Михайло Сергійович Грушевський - перший президент України

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Дніпропетровський національний університет  ім. О.Гончара

 

Факультет психології

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

 

З дисципліни "Історія України "

 

 

Тема:

Михайло Сергійович Грушевський - перший президент України

 

 

 

 

		Виконав:	ст. гр. ДС-12-2 Дубиняк Дарина
		Перевірив:

 

Дніпропетровськ 2012

 

 

Заголовок

Ведення 3

Біографія 4

Дитинство та юність 4

Навчання 5

Львівський  період 6

Повернення  до Києва 7

У Центральній  Раді (Перший президент) 7

Еміграція 9

Академік  ВУАН 9

Останні роки життя та смерть 9

Президенство - це міф? 10

Висновок 11

Література 12

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ведення

Наука — це безперервний скептицизм.  
М. С. Грушевський

У кожного народу є свої історичні постаті першої величини, яких не в змозі прикрити пил віків, як і не можуть зламати їх кайдани  можновладців чи оббрехати діячі  псевдонауки. До таких велетнів української національної культури, політичної думки і дії останніх двох століть безперечно належить Михайло Сергійович Грушевський.

Саме з його іменем, його творчою спадщиною насамперед пов'язані ідеї відродження української культури, науки, громадської думки, відродження історичної свідомості й національної гідності народу. Він належав до революційного крила української інтелігенції, яка ніколи не обмежувала поле своєї діяльності суто національними проблемами, а поряд з усвідомленням необхідності боротьби за національне визволення прагнула домогтися й визволення соціального.

Протягом десятиліть геніального  вченого і відомого політичного  діяча неодмінно зображували  буржуазним націоналістом (хоч він  був соціалістом-революціонером), ідеологом  першим натхненником української контрреволюції (хоч насправді він був одним  Із вождів української революції  та федералістом), агентом австро-німецького імперіалізму (хоч він був його непримиренним ворогом), заклятим ворогом  українського народу (хоч він залишався  його вірним сином до своєї раптової смерті), фальсифікатором історії  України (хоч нічого глибшого і достовірнішого за його історичні дослідження на цій царині ми досі не маємо).

Безцінні наукові праці  М. Грушевського було вилучено з усіх бібліотек республіки, а їхні бібліографічні раритети поховано у спецсховищах. Лише в останні роки частина з них побачила світ.

     У 2013 році Україна відзначає 147-річчя від дня народження Михайла Сергійовича

Грушевського — видатного  українського вченого, громадського і  державного діяча, який став

символом української  нації у ХХ ст. Його монументальна  «Історія України-Русі» по праву

вважається метрикою нашого народу, а її автора називають Великим  Українцем — і 

літописцем, і творцем  історії.

 

 

 

Біографія

Дитинство та юність

Народився Михайло Сергійович Грушевський 17 (29) вересня 1866 року в невеликому місті Холмі (тепер Хелм на території Польщі). Батько, Сергій Федорович Грушевський (1833—1901), на той час працював викладачем у греко-католицькій гімназії. За сімейною традицією Сергій Федорович здобув духовну освіту, проте все життя пропрацював на педагогічній ниві: викладав у Переяславській і Київській семінаріях, працював директором народних шкіл на Кавказі. Його підручник церковнослов'янської мови став офіційним виданням, ним широко користувалися в усій Російській імперії. Мати, Глафіра Захарівна Опокова походила із сім'ї священнослужителів з містечка Сестринівка. У 17-річному віці вийшла заміж за професора Київської духовної семінарії 30-річного Сергія Грушевського. Михайло Сергійович Грушевський, згадував своїх батьків, як справжніх патріотів України, які зуміли виховати «тепле прив'язання до всього українського — мови, пісні, традиції» та пробудити в своїх дітях національне почуття. Дід Михайла Грушевського, Захарій Іванович Оппоков, який благословив онука на навчання у Києві, в університеті Святого Володимира, був за життя нагороджений двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира, — і йому було дароване дворянство.

У своїй короткій «Автобіографії»  славетний історик згодом відзначав, що його родина з XIII ст. «загніздилася» в Чигиринському повіті —в самому серці України. Багато з його пращурів Грушів (згодом Грушевських) були церковними службовцями, допоки його дідові Федору не вдалося перебратися під Київ, до села Лісники.

