Культура мови та техніка мовлення

Культура мови та техніка мовлення

1. Поняття та загальні  ознаки мовної культури.  Мовна норма. 

2. Засоби оволодіння точністю  висловлювання. 

3. Простота мови. Чистота мови.  Правильність мови. 

4. Образність мови: поняття,  зміст, роль, засоби створення образності.

5. Поняття й категорії  техніки мовлення.

6. Аспекти техніки мовлення: дикція, дихання, голос.  Вимоги до голосу оратора.

7. Ітонація. Інтонаційно-виразні  засоби мовлення. 

8. Міміка і жести. 

9. Логіко-інтонаційний аналіз мови. Мовні ноти.

1. Поняття та  загальні ознаки мовної культури  оратора. Мовна норма

Оратор впливає на слухачів головним чином усним словом, ефективність

цього впливу багато в чому залежить від культури мовлення. Пересічні,

непереконливі і бліді  виступи не задовольняють слухача, а іноді

викликають навіть обурення. Ще Цицерон — славетний оратор давнини —

говорив: «Які б не були цікаві і багатозначні думки, вони ображають

усе-таки вимогливий слух, якщо подаються в не мистецькій формі».

Українська мова багата і  могутня. Достатньою мірою їй притаманні

різноманітні кольори і забарвлення, щоб при вмінні й бажанні,

користуючись ними, можна  було б художньо змалювати психологічні

портрети, образи людей.

Термін «культура мовлення»  має широке і вузьке смислове вживання.

У першому випадку означає  вміння використовувати всі способи впливу на

слухачів, які пов'язані з мовою і збігаються з поняттям «мовленнєва

майстерність». У другому  — це правильність, грамотність  мовлення, тобто

знання оратором загальноприйнятих  норм (правил) літературної мови. Отже,

культура мовлення означає  наявність у промові вдало  застосованих

художніх форм і ораторських  засобів, щоб зробити мову, за висловлюванням

В.Г. Костомарова, «не лише правильною .... але й виразною, чіткою,

оригінальною і цікавою».

Насамперед слід перелічити деякі загальні ознаки мовленнєвої  культури

оратора.

Ясність. Аристотель у праці  «Риторика» підкреслює, що ясність — головна

позитивна якість промови. Ясність слова оратора означає, що воно має

бути сприйняте абсолютно  так, як його розуміє сам промовець. Краса й

образність мови не завжди доречні: не можна, наприклад, хизуватися

витонченістю стилю і  вдаватися до яскравої образності, говорячи про

результати медичного  розтину трупа. Але ясність мови потрібна всюди.

Умовою ясності є точність. Оратор завжди має добирати такі слова, за

допомогою яких можна було б найточніше висловити думки  і почуття. Л.М.

Толстой вважав, що мистецтво  говорити — уміння щоразу поставити  виключно

необхідне слово лише на потрібне місце.

Хто хоче оволодіти вмінням  красномовства, повинен навчитися

висловлюватися чітко. В  дружній розмові вибору виразів  можна, певна річ,

приділити увагу не таку вже пильну, однак під час відповідального

спілкування точність висловлювань відіграє вельми важливу роль.

Про рівень працівників розумової праці можна робити висновки на підставі

того, наскільки точно  вміють вони висловлюватись. Під час переговорів,

що передують, наприклад, укладанню угоди, формулювання повинні  бути

винятково точні, бо в даному разі кожне слово має велике значений.

 

З часів стародавнього Риму існує професія, основне завдання якої —

виражати і формулювати  думки під час переговорів двох сторін. Це

професія юриста, якому, між іншим, належить складати найрізноманітніші

види законодавчих директив, угод, договорів тощо. Нефахівцям така

точність часто здається зайвою. Проте мова, яку чуємо довкола й якою

спілкуємося, нерідко відзначається  неточністю, а найголовніше — часто

дає підставу по-різному тлумачити виголошене. Отже, основна мета точного

у по-різному тлумачити виголошене. Отже, основна мета точного

формулювання— виключити можливість неоднакового тлумачення змісту.

Один із військових діячів наприкінці минулого сторіччя сказав:

«Військовий наказ має  бути однозначним. Якщо у ньому припускається

подвійне тлумачення, то він обов'язково буде виконаний неправильно».

Наприклад, якщо рота дістала  наказ розпочати наступ о 8 год. ЗО хв, то

можуть виникнути сумніви  щодо того, коли саме повинна розпочатися дана

військова операція: вранці чи ввечері. І це незважаючи на те, що

розподіл доби на 24 години є загальноприйнятим. Висновок, що випливає

звідси, є однозначним: висловлюватися треба точно

Бажано заздалегідь підготуватися до дискусії чи обговорення договору.

Така попередня підготовка полягає насамперед у знаходженні

найдосконаліших варіанті в  формулювань, які ви могли б запропонувати, а

також у пошуку й формулюванні аргументів на вашу користь. Якщо ви робите

таку підготовку подумки, то зробіть письмові нотатки хоча б до тих

фрагментів, де точність висловлювання  набуває особливого значення.

Однак у деяких випадках промовець є зацікавленим у тому, щоб його

висловлювання були неоднозначними. До цього часто змушують обставини, що

склалися. Тоді оратор удається до абстрактного мислення, оскільки

загальні висловлювання  сприймаються слухачами по-різному, тобто

неоднозначно, нерідко вводять  їх в оману. Тому, добираючи слова, треба

дбати про те, щоб ужите  слово не несло в собі такого смислового

навантаження.

