«Метод «соціологізму» Е. Дюркгейма та дослідження причин самогубств

План

Вступ ……………………………………………………………………….. 3

1. Місце і роль Е.Дюркгейма у світовій соціології ……………….. 4

2. Вчення Еміля Дюркгейма про соціальні факти ………………… 8

3. Принципи "соціологізму" як методологічне підгрунтя  
у дослідженні самогубств ………………………………………………..... 17

Висновок ……………………………………………………………………  24

Використана література …………………………………………………… 25

Вступ

Французьке суспільство останньої  чверті минулого сторіччя переживає  добу криз і потрясінь. Досить згадати  хоча б такі події, як падіння прогнилого режиму Другої імперії, виникнення і  придушення Паризької Комуни, поразка  у Франко-пруській війні, формування Третьої республіки. Водночас цей  період досить плідний в інтелектуально-культурному  відношенні, доба розвитку блискучих  літературних та мистецьких талантів, бурхливих політичних та наукових дискусій. Започатковану Кантом позитивістську традицію продовжують "психологісти" Р.Тард і Р.Лебон, історики культури І.Теп і Е.Ранан, історик права  Фюстель де Куланж та ін. Широкої  популярності набувають ідеї раціоналістичного "неокритицизму" Ренув'є і персоналістичного  Е.Бутру. На зламі століть стає очевидною  обмеженість методології традиційного натуралістичного позитивізму, наростає суперечність між новими фактами  про суспільне життя і старими  теоретичними схемами. Соціологія, як і ряд інших наук, вступає у  переломну фазу свого розвитку. Тим  мислителем, який виявився спроможним опрацювати грандіозний масив нових  факторів і певних ідей, переплавивши їх у нову чітку і переконливу  парадигмусоціології, був Еміль  Дюркгейм.

У процесі вивчення його праць найбільше  мою увагу привернуло пояснення  вченим такого явища в житті суспільства, як суїцидальна поведінка людей. Цьому досить актуальному питанню  Еміль Дюркгейм присвятив цілу наукову  роботу - "Самогубство". Але французький  соціолог відомий не тільки як автор  вищеназваної праці, в його творчій  спадщині нараховується багато цікавих  праць, які мають важливе значення і місце у світовій соціології. Ця людина є фундатором соціології як науки, як предмету викладання і  як професії. Тому у своєму рефераті буду намагатись дослідити соціологію Е.Дюркгейма в цілому, а також  дещо детальніше хочу зупинитися на його праці "Самогубство".

1. Місце і роль Е.Дюркгейма  у світовій соціології

Еміль Дюркгейм - видатний французький  соціолог і філософ XIX-XX століть, який народився 15 квітня 1858 році в містечку Епіналь у родині спадкоємного рабина. Батько готував його до релігійної кар'єри, однак все сталося по-іншому. Після закінчення місцевого ліцею він їде до Парижа для підготовки до конкурсного екзамену до Вищої Нормальної школи. У 1879 році Дюркгейм був прийнятий до цього престижного навчального закладу, де навчалась і виховувалась інтелектуальна еліта Франції.

Навчання у Вищій Нормальній школі справило великий вплив  на погляди французького вченого. Серед  професури йому особливо подобалися історик Ф. де Куланже та філософ  Е. де Бутру. Першому Дюркгейм симпатизував за його захоплення наукою, прагнення  ввести в історію строгі наукові  методи. Другому - за ідеї про творчий  синтез явищ та про особливу природу  кожного з рівнів реальності. Поза увагою молодого Дюркгейма на залишилась також критика Бутру спрощеного редукціонізму, вимога пояснювати феномени, що вивчаються окремими науками, на основі їхніх власних специфічних принципів. Схвально прийняв майбутній соціолог і установку "спіритуалістичного позитивізму", в межах якого  Бутру відстоював рівність науки  та релігії, ствержував, що досвід повинен  однаково спиратися як на наукові, так  і на релігійні джерела.