1869 року, через стан здоров'я  батька, сім'я переїзджає на південь  Російської імперії: спочатку  до Ставрополя (1870–1878 рр.), згодом — до Владикавказа (1878–1880 рр.). Мандруючи з батьками просторами Російської імперії, Михайло часто приїжджав в Україну, подовгу гостював у свого діда, священика в селі Лісники під Києвом. Велична українська природа, славна історія, висока культура і традиції рідного народу залишили в душі хлопчика незнищенні враження. Тільки тут він по-справжньому почувався вдома. Здобувши домашню початкову освіту 1880 року Михайло був зарахований відразу до третього класу Тифліської гімназії. Навчався він легко, встигав з усіх предметів. Дуже приваблювали його українська історія та література. У гімназичні роки майбутній історик зачитувався книгами М. Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича, які йому діставав батько — шкільний інспектор, уважно стежив за публікаціями в журналі "Киевская старина", який вважався одним із кращих періодичних видань історичного профілю в останній третині XIX ст. Мабуть, під впливом цих перших історичних студій юний гімназист у далекому Тифлісі мріє якнайскоріше повернутися на Україну і, по суті, ще в останньому класі визначає своє майбутнє.

До грузинського періоду  належать перші літературні спроби майбутнього історика українською  мовою. Одне з його юнацьких оповідань, "Бех-аль-Джугур", на сюжет із добре  знайомого йому по Кавказу східного життя, 1885 р. було надруковане у львівській газеті "Діло". 1886 р.

Навчання

В липні 1886 року Грушевський  пише письмове звернення до ректора  Київського університету Св. Володимира з проханням зарахувати його на історичне  відділення історико-філологічного  факультету. У Києві він познайомився з багатьма представниками "Старої громади". Дослідницькі нахили студента, його постійний інтерес до історії України привернули увагу видатного історика, професора Володимира Антоновича. Під його керівництвом М. Грушевський написав чимало коротких статей, оглядів, есе, зокрема, статтю «Южно-русские господарские замки в половине XVI века» (1887 р.), що була опублікована різними газетами й журналами. Вінцем його наукових пошуків студентського періоду стала перша глибока наукова розвідка «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», в якій, спираючись на численні джерела, обґрунтував ідею про те, що Батиєва навала, за всіх її тяжких наслідків для Русі, аж ніяк не обірвала лінію історичної наступності на території Середньої Наддніпрянщини. За цю роботу автор одержав золоту медаль.

У студентські роки Грушевський  глибоко вивчає історію Середньої  Наддніпрянщини доби Давньої Русі, а також середньовічну історію  України загалом. Молодий дослідник  готує і публікує в "Киевской старине" і "Киевских университетских ведомостях" серію солідних наукових статей, серед  яких особливо слід відзначити "Південноросійські  панські фортеці в першій половині XVI століття" (1890), "Волинські питання 1077—1102 років" (1891), "Громадський  рух на Україні-Русі в XIII столітті" (1891).

Роки навчання, Грушевський  згадує із певним розчаруванням, то був  час занепаду Київського університету. Російська влада нещодавно провела  університетську реформу, аби не допустити «вільних» думок у  студентів. Викладачі, втомлені численними нагінками та можливістю переслідування з боку влади, намагались уникати  співпраці із студентами.

По закінченні університетського  курсу талановитого молодого дослідника залишають при кафедрі російської історії. Прихід Грушевського в науку  збігся з кампанією жорстокого переслідування всього українського в царській Росії. Згодом вчений писав про ті часи: «...по числу письменних Росія стоїть на однім з останніх місць поміж  іншими краями. А між різними краями Росії Україна також належить до гірших, найменше освічених».

Він продовжує активно  співпрацювати з "Киевской стариной" і львівськими "Записками Наукового  товариства імені Шевченка", видає  два томи матеріалів у серії редагованого В. Антоновичем "Архива Юго-Западной России".

У ті роки українознавчі  дослідження на території царської імперії далеко не заохочувалися, а  видавнича й викладацька діяльність українською мовою взагалі була під забороною.

1890–1894 — професорський стипендіат Університету Св. Володимира. В цей час Грушевський їздить в наукові подорожі до Москви та Варшави, аби працювати у місцевих архівах. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки».

Наприкінці свого університетського  навчання, Грушевський долучається  до українського руху. Володимир Антонович вводить його до складу київської «Громади», таємної організації, що згуртувала довколо себе справжніх патріотів України. В межах, громадівської діяльності, Грушевський опікувався українським гуртком у київській духовній семінарії. В нього вдома часто відбувались таємні сходини семінаристів.