Треба також зважати на те, що надто часте вживання абстрактних  понять

вимагає від аудиторії  великого напруження, особливо, коли матеріал для

неї новий і незнайомий. Надто стисла мова, повна абстрактно висловлених

думок, може спричинитися до того, що слухачі втратять здатність  стежити

за викладом змісту. Існує  межа швидкості, з якою мозок людини може

сприймати й засвоювати нові поняття.

Якщо прагнемо розповісти слухачам про щось нове і досі для  них невідоме,

мусимо дати їм час для  зрозуміння змісту того, про що йдеться. Допомогти

їм у цьому можна, навівши конкретний приклад або перед абстрактним

висловлюванням, або відразу  ж після нього.

2. Добре мовлення – це не  просто лад слів, а й лад  думок та почуттів. Тому, прагнучи до доброго мовлення, треба враховувати як суто мовні його особливості (ступінь оволодіння нормами, які діють в конкретну епоху), так і позамовні (знання законів мислення, практичний досвід мовця -віковий, життєвий, і мовленнєвий, психічний стан мовця, мету, націленість на спілкування і т.ін.). З огляду на це основними комунікативними ознаками культури мовлення є: правильність, точність, логічність, багатство (різноманітність), чистота, доречність, достатність (поняття кількості мовлення), виразність, емоційність. Звичайно, всі ці ознаки об’єднуються поняттям правильність, бо залежать від того, порушено чи не порушено у мовленні (не в загальнонародному, а в індивідуальному) правила: організації мовної системи, логіки чи психології, естетики чи етики і т.ін. 
Отже, культура мовлення — це й культура мислення та культура суспільних (соціальних) і духовних стосунків людини.Правильність мовлення 
Правильність – одна з найбільш визначальних ознак культури мовлення. В.І.Даль пояснює: “Правильный, согласный съ правилами, на них основанный, имъ отвечающий, или по правиламъ сделанный”‘. А за тлумаченням сучасних словників, правильний: 1) який відповідає дійсності; 2) який відповідає встановленим правилам, нормам; 3) безпомилковий.Отже, критерієм правильності є мовна дійсність конкретної епохи, а її еталоном – строга відповідність правилам, за допомогою яких сформульовано сучасні норми. 
Мовні норми – це прийняті в сучасній суспільно-мовленнєвій практиці освічених людей правила вимови, наголошування, словозміни, слововживання і т.д., орфографічні правила для писемного мовлення. Норми тісно пов’язані з системою конкретної мови, історично й соціально зумовлені. Діючи в конкретний час як стабільні, вони все ж динамічні і можуть зазнавати змін. Якщо в орфоепії, граматиці норми орієнтуються на зразок, модель, еталон, то в лексиці вияв, реалізація норми підпорядковується ще й змістові, залежить в кожному конкретному випадку від контексту. Стилістичні норми регулюють вживання мовних засобів відповідно до змісту й мети висловлювання у конкретній ситуації мовлення.Правила – це положення про конкретні способи використання мовних одиниць у писемному й усному мовленні. Зміна в словнику чи в граматиці, системі мови призводить до зміни правил, бо вони повинні теж відтворювати розвиток мови. Правила є граматичні – регулюють застосування способів словотворення, форм слів залежно від словозміни, синтаксичних конструкцій; орфографічні – стосуються (визначають) написання слів та їх форм; пунктуаційні – коригують постановку розділових знаків у відповідності до змісту й форм реалізованої засобами мови думки з урахуванням мети висловлювання.Отже, порозумітися відправник інформації та адресат можуть насамперед тому, що обом відомі однакові зв’язки між знаком (звуком, словом, конструкцією) і позначуваним цим знаком, тобто обидва керуються чинними тепер правилами (щоб порозумітися з історично віддаленим адресатом, необхідно осягнути як його епоху, так і мовні правила, що функціонували в ту епоху; це ж стосується і пізнання за допомогою чужої мови).Норма – це не сукупність правил. Правила, або регламентації, кодифікації, відбивають у нашій свідомості реальні мовні норми. Правила можуть і не відбивати літературних норм, нерідко навіть суперечити їм (напр., правила переносу й орфоепічні норми). Правила не можуть охопити всі норми – доказом цього є численні винятки з правил, які подають словники, правопис. Правила змінюються частіше, ніж норми – закономірне прагнення зробити правило ближчим до реальної мовної дійсності, врахувати її різноманітність, варіантність (паралельність).

