Так, на території, яку займала Подністрянська паланка, виникли поселення чорноморців по Дністру: Біляївка, Калаглія, Кучургани, Глинна, Чобручі, Незавертай, Головківка, Аджидер, Яська та багато інших. За далеко не повними даними, на 1792 рік у Подністрянській паланці існувало ЗО селищ, в яких проживало близько 1500 козацьких родин. В Кінбурнській паланці ж було всього біля 150 родин. Крім того, виникло багато хуторів і поселень при риболовецьких заводах, по річках та лиманах.

     Центром Чорноморського козацького краю і Подністрянської  паланки стала Слободзея, де проживало 180 козацьких родин. Тут знаходилася військова резиденція. Кіш, головне військове управління, зберігались військова казна, артилерія, а по закінченні військових діл у Слободзеї була стоянка суден козацької флотилії.

     Населення Чорноморського війська складалось з різних соціальних верств. Тут були дрібні дворяни, міщани, відставні солдати, селяни-втікачі. Однак основна маса була представлена колишнім запорозьким козацтвом. Найбільше у війську було українців. До нього входили також молдавани, росіяни, болгари, серби, вихідці з Польщі.

     З початку формування війська одну з найважливіших господарських  галузей складало рибальство. В цей період господарство на новому місці ще не встигло зміцніти. Велика частина козацтва продовжувала хазяйнувати на старих місцях, за територією війська. Основним осередком господарства були хутір та слобода.

     В військовому відношенні Чорноморське військо підлягало командуванню російської армії.

     Чорноморці  увійшли до складу Катеринославської  армії, яку очолював Г. О. Потьомкін, і були підпорядковані безпосередньо О. В. Суворову. Він командував передовим корпусом військ, що діяли на дільниці Кінбурн - Херсон.

     У структурному відношенні козаків було поділено на піхоту, кінноту і флотилію. Піхотою командував С. Білий, кіннотою - 3. Чепіга, флотилією - А. Головатий. У військових діях брало участь близько 2,8 тисячі чоловік кінноти, 9,8 тисячі - піхоти. Кількість козаків, які служили на флотилії, невідома. Загалом же учасниками російсько-турецької війни було понад 12,6 тисячі козаків.

     В квітні 1788 року Військо вірних козаків  розпочало військову службу, зайнявши сторожову лінію на Бузі. Першою серйозною справою козаків став бій в червні 1788 року біля Кінбурнських берегів, в якому вони виявили себе мужніми і хоробрими воїнами. 16 червня відбувся ще один запеклий бій з турецьким флотом. Козаки брали турецькі кораблі на абордаж. В цьому бою загинув перший кошовий отаман козацького війська Сидір Білий. На його місце було призначено 3. Чепігу.

     До  осені 1788 року Військо вірних козаків несло аванпостну службу. У листопаді воно під командуванням військового судді А. Головатого брало участь у штурмі укріплень на острові Березань, а в грудні - Очакова.

     У 1789 році козаки стали учасниками здобуття турецьких фортець Хаджибей, Акерман, Бендери. Великий внесок їх був у веденні розвідувальної служби. їм добре були знайомі райони військових дій, вони вчасно повідомляли командування про розміщення та пересування ворожих військ, проводили армійські загони зручними дорогами, сприяли своєчасному довозу у призначені пункти боєприпасів та провіанту. В усіх цих операціях чорноморці зустрічались зі своїми братами - задунайськими козаками.

2. Взяття Хаджибея

     После разгрома Запорожской Сечи екатерининским генералом Текелием в 1775 году украинские казаки потеряли свою вольность. Одни, насильно завербованные в "москали", вошли в состав русских войск. Другим удалось бежать в Турцию и за Дунай. Но нашлись и такие удальцы, которые, порешив, что они не желают идти "ні під турка, ні під бабу' (под власть Екатерины), стали скрываться от всякого начальства в диких тогда степях, окружавших северное побережье Черного моря, на т. н. Очаковской земле. А где было селение, хотя бы басурманское, там эти казаки находили себе приют в его окрестностях, не смешиваясь с туземными жителями и не служа никому.