У студентські роки Дюркгейма приваблюють  також ідеї Ш.Ренув'є та І.Капта. Під  впливом першого у нього складаються  переконання, що мораль посідає центральне місце в філософському мисленні, що існує потреба в науці про  мораль і що філософія повинна  слугувати керівництвом до соціальної дії й може допомогти моральній  єдності. Кант привертав увагу Дюркгейма  передовсім своєю теорією морального обов'язку. Однак апріоризм, ігнорування  соціального аспекту моралі, формальний характер кантівського категоричного імперативу спонукали вченого звернутися до соціологічного обгрунтування моралі.

Підтримку такому обгрунтуванню моральних  правил він знаходить в соціології О.Конта. На той час, отримавши філософську  освіту у Вищій Нормальній школі, Дюркгейм викладає в деяких провінційних містах (1882-1887) і виявляє значний  інтерес до соціально-політичних аспектів суспільного життя.

Дебют ученого в науковій літературі відбувся 1885 році, коли він як співробітник журналу "Філософський огляд" почав  систематично готувати огляд соціологічних  публікацій. У цей час Дюркгейм під впливом ідей біологізму прагне використати поняття й постулати  біології для ілюстрації та обгрунтування  деяких принципів.

У 1885-1886 рр. Дюркгейм бере академічну відпустку для продовження навчання спочатку в Парижі, потім - у Німеччині. У Німеччині він вивчає зміст  програм з філософії у німецьких  університетах, а також стан соціальних наук та етики. В Лейпцизькому університеті Дюркгейм знайомиться з роботою  першої в світі експериментальної  психологічної лабораторії, організованої  В.Вукдом. Теорія, методи та експерименти останнього докладно висвітлені в науковому  звіті Дюркгейма. Він захоплюється постановкою наукових досліджень, що проводяться Вукдом, вважає, що чіткість дослідницької роботи сприяє розвиткові наукової точності. У звіті про  поїздку до Німеччини він формулює низку принципів свого розуміння  соціології. Вчений вважає соціологію позитивною наукою про моральні факти, яка бере свій початок у працях економістів та юристів-представників  так званої історичної школи права. В цілому до такої тенденції Дюркгейм ставиться позитивно. Він схвалює  трактування моральних фактів як особливих емпіричних даних, погоджується з соціальною природою морального обов'язку, вітає намагання створити етику як окрему позитивну науку.

Після публікації звітів про наукове  життя в Німеччині у журналі "Філософський огляд" Дюркгейм здобуває репутацію серйозного вченого. У  віці 29 років він був визнаний багатообіцяючою фігурою в галузі соціальних наук і соціальної філософії  Франції. У 1887 році вченого призначають  професором педагогіки і соціології на філологічному факультеті в університеті Бордо. Тут він читає - спеціально для нього організований - перший у французьких університетах  курс соціології.

Роки життя в Бордо були для  французького соціолога періодом найбільш інтенсивної наукової діяльності. У 1893 році він захищає докторську дисертацію на тему "Про розподіл суспільної праці" разом з дисертацією  латиною "Вклад Монтеск'є в  становлення суспільної науки". Через  два роки виходять його "Правила  соціологічного методу" (1895). Ще через  два він публікує свою третю велику роботу "Самогубство" (1897).

У 1896 році Дюркгейм стає професором соціальних наук і протягом шести років займає цю посаду. В 1898 році він заснував і  почав видавати журнал "Соціологічний  щорічник", котрий об'єднав групу  молодих талановитих учених. Завоювавши свого часу широке визнання серед  європейської громадськості, журнал великою  мірою сприяв тому, щоб найрізноманітніші  соціогуманітарні науки - від історії  та економіки до лінгвістики - стали  вивчати багато проблем у дусі концепції соціологізму.

У 1902 році Дюркгейм був запрошений позаштатним співпрацівником до Сорбонни, на кафедру педагогіки. У 1906 році він уже стає професором і керівником цієї кафедри.

Викладацьку діяльність Дюркгейм поєднує  з науковим опрацюванням соціологічних  проблем моралі, виховання та освіти. За життя вченого вийшла друком праця "Елементарні форми релігійного життя" (1902) - обширна робота, над якою вчений працював протягом багатьох років і яка була присвячена осмисленню релігії як соціального феномена.

