Латинська Америка в післявоєнний період 1918-1939 роках

План.

Вступ

1. Особливості розвитку країн Латинської Америки у міжвоєнний період.
2. Панування латифундизму
3. Засилля іноземних монополій
4. Диктаторські режими

      Висновк

     Література

Вступ.

У середині – другій половині 20-х років розвиток країн Латинської Америки характеризувався певною стабільністю і прийнятними темпами господарського поступу. Сприятлива економічна ситуація на світовому ринку забезпечувала стійкі прибутки від вивозу продукції, приваблювала значну кількість іммігрантів до Аргентини, Уругваю та Бразилії.  
Після першої світової війни посилилася залежність латиноамериканських країн від іноземного капіталу. Зарубіжні інвестори і підприємці, насамперед із США, почали витісняти звідси англійських конкурентів, розширювати свій вплив. Зростання північноамериканської економічної експансії супроводжувалося втручанням у внутрішні справи держав регіону, зокрема в зоні Карибського басейну. 

Зміни, що сталися у світі після завершення війни, суттєво вплинули на становище латиноамериканських країн. 

Національна демократія разом  з робітництвом намагалася організувати рух проти латифундизму та іноземного втручання. Наприкінці 1924 р. в Перу було створено «Партію блоку трудящих мас і національної буржуазії», яка  виступила за політичне об'єднання  Латинської Америки, націоналізацію землі  й промисловості, інтернаціоналізацію  Панамського каналу. Осередки цієї партії виникли й в інших країнах континенту. Так зародився масовий національно-визвольний рух, прихильники якого виступали проти більшовицьких і марксистських ідей, відстоювали гасло особливого шляху розвитку країн Латинської Америки. 

1. Особливості розвитку країн Латинської Америки у міжвоєнний період

Наприкінці 20-х років у  багатьох латиноамериканських державах розпочалася активна боротьба проти  місцевої реакції та іноземного втручання. Так, у 1926 р. в Нікарагуа була створена повстанська армія, що розпочала  збройну боротьбу під гаслом «краще померти патріотом, ніж скніти рабом! Свобода або смерть». Тільки в середині 30-х років цей рух почав слабнути під ударами диктатора Сомоси. 

Подібні рухи розгорталися в Сальвадорі, Гватемалі, на Кубі та в інших країнах Карибського  регіону, відомих під назвою «бананових республік».  
Суперництво США та Англії за вплив у латиноамериканських країнах спричиняло воєнні конфлікти між останніми. Так, у 1932 р. Болівія почала воєнні дії проти Парагваю за нафтовий район Гранд Чако, на який претендувала англо-голландська нафтова компанія. Війна тривала до 1935 р.  
З 1933 p., після приходу до влади у США президента Ф. Д. Рузвельта, американська політика зазнала докорінних змін. США проголосили принцип невтручання у внутрішні справи країн Латинської Америки. Рузвельт виступав з позиції «доброго сусіда», пропонуючи урядам латиноамериканських держав взаємовигідні торгові угоди, надання технічної допомоги тощо. 

Напередодні другої світової війни стійкі економічні позиції  в Аргентині, Бразилії, Чилі, Гватемалі, Мексиці й Болівії мала Німеччина. За обсягом експорту в Латинську Америку вона наздогнала Англію. Активно заохочувалася еміграція німців до латиноамериканських країн, що згодом сприяло створенню тут фашистських організацій.  
Водночас при допомозі Комінтерну тут виникали компартії та пробільшовицькі організації. Захист інтересів широких народних мас очолило робітництво Латинської Америки, діяльність якого досягла високої організованості. У 1930 р. на конгресі в Мехіко була створена Конфедерація трудящих Латинської Америки, яка виступила за єдність профспілкового руху усього континенту. 

Під тиском обставин уряди  багатьох латиноамериканських країн  змушені були шляхом удосконалення  законів регулювати взаємовідносини  різних соціальних верств і груп суспільства. Були прийняті закони про працю та взаємовідносини між працюючими й підприємцями, про діяльність профспілок тощо. 

У 1939 р. на Панамериканській конференції в Лімі країни Латинської Америки і США заявили про  свою готовність захищати континент від будь-якого іноземного втручання. 

Загалом зміни, які відбувалися  в Латинській Америці, свідчили про те, що цей континент втягувався у вир світових подій.