3. Характеристика комунікативних  якостей літературної мови. 
Основною комунікативною якістю мови є її правильність — дотримання норм сучасної літературної мови. Насамперед правильністю забезпечується висока культура мови, її єдність, зумовлюються усі інші комунікативні якості. 
У понятті точність мови закладений двоякий зміст: "по-перше, це вживання слів (їх значень) і словосполучень, звичних (узвичаєних) для людей, які володіють нормами літературної мови, а, по-друге, це оформлення і вираження думки адекватно предметові або явищу дійсності, тобто несуперечність реального предмета і його назви" (Бабич, 1990, 93). Б.Головін виділяє точність предметну (адекватність слова і позначуваного ним предмета) і точність понятійну (адекватність змісту мови і виражених у ній понять). 
Логічність характеризує структуру тексту, його організацію. Слід враховувати взаємодію "трьох логік": логіки дійсності, логіки думки і логіки мовного вираження. Логічність, як і точність, буває предметна і понятійна. Предметна логічність полягає у відповідності смислових зв'язків і відношень одиниць мови у мовленні зв'язкам і відношенням предметів і явищ у реальній дійсності. Логічність понятійна є відображенням структури логічної думки і логічного її розвитку в семантичних зв'язках елементів мови у мовленні. 
Чистота — ознака мови, пов'язана з правильною літературнонормативною вимовою, з відсутністю позалітературних елементiв — діалектизмiв, вульгаризмiв, плеоназмiв, макаронізмiв, а також штампiв, канцеляризмiв, слiв-паразитiв, таких мовно-виражальних засобiв, що заперечуються нормами моралі. 
Образність — комунікативна якість мови, орiєнтована на виникнення додаткових асоцiативних зв'язкiв, тобто вживання слiв i словосполучень у їх незвичному оточеннi, зокрема, їх переосмислення в порiвняннях, метафорах тощо. 
Виразність — те, що привертає увагу слухача, читача своєю формою, логiчним або емоцiйним пiдкресленням, пор.: "це всі ті способи і прийоми, за допомогою яких у читача виникає особливий інтерес і підвищена увага до змісту і форми мови. У цьому випадку образність входить в поняття виразності: все, що образне, те і виразне, але не все виразне образне" (Ильяш, 1984, 130). 
Показником багатства мови служить великий обсяг активного словника, семантично і стилістично відмінні одиниці, оперування синонiмiчними можливостями мови, не лише лексичними, а й словотвiрними, граматичними. 
Різноманітність — це використання різних засобів і способів для вираження того самого змісту, звертання до системних i контекстуальних синонiмiв, до джерел стилiстичного урiзноманiтнення мови. 
Доречність — добір, організація мовних засобів, що роблять мову відповідною меті, умовам, ситуацiї спілкування. Доречна мова відповідає темі повідомлення, його логічному й емоційному змістові, складові слухачів і читачів, інформаційним, виховним, естетичним й іншим завданням писемного й усного виступу. Розрізняють доречність стильову, контекстуальну, ситуативну, особистісно-психологічну. 
Доступність (дохідливість) — здатність даної форми мови бути зрозумілою комунiкантам, полегшувати сприйняття вираженої інформації, тобто доступнiсть насамперед пов'язана iз вiдповiднiстю повiдомлення комунiкативнiй сприйнятливостi. 
Достатність — це комунікативна якість, яка виражає поняття кількості мовної iнформацiї i вiдповiдає вимогам певного функціонального стилю літературної мови, логiчнiй завершеностi думки. 
Стислість мови — прагнення виразити максимальну за обсягом інформацію мінімальною кількістю усiх мовних засобiв. 
Змістовність мови визначається iнформацiйним наповненням висловлюваного, вiдповiднiстю його темi повiдомлення. Змiстовнiсть мови передбачає повне розкриття предмета розмови... Важливими чинниками є лаконізм..., відсутність пустих фраз, невиправданих повторень і дублювань. 
Емоційність — комунікативна якість мови, що виражає iндивiдуальний лад почуттiв, переживань, настроїв, суб'єктивного ставлення особистості до висловлюваного, уникання експресивного дисонансу. Емоцiйнiсть реалiзується за допомогою інтонації і лексико-граматичних засобів, що відповідають нормам сучасної літературної мови. Культура вираження почуттєвої сфери людини є важливим чинником загальномовної культури.

4. Образність мови: поняття, зміст, роль, засоби створення образності

Образність мови. Не можна розмовляти з аудиторією тільки мовою абстрактних понять, узагальнень, законів, висновків, мовою цифр. Оратор має зацікавити, захопити слухачів ідеями, які він розкриває. І тут образність викладу необхідна. М. Горький зазначав, що мова повинна бути не тільки ясною, простою, правильною, чистою, а й яскравою. Зобразити яскраву, образну картину перед слухачами — залишити вражаючий відбиток у їх свідомості, схвилювати їх.Образ — це чудова форма ораторського мистецтва. Вона завжди використовувалась у промовах ораторів з трибуни суду.У справі Віри Засулич, яка обвинувачувалась у замаху на вбивство петербурзького градоначальника генерала Трепова, викликаного беззаконним розпорядженням останнього висікти різками політичного ув'язненого

Боголюбова, її захисник П.А. Алексаидров образно змалював картину

застосування в Росії  різок: «Різка панувала скрізь: у школі, на

мирському сході, вона була неодмінною приналежністю на конюшні  поміщика,

потім у казармах, у поліцейському  управлінні. У зведеннях наших

кримінальних, цивільних  і військових законів різка мережила всі

сторінки. Вона складала якийсь легкий мелодійний передзвін у загальному

гучноголосому стугоні нагая, кия і шпіцрутенів».

Образність головним чином  досягається за допомогою тропів і стилістичних

фігур.

Троп (грец. tropos — зворот) — вживання слова або вислову  у переносному,

образному значенні. В основі тропа — зіставлення двох явищ, предметів,

які близькі один одному за будь-якими ознаками. Народна мудрість

говорить: «Без солодкого  не відчуєш гіркого, без потворного не будеш

мати уявлення про прекрасне».

Існують такі види тропів: порівняння, епітет, метафора, алегорія,

іронія, гіпербола, уособлення тощо.