 

Львівський період

В 1894 році, за рекомендацією  В.Антоновича, Грушевський призначається  на посаду ординарного професора  кафедри «всесвітньої історії з  окремим узагальненням історії  Східної Європи» Львівського університету. 12 жовтня 1894 року, Грушевський зробив свій перший вступний виклад у Львівському університеті. Цей виступ із ентузіазмом був сприйнятий українською громадськістю, велика зала ледве зуміла вмістити усіх бажаючих. На цій посаді Грушевський пропрацював до 1914 року.

У Львові Грушевський розпочав активну науково-організаційну діяльність у Науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ), з яким почав співпрацювати ще в 1892 році. Очолив Історико-філософську секцію Наукового товариства імені Шевченка, створив і очолив Археографічну комісію НТШ (1896–1913). Грушевський залучає до роботи в НТШ студентів, молодих викладачів. Він займається редагуванням «Записок Наукового товариства імені Шевченка», і саме завдяки його організаторським здібностям вдалося видати більш ніж 100 томів. В цей час він знайомиться з Іваном Франком і разом вони привертають міжнародну увагу до україністики.

На початку 1897 року Михайла Грушевського обирають головою НТШ (1897–1913). Під його керівництвом розроблялися статути НТШ (1896, 1898, 1901, 1903, 1904), в основу яких були покладені суто наукові, а не політичні і культурні завдання, що викликало опозиційні настрої щодо нього. Реорганізуючи НТШ в академічну установу світового рівня (створення бібліотек, музеїв, збирання архівного матеріалу), Грушевський сприяв переходові української науки в Східній Галичині від поодиноких індивідуальних історичних пошуків до організованого, колективного й систематичного вивчення історії України та створив власну наукову школу (І.Крип'якевич, В.Герасимчук, С.Томашівський, І.Джиджора, М.Кордуба, І.Кревецький, Ом. Терлецький), яка виконувала освітню (підготовка істориків-професіоналів) і дослідницьку (вивчення широкого кола проблем історії України) функції.

26 травня 1896 року, у м. Скала (нині смт Скала-Подільська) Михайло Грушевський вінчається з Марією Вояківською.

Протягом 1897–1898 років, Михайло  Грушевський пише І том своє фундаметальної праці — «Історія України-Руси», і вже наприкінці 1898 року, ця робота була надрукована у Львові. Незабаром Грушевський видає ще два томи своєї праці. Ця робота була щиро прийнята в Галичині, проте забороненна російським урядом.

Перебуваючи в Галичині, Грушевський намагався триматися  осторонь від політики, проте 1899 року він разом із Франком увійшов до Української національно-демократичної партії та очолив міське відділення. Але незабаром, через небажання відлучатись від наукової роботи, вийшов із неї.

Для розвитку української  літератури Грушевський разом з І.Франком заснував і видавав «Літературно-науковий вістник» (Львів, 1898–1905, Київ, 1905—07), був одним з організаторів Української видавничої спілки (1899).

В 1904 році Грушевський відкрив  на власні кошти приватну вчительську  семінарію в м. Коломия.

Восени 1905 року, Михайло Грушевський  виїзджає в Україну, в цей час  він відвідує Київ, Одесу та Харків.

 

 

Повернення до Києва

У перші  дні революції 1905—1907 pp. Михайло Сергійович повернувся до Києва, який вважав своїм  рідним містом, і зайнявся проблемами історії українських земель, що входили  до складу Російської імперії. Царським маніфестом 17 жовтня 1905 р. обмеження на українське друковане слово були скасовані, тому 1906 р. видання львівського "Літературно-наукового вісника" було продовжено в Києві. Тоді ж Грушевський виступив одним із засновників газети "Рада", а 1907 р. під його редакцією почав виходити журнал "Україна".

Активно друкується Грушевський і в "Українському віснику", що видавався в Петербурзі фракцією українських депутатів державної думи. На сторінках цього журналу Михайло Грушевський знайомив російську громадськість з українським питанням і новим баченням актуальних проблем національної історії. Статті вченого з'являються в російськомовних "Сыне отечества", "Киевских откликах" та інших періодичних виданнях, виходять окремими брошурами і збірниками.