Перша світова війна завдала  Емілю Дюркгейму жорстокого удару. Наприкінці 1915 році Дюркгейм отримує  звістку про смерть свого єдиного  сина Андре, який помер від ран  у військовому шпиталі на Салонінському  фронті. Смерть сина тяжко вразила  вченого, його працездатність різко  падає, він захворює. У листопаді 1917 році Еміль Дюркгейм помер. 

2. Вчення Еміля Дюркгейма про соціальні факти

В історії соціологічної думки  Е.Дюркгейм відомий як видатний представник  так званого соціологізму - специфічної  соціологічної концепції. Відмітною  особливістю даної концепції  є її орієнтація на визнання соціальної реальності як дійсності особливого роду та відкидання психологічного редукціонізму, тобто пояснення соціальних явищ на засадах психологізму.

Зародки соціологізму можна простежити вже у працях О.Конта, Г.Спенсера, Л.Гумпловича та інших мислителів. Проте  тільки у Дюркгейма вона стає чітко  вираженою. В цілому вона була продуктом  поширеного наприкінці XIX століття прагнення  до позначення своєрідності предмету соціології та звільнення її як науки  від крайнощів позитивістського натуралізму. Останній намагався пояснити соціальні явища виключно на основі законів, відкритих природничими науками. На противагу цьому серед суспільствознавців того часу стала визрівати інша точка  зору. Вона полягала в тому, що соціологія як самостійна наука не повинна шукати пояснення соціальним явищам поза власним  предметом, їхні причини мають відшукуватися  у самій соціальній реальності, серед  інших соціальних явищ, а тому дана наука може обходитися без підтримки  інших дисциплін і навіть у  певних випадках сама сприяти їхньому  розвиткові.

Соціологізм Дюркгейма є комплексом досить строгих положень. Одне з  них стосується прагнення чітко  розмежувати явища індивідуального  і колективного життя. Останнє репрезентує  дійсність і як таке становить  власний предмет соціології. Саме це робить соціологію самостійною наукою.

Водночас соціологія претендує  на роль основної соціальної науки. Принайні у межах соціологізму проглядається  тендеція, відповідно до якої усі інші наукові дисципліни , які займаються тими чи іншими аспектами соціальної дійсності, підпорядковуються соціології. Це обгрунтовується тим, що соціальні явища міцно пов'язані між собою, їх не можна зрозуміти ізольовано одне від одного, це є лише різні виявлення однієї і тієї ж дійсності - соціальної, що, хоча й вивчається всілякими науками, однак як ціле становить предмет тільки соціології. Тим самим соціологія проголошувалась наукою, що має ключ до усіх соціальних явищ.

Серед інших рис соціологізму треба  вказати на його акти антиеволюціоністську спрямованість. Соціологізм концентрує увагу на сталих і повторюваних зв'язках  поміж соціальними явищами, досліджує  різноманітні соціальні типи. Що ж  взагалі становить предмет соціології?

Висвітлення природи предмета, за Дюркгеймом, - фундаментальна проблема, від вирішення якої залежить її статус як самостійної науки. Основні ідеї з цієї проблеми французький соціолог виклав 1895 року в роботі "Правила  соціологічного методу". Вихідним моментом стало прагнення вичленити як предмет соціології таку реальність, якою не займається жодна з інших  наук. При цьому припускалось, що ця реальність має особливі, тільки їй притаманні властивості. Згідно з  Дюркгеймом, такими є соціальні факти, які у суспільності складають  соціальну реальність в цілому.

У роботі Е.Дюркгейм встановлює основні  вимоги до соціальних фактів, котрі  дозволили існувати соціології як науці. Перше правило в тому, що соціальні  факти треба розглядати, як речі. Це значить, що:

а) соціальні факти є зовнішніми для підвидів;

б) соціальні факти можуть бути об'єктами з тієї точки зору, що вони матеріальні;

в) відносини причинності, які встановлюються між двома або багатьма соціальними  фактами, допомагають формулювати  постійні закони функціонування суспільства.

