Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Культура Київської Русі. 5

Загальна характеристика цивілізації та культури

Київська Русь — одна з могутніх держав Європи IX—XII ст. Вона відіграла велику роль в історії східних слов'ян та інших слов'янських народів. Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку.

Древня Русь впливала на міжнародне життя Європи, підтримувала і розвивала торговельні, політичні й культурні зв'язки з багатьма країнами Заходу і Сходу. Вона тісно співпрацювала з Візантією, Німеччиною, Францією, Угорщиною, скандинавськими країнами, а також зі східнослов'янськими — Польщею і Чехією. Активно розвивалися культурні відносини з південними слов'янами, особливо з Болгарією; як відомо, південнослов'янська писемність справила вплив на писемність Русі, а з XI—XII ст. починається зворотний вплив Русі на південнослов'янську писемність. Це ще раз підтверджує спільність походження, мовну спорідненість східних, західних і південних слов'ян, близькість їхніх культур та історичної долі.

Руські купці торгували в державах Поволжжя, Волзькій Булгарії, Хозарії, доходили в Середню Азію до Багдада. Не залишалися поза увагою також народи Кавказу і Закавказзя.

Діти київських князів були пошлюблені з більшістю царських родин Європи, що також зайвий раз підтверджує впливовість Київської Русі на політичне життя своїх сусідів.

Спільність мови, території, духовної та матеріальної культури, спільна світоглядна позиція, державно-політичне життя, правові відносини ("Руська Правда"), спільна боротьба з ворогами сприяли формуванню в народів Київської Русі свідомого ставлення щодо об'єднання руських земель в одну державу.

Мистецтво слова

Літературні та археологічні джерела засвідчують існування у східних слов’ян писемності ще до прийняття християнства. Болгарський письменник Храбр у праці «О письменах» говорить про два види письма – примітивні піктографічні знаки (риски і зарубки), та грецьке й латинське письмо, що не передавало багатьох слов’янських звуків. Писемність у дохристиянські часи була поширена у зовнішньополітичній, економічній і торгівельній сферах суспільного життя, а також у язичницькому культі.

Проникнення християнства на Русь зумовило виникнення у східних слов’ян письма, якого потребувала держава і церква. Це письмо називалось «кирилиця», воно прийшло на Русь разом із писцями і богослужебними книгами із Болгарії. Поступово воно витіснило стару писемність. Пам’ятки давньоруського письма можна побачити на різних предметах та виробах – пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках та інших предметах домашнього вжитку. Вони свідчать, що писемність була поширена серед простого люду.

Важливими писемними пам’ятками є знайдені у Новгороді, Звенигороді та інших містах, берестяні грамоти – переписка городян про господарські справи.

Оригінальними пам’ятками давньоруського письма є графіті ХІ – ХІV ст., що містяться на стінах Софійського собору, Кирилівської церкви, Видубицького монастиря, Успенського собору Печерського монастиря, церкви Спаса на Берестові та Золотих воріт.

Цікавими пам’ятками є стилі (залізні, бронзові і кістяні писала) для письма на воскових дощечках, бересті і штукатурці. Вони дають повне уявлення про грамотність прихожан соборів та широких верств населення Київської Русі. Усі ці пам’ятки вказують на те, що писемність у Київській Русі була не тільки привілеєм князів і духовенства, але і надбанням широких верств міського населення.

Розвиток освіти у Київській Русі грунтується на власних національних традиціях та використанні античного і болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Поширенню грамотності сприяло запровадження християнства. Після церковної реформи Володимира Великого виникла потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Вони були потрібні не тільки для впровадження нового християнського культу, але й для функціонування органів державного управління та розвитку торгівлі. Тому шкільна освіта за князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого набула державної ваги. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, школа «книжного вчення» для підготовки священників та світська (приватна) школа домашнього навчання, переважно для купецького і ремісничого населення.

У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови (передусім грецьку і латинську). Вищу освіту визначали філософія і риторика. Центрами освіти були міста Київ, Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич та Володимир-Суздальський. Освітнім центром у Києві був собор Святої Софії. Тут складено літописний звід 1037 р., написано і виголошено «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, сформовано основи першого збірника законів Київської Русі «Руська Правда», створено «Ізборник» Святослава» 1076 р., написано у 1056–1057 рр. відоме «Остромирове євангеліє». Тут містилася книгозбірня Ярослава Мудрого, переписувалися книги.