Усі ці роки Грушевський поділяв принципи державного будівництва М. Драгоманова. Створення автономної України у складі російської держави Грушевський вважав за необхідне й можливе за умови перетворення Російської імперії на засновану на демократичних принципах федерацію народів і областей.

У 1906 р. Михайла Сергійовича обрали почесним професором Харківського університету, а обрання його на таку ж посаду в Київському університеті в 1907 p., вже  після розгону другої державної  думи, не відбулося з політичних мотивів. Імідж "національного лідера" виявився несумісним зі званням професора  Університету Св. Володимира, а наукові заслуги до уваги не бралися.

З поразкою першої російської революції в Україні (як і по всій імперії) політичне життя на певний час завмирає. У цей період Грушевський виступає одним з ініціаторів створення в Києві позапартійного Товариства українських прогресистів. Як член правління організації, він зазвичай головував на її засіданнях. По смерті В. Антоновича (1908) статус глави школи українських істориків перейшов до Грушевського. Того ж року Михайло Сергійович очолив засноване в Києві Українське наукове товариство, що стало другою після львівського НТШ малою українською академією наук. За діяльної участі Грушевського УНТ регулярно видавало "Записки", що відрізнялися високим науковим рівнем. Фактично Грушевський стає найавторитетнішим українським політичним діячем того часу, не входячи при цьому до жодної партії і уособлюючи їх соціалістичний блок. Високий науковий авторитет і надпартійна позиція забезпечували його незаперечне лідерство в національно-визвольному русі.

З початком Першої світової війни Грушевський як найавторитетніший український суспільно-політичний діяч, який мав великі зв'язки у ворожій для Росії Австро-Угорщині, був заарештований і після двомісячного утримання в Лук'янівській в'язниці засланий до Симбірська, звідки його перевели до Казані, а потім — до Москви. Життєві перипетії не завадили йому продовжувати наукову працю і співпрацювати з "Українським життям" і тижневиком "Промінь".

 

У Центральній Раді (Перший президент)

Після Лютневої революції 1917 р., в середині березня, Грушевський повернувся до Києва. Створена із представників українських  соціалістичних партій і близьких до них громадських організацій Центральна Рада заочно обрала його головою. Вступ на цю почесну й відповідальну посаду привселюдно закріпив лідерство Грушевського в українському демократичному русі. Під його керівництвом у Києві 19 березня 1917 р. пройшла грандіозна національна маніфестація, кульмінаційним моментом якої став полум'яний виступ голови Центральної Ради перед радісною юрбою демонстрантів. У своїй публіцистиці 1917 р. вчений роз'яснює ідеали, позиції і наміри української національної демократії. За особистої участі Грушевського були складені і прийняті всі чотири універсали Центральної Ради, що стали віхами її історичного шляху.

Падіння тимчасового уряду, що з ним Центральна Рада мала досить напружені відносини, більшовицька агресія проти України в грудні 1917 — лютому 1918 р. прискорили створення Української Народної Республіки. Але якщо прийнятий 7 листопада 1917 р. III Універсал проголошував Україну в складі майбутньої федеративної Росії, то IV Універсал, затверджений 11 січня 1918 p., коли червоні війська вже підходили до Києва, передбачав повну незалежність України.

Розібратися в тому, що відбувається, побачити перспективи дальшого розвитку України було надзвичайно важко. Поступово відносини Грушевського з молодшими й радикально настроєними лідерами українських соціал-демократів С. Петлюрою і главою першого уряду УНР В. Винниченком почали загострюватися. Для посилення свого політичного впливу Грушевський примкнув до партії українських соціалістів-революціонерів, що стояли на близькій йому національно-демократичній платформі.

Наступ  більшовиків на Київ викликав появу IV Універсалу УЦР. 22 січня 1918 фактично 24 на засіданні УЦР під головуванням та на пропозицію Грушевського УЦР проголосила УНР самостійною, вільною і суверенною державою українського народу. 7 лютого 1918 року разом з урядом УНР Грушевський залишив Київ, а 10 лютого 1918 року прибув до Житомира, де добивався ратифікації мирного договору з Німеччиною та надання УНР військової допомоги у боротьбі з більшовиками. На пропозицію Грушевського 25 лютого 1918 року на засіданні Малої ради в Коростені гербом УНР був затверджений тризуб. 9 березня 1918 Грушевський вернувся до Києва.