Друге правило полягає в тому, щоб "систематично відмежовуватися  від усіх вроджених ідей". Це значить:

а) соціологія передусім повинна  відсторонитися від всякої ідеології;

б) вона також повинна звільнитися  від всіх забобонів, котрими володіють  індивіди по відношенню до соціальних фактів.

Третє правило у визнанні переваги цілісності над складовими її частинами. Це значить, що:

а) джерело соціальних фактів знаходиться  в суспільстві, а не в мисленні та поведінці індивидів;

б) суспільство є автономною системою, яка керується своїми особистими законами.

Відмітна ознака соціальних фактів - їхнє незалежне від індивидів  буття і здатність справляти  на останніх примусовий вплив. Кожний індивід, зазначав французький філософ, при народженні застає соціальну  реальність готовою, яка функціонує незалежно від нього. Індивід  не створює мови, якою розмовляє, а  навчається їй у ході своєї соціалізації; не винаходить методів праці, а набуває  їх від соціального оточення; не вигадує власної релігії, а визнає одну з уже існуючих. Отже, свої способи  мислення, почування та дії індивід  повинен пристосувати до способів, які вже існують і визнані  суспільством. Істотна риса останніх у тому, що вони існують поза індивідуальною свідомістю.

Проте визнані у суспільстві  способи мислення, почування та дії  володіють щодо індивідів силою  примусу, завдяки чому їхня поведінка  контролюється і коригується. У  тих випадках, коли індивіди не адаптуються  до існуючих способів мислення і дії, вони наштовхуються на різні негативні  реакції з боку суспільства.

У цілому соціальна реальність, за Дюркгеймом, включає до свого складу два типи явищ. По-перше, способи  мислення, почування та дії, котрі, які, уже зазначалося, є зовнішніми і  примусовими щодо індивідів. Їх носієм виступають або суспільство в  цілому, або його окремі групи (релігійні, політичні, професійні та ін.). По-друге, інші сталі явища, які для індивідів  так само об'єктивні й примусові. До них французький соціолог зараховує  різноманітні "соціальні течії", що породжуються не індивідуальною свідомістю, грунтуються на колективному ентузіазмі, обуренні та співчутті.

Природу соціального Дюркгейм вбачає у різноманітних формах колективності, які можуть мати вираження в "колективних  уявленнях", "колективних віруваннях", "колективних почуттях", "колективній  свідомості". Поза зазначеними утворюваннями, вважає вчений, соціологія не має свого  предмета.

У цьому зв'язку він над усе  прагне провести лінію між соціальним і психічним. Психічна реальність, за Дюркгеймом, є своєрідною надбудовою над біологічною структурою середовища.

У свою чергу, соціальна реальність, як виявлення колективних утворень, є реальністю вищого типу. Колективні вірування, почуття, уявлення суть цілісності, які не зводяться до індивідуальних психічних станів. Отже, соціальне  як ціле особливої природи не можна  пояснити відштовхуючись від окремих  його складових частин. Ніякі стани  індивідуальної свідомості не можуть стати причиною соціальних фактів. Причини соціальних фактів треба шукати в інших соціальних фактах, а не в стані індивідуальної свідомості.

На основі зовнішніх ознак соціальних фактів Дюркгейм певним чином упорядковує  предметну царину соціології. Він  відокремлює у структурі соціологічного знання соціальну морфологію і соціальну  фізіологію. Соціальна морфологія, на думку вченого, вивчає "матеріальні  форми суспільства", до яких належать демографічні, геологічні, економічні, соціокультурні фактори. В цьому  зв'язку Дюркгейм звертає увагу на географічні координати суспільства, форму його кордонів, розміри території, чисельність і густоту населення, розміри й заселення міст, сіл, провінцій, характер комунікацій тощо.