Порівняння. Це — зіставлення  одного предмета а іншим з метою більш

яскравої й наочної  характеристики одного з них. Наприклад, говорячи про

необхідність удосконалення  всієї системи освіти і про те, як важливо

молодих людей навчити  творчо мислити, підготувати їх до життя, можна

навести образне висловлювання, яке використовує порівняння: «Ще

стародавні говорили, що учень — це не посудина, яку необхідно наповнити,

а факел, який необхідно запалити».

Порівняння відіграють дуже важливу роль при описах, вони допомагають

уявити об'єкт розмови.

Епітет — (від грец. «додаток») образно визначає річ, людину чи дію,

підкреслюючи найбільш характерну чи вражаючу якість. «Чи слід молодиці

світити грішним волоссям проти Божого сонця ?» (І. Нечуй-Левицький ).

Метафора — (від грец. перенесення) заміна прямого найменування предмета

образним. Метафора є тим  же порівнянням, однак у порівнянні схожість

указується прямо, а у  метафори домислюється. Юність можна порівняти з

весною життя. Метафора за своєю суттю є скороченим порівнянням, в якому

пропущений сам об'єкт  порівняння. Наприклад: чаша терпіння, у чужу душу

не влізеш, випити гірку чашу та ін.

5. Поняття й категорії техніки мовлення Будь-який виступ оратора, розрахований на переконання аудиторії, має містити в собі оригінальну ідею, достатню аргументацію, яскравий стиль, оптимальне емоційне забарвлення та досконалу техніку мовлення. Під технікою мовлення розуміється вміння оратора володіти голосом, інтонувати виступ та управляти аудиторією. 
   Якість і ефективність публічного виступу фахівця-юриста, дієвість його промови залежать від багатьох чинників, насамперед від змістовності, аргументованості, логічної чіткості, культури мовлення. Неабияке значення має і культура звучання мови. 
   Приступаючи до вивчення проблем техніки мовлення, звернемося до головної мети спрямованих на це зусиль: навчитися говорити так, щоб оратора не можна було не зрозуміти. Звісна річ, це стосується на сто відсотків і техніки мовлення, бо тут простежується одна закономірність: неправильно взятий тон спотворює думку, аудиторія може зрозуміти її у перекрученому вигляді. Отже, техніка публічного виступу повністю підпорядковується думці, змісту виступу; опанування технікою мовлення, таким чином, не можна звести до механічного оволодіння голосом або іншими суто “технічними” навичками оратора. Саме думка, яку прагне висловити оратор, спричиняє дію мовного апарата. Тому опанування технікою мовлення потрібно підкорити вмінню мислити вголос, тобто говорити розмірковуючи. 
   Техніка мовлення — невід’ємна частина мистецтва звучної мови, ораторського мистецтва. І коли йдеться про неї, зважають не тільки на “техніцизм”, “віртуозність”, а й на технічні навички, без яких ораторського мистецтва не існує. 
   В понятті “техніка мовлення” відбиваються три відносно самостійні проблеми: володіння голосом, інтонування, управління аудиторією. Що стосується останньої, то ми на ній зупинятися в повному обсязі не будемо, оскільки значну частину прийомів управління аудиторією ми уже проаналізували попередньо: це дидактичні (композиційні), стилістичні (мовні), психологічні. В цій темі розглянемо лише інтонаційні. Зауважимо лише, що коли мова йде про управління аудиторією, то це означає, що, як писав Емерсон, “дійсне красномовство не має потреб ні в колокольному дзвоні, аби скликати народ, ні в поліції, аби підтримувати порядок. Оратор цього досягає вмінням проголошувати промову. Існує думка, що є три категорії ораторів: “Одних можна слухати, інших неможливо слухати, третіх не можна не слухати”. В певній мірі це залежить від техніки мовлення, від нашого голосу, адже голос — це ми і наші думки. За невеликим виключенням, кожна людина має від природи голос, який може стати чітким, сильним і багатим відтінками. І все ж більшість людей часто ковтають окремі звуки, їх голос стає монотонним, невиразним.  
   Доведено, що на стосунки з іншими ніщо так не впливає, як враження від вашого голосу і нічим люди так не зневажають і ніщо не потребує такої постійної уваги, як голос. Це дуже важливо для професійної діяльності. Тому звернемо увагу на те, що молодіжний вік є критичним не тільки з точки зору формування інтелектуальних і професійних навичок, але й дуже важливий для придбання вміння володіти голосом, правильною вимовою, жестами, рухами тіла. 
   Техніка мовлення у вузькому сенсі складається з трьох аспектів: дикції, дихання, голосу (практично вони неподільні). Будова мовного апарата, властивості голосу людини, мовне дихання, артикуляція звуків, дикція, логічна пауза і логічний наголос, інтонація, мовні ноти, гігієна голосу оратора, особливості виступу перед великими і малими аудиторіями — це основні поняття, що вивчаються у техніці мовлення. 
   Дикція у перекладі означає “вимова” (лат. dісеге — вимовляти; dісtіо — вимова), а під бездоганною дикцією вважається правильна, чітка вимова кожного голосного і приголосного звуків окремо, а також слів і речень в цілому. Виразна вимова для оратора є обов’язковою, бо її недосконалість заважає сприйняттю та розумінню сутності “озвученої” промови. 
   Робота над диханням складається з того, щоб правильним способом знайти найбільш прийнятний, здоровий тип дихання, який сприяє подоланню технічних мовних вад, що трапляються у промовців. 
   Найскладнішою є робота над голосом, так звана постановка голосу, під якою розуміється найповніший і всебічний розвиток голосових даних, таких, як збільшення обсягу діапазону голосу, розвиток сили, звучності, гнучкості голосу. Спеціальні вправи допоможуть позбутися очевидних голосових вад (гугнявість, горловий звук тощо). Голос має деякі ознаки: силу звуку, висоту тону і тембр. Всі ці якості голосу неважко відшукати в будь-якій промові, що виголошується, їх наявність пояснюється самою природою, будовою і функцією мовного апарата людини. 
   Але в публічному виступі звучність голосу, його тембр, висота тону свідомо використовуються оратором як засоби мовної виразності, як засоби впливу на слухачів. Тому оратор звертає увагу не тільки на фізіологічні, але й на психологічні основи зміни звучності мови, висоти і забарвлення голосу. Що ж може бути психологічним фундаментом переконливого, виразного, вільного та природного мовлення? До нього можна віднести впевненість у собі. Чітке розуміння мети промови, вільне володіння матеріалом (знання предмета розмови) завжди викликають піднесеність, особливий емоційний стан — все це теж впливає на звучність голосу, надає йому певного забарвлення. 
   Зміна сили і тембру голосу, висоти його звучання дозволяють говорити про гнучкість голосу. Гнучкий голос легко сприймається, не стомлює аудиторію, справляє враження приємності, задоволення у слухачів. 
   Але як досягти майстерності у використанні голосу? Аби тільки створити якусь ілюзію звучності, гнучкості голосу, деякі оратори вдаються до всіляких голосових фіоритур, що складають неприємну умовність квазізвучного мовлення. Треба шукати дійсно музичну звучність голосу. Голос — озвучене дихання. А це означає, що красивий голос можна поставити, виконуючи спеціальні вправи. Навчання правильній вимові і звучанню голосу є не що інше, як набуття певних навичок, а це потребує щоденних вправ, а також постійних зусиль, які спрямовані на очищення мови взагалі і на підвищення загальної культури людини. 
   Невід’ємну частину досконалої техніки мовлення складає ясність промови. Чіткі дикція, вимова можливі лише за наявності здорового мовного фізіологічного апарата і його нормального функціонування.