Освітнім і художнім центром був також і Печерський монастир, у якому знаходились художня і книгописна майстерні. У його стінах була створена визначна пам’ятка історії Київської Русі «Повість минулих літ» та ін.

Утворення шкіл і поширення писемності були пов’язані з соціальними та культурними вимогами давньоруського суспільства.

Художній стиль та художня культура

Основним видом монументального мистецтва Київської Русі був фресковий живопис. Фрески чудово поєднувались з фактурою кам’яних стін і мали надзвичайно багатий колорит. Техніка фрески була запозичена у візантійських майстрів, але давньоруські художники довершили її новими елементами і стилістичними зображеннями. Так, новим у митецькій діяльностідавньоруських майстрів стало поєднання мозаїчних і фрескових зображень, чого не практикували у Візантії. У ХІІ ст. мистецтво мозаїки поступається мистецтву фрески. Перші мозаїчні зображення та настінні фрескові розписи були виконані у Десятинній церкві міста Києва, але вони не збереглися.

До найвизначніших пам’яток українського і світового монументтально-декоративного мистецтва належать мозаїки і фрески Софійського собору у м.Києві. Головним змістом художнього оздоблення інтер’єру цього храму є утвердження християнства, а храмові настінні розписи стали «біблією для неписьменних», яку потрібно було читати у певному порядку. На фрескових панно три цикли зображень: євангельські, біблійні та житійні. На мозаїках зображені основні персонажі християнського віровчення. Мозаїчні оздоблення прикрашають головний вівтар і купол собору. Це – поясне зображення Христа-Пантократора (Вседержителя) з піднятою десницею, в апсиді центрального вівтаря зображена велична постать Богоматері-заступниці Марії-Оранти. У народі Богоматір Софії Київської вважали заступницею Києва і Русі і називали її «Нерушимою стіною», тобто заступницею і покровителькою. Марія-Оранта у народній свідомості злилася з язичницьким образом «Великої Богині», що уособлювала силу землі.*25.

Нижче мозаїчного зображення Богоматері-Оранти, розташована багатофігурна композиція «Євхаристія» (причащання апостолів), а ще нижче – «святительський чин», який є одним із кращих зразків монументального живопису. Мозаїчні панно Софії виконані на яскравому золотистому фоні і набрані із смальти 177 кольорових відтінків. Важливим елементом художнього оздоблення Софії є орнаменти, переважно рослинного характеру. До наших днів збереглося 260 квадратиних метрів мозаїк і близько 3000 квадратних метрів фресок собору Святоі Софії у Києві *26.

Монументальними розписами були також оздоблені Успенський собор Печерського монастиря, Михайлівський Золотоверхий собор, церква Спаса на Берестові у Києві. З середини ХІІ ст. у Київському, Чернігівському, Переяслському, Галицькому та Волинському князівствах створюються самобутні художні школи. Фресковий живопис повністю замінює настінні мозаїки. Давньоруські фрескові розписи збереглися до наших днів у сакральних спорудах Києва і Чернігова, Смоленська і Владимира на Клязьмі, Пскова, Новгорода, Старої Ладоги та інших давньоруських містах.

Разом з будівництвом храмів розвивався іконопис – вид культового станкового живопису. Ікона як художній елемент займала головне місце в інтер’єрї культової споруди. Культ ікони був офіційно прийнятий на сьомому Вселенському соборі 787 р. у м. Нікеї. Ікони становлять органічне ціле з храмом і підпорядковані його архітектурі. У храмах ікони розташовувалися над передвівтарною перегородкою, що пізніше перетворилася на іконостас. Перші ікони були привезені на Русь з Візантії і Болгарії, а в кінці ХІ ст. з’явилися власні. Мистецтво іконопису мало свої особливості, що відрізняли його від монументальних розписів. В іконі обмежений простір, який вимагав зосередження на створенні психологічного образу, знаходженні найвиразніших композицій та колористичних рішень. Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало.

Становлення давньоруського іконопису припадає на ІІ половину ХІ – початок ХІІ ст. У Києво-Печерському Патерику розповідається про перших руських іконописців – Григорія та Аліпія. Деякі дослідників пов’язують з київською художньою школою такі ікони, як «Ярославська Оранта» (ХІІ ст.), «Устюзьке Благовіщення» (ХІІ ст.), «Дмитрій Солунський» (ХІІ ст.) і композицію Свенської (або Печерської) Богоматері» (ХІІІ ст.). Серед ікон, що дійшли до наших часів, найшанованішою була ікона «Богородиці – Елеуса”, привезеної наприкінці ХІ – початок ХІІ ст. з Візантії до Вишгорода поблизу м.Києва. Її назвали «Володимирська Богоматір» (Третьяковська галерея, м. Москва). Образи, втілені в іконах, вважалися зразком моральної чистоти й одухотвореності.