     Одним из таких селений, подвластных Турции, была татарская деревушка около турецкой крепости Хаджибей, Расположена она была у самого моря на месте нашей нынешней Пересыпи и тянулась к подножию небольшой горы (впоследствии названной Жеваховой), разделявшей два лимана (Куяльницкий и Хаджибеевский). Вольнолюбивые казаки устроились здесь на некотором расстоянии от селения на так называемых Усатовых и Нерубайских (по имени первых пришельцев-запорожцев) хуторах. Они не строили здесь себе жилищ, а просто пользовались уже готовыми природными пещерами или выдалбливали себе новые в мягком допотопном камне, изобиловавшем в этой местности, (Эти пещерные обиталища имеются еще теперь на названных хуторах; некоторые из них непременно следовало бы сохранить как историческую достопримечательность.) Близость моря и лиманов давала казакам возможность жить здесь свободною жизнью, без всякой чужой помощи, то занимаясь рыбною ловлею, то разводя огороды, то добывая лиманную соль, которую всегда можно было менять на продукты питания.

     Но  боевая струнка все еще звучала  в сердце обиженных запорожцев, и  они поглядывали с вожделением на турецкую крепость, возвышавшуюся над селением Хаджибей, на плоскогорье над обрывом (приблизительно там, где левая сторона нашего нынешнего бульвара). Крепость эта имела вид замка, защищенного бойницами и пушками и окруженного широким земляным валом. В нем был значительный турецкий гарнизон с двухбунчужным пашою Ахметом во главе. И было досадно казакам, что пропала ни за что их прежняя сила и что они не могут попользоваться богатою добычею, лежавшею у подножия крепости в виде больших запасов всякого провианта, пороха и оружия...

     Крепость  Хаджибей была построена турками  еще в 17б4 году под названием "Ени-Дуня" (по-турецки "Новый свет") на месте существовавшего здесь с XIV века не то польского, не то литовского замка, именовавшегося то Коджа-бей, то Коцюбей, то Качибей и потом разоренного кочевыми татарскими племенами. Эта крепость была давно известна запорожцам. В удалые времена своей вольности они не раз совершали набеги на турецкую территорию и захватывали именно здесь, в окрестностях Ени-Дуни, сохранившей в народе название "Хаджибея", большие добычи скота, сена, пшеницы, соли и оружия...

     Заходили  они сюда и с моря, в 1772 году, со своей флотилией, под командою полковника Мандры, по пути от Днепра на Дунай.

     В начале 1774 года, в первую русско-турецкую войну (1771-1774 гг.). Хаджибей был взят при помощи запорожцев русскими войсками, но потом, в силу кучук-кайнарджийского мирного договора (1774 г.). был возвращен Турции.

     Разгромленные Текелием в 1775 год)' запорожцы, вошедшие в состав русских черноморских войск, принимали во время второй русско-турецкой войны (1787—1791 гг.) самое видное участие во всех военных действиях и особенно отличились при знаменитой осаде Очакова (1788 г.)После победоносного штурма этот крепости русские войска оставались в довольно долгом бездействии. Большая часть запорожцев вошла в передовой отряд Иосифа Де-Рибаса, который расположился в деревне Тузлы (близ Очакова) и, как он сам выразился, "сгорая нетерпением совершить какой-нибудь подвиг", задумывал здесь со своими приближенными разные воинственные планы.

     Иосиф Де-Рибас был хорошо известен запорожцам. Он был другом кошевого атамана Чепеги и в свое время оказал большую услугу старшине казачьего войска Антону Головатому своим личным участием в деле взятия с бою (в 1787 году) укрепленного острова Березани. При помощи запорожцев Де-Рибас осуществил и свой остроумный план о поднятии из моря потопленных турками своих судов (лансонов), которые были вновь оснащены и вооружены и образовали целую флотилию. Гребцами на них были посажены казаки. Флотилия эта, которую завистники называли в насмешку "ореховыми скорлупами", совершила много отважных действий на Дунае, взяла крепости Тульчу и Исакчу и приняла, по свидетельству Суворова, наиболее активное участие во взятии крепости Измаил (в 1790 году).