6. Будь-який виступ оратора, розрахований  на переконання аудиторії, має  містити в собі оригінальну  ідею, достатню аргументацію, яскравий  стиль, оптимальне емоційне забарвлення  та досконалу техніку мовлення. Під технікою мовлення розуміється вміння оратора володіти голосом, інтонувати виступ та управляти аудиторією. 
Якість і ефективність публічного виступу фахівця-юриста, дієвість його промови залежать від багатьох чинників, насамперед від змістовності, аргументованості, логічної чіткості, культури мовлення. Неабияке значення мас і культура звучання мови. 
Приступаючи до вивчення проблем техніки мовленні", звернемося до головної мети спрямованих на це зусиль: навчитися говорити так, щоб оратора не можна було не зрозуміти. Звісна річ, це стосується на сто відсотків і техніки мовлення, бо тут простежується одна закономірність: неправильно взятий тон спотворює думку, аудиторія може зрозуміти її у перекрученому вигляді. Отже, техніка публічного виступу повністю підпорядковується думці, змісту виступу; опанування технікою мовлення, таким чином, не можна звести до механічного оволодіння голосом або іншими суто "технічними" навичками оратора. Саме думка, яку прагне висловити оратор, спричиняє дію мовного апарата. Тому опанування технікою мовлення потрібно підкорити вмінню мислити вголос, тобто говорити розмірковуючи. 
Техніка мовлення - невід'ємна частина мистецтва звучної мови, ораторського мистецтва. І коли йдеться про неї, зважають не тільки на "техніцизм", "віртуозність", а й на технічні павички, без яких ораторського мистецтва не існує. 
В понятті "техніка мовлення" відбиваються три відносно самостійні проблеми: володіння голосом, інтонування, управління аудиторією. Що стосується останньої, то ми на ній зупинятися в повному обсязі не будемо, оскільки значну частину прийомів управління аудиторією ми уже проаналізували попередньо: це дидактичні (композиційні), стилістичні (мовні), психологічні. В цій темі розглянемо лише інтонаційні. Зауважимо лише, що коли мова іде про управління аудиторією, то це означає, що, як писав Емерсон, "дійсне красномовство не має потреб ні в колокольному дзвоні, аби скликати народ, ні в поліції, аби підтримувати порядок. Оратор цього досягає вмінням проголошувати промову. Існує думка, що є три категорії ораторів: "Одних можна слухати, інших неможливо слухати, третіх не можна не слухати". В певній мірі це залежить від техніки мовлення, від нашого голосу, адже голос - це ми і наші думки. За невеликим виключенням, кожна людина має від природи голос, який може стати чітким, сильним і багатим відтінками. І все ж більшість людей часто ковтають окремі звуки, їх голос стає монотонним, невиразним. 
Доведено, що на стосунки з іншими ніщо так не впливає, як враження від вашого голосу і нічим люди так ва ішнажають і ніщо не потребує такої постійної уваги, як голос. Це дуже важливо для професійної діяльності. Тому звернемо увагу на те, що молодіжний вік є критичним не тільки з точки зору формування інтелектуальних і професійних навичок, але й дуже важливий для придбання вміння володіти голосом, правильною вимовою, жестами, рухами тіла. Техніка мовлення у вузькому сенсі складається з трьох (аспектів: дикції, дихання, голосу (практично вони неподільні). Будова мовного апарата, властивості голосу людини, мовне дихання, артикуляція звуків, дикція, логічна пауза і логічний наголос, інтонація, мовні ноти, гігієна голосу оратора, особливості виступу перед великими і малими аудиторіями - це основні поняття, що вивчаються у техніці мовлення. 
Дикція у перекладі означає "вимова" (лат. dicere - вимовляти; dictio - вимова), а під бездоганною дикцією вважається правильна, чітка вимова кожного голосного і приголосного звуків окремо, а також слів і речень в цілому. Виразна вимова для оратора є обов'язковою, бо її недосконалість заважає сприйняттю та розумінню сутності "озвученої" промови. 
Робота над диханням складається з того, щоб правильним способом знайти найбільш прийнятний, здоровий тип дихання, який сприяє подоланню технічних мовних вад, що трапляються у промовців. 
Найскладнішою є робота над голосом, так звана постановка голосу, під якою розуміється найповніший і всебічний розвиток голосових даних, таких, як збільшення обсягу діапазону голосу, розвиток сили, звучності, гнучкості голосу. Спеціальні вправи допоможуть позбутися очевидних голосових вад (гугнявість, горловий звук тощо). Голос має деякі ознаки: силу звуку, висоту тону і тембр. Всі ці якості голосу неважко відшукати в будь-якій промові, що виголошується, їх наявність пояснюється самою природою, будовою і функцією мовного апарата людини. 
Але в публічному виступі звучність голосу, його тембр, висота тону свідомо використовуються оратором як засоби мовної виразності, як засоби впливу на слухачів. Тому оратор звертає увагу не тільки на фізіологічні, але й на психологічні основи зміни звучності мови, висоти і забарвлення голосу. Що ж може бути психологічним фундаментом переконливого, виразного, вільного та природного мовлення? До нього можна віднести впевненість у собі. Чітке розуміння мети промови, вільне володіння матеріалом (знання предмета розмови) завжди викликають піднесеність, особливий емоційний стан - все це теж впливає на звучність голосу, надає йому певного забарвлення. 
Зміна сили і тембру голосу, висоти його звучання дозволяють говорити про гнучкість голосу. Гнучкий голос легко сприймається, не стомлює аудиторію, справляє враження приємності, задоволення у слухачів. 
Але як досягти майстерності у використанні голосу? Аби тільки створити якусь ілюзію звучності, гнучкості голосу, деякі оратори вдаються до всіляких голосових фіоритур, що складають неприємну умовність квазізвучного мовлення. Треба шукати дійсно музичну звучність голосу. Голос - озвучене дихання. А це означає, що красивий голос можна поставити, виконуючи спеціальні вправи. Навчання правильній вимові і звучанню голосу с не що інше, як набуття певних навичок, а це потребує щоденних вправ, а також постійних зусиль, які спрямовані на очищення мови взагалі і на підвищення загальної культури людини. 
Невід'ємну частину досконалої техніки мовлення складає ясність промови. Чіткі дикція, вимова можливі лише за наявності здорового мовного фізіологічного апарата і його нормального функціонування.