Соціальна морфологія репрезентує  у соціології Дюркгейма його теорію щодо побудови й форми частин суспільства. Проте це не означає, що сорфологічні соціальні факти французький  соціолог бере за першооснову цілісності суспільного життя. Вже у ранніх своїх працях він підкреслює їхню обмежену роль у даному відношенні. Морфологічні факти, зрозуміло, можуть породжувати колективні уявлення. Але  останні, виникнувши, самі, у свою чергу, стають безпосередньою причиною - незалежно  від морфологічної основи - нових  колективних уявлень. Здебільшого  колективні уявлення здатні породжувати  і морфологічні феномени. Вирізнення соціальної фізіології французький  соціолог обгрунтовує існуванням - поряд з морфологічними - функціональних, або фізіологічних фактів. До них  Дюркгейм зараховує факти колективної  свідомості та способи колективних  дій. Сам він передусім цікавиться колективною свідомістю, впливом  колективних уявлень на свідомість та поведінку індивідів. За словами  вченого, у центрі його наукових інтересів  перебуває не "тіло", а "душа" суспільного життя. Серед фактів колективної свідомості французький  соціолог розрізняє релігійні традиції, народні легенди, політичні ідеї, правові та моральні норми, мотивацію економічної діяльності.

Разом з морфологічними фактами  факти колективної свідомості утворюють  так зване внутрішнє соціальне  середовище. Причому морфологічні факти  становлять матеріальний, кількісний бік даного середовища, а факти  колективної свідомості - нематеріальний, якісний, духовний аспект. У такому широкому тлумаченні саме соціальне  середовище визнавалось універсальним  фактором, за допомогою якого можна  пояснювати будь-які соціальні факти. Та згодом Дюркгейм став трактувати соціальне  середовище вужче, виключно як царину колективної свідомості, що складається  з ідей, вірувань, звичок тощо. Цим  він намагався не тільки затвердити знайдену ним специфіку соціального, а й дати суспільним явищам специфічно соціальне пояснення.

Суспільство, за Дюркгеймом, - не просто впорядкована емпірична система, яка  безперервно веде боротьбу за самозбереження з різноманітними деструктивними силами, а й осереддя "внутрішнього морального життя", "джерело і вмістилище усіх цінностей". У цьому плані  суспільство постає своєрідним божеством, яке "ззовні" впливає на індивідів, робить з них розумних і моральних  істот. Зрештою, суспільство може існувати "тільки в нас і завдяки нам". З одного боку, індивід зобов'язаний суспільству тим, що в ньому є, що забезпечує йому виняткове місце  серед інших індивідів, тобто  своєю інтелектуальною й моральною  культурою. Якщо людину позбавити мови, мистецтва, науки, моралі, вірувань, то вона деградує до рівня тварини. Характерні атрибути людської природи походять від суспільства. Але, з іншого боку, суспільство не існує і не живе інакше, як тільки в традиціях і  завдяки їм. Якщо колективні вірування, традиції та домагання перестануть  відчуватися і сповідатися окремими індивідами, то суспільство загине, підкреслює французький соціолог.

Стверджуючи, що суспільство є "композицією  будь-якого роду ідей, вірувань і  почуттів, які реалізуються посередництвом індивидів", Дюркгейм певним чином  суперечить концепції соціологізму, яка постулює специфіку і автономію  соціальної реальності, а головне - її примат над індивідом. Його висновок про те, що суспільство існує і  реалізується "тільки в нас і  завдяки нам", скоріше вказує на взаємозумовленість суспільства та індивідів, що його складають, аніж на примат першого над другим. І тоді цілком правомірно, що не тільки колективні уявлення можуть бути продуктом суспільства, а й навпаки, саме суспільство  може бути результатом колективних  уявлень. Тавтологічний характер даного моменту аж ніяк не засмучує французького соціолога. Навпаки, саме таке трактування  природи суспільства він вважав науковим. Якраз у ньому власне, і міститься "центральний пункт" дюркгеймівської соціології.

Складні й суперечливі відносини  між індивідом і колективом - головна  тема дюркгеймівської соціології. Оскільки реально існують насамперед окремі індивіди, а суспільство - це певні  системи відносин між ними, то, здавалося  б, логічно було б вважати окремого індивіда за вихідну точку координат, у системі яких розглядатимуться ті чи інші соціальні відносини. Але  такий підхід Дюркгейм піддає критиці. Індивід, доводить він, не є чимось історично  первинним у такому розумінні, що уявлення про людину як щось окреме й неповторне - це результат тривалого  історичного розвитку. Ставлення  до людей як до індивідів і відповідне розуміння ними себе як індивідів  можливе лише там, де існує досить складна структурна організація  суспільства, або, за термінологією  Дюркгейма, де має місце поділ  суспільної праці. Навпаки, там, де поділ  суспільної праці не нависокому рівні  і соціальна структура примітивна, - там "кожен являє собою те ж саме, що й інші", а тому там  панують спільні для всіх колективні думки й почуття.