У Києві сформувалася іконографія перших руських «святих» – Бориса і Гліба, уявлення про яку дає ікона «Борис і Гліб» Традиції Києва були поширені в іконописних школах Новгорода, Володимира, Суздаля, Галича та Володимира-Волинського.

В оздобленні давньоруських храмів значну роль відігравало пластичне мистецтво та різьбярство. Східнохристиянська церква, переслідуючи язичницькі вірування, заборонила об’ємну скульптуру, тому пластичне мистецтво розвивалося у вигляді рельєфів. Для різьбленого оздоблення монументальних споруд використовувався мармур та рожевий шифер. Значна кількість рельєфних орнаментальних прикрас збереглася у храмах Києва. Це – різьблені плити, виготовлені в техніці орнаментального і тематичного рельєфу, що прикрашають парапети хорів собору Софії Київської, шиферні плити з тематичними рельєфами Михайлівського Золотоверхого та Києво-Печерського монастирів.

Цікавою пам’яткою давньоруської пластики є барельєф, на якому зображена Богоматір-Одигітрія з дитям, що знайдений в руїнах Десятинної церкви. Шиферні різьблені плити збереглися і в Спаському соборі Чернігова.

Історичну і культурну цінність становить саркофаг Ярослава Мудрого (Х–ХІ ст.), що зберігається у київському Софійському соборі. Виготовлений з білого мармуру, вкритий рослинним орнаментом з християнською символікою.

Цінними витворами давньоруського пластичного мистецтва є вироби різьбярів по каменю у вигляді невеликих кам’яних іконок, на яких найчастіше зображали Бориса і Гліба, Дмитра Солунського, Богородицю, Спаса, Святого Миколая та інших святих. Шедевром мініатюрної кам’яної пластики є ікона «Увірування Фоми», що зберігається у Київському історичному музеї.

Оригінальним видом мистецтва за княжої доби було мистецтво книжкової мініатюри. Рукописна книга була особливо цінною, писалася дуже довго, на дорогому пергаменті і художньо оздоблювалась. Книги переплітали у міцні оправи з металевими замками, текст прикрашали ініціалами, заставками та мініатюрами. Книжкова мініатюра виконувалася та ілюструвалася руськими писцями та художниками, зразками для яких служили візантійські та болгарські рукописні книги. Пам’ятками давньоруських рукописів є «Остромирове євангеліє» (1056–1057 рр.), «Ізборник Святослава» (1073 р.), «Бучацьке євангеліє», «Юрієве євангеліє», «Добрилове євангеліє» (ХІІ ст.) «Мстиславове євангеліє» (ХІІ ст.) та ін.

Видатним явищем у давньоруському мистецтві, цінним джерелом історії Київської Русі є мініатюри Радзивилівського літопису (ХV ст.) Книга містить 618 кольорових графічних мініатюр, що ілюструють життя княжої доби. Мініатюри дають цінні відомості про архітектуру Київської Русі, одяг та зброю, речі домашнього вжитку та інші важливі історичні події.*27 Орнаментика більшості давньоруських рукописів була пов’язана з ювелірною справою та декоративно-ужитковим мистецтвом.

Розвиток ремісничого виробництва стимулював розквіт декоративно-ужиткового мистецтва, в якому проявилися риси давньоруської естетики та багатовікових художніх традицій східних слов’ян. Поширеними на Русі були такі види прикладного мистецтва, як скань, чернь, зернь, позолота, перегородчаста емаль та художнє литво. Скань – це мистецтво використання найтоншого дроту, що напаювався на металеву основу. Скань широко використовувалась у жіночих прикрасах та окладах книг. Чернь – чорна паста для протравлювання срібних виробів, що робила темне тло, на якому світилися срібні фігури. Її наносили на браслети, зап’ястя, колти, персні, хрести, зброю тощо. Зернь – дрібні кульки, що впаювалися в персні та інші прикраси.

У давньоруській державі також було поширеним кування та карбування золота, срібла та міді. Чудовим зразком цього мистецтва є також врата Суздальського собору (ХІІІ ст.), де поряд з біблійними сценами зображено язичницьких істот, що стережуть вхід.