7. Висока мовна і голосова техніка  дозволяє оратору правильно інтонувати промову. Під інтонацією слід розуміти ритміко-мелодійну побудову промови, яка передає її смисл і почуття за допомогою висоти тону, сили звуку, темпу мови і тембру голосу. За допомогою тонального забарвлення слів складаються протилежні за змістом речення: чи то під-несено-урочисті, чи то доброзичливі, чи то наказові, чи то грубі, чи то зневажливі і т. ін. Поза інтонацією немає ані побутового, ані художнього, ані наукового слова.Інтонована мова діє також емоційно. Юрист промовляє не неупередженим голосом, а вступає у спір, запевняє, хвилюється, радіє тощо, тобто передає внутрішній сенс слів, виявляє своє ставлення до предмета виступу. Інтонування мови підкреслює також перехід від однієї думки до іншої, від питання до питання, від проблеми до проблеми.Емоційно забарвлені інтонації передають слухачам різноманітні почуття оратора. Крім голосу, техніку характеризують темп і ритм мовлення.Темп мовлення — це швидкість, з якою оратор вимовляє слова, речення, весь текст у цілому. Він залежить від індивідуальних особливостей промовця, його темпераменту, від теми та змісту промови, а також від умов, за яких виголошується промова, та особливостей аудиторії. Тому, звісна річ, одна й та ж промова повинна бути викладена різним темпом в аудиторіях, що відрізняються за рівнем освіти, статі, віку, професії і т. ін.Ритм промови має за основне зміну певних частин промови за довжиною звучання, а також чергування мови, що звучить, та пауз. Розрізняють декілька типів пауз залежно від того, за якої причини і з якою метою переривається виголошення промови. Фізіологічні паузи викликані необхідністю вдихнути повітря. як правило, вони збігаються з іншими паузами — граматичними, логічними і психологічними.Граматичні паузи — це засіб граматичного упорядкування тексту. Логічні паузи пов’язані зі змістом, логікою промови. За їх допомогою оратор здійснює роздрібнювання потоку слів на змістовні частини. Це нібито поділ або поєднання слів у мовні такти. Мовний такт — відрізок фрази, цілісний за значенням, об’єднаний інтонаційно і відокремлений з обох боків паузами. Зауважимо ще раз: логічна точність і виразність мови досягається постановкою логічних наголосів. Логічний наголос — підкреслена вимова етапних речень у промові (тези, висновки), а також найзначніших слів і словосполучень у фразах.Щоб набути навичок логічно виразного звучання мови, необхідно спочатку навчитися розбивати фрази на мовні такти, швидко визначаючи в них основне за змістом. Тут можна скористатися порадою К.С. Станіславського: «Беріть частіше книжку, олівець, читайте і розмічайте прочитане за мовними тактами... Розмічування мовних тактів і читання по них необхідні тому, що вони змушують аналізувати фрази і доходити до їх суті. Без цього не скажеш правильно фрази.Звичка говорити по тактах зробить вашу мову не тільки стрункою за формою, зрозумілою за передачею, але й глибокою за змістом».Щоб розмітити логічно наголошені слова і вислови, необхідно в першу чергу вибрати зі всієї фрази одне найважливіше слово і виділити його наголосом. Потім треба зробити те ж саме з менш важливими словами, але з такими, які теж необхідно виділити. Неголовні, другорядні слова особливо наголосом не виділяються. Зрозуміло, що існує цілий комплекс наголосів: сильних, середніх, слабких — їх розподіляють залежно від змісту промови та її мети.Які ж прийоми техніки мовлення допоможуть підкреслити, підсилити звучання логічно наголошених слів і фраз? З-поміж таких прийомів відрізняють: зміну сили або регістру звучання голосу, уповільнення темпу мови і паузи. Завдяки цьому промова стає рельєфною, передає слухачам ставлення оратора до окремих фрагментів і положень у виступі як до найважливіших. Більше того, це впливає на формування у слухачів їх ставлення до проблем, яких оратор торкається у промові.Крім згаданих прийомів (варіація сили звучання голосу, логічних наголосів, що залежать від ступеня важливості предмета розмови, різноманітності темпу, що відтіняє значимість окремих думок), виразності звучання мови надає зміна висоти тону. (Зверніть увагу: логічну побудову тексту не можна ототожнювати з логічністю промови, тобто послідовністю, несуперечністю, арґументованістю, доведеністю).Призначення психологічної паузи — емоційна інтерпретація тексту, розкриття психологічного навантаження думки. Така пауза пов’язана з підтекстом промови, її сутність є зрозумілішою, якщо порівняти її з паузою логічною: «В той час, як логічна пауза механічно формує такти, цілі фрази і саме цим допомагає виявити їх сенс, психологічна пауза дає життя цій думці, фразі і тексту, намагаючись передати їх підтексти. якщо без логічної паузи мова безграмотна, то без психологічної вона нежиттєздатна. Логічна пауза пасивна, формальна, недійова; психологічна, — безперечно, завжди активна, багата внутрішнім змістом. Логічна пауза слугує розуму, психологічна — почуттю.Крім голосу, інтонації, певне значення для промовця має його міміка і жести.