У перших числах березня 1918 р. Грушевський разом  із керівниками Центральної Ради й німецькими військами повернувся в розорений і деморалізований тритижневим більшовицьким терором Київ. Будинок самого Грушевського був спалений: по ньому вели прицільний вогонь із нашвидкуруч спорудженого бронепоїзда, оскільки більшовики були впевнені, що господар ховається у своєму будинку. Під його керівництвом розроблялася Конституція незалежної УНР(прийнята 29 квітня 1918 року), згідно з якою верховним органом влади УНР проголошувалися Всенародні збори, які безпосередньо здійснювали вищу законодавчу владу в УНР і формували вищі органи виконавчої та судової влади. Скликати Всенародні збори і проводити їх мав голова, обраний Всенародними зборами.

Від Центральної Ради відвернулися практично  всі верстви. Для власників вона була надто соціалістичною, бо зазіхала на їхнє майно; для лівих радикалів і робочого люду — дрібнобуржуазною, бо не втілила в життя революційної програми перетворень; для селян — залежною від німців, які насаджували в селах своє військове правління й повертали поміщикам конфісковану власність; для російськомовного населення — надто українофільською, принаймні в риториці.

Падіння Центральної Ради й УНР було невідворотним. На останньому засіданні Малої Ради 29 квітня 1918 р. було прийнято Конституцію УНР і земельний закон, а Михайла Грушевського обрали президентом України. Однак ці акції були швидше символічними й не могли вплинути на подальший перебіг подій. Того ж дня представники заможного селянства, з'їхавшись до міста, обрали гетьманом України П. Скоропадського, генерал-лейтенанта царської армії і прямого нащадка гетьмана Івана Скоропадського.

У підпіллі займався науковою працею, брав участь в обговоренні питання про  заснування УАН, при цьому відстоював думку, що її необхідно засновувати  на базі УНТ. Відмовився від пропозиції увійти до складу академії, створенної гетьманом П.Скоропадським. В цей час Грушевський написав 4, 5 і 6-ту частини «Всесвітньої історії», а також праці «Старинна Історія. Античний світ», «Середні віки Європи». На початку лютого 1919 року, після взяття Києва більшовиками, Грушевський виїхав до Кам’янця-Подільського, де видавав часопис «Життя Поділля». В березні 1919 року преїзджає до м. Станіслав, що був столицею Західної Області Української Народної Республіки. В цей завершив написання підручника під назвою «Історія України, приладжена до програм вищих початкових шкіл і низших класів шкіл середніх», опублікований в 1919 р.

 

Еміграція

У березні 1919 емігрував до Чехословаччини. Жив  у Празі, потім у Відні як представник закордонної делегації УПСР. Розгорнув широку публіцистичну й наукову діяльність.

Був одним  із засновників громадської міжнародної  організації — комітету незалежної України та заснував Український соціологічний інститут (УСІ; діяв спочатку в Празі, потім у Відні). В цей час Грушевський переглянув свої погляди з питань державного будівництва. Запропонував концепцію української національної державиви-республіки з безкласовим соціальним ладом («Початки громадянства. Генетична соціологія», 1921).

25 серпня 1921 року повідомлялося про розкол  у таборі Українських лівих  есерів за кордоном та створення двох групи, які включили кожна-одну з партій: на чолі з М. Грушевським у Відні та на чолі з М. Шаповалом — у Празі.

4 вересня  1921 в харківській газеті «Вперед»  повідомлялося, ЦК Української  партії соціалістів-революціонерів (УПСР) виключив Грушевського з  рядів партії, заявивши, що його  виїзд до УСРР став зрадою  партії, оскільки Грушевський не  погодився з рішенням про рееміграцію  з ЦК УПСР. 

На еміграції Грушевський проводив роботу над великим науковим проектом — багатотомною «Історією української літератури». Перші томи цієї роботи були надруковані в 1923 р., останній, 6-й том, лишився в рукописі і був надрукований тільки у 1995 році.

 

Академік ВУАН

1923 року був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 року із сім'єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI–XVIII століттях. При цій комісії у зв'язку з 350-річчям друкованої справи в Україні був створений комітет, секретарем якого був призначений В. Барвінок.Через шість років його обрали дійсним членом Академії наук СРСР. У 1924–1931 роках очолював історичні установи ВУАН.