     Между запорожцами, стоявшими в Тузлах, и теми, которые скрывались в пещерах  Хаджибея (их было около 400 человек), установились самые близкие отношения. Хаджибейцы, наслышавшись о Де-Рибасе, решились пойти к нему с предложением захвата турецкого замка. Мысль понравилась отважным воинам, но главная трудность дела заключалась в том, что, кроме гарнизона, сидевшего в крепости, она была еще защищена с моря значительным турецким флотом (около 40 судов), имевшим возможность обстреливать все побережье и сделать в случае надобности десант. Де-Рибас, по совещании с Чепегою и Головатым, послал лазутчиков под самые стены крепости и поручат офицерам своего штаба Аркудинскому и Белому сделать рекогносцировку всей местности между Тузлами и Хаджибеем. Невозможность подойти к замку открытым путем была сразу же установлена. Но есаул Кондратий Табанец взялся повести отряд по извилинам побережья, пользуясь балками и оврагами, так, чтобы турки были застигнуты врасплох. Так и произошло. Впереди пошел Табанец, а за ним потянулся отряд Де-Рибаса. В этом отряде было три конных и три пеших полка черноморских казаков с шестью пушками под командою запорожских старшин: полковника Чепеги, Антона Головатого, Белого, Высочина и др. Были с ними также и казаки донские с есаулом Кумшетским. Присоединилась к ним на пути и артиллерия из десяти орудий под командой майора Меркеля. Двинулся отряд в ночь на 13 сентября 1789 года и к следующей ночи на 14-е был уже у самого замка. Были быстро приставлены штурмовые лестницы к грозным крепостным стенам. Проснулись турки, но поздно. Не помог и турецкий флот, которого прогнала артиллерия Меркеля. Турки защищались храбро, но казаки к утру 14 сентября их одолели.

3. Задунайці

     Задунайські запорожці опинилися теж на театрі воєнних дій з першого дня війни і брали участь в ній на боці Туреччини. Восени 1787-го - навесні 1788 року російська розвідка зафіксувала їх збройні загони по всій лінії розташування Катеринославської армії: від околиць Ольвіополя до гирла Дніпровського лиману включно.

     Загони  задуйнаців були виявлені російською військовою розвідкою також в Очакові - до 500-600 козаків, на острові Березань, в Куцурубах, Тузлах. Складали вони вісім куренів, що, без запорожців в Очакові, нараховували 700 чоловік піхоти, 300 кінноти і невеличку гребну флотилію з артилерією. До них у весь час прибувало поповнення суходолом і морем з Бессарабії і з-за Дунаю. Отже, сталося так, що колишні січовики задунайці і чорноморці змушені були стати один проти одного і битися між собою за інтереси чужинських імперій.

     Протягом  осені 1787-го - весни 1788 року турецьке командування використовувало задунайських козаків у військових діях. Вони складали гарнізон фортеці на острові Березань, що блокувала вихід з Дніпровського лиману. 1 жовтня 1787 року їх гребна флотилія брала участь у Кінбурнській операції, в листопаді задунайці мали сутички з донськими козаками в гирлі Бугу тощо.

     Як  пише один з відомих істориків Чорноморського козацького війська П. Короленко, "все військо запорозьких козаків за Дунаєм вірно служило турецькому султанові й брало участь у відкритих військових діях проти російських військ разом з турецькими військами. Турецькі запорожці під час зустрічей не жаліли навіть своїх братів чорноморців, вбивали або брали їх у полон. Вони завдавали росіянам великої шкоди ще й тим, що під виглядом чорноморців, від яких нічим не відрізнялися, з'ясовували розташування російських військ, дізнавалися про намір воєначальників. Коли це було відкрито, генерал Голеніщев-Кутузов наказав чорноморцям носити на правій руці пов'язки з білої хустки, на відміну від невірних запорожців".

     Становище задунайських козаків було не таким  однозначним, як його намагається подати П. Короленко. Та й взаємини з чорноморцями також були іншими. Гнітила задунайських запорожців необхідність воювати разом з турками-мусульманами проти православних чорноморців.

     Ті, що переходили на російський бік, розповідали, що багато козаків, частіше із щойно завербованих, перебувають "у великому бажанні тікати до Росії". Ці настрої були відомі турецькому командуванню. Тим більш, що випадків повернення козаків на російський бік на самому початку війни було чимало. Так, за повідомленнями О. В. Суворова, в кінці серпня 1787 року до нього перейшли з Березані три групи задунайців в кількості 120 чоловік, які були зараховані до складу чорноморців.

     З оформленням в січні 1788 року Війська вірних козаків випадків втеч задунайців збільшилося. Про це, зокрема, розповідав кошовий отаман чорноморців Сидір Білий. Протягом перших трьох місяців до війська з турецького боку вийшло понад 150 запорожців.