8. Рухи і жестикуляція - природні  елементи поводження оратора перед публікою і, як вже було зазначено, додатковий засіб впливу на аудиторію.Вигляд оратора, який тривалий час нерухомо стоїть за трибуною, стомлює аудиторію, слухачі починають рухатись на місцях, їх увага послаблюється. Тому досвідчений оратор декілька разів змінює позу, особливо під час тривалої доповіді чи промови. Однак не слід впадати в іншу крайність: якщо оратор увесь час змінює позу, складається враження, що він не може знайти собі місця. Діапазон рухів оратора, що виступає за трибуною, звичайно обмежений її розмірами. Виступ без трибуни, коли публіка бачить оратора, вимагає від нього кращих рухливих навичок. Слід надавати перевагу рухам вперед і назад, а не рухам убік. Крок уперед в потрібний момент посилює значимість того чи іншого місця в промові, допомагає зосередити на ньому увагу аудиторії. Роблячи крок назад, оратор ніби дає можливість аудиторії "відпочити", а потім переключає її увагу на інше місце в промові.Жести і міміка виникають ніби самі по собі, виходячи із змісту промови, її емоційного накалу. Вони нерозривно пов'язані з рухом думок і почуттів оратора. В ораторському мистецтві разом з вказівними і описовими жестами використовуються жести емоційні (стиснутий кулак, витягнута рука, рухи руками і головою).Хоча жест під час мовлення — явище невимушене, молодому оратору можуть допомогти наступні рекомендації.Жестикулювати треба лише при наявності внутрішньої потреби. Жест, що не співпадає з ритмом мовлення і настроєм оратора і аудиторії, може зіпсувати враження від гарного виступу. Однак, якщо під час виступу виникла необхідність зробити жест, цього імпульсу не слід гасити.Не кожна фраза потребує підкреслення жестом. Рухливість і надмірна жестикуляція можуть лише викликати втому і роздратувати присутніх.Від жестів, які сприяють успіху промови, слід відрізняти жести бездумні. Подібно до того, як декотрі люди перенасичують свою мову зайвими словами типу " так би мовити","значить", "ну", і т.п., зустрічаються оратори зі стійкою звичкою до якогось жесту-паразиту. Деякі увесь час трясуть головою, інші пригладжують волосся, крутять ґудзик, почісують потилицю і т.п. Такі жести, як правило, лише відволікають від сприйняття виступу. Оратор, який має нахил до подібних жестів, повинен їх позбавитись.Міміка оратора — чудовий стимулятор емоцій аудиторії. Вона здатна передати цілу гаму почуттів: радість і сум, сумнів та іронію, рішучість і презирство.Оратору-початківцю не зайве вивчити свої мімічні можливості, проголошуючи промову перед дзеркалом під час тренування. Звичайно, вираз обличчя повинен завжди відповідати характеру промови. Більш ніж дивно виглядав би оратор з посмішкою на обличчі під час виступу з серйозної тематики. Не менш негативно впливає на слухачів і вираз нудьги чи байдужості на обличчі оратора. Не полюбляє аудиторія і занадто суворих ораторів. Обличчя і вся постать оратора повинні виражати доброзичливе і дружнє відношення до слухачів.Отже, жести і міміка, як елементи кінетичної системи спілкування, впливають на зоровий канал сприйняття, акцентують увагу аудиторії на змісті інформації, що надходить по слуховому каналу, підвищують її емоційність і сприяють її кращому засвоєнню. Однак всі попередньо розглянуті елементи поведінки оратора виконують допоміжні функції.