Оригінальними видами прикладного мистецтва було художнє литво. Давньоруські майстри відливали безліч різних речей, від невеличких прикрас до великих церковних дзвонів. Цінною пам’яткою художнього литва є великий мідний хорос, знайдений на Подолі у м. Києві. Він оздоблений жар-птицями – символами світла та знаками вогню і сонця.

Міжнародне визнання здобули вироби майстрів із різьби по дереву та кістці, майолікова кераміка, а також виробництво скла. Пам’ятками різних художніх ремесел є бронзові панікадила, дзвони, смальта, скляне намисто, кубки, чари, браслети, різьблені шкатулки, образки, руків’я ножів та зброї, дзеркала, ложки, шахові та шашкові фігури та ін.

Важливе місце у господарському житті Київської Русі посідали ремесла. Провідною їх галуззю була чорна металургія, яка розвивалась за межами міста. Залізо видобувалось із болотяних руд. Давніми центрами залізоробного ремесла були м. Городськ на Тетереві (Коростишевський район, Житомирська область), та м. Вишгород (Київської область). Центрами обробки чорного металу були міста Київ, Новгород, Смоленськ , Чернігів, Галич, Вишгород. Давньоруські ковалі знали такі техніки обробки заліза, як кування, зварка, цементація, обточка, інкрустація кольоровими металами, полірування, вони володіли усіма видами обробки кольорових металів. Довершеними формами і художнім оздобленням, відомі давньоруські мечі.

Розвивалось також гончарство, що процвітало у таких містах, як Білгород і Вишгород. Високого рівня досягла обробка дерева, каменю, виготовлення цегли та вапна. Деревообробний промисел був особливо поширений у будівельній справі. Кам’яне будівництво сприяло появі цегельників, каменярів, вапнярів.

Софія Київська і Слово о полку Ігоревім, порівняльна характеристика

Собор святої Софії - Премудрості Божої, Софія Київська або Софійський Собор — пам'ятка української архітектури і монументального живопису 11 — 18 століть, одна з небагатьох уцілілих споруд часів Київської Русі. Одна з найголовніших християнських святинь Східної Європи, історичний центр Київської митрополії.

Собор, як головний храм держави, відігравав роль не тільки духовного, а й політичного та культурного центру. Під склепінням Cв. Софії відбувалися урочисті «посадження» на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод. При соборі велося літописання і були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа.

У «Повісті врем'яних літ» заснування Софійського собору значиться під 1037 роком. Натомість в Новгородському літописі ця подія позначена 1017 роком. В будь-якому разі, засновником собору історичні джерела визначають київського князя Ярослава Володимировича (Мудрого). В останні роки набула певної популярності гіпотеза щодо заснування Софії Київської князем Володимиром, але на думку більшості європейських вчених ця гіпотеза є безпідставною.

Храм присвячено Софії — Премудрості Божій. Це одна з найскладніших абстрактних категорій християнського богослів'я, що має багато тлумачень. За апостолом Павлом, Софії символічно відповідає іпостась Христа — втіленого Слова Божого. Тільки пізніше, коли розповсюдилося ототожнення Софії з Божою Матір'ю, храмове свято київського собору перенесли на 8 (21) вересня — день Різдва Богородиці. Художній образ Софійського собору мав втілити багатогранний зміст, вкладений у цей символ. Тим пояснюються його грандіозні розміри та надзвичайно ускладнена структура. Загально кажучи, інтер'єр Софії відтворює середньовічну модель Всесвіту, а зовнішній вигляд — образ Граду Божого — Небесного Єрусалима.

Київський Софійський собор був однією з найбільших будівель свого часу. Загальна ширина храму — 54,6 м, довжина — 41,7 м, висота до зеніту центральної бані — 28,6 м. Собор має п'ять нав, завершених на сході апсидами, увінчаний 13-ма верхами, що утворюють пірамідальний силует, і оточений з трьох боків двома рядами відкритих галерей, з яких внутрішній має два яруси. Довгий час вважалося, що галереї прибудовані до собору пізніше, але дослідженнями останнього часу доведено, що вони пов'язані з ним єдиним задумом і виникли водночас. Тільки хрестильня, вбудована у західну галерею, належить до середини XII ст.

Увінчувала собор ступінчаста композиція з тринадцяти бань, покритих свинцевими листами. Стіни викладалися з великих природних каменів — граніту й рожевого кварциту, що чергувалися з рядами плитоподібної цегли — плінфи. Мурування виконували на рожевому вапняно-цем'янковому розчині. Первісно собор не був зовні потинькований і побілений.