У середині – другій половині 20-х років розвиток країн Латинської Америки характеризувався певною стабільністю і прийнятними темпами господарського поступу. Сприятлива економічна ситуація на світовому ринку забезпечувала стійкі прибутки від вивозу продукції, приваблювала значну кількість іммігрантів до Аргентини, Уругваю та Бразилії.  
Після першої світової війни посилилася залежність латиноамериканських країн від іноземного капіталу. Зарубіжні інвестори і підприємці, насамперед із США, почали витісняти звідси англійських конкурентів, розширювати свій вплив. Зростання північноамериканської економічної експансії супроводжувалося втручанням у внутрішні справи держав регіону, зокрема в зоні Карибського басейну. 

Зміни, що сталися у світі після завершення війни, суттєво вплинули на становище латиноамериканських країн. 

Національна демократія разом  з робітництвом намагалася організувати рух проти латифундизму та іноземного втручання. Наприкінці 1924 р. в Перу було створено «Партію блоку трудящих мас і національної буржуазії», яка  виступила за політичне об'єднання  Латинської Америки, націоналізацію землі  й промисловості, інтернаціоналізацію Панамського каналу. Осередки цієї партії виникли й в інших країнах континенту. Так зародився масовий національно-визвольний рух, прихильники якого виступали проти більшовицьких і марксистських ідей, відстоювали гасло особливого шляху розвитку країн Латинської Америки. 

Наприкінці 20-х років у  багатьох латиноамериканських державах розпочалася активна боротьба проти  місцевої реакції та іноземного втручання. Так, у 1926 р. в Нікарагуа була створена повстанська армія, що розпочала  збройну боротьбу під гаслом «краще померти патріотом, ніж скніти рабом! Свобода або смерть». Тільки в середині 30-х років цей рух почав слабнути під ударами диктатора Сомоси.  
Подібні рухи розгорталися в Сальвадорі, Гватемалі, на Кубі та в інших країнах Карибського регіону, відомих під назвою «бананових республік».  
Суперництво США та Англії за вплив у латиноамериканських країнах спричиняло воєнні конфлікти між останніми. Так, у 1932 р. Болівія почала воєнні дії проти Парагваю за нафтовий район Гранд Чако, на який претендувала англо-голландська нафтова компанія. Війна тривала до 1935р. 

З 1933 p., після приходу до влади у США президента Ф. Д. Рузвельта, американська політика зазнала докорінних змін. США проголосили принцип невтручання у внутрішні справи країн Латинської Америки. Рузвельт виступав з позиції «доброго сусіда», пропонуючи урядам латиноамериканських держав взаємовигідні торгові угоди, надання технічної допомоги тощо. 

Напередодні другої світової війни стійкі економічні позиції  в Аргентині, Бразилії, Чилі, Гватемалі, Мексиці й Болівії мала Німеччина. За обсягом експорту в Латинську Америку вона наздогнала Англію. Активно заохочувалася еміграція німців до латиноамериканських країн, що згодом сприяло створенню тут фашистських організацій. 

Панування латифундизму

На початку XX ст. в країнах Південної Америки проживало майже 5% населення земної кулі. Значні внутрішні райони її території були майже незаселеними. Наприклад, басейн р. Амазонки залишався неосвоєним. Багатомільйонні маси людей зосереджувалися у великих містах: Буенос-Айресі, Сан-Пауло, Мехіко, Ріо-де-Жанейро та ін. Розвиток ринку в Латинській Америці відбувався в особливих умовах. Цей регіон відігравав роль аграрно-сировинного резерву світового господарства. Економіка здебільшого розвивалася екстенсивно і мала аграрно-експортний характер. 

У сільському господарстві панував  латифундизм. В Аргентині, Мексиці, Бразилії великим господарствам належало 30% сільськогосподарських угідь. Великі масиви землі зосереджувалися в руках небагатьох родин. Водночас тісні зв'язки зі світовим ринком прискорювали реформування у латифундистських господарствах. При збереженні старих кабальних форм оренди розширювалося використання найманої праці. У багатьох країнах вся економіка залежала від виробництва одного-двох видів продуктів для експорту, що спотворювало господарство, зумовлюючи його орієнтацію на якусь одну сільськогосподарську культуру чи продукцію тваринництва. Так, Аргентина була одним із найбільших постачальників на зовнішній ринок м'яса й зерна, Бразилія і Колумбія – кави, Куба – цукру, країни Центральної Америки – тропічних культур і т. д.  
Найбільші землевласники прагнули домогтися контролю над політичним життям. їхні інтереси часто збігалися з прагненнями торгово-фінансових кіл та іноземного капіталу. 