Питанню про тип соціальної структури  Дюркгейм надає винятково великої  ваги. Тому таку важливу роль у його концепції відіграє розмежування між  суспільствами механічної та органічної солідарності. У першому випадку, як уже зазначалося вище, суспільні  відносини примітивні, недиференційовані, колективне тут безроздільно панує  над індивідуальним. Структура таких  суспільств має сегментарний характер. Це означає, що вони складаються з  однакових у принципі груп, кожна  з яких мало пов'язана з іншою, однак міцно згуртована зсередини. Група тут нав'язує індивідові свою волю. Суспільство механічної солідарності може бути численним кількісно і  займати як завгодно велику територію, але при цьому воно буде сумою  однакових, замкнених у собі структурних  одиниць, котрі практично не взаємодіють  між собою. А тому тут, природно, зростає  питома вага колективних уявлень  і різноманітних засобів механічного  примусу й насилля.

У суспільствах органічної солідарності - а до них соціолог відносить  сучасні йому західні суспільства - теж почасти зберігається сегментарна  організація. Та визначальним тут є  те, що внаслідок поділу праці структура  цих суспільств характеризується різноманітністю  форм і ослабленням групового  тиску на індивіда. Тут, як пише Дюркгейм, має місце солідарність не за подібністю, а за відмінністю.

Історично суспільства механічної солідарності передають суспільствам солідарності органічної. Однак перехід  від одного типу до іншого - це не свідомо  керований процес. Поділ суспільної праці постає незалежно від свідомості й волі окремих людей, а тому сам  індивід, "окрема людина" - це вже  його наслідок. Тому, як неодноразово зауважував учений, індивід постає із суспільства, а не суспільство з індивідів. Органічна солідарність не означає  послаблення пріоритету суспільства  і його цінностей над індивідом, однак вона означає, що цей пріоритет  здійснюється тепер таким чином, що кожен індивідуально усвідомлює свою відповідальність перед суспільством і може вибирати, яким саме чином він буде виконувати свої суспільні обов'язки. 

3. Принципи "соціологізму" як методологічне підгрунтя у дослідженні самогубств 

Проблема самогубства захоплювала  увагу Дюркгейма з багатьох причин. Це була "ясно окреслена група  фактів" [4, с.3], котрі можна легко  визначити. Дюркгейм вважав, що соціолог може і повинен відкривати закони, які б доводили можливість існування  соціології як науки. Крім того, він  розглядав свою роботу "Самогубство" як застосування до емпіричного матеріалу  головного принципу соціологічного методу вивчення соціального факту  як "речі", визнання особ існування, зовнішньої по відношенню до індивіда суспільної реальності, котра вивчає його поведінку, не залежно від волі цього індивіда.

Спираючись на ці теоретико-методологічні  передумови, Дюркгейм заперечував пояснення  самогубства індивідуальними психологічними мотивами і стверджував, що це явище  відбувається під впливом зовнішніх  причин, які управляють людьми, тобто  під впливом соціальних причин.

Визначення причин суїциду, рекомендації щодо засобів його подолання здавались  йому найкращим способом зміцнення  престижу соціології як науки. Соціологічне пояснення "найбільш індивідуальної дії" могло пролити світло на ті сили, котрі об'єднують людей, оскільки самогубства - явний приклад руйнування соціальних зв'язків.

Суттю дюркгеймівського пояснення  був "соціологізм", крізь призму якого розглядались усі інші фактори, в тому числі й індивідуальні  мотиви самогубств, які часто здаються їх причинами, представляють лише індивідуальне, причому змінене відображення загальних  умов. Дюркгейм звернувся до вивчення соціального середовища як головної причини, під впливом якої змінюється відсоток самогубств. Дюркгейм повністю не заперечував ролі індивідуальних факторів, психічного стану окремих самогубців, їхніх специфічних життєвих обставин, але підкреслював вторинне значення цих фактів, залежність від загальних соціальних причин, стану суспільства.