Слово о полку Ігоревім (Слово о плъку Игоревѣ; «Слово про Ігорів похід», «Слово о полку Ігореві, Ігоря сина Святославля, внука Ольгова») — героїчна поема кінця XII ст.

Оригінал твору відкрив граф Олексій Мусін-Пушкін, відкупивши його в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Йоіля 1791 р., і видав друком у Петербурзі 1800 р., при співпраці знавців палеографії М. Малиновського і М. Бантиша-Каменського. Сам рукопис і більшість друкованих примірників «Слова…» згоріли під час московської пожежі 1812 року. Брак оригінального списку викликав уже на початку XIX ст. появу скептиків, які вважали «Слово…» пізнішим фальсифікатом (О. Сенковський, М. Каченовський, І. Давидов, І. Бєліков й ін.). До новіших скептиків належали французькі славісти Л. Леже і А. Мазон, (який автором «Слова…» вважав Бантиша-Каменського, пізніше Йоіля), останнім часом А. Зімін, Едвард Кінан та ін. Переважає думка про безпідставність усіх закидів сфальшування, до цього чимало спричинилися різні знахідки. Ще 1818 р. К. Калайдович знайшов у псковському Апостолі 1307 р. приписку запозичену з «Слова…», 1829 р. Р. Тимковський видав список «Задонщини», що була наслідуванням або, як писав М. Сперанський, плагіатом «Слова…».

Як і в «Іліаді» Гомера, основний задум твору не в описові подій протягом походу, а в тому, що похід змінив світогляд князя Ігоря — «від свавільного гніву до розуміння об'єднуючої ролі держави». В епілозі твору князь Ігор йде до церкви Пірогощої «країни заради» — «страни ради». Твір присвячено «землі Трояні» (назва — образ України) і її військовому оплоту — військовим дружинам — «стадам лебединців», «галицім стадам», «копіям» та «дівицям», які перейшли за Дунай. Князь Ігор йшов до Дону, щоб там «копіє приломити» — «відновити кордон землі на річці Дон» та «пошукати града Тьмуторокані». Цей самовільний вчинок князя Ігоря був невдалим і саме на прикладі цієї невдачі автор закликає князів до солідарності. Історичною основою (не темою) «Слова…» є невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців навесні 1185 р., а вже у 1187 році обєднанні дружини князів здійснили успішний похід. Військовий похід князя Ігоря автор відтворив в епічно-ліричному плані, піднісши як найвищий принцип долю Руської землі і засуджуючи князів за їх незгоди, за ставлення особистого над загальним. До історичної оповіді автор додав мотиви снів, плачів, реакцій природи на долю героїв, монологи князів тощо. Автор згадує свого попередника — співця Бояна, який в XI ст. прославляв князів, і зв'язує Бояна, Велесового внука, з давнім дохристиянським світом божеств та обіцяє співати в його стилі, щоб об'єднати славів (слави — славяни). Після описів підготовки до походу, триденного бою і поразки Ігоря, автор «Слово…» з'ясовує причини, які довели до недолі Руську землю. Закінчується поема, після опису втечі Ігоря з полону, приходом князя до церкви Святої Богородиці Пирогощої — Державної богоматері. Автор віддає належне походу князя Ігоря. Твір завершується прославою спершу «старим князям» — Ігореві і Всеволодові, а потім «молодим», що їх представником був Володимир Ігоревич.

Мова, якою написано «Слова о полку Ігоревім», це тогочасна літературна мова русинів, подібна до мови літописів, але з помітно більшими впливами народної. Більшість дослідників припускають, що автор «Слово…» був або киянин або чернігівець, ін. (Орлов, Юґов) доводять, що він мусив бути галичанином («карпаторус»). Є причами, які підтягали транскрипцію поеми під панівний тоді болгарський правопис. До того ж вона могла бути не зі старого списку, а з ін. копій, які й витворили т. зв. «темні місця» поеми. Мовний скарб поеми порівняно невеликий, дещо понад 900 слів. Побіч слів, прикметних тільки українській мові, в «Слово…» є архаїзми, збережені в українських говірках, є також впливи ін. мов.