     Воєнна  кампанія 1789 року почала активно розгортатися з липня, коли головні сили  Південної армії,  що об'єднала Катеринославську і Українську армії, перейшли Південний Буг. Російське командування планувало оволодіти межиріччям Бугу і Дністра, Бессарабією і вийти в пониззя Дунаю. Саме в цих районах розташовувалися загони задунайських запорожців. В Дністровському лимані знаходилася їх гребна флотилія, вони входили до залог Акерману і Бендер, брали участь у боях під Каушанами і на Ларзі.

     Російське командування і в цей час не припиняло спроб розкласти задунайське козацтво і повернути його на свій бік. 1 вересня 1789 року Г. О. Потьомкін знов, вже в котрий раз, звернувся до задунайців, загрожуючи жорстокими карами, якщо вони не перейдуть до Росії. З цією відозвою до них їздив чорноморський старшина Чернов. Та й це істотно не вплинуло на задунайських запорожців.

     У 1790 році російські війська вийшли у пониззя Дунаю. Саме тут знаходилися оселі задунайських запорожців і зосереджувались їх головні сили. Влітку в гирлах Дунаю, у Вилковому і Кілії, розташувалася гребна флотилія задунайців з вісімнадцяти човнів і двадцяти дубів. В їх складі нараховувалося близько чотирьох тисяч козаків. Кінні частини у кількості до 900 чоловік і піші до чотирьох сотен несли службу на узбережжі у взаємодії з флотилією. Керував головними силами кошовий отаман Григор Абдула. У жовтні він з загоном у 500 кіннотників прибув до Ізмаїльської фортеці. В цьому районі знаходилися також і 25 задунайських човнів з 50 гарматами.

     У складі російської армії в цей  час активно діяло на Дунаї Чорноморське козацьке військо.

     У 1790 році чорноморські козаки були причетні до подій, внаслідок яких російська  армія оволоділа фортецею Кілія  і двома замками в Тульчі і  Ісакчі і відкрила шлях у Сулінський рукав Дунаю. З виходом у Дунай для російської армії створилися умови для здобуття Ізмаїлу. В морському бою у дунайській дельті козаки під керівництвом А. Головатого захопили 90 турецьких суден, 118 гармат. Турецька флотилія на Дунаї була знищена. У штурмі Ізмаїла брало участь 6 тис. козаків, 500 з них загинуло.

     У 1791 році чорноморські козаки виконували переважно сторожову, вивідувальну і прикордонну службу.

4. Полегшення відносин між задунайцями і чорноморцями

     З весни 1791 року Чорноморському війську  були віддані для рибальства великі ділянки дунайського узбережжя від Кілії до Вилкового і далі до моря. Все це полегшувало зносини між чорноморцями і задунайцями.  Відомий знавець історії українського козацтва письменник Андріан Кащенко з цього приводу зазначав: "Плаваючи по гирлах Дунаю, чорноморці зустрічалися з задунайськими запорожцями, що з турецького боку несли гаку саму передову службу, як чорноморці з російського. Проте кривавих сутичок між ними не траплялося. І ті і інші запорожці обмежувалися тим, що передавали до своїх старшин звістки про заходи ворогів... Зустрічалися і браталися тут у гирлах не тільки прості козаки, а навіть запорозька старшина обох боків, а щоб виправдатися перед російським і турецьким начальством., вони пояснювали це тим, що наче умовляли запорожців ворожої сторони переходити на їхній бік. Коли ж хто-небудь з чорноморців не вертався від запорожців-задунайців, то осавули казали Головатому, ніби турецькі запорожці захопили його в бранці". Про те, що твердження А. Кащенка має під собою підстави, свідчить випадок, що трапився на початку жовтня 1790 року. Поручик Реуцев з роз'їздом чорноморців вийшов у гирло Дунаю до моря і тут зіткнувся з військовим осавулом задунайців Стадником. "Вони зізналися, - доносив пізніше Реуцев, - що хотіли в попередню ніч вдарити на наш табір, проте дізнавшись, що чорноморці цього не робили, й самі не бажають того робити".