9. Логіко-інтонаційний аналіз промови. Мовні ноти. Логіко-інтонаційна виразність мови полягає у вмінні оратора чітко, повно, без перекручень донести до слухачів зміст промови, її основної ідеї. Щоб цього досягти, необхідно заздалегідь, задовго до зустрічі з аудиторією провести логіко-інтонаційний аналіз промови. Мистецтво оратора заключається в тому, щоб знайти єдино необхідне розміщення єдино необхідних слів. Зазначається ряд правил, закономірностей усної мови — в розташуванні пауз і наголосів, в мелодії мови — в рухові голосу доверху або донизу при розвитку думки, при завершенні її.Перш за все існують правила постанови логічного наголосу. Це такі, як: 
   1) правило другого місця. Логічний наголос частіше всього опиняється в кінці відрізка тексту, логічним центром якого він є (напр.: Висунення кандидатур не потребує повторного пропонування й продовжується, доки хто-небудь не внесе пропозиції про припинення); 
   2) логічний наголос падає на слово, яке стоїть не на звичному місці, тобто при порушенні звичайного порядку слів (напр.: “Люблю вітчизну я”); 
   3) правило нового поняття. Якщо в тексті називається вперше будь-який предмет, особа або нове явище, що мають значення для подальшого викладу, то слова, що означають цей предмет, особу або явище, виділяються логічним наголосом (яскравим прикладом може бути вірш “Дім, який збудував Джек. С. Маршака, в якому наголосом виділяється кожне нове поняття); 
   4) правило протиставлення. Якщо думка оратора побудована на явному або окритому протиставленні однієї особи, предмета, явища іншому, то наголос отримують саме ті слова, якими позначаються ці протиставлення (напр.: “Маленька штучка червінчик, а ціна велика”); 
   5) правило порівняння. Якщо думка, яка виражена у фразі, побудована на порівнянні, то логічним наголосом виділяються слова, позначення того, з чим порівнюється; 
   6) правило зіставлення. Протиставлення і порівняння — часткові випадки більш загального явища — зіставлення якихось предметів, понять, явищ, дій або за контрастом або за схожістю (подібністю). Але можливі зіставлення у чистому вигляді, без підлеглості, на рівних правах. В таких зіставленнях наголосом виділяються слова, що позначають предмети і явища, які зіставляються (напр. в рос: “поздняя осень, грачи улетели, лес обнажился, поля опустели” Тютчев); 
   7) правило единого поняття. Якщо в тексті зустрічаєть-ся група слів, які означають нерозривні елементи будь-якого одного поняття, предмета чи образу, то в такому словосполученні, що складає єдиний мовний ланцюг, логічним наголосом виділяється лише останнє слово  (напр.: “Виставка передового досвіду”); Що стосується інтонування за іншими позиціями в техніці мовлення, то можна зауважити наступне:  
   - не виділяються інтонаційно займенники (крім випадків, коли в них полягає основний смисл); 
   - слово, яке стоїть перед тим, яке необхідно посилити, випадає з наголосу; 
   - інтонуються всі розділові знаки. Причому різні розділові знаки мають різний темп і різну висоту тону (змінюється діапазон). Напр.: питальний знак потребує голосового підйому, окличний — навпаки — з пониженням тону на останньому складі слова, три крапки — зниження тону, темпу, постановки паузи і зміну тембру. 
   Правила темпоритму: темп скорочує або подовжує дії (прискорена або уповільнена мова). Прискорив темп — менше дав часу для дії і тим примусив себе діяти і говорити швидше. 
   Наявність правил, закономірностей інтонування не означає, що існує раз і назавжди встановлений малюнок мелодії vови для визначення будь-якого розділового знака. Нескінченно різноманітними можуть бути інтонації при промовлянні однієї й тієї ж фрази. Обов’язковою умовою використання прийомів техніки мовлення може бути одне: інтонація повинна точно передавати думку, яку ви хочете висловити. При логіко-інтонаційному аналізі тексту промови вивчаються не можливі інтонаційні ходи самі по собі — треба йти до того кола думок, бачень, підтекстів, які необхідні для задуму оратора. Саме це і допомагає народженню необхідних інтонацій. Логіко-інтонаційний аналіз, таким чином, є творчим освоєнням тексту, в якому кожному епізоду притаманні певна тональність, певний темпоритм, певна температура почуттів. 
   Логіко-інтонаційний аналіз здійснюється за допомогою мовних нот.