Засилля іноземних  монополій

У роки першої світової війни Латинська Америка постачала продовольство і стратегічну сировину воюючим країнам, що прискорило процес розвитку ринкових відносин у цьому регіоні. Почали виникати численні галузі національної промисловості, споруджуватись залізниці, автомобільні шляхи. Однак панування латифундистів серйозно гальмувало розвиток національного капіталу. 

Після війни посилилась експансія міжнародного капіталу в латиноамериканські країни. Франція й Нідерланди зосередили свою увагу на Карибському басейні. На Мексику і Центральну Америку припадала переважна частина північноамериканських капіталовкладень. Друге місце за інвестиціями в цьому регіоні посідала Англія. Кризові явища 1920-1921 pp. зумовили скорочення попиту на продукцію латиноамериканських країн і завдали значної шкоди їхній економіці. 

Латиноамериканська еліта вимагала від урядів своїх країн активізації  економічної ролі держави. В Аргентині, Мексиці, Бразилії, Чилі, Уругваї, Колумбії, Болівії, на Кубі втілювалися в життя різні варіанти державного регулювання економіки: вводилися протекціоністські тарифи, здійснювалася державна закупівля сільськогосподарських продуктів, надавалася фінансова допомога сільському господарству.  
Водночас у Бразилії, Мексиці, Чилі й Колумбії активізувалися націоналістичні настрої, головною метою яких було збереження національного суверенітету й державної незалежності.  
В окремих випадках під тиском національних патріотичних сил, репрезентованих різними демократичними рухами і партіями, державна влада здійснювала серйозні антиімперіалістичні заходи. Так, у Мексиці, Чилі, Болівії і на Кубі були націоналізовані окремі галузі індустрії, що послабило позиції іноземних монополій. Однак нафтові американські й англійські компанії продовжували зберігати привілейоване становище в латиноамериканському регіоні, а позиції німецьких монополій у другій половині 30-х років навіть зміцнилися. 

Посилення державного сектора в  економіці Латинської Америки спричинило кризу традиційних структур політичної влади. Великі земельні власники змушені були поступатися нею на користь підприємців. Різко збільшилася кількість чиновників, поліції і жандармерії, зросла роль армії.

Диктаторські режими

Загострення внутрішньополітичної ситуації призвело до встановлення в багатьох країнах Латинської Америки диктаторських режимів. Важливу роль у цих процесах відігравали військові, представники вищого католицького духовенства і латифундисти.  
У липні 1926 р. уряд Мексики заборонив духовенству займатися політичною діяльністю і позбавив його права на володіння нерухомим майном. Церква виступила на захист своїх привілеїв, бойкотувавши урядові заходи. З її ініціативи у 1927 р. почався заколот «кристерос» («захисників християнства»). Заколотників підтримали іноземні нафтові компанії. Уряд країни змушений був відмінити «нафтовий закон», надавши іноземцям право на розвідку й видобуток нафти на території країни. Таким чином, заколот поклав початок встановленню режиму «революційного каудилізму» (вождизму). У 1928 p., після вбивства релігійним фанатиком президента країни, до влади прийшли противники демократичних перетворень. У 1929 р. спалахнув новий заколот армійських частин у північно-західній частині країни, який загрожував встановленням військової диктатури. 

Урядові вдалося придушити його. Лідер Національно-революційної партії генерал Ласадо Карденес, популярний політичний діяч, став новим президентом  Мексики. Його політика сприяла об'єднанню  демократичних сил і проведенню прогресивних перетворень. Однак національно-реформістський уряд не влаштовував іноземні компанії, які в 1933 р. спробували організувати черговий військовий переворот. У роки другої світової війни Мексика рішуче розірвала будь-які відносини з державами фашистського блоку. 

У 1925 р. на Кубі була встановлена диктатура  президента Херардо Мачадо. Він називав  себе «антильським Муссоліні». У внутрішній політиці президент цілковито контролював  діяльність політичних партій, створив  професійну армію. Ці заходи на певний час стабілізували життя країни, що дало змогу Мачадо забезпечити своє переобрання на наступних виборах. Разом з тим диктаторський режим сприяв посиленню впливу іноземного капіталу. Під час революційних виступів 1932-1933 pp. група офіцерів-заколотників заарештувала диктатора і вислала його з країни. Начальником штабу збройних сил нового уряду став Фульхенсіо Батіста – спритний демагог і досвідчений політик. На початку 1934 р. Батіста повністю взяв владу у свої руки. Він сформував коаліційний уряд із представників латифундистів та правого крила терористичної організації «ABC» (назва утворена від перших літер латинського алфавіту), що раніше була у підпіллі. 