Згідно з концепцією, яку висунув  Дюркгейм, відсоток самогубств є функцією декількох соціальних змінних: взаємовідносин у релігійних, сімейних, політичних, національних та інших групах. Виходячи з цього, Дюркгейм використовував прийом доведення шляхом виключення, систематично розглядав і заперечував такі соціальні факти, як "психоорганічну схильність" індивідів (психопатичний  стан, расовий і спадковий фактори) і риси фізичного середовища (клімат, пору році, час доби). Услід за цим  він розглядав дію соціальних причин і спосіб, яким вони діють, а  також відношення, в яких знаходяться  соціальні і несоціальні фактори.

Звернувшись до даних офіційної  статистики, Дюркгейм виявив ряд закономірностей: відсоток самогубств влітку вищий, ніж  зимою; чоловіки частіше закінчують життя самогубством, ніж жінки; старі  люди частіше, ніж молоді; солдати - частіше, ніж громадське населення; протестанти частіше, ніж католики; одинокі або розведені - частіше, ніж заміжні, і відсоток самогубств вищий у міських, ніж сільських  областях тощо. "Залишивши осторонь індивіда як індивіда, його мотиви й  ідеї, потрібно вивчати, - стверджував  Дюркгейм, - ті різні стани соціального  середовища (релігійні вірування, сім'ю, політичне життя, професійні групи  і ін.), під впливом яких змінюється відсоток самогубств" [4, с.178]. Досліджуючи  соціальні факти, Дюркгейм намагався  визначити, який елемент або який аспект їх, відповідно до різних логічних правил, а особливо до правил відповідних  змін, найбільш тісно пов'язаний з  відсотком самогубств. Яка, наприклад, риса релігії має найбільше відношення до самогубства? Що саме в католицизмі робить католиків менш схильними до самогубства, ніж протестантів?

Почавши з дослідження того, як те чи інше віросповідання впливає  на самогубство, Дюркгейм показав різницю  між католицизмом і протестантизмом  як з точки зору віровчення, так  і з точки зору обрядів. Католицизм як старіша традиційна система і  обрядів має порівняно з протистантизмом  більшу цілісність, силу поглядів, непримиренність  до нововведень, які руйнують загальний  дух. Це обумовлює більшу згуртованість  релігійної групи католиків, а звідси - менший серед них відсоток самогубств. Протестантизм пов'язаний з падінням традицій вірувань, проникнутий "духом  свободи мислення" і критицизму. Його можливість об'єднати віруючих менша, і відсоток самогубств тому вищий.

Ця гіпотеза дозволила пояснити багато інших соціальних змінних, які  пов'язані зі збільшенням числа  самогубств. Об'єднує ці змінні ступінь  соціальної інтеграції або соціального  зв'язку індивіда. Сім'я, діти, сільське життя - ті соціально інтегруючі фактори, котрі запобігають почуттю соціальної ізоляції. "Число самогубств обернено пропорційне ступеню інтеграції тих соціальних груп, до яких належить індивід" [4, с.266].

Фактори несоціального порядку, писав  Дюркгейм, можуть впливати на процент  самогубств тільки побічно. Він застосував процедуру, коли у відносини включається  не соціальний фактор, але відшукується той його аспект, котрий найбільш тісно  пов'язаний з фактором соціальним.

Влив біологічних, наприклад статевих, відмінностей стає зрозумілим, якщо проаналізувати відповідні соціальні позиції чоловіків  і жінок, способи їх участі в соціальному  і економічному житті, цикли їх соціальної активності і т.д. Стверджуючи, що різні  типи самогубств можуть витікати з  різних причин, які їх визначають, вказуючи на труднощі створення морфологічної  класифікації самогубств і враховуючи всі характерні типові особливості їх, Дюркгейм прийняв рішення скласти етнологічну класифікацію, яка відповідала б причинам самогубств.