     1 листопада 1790 року з ініціативи  кошового чорноморців 3. Чепіги почалися переговори з кошовою старшиною задунайців. Отаман передав задунайським козакам запевнення Г. О. Потьомкіна, що в разі переходу на російський бік вони одержать права чорноморців. Та загалом царське командування не дуже довіряло задунайцям. Командуючий російською гребною флотилією Й. Дерібас попереджав Чепігу: "Турецькі запорожці добро зроблять, коли дотримаються слова, проте за усієї їх зовнішньої схильності і старанності до нас, зберігайте вельми обережність в розмовах з ними, особливо у стосунках". Проте переговори не завершилися реальними наслідками.

     В лютому 1791 року - на цей раз з ініціативи задунайського кошового - знов розпочалися переговори з чорноморцями та незабаром були перервані. В березні дві груші російських військ з Галаца та Ізмаїла почали наступ за Дунай і нанесли поразки турецьким військам в Ісакчі, Бабадазі і Браїлові. Та в травні переговори відновилися вже через посередництво одного з командирів російської гребної флотилії капітан-лейтенанта Баррера. В цей час відбувалися взаємні відвідування задунайців і чорноморців. На початку травня, зокрема, як повідомляв чорноморський полковий старшина Лисенко отамана 3. Чепігу, задунайські запорожці запросили до себе під Тульчу чорноморців. Незабаром кілька човнів козаків з хорунжими Сербином, Харченком і осавулом Яновським прибули до задунайського осавула Сутики. Після спільного бенкету кілька чорноморців лишилося у задунайських запорожців. Це викликало неабияку стурбованість російського командування, оскільки випадки такого роду були непоодинокі.

     Втім  між козаками траплялися і збройні  сутички. В тому ж травні було зафіксовано два напади задунайців на козаків чорноморської гребної флотилії.

     На  початку червня 1791 року російські  війська почали нове просування за Дунай. Задунайські запорожці в  цей час входили до складу військ іррегулярного корпусу хана Бехті-Гірея, разом з некрасівцями і татарами. 4 червня російські частини під командуванням М. І. Кутузова нанесли поразку турецьким військам під Бабадагом. В цьому бою на боці турок брали участь і задунайські запорожці, що далі відійшли на Карсу і Шумлу. Однак з чорноморцями вони не билися. Зокрема 3. Чепіга доповідав М. І. Кутузову про такий випадок. Він просувався по Бабадазькій дорозі на Манчин. Похід проходив в умовах дрібних сутичок з ворогом. В одній з них чорноморець Павло Помело зустрівся з своїм рідним братом Трохимом. Останній попередив чорноморців про засідку, яку влаштували їм татари. Скориставшись цими відомостями, Чепіга вдарив з тилу і здобув перемогу.

ІІІ. Перемир’я між Росією і Туреччиною

     З кінця липня 1791 року між Росією і  Туреччиною було укладено перемир'я, і знов табори задунайців і чорноморців розташувалися один біля одного в районі Тульчі і Георгієвського гирла Дунаю. Зв'язки між ними настільки посилилися, що викликали 20 серпня навіть спеціальний наказ військового судді Чорноморського війська Антона Головатого, що забороняв їхні зустрічі. В наказі підкреслювалося, щоб чорноморці "турецьких запорожців-віроломів, які приїздять до них внаслідок теперішнього перемир'я, порожніх балачок і самохвальств їх не слухали, себе не обманювали, бо за укладеним миром вони, як російські дезертири, будуть вислані у вітчизну". Та наказ цей істотно не вплинув на козаків.

     В цьому році скінчилась російсько-турецька війна, та за Ясським миром до Російської імперії відійшла Очаківська округа. Кордон між Росією і Туреччиною проходив тепер по Дністру.

ІV. Переселення козаків

     В 1792 році царський уряд прийняв рішення  про переселення чорноморців на Кубань.

     Перша партія піших чорноморців в кількості 3847 осіб під командуванням полковника Сави Білого висадилась на Тамані 25 серпня 1792 року. Восени вирушили обози козацьких родин. Переселення, яким керував Головатий, затягнулось до кінця наступного року.

     Як  відзначає В. Голобуцький, переселення  диктувалось, крім всього іншого, близькістю Забужжя та дністровського кордону до Задунайської Січі, куди часто виходила козацька сірома. Територія, яку займало Чорноморське військо, була своєрідним містком для українських селян-втікачів, що виходили за Дністер.