При порівнянні мови «Слова» із сучасною українською мовою виявляється досить багато спільного (українська вочевидь, мало змінилася з часів Русі). В перекладі, зробленому для Екатерини II, було вказано, що оригінал містить в собі велику кількість «южнорусских» та польских слів, незрозумілих російському читачеві. Слова мають властиві для сучасної українскої мови закінчення. Незвичні для сучасної російської мови «и» в багатьох словах звучать по-українському, якщо їх змінити на «ы». В тексті присутня велика кількість характерних малоросійсьских фраз: «а мої ті Куряни свідомі кмети, под трубами повиті, под шеломи взлелеяні, конець копія вскормлені, путі їм відоми, яруги їм знаєми, луки в них напряжені, тулі отворені, саблі ізострені, самі скачють як сіриї волки в поле…».

Особливо багаті епітети «Слова…», порівняння й метафори, метонімії й гіперболи. Автор персоніфікує природу, робить її живою істотою, яка або співчуває, або шкодить людині. Досконалість поетичних образів доводить, що, побіч літописів, мусила існувати й багата народна і дружинна поезія із складною і високорозвиненою поетикою.

Справа ритміки «Слова…» — одна з найбільш суперечливих. Спроби відтворити його ритмічну структуру якимось правильним віршем не мали успіху: теорія сканд. вірша Р. Абіхта (1901), ритм 4/4 Ф. Корша (1909), теорія візант.- церк. канонів В. Бірчака (1910), теорія «летючих ударів» Є. Сіверса (1926), вплив старогебрейського вірша, добачуваний митр. Іларіоном (1949). М. Максимович зв'язував ритміку «Слова…» з пізнішими думами, П. Житецький підкреслив речитативний характер «Слова…», за яким кожний вірш-речення, незалежно від кількості складів, творить цілість зі своїми власними ударами. Ф. Колесса зв'язав ритм «Слова…» з голосіннями, що стояли й в основі дум. Цей тип вірша має дуже широкий діапазон вислову, в нього можна було вплітати різні ритми, відповідно до теми, настрою і поетичної традиції. Опис бою кн. Всеволода — зразок дружинної бойової пісні, але її ритміка зовсім покривається з деякими весільними й обжинковими піснями, що є доказом тісного зв'язку дружинної поезії з народною.

Християнство і культура Русі

Володимир Великий не тільки сам охрестився, але й старався зробити християнську віру вірою держави. За наказом князя всі без виїмку мусили охреститися: «як хто завтра не явиться на річці, багатий чи вбогий, бідний чи робітник, буде мені ворогом». У перших часах дуже пильно нищили всюди ідолів давньої віри: «Це не боги, а дерево, - почав варяг-християнин, - сьогодні є, а завтра гниє; не їдять, не п’ють, не говорять, а зроблені вони руками з дерева. А Бог, якому служать греки. є один, що створив небо й землю, зорі й місяць, і сонце, і людину, і дав їй жити на землі. А ті боги що зробили? – самі вони вироблені!» Володимир у перший день по хрещенні наказав ідолів скидати, рубати і палити. Статую Перуна прив’язали коневі до хвоста й скинули до Дніпра, дванадцять чоловік били його залізом. Кинули фігуру до ріки, й князь наказав: «Як де пристане, відбивайте його від берега, аж перейде пороги – тоді лишіть його» І Перун поплив Дніпром і затримався далеко за порогами, на місці, що звалося пізніше Перунова Рінь. І все ж з приходом нової релігії вірування предків не зникло безслідно. Під личиною християнства ще протягом століть серед східних слов’ян зберігався релігійний дуалізм, або двовір’я, що полягало у дотриманні язичницьких за походженням звичаїв та обрядів.

Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі. Спорудження одного лише храму – славетної Софії Київської – є безпосереднім підтвердженням того, наскільки всеохоплюючим був вплив церкви на мистецтво. Розкішно прикрашений інтер’єр підтримували мармурові колони. Напевно, краса цього храму християнського Бога здавалася просто сліпучою призвичаєним до скромних дерев’яних будівель киянам. Власне, саме таке враження мав справляти собор, позаяк у візантійській церкві добре розуміли, що високе мистецтво, звернене до людських емоцій, часто куди ефективніше посилювало віру, ніж богослов’я, що апелює до розуму. З цією метою церква сприяла розвиткові мистецтв і ремесел.

Література

Андрущенко В. Л., Федосов В. М. Запорозька Січ як український феномен. — К., 1995.

Багалій Д. Нарис історії України. — К., 1994.

Баран В. Україна після Сталіна: нарис історії 1953—1985 pp. — Львів, 1992.

Баран В. Україна 1950—1960 pp.: еволюція тоталітарної системи. — К., 1996.