Батіста став по суті військовим диктатором. У країні було введено надзвичайний стан, розпочалися репресії. Багатьох лідерів демократичних організацій і профспілок заарештували. США надали політичну й економічну підтримку новому уряду. 

Страйк навесні 1935 р. був останньою  подією демократичної революції 1933-1935 pp., яка не досягла успіху. 

У 20-ті роки при владі у Бразилії перебувала республіканська партія. Вона відображала інтереси плантаторів  і торгово-промислових кіл штату  Сан-Паулу, або так званих «паулістів». Диктаторські методи управління викликали загальне невдоволення, внаслідок чого у липні 1924 р. група офіцерів, яких підтримували демократичні сили, підняла повстання. Боротьба уряду з повстанцями продовжувалася до початку 1927 р.  
У 1932 р. була заснована профашистська партія Бразильський інтегральний рух. Метою її діяльності оголошувалася боротьба проти «рабської залежності людей від капіталу». Галасливою демагогією вони залучали на свій бік широкі верстви знедоленого населення. Через рік партія нараховувала майже 200 тис. членів. 

У 1935 р. на політичну арену вийшли «паулісти». Вони виступали проти  уряду Варгаса, який відображав інтереси національного бізнесу і прагнув  прискореного розвитку ринкової економіки  в країні.  
У листопаді 1937 р. під час передвиборчої кампанії Варгас розігнав парламент, скасував конституцію і проголосив створення «нової держави». В країні було введено надзвичайний стан, заборонено масові виступи, страйки і т. п. Варгас також розпустив усі політичні партії. Переворот підтримали Німеччина й Італія. 

З метою виправлення становища  у сільському господарстві диктатор розпорядився купувати землю у латифундистів  і в кредит продавати її селянам. Проте селянство неспроможне було скористатися цією можливістю. Країну постійно лихоманило від виступів робітників, селян, міських низів. Влітку 1932 р. Ібаньєс змушений був втекти з Чилі. Проте новий уряд не зміг стабілізувати економічне становище, ліквідувати соціальні конфлікти. Влітку 1932 р. черговий військовий переворот відновив владу прихильників Ібаньєса. Чилі була проголошена «соціалістичною республікою», яка, потрапивши під вогонь критики як пробільшовицьких, так і правих партій, проіснувала лише 12 днів.  
Протягом 1932 р. Чилі пережила три військових перевороти. У жовтні були проведені президентські вибори і до влади повернувся А. Алессандро, колишній президент від лібералів. Так завершилася низка політичних криз і внутрішніх потрясінь. Латифундисти та їхні партії були усунені від політичної влади, яка перейшла до промислових і фінансових кіл.

Висновок

Після першої світової війни народи Латинської Америки вели боротьбу за національне й соціальне визволення. Крайні ліві сили охоче підтримували гасла більшовизму. Не без допомоги Комінтерну і радянських більшовиків у багатьох латиноамериканських країнах виникли компартії. Демократичні сили змушені були враховувати небезпеку «як зліва, так і справа». 

У боротьбі за демократію брали участь підприємці, робітники, середні міські прошарки, інтелігенція, патріотично  налаштовані солдати й офіцери. 

Після проникнення в Латинську  Америку нацистської агентури відбулася  активізація фашистського руху, посилився  вплив фашистів на політичне життя. Демократичні сили почали згуртовуватися навколо організації Народного фронту. Рух за Народний фронт впливав на зовнішню політику багатьох латиноамериканських країн.

Державний переворот. затримав на певний час розвиток демократичного руху в Бразилії, сприяв фашизації суспільства.  
Внаслідок військового перевороту 1930 р. до влади прийшли реакційні сили, які загальмували демократизацію суспільства.

Відновлення конституційного режиму сприяло діяльності опозиційних  партій. Проте період конституційного правління продовжувався недовго  в країні було встановлено диктатуру. 

Міжвоєнна історія країн Латинської Америки є яскравим свідченням складності розвитку демократичних процесів, що відбувалися на континенті.

Література.

1. Рожик М.Є., Ерстенюк М.І., Пасічник М.С., Сухий О.М., Федик І.І. Всесвітня історія: Новітні часи: 1914-1945 роки.
2. Ципін В. Л. Економічна і соціальна географія світу. 10 клас. – Х.:

Країна мрій, 2002. – 108 с

3. Пащук В.В. Латинська Америка: бореться континент. – Київ, 1987.

4. РИБАЛКІН В.Є. Міжнародні економічних відносин: Підручник. - М.: журнал "Зовнішньоекономічний бюлетень", дипломатична академія при МЗС РФ, 1997. - 384 стор.