14 квітня 1926 політбюро ЦК КП(б)У в постанові «Про Українську академію наук» висловилося за можливість підтримати кандидатуру Грушевського на посаду президента ВУАН. 3 жовтня 1926 відбулося урочисте вшанування Грушевського у зв'язку з 60-літтям від дня народження та 40-літтям наукової діяльності. 12 січня 1929 загальні збори АН СРСР обрали Грушевського дійсним членом. 25 квітня 1929 на засіданні загальних зборів АН СРСР Грушевський поставив питання про потребу створення в її складі Інституту української історії.

З осені 1929 почався погром історичних установ, створених Грушевським. У листопаді-грудні 1929 сесія Ради ВУАН почала ліквідовувати комісії, якими керував Грушевський (остаточно ліквідувала 1933). У вересні 1930 закрито НДКІУ. 11 грудня цього ж року партійний осередок ВУАН ухвалив рішення про посилення ідеологічної боротьби з Грушевським і його теоріями шляхом читання рефератів із критикою його поглядів. У січні 1931 на засіданні історичних установ ВУАН замість історичної секції, очолюваної Грушевським, створено історичний цикл. Більшість співробітників і учнів Грушевського було заарештовано й заслано.

7 березня  1931 року Грушевський переїхав до Москви.

Останні роки життя  та смерть

Від 1931 року змушений був жити в Москві. У січні 1934 року Володимир Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у дворушництві, сумнівність наукової порядності — далеко не повний перелік «гріхів», які посипалися на вченого.

23 березня  1931 року Грушевського заарештували  як «керівника Українського націоналістичного  центру», вигаданого чекістами.  Коли він відмовився визнавати  ті «свідчення», які з нього  «вибили» слідчі погрозами ув'язнити  його доньку Катерину, 5 січня  1933 року справу екс-голови Центральної Ради закрили зі зловісним, водночас, поясненням-вердиктом — з огляду на його… смерть.

І все  ж не виконали цього вироку одразу ж, а відтермінували його до 25 листопада 1934 року, коли Грушевський справді  помер у Кисловодську від сепсису  через три дні після операції з видалення фурункула. Операцію цю провів головний лікар місцевої лікарні, котрий хірургом… не був. А перед цим він відмовив Грушевському в проханні бути прооперованим його давнім і перевіреним другом.  Наприкінці1934 року Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв і несподівано захворів на карбункул. Втрутилися хірурги. Однак хвороба тільки посилилася, оскільки лікування було некваліфіковане. 25 листопада о другій годині дня зупинилось серце Грушевського.

Наступного  дня газета «Вісті» від Ради Народних Комісарів УСРР вмістила повідомлення про смерть. У постанові Раднаркому зазначалося: «Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою академіка Грушевського М. С., Рада Народних Комісарів УСРР постановила: Поховати академіка Грушевського М. С. в столиці України — Києві. Похорон взяти на рахунок держави. Тіло Грушевського перевезли до Києва і поклали в головній залі Української Академії Наук, а 29 листопада відбулися похорони. Похований на Байковому кладовищі Києва. Автори пам'ятника скульптор І. В. Макогон  і архітектор В. Г. Кричевський.

 

 

Президенство - це міф?

У сучасній українській спільноті існує  міф про Грушевського — президента УНР, запроваджений Дмитром Дорошенком. Міф прижився в публіцистиці й у науковій літературі. Тільки у вересні-жовтні 2004 чимало друкованих і електронних ЗМІ знову розтиражували «президентство» Грушевського.

З погляду формального, юридичного, а відтак і наукового, Грушевський не був президентом Української Народної Республіки. Такої посади в УНР не існувало, не передбачала її й ухвалена в останній день функціонування Центральної Ради Конституція. Невідомий жодний акт, учинений Грушевським як президентом УНР.

Водночас  кваліфікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною, особливо в газетних публікаціях. Це ймовірно пов'язане з тим, що ще одне значення слова президент — голова. Зокрема Грушевський послуговувався візиткою, де був напис французькою мовою «President du Parlament D'Ukraine» (президент парламенту України — тодішній відповідник сучасного Голови Верховної Ради України), а також пізніше підписувався «бувший президент Української Центральної Ради». В протоколах засідань Ради він називався українським словом «голова». Таким чином Грушевський був не головою УНР, а головою Центральної Ради УНР. Найповніший реєстр усіх, хто титулував його президентом, склав історик Павло Усенко у праці «Чи був Михайло Грушевський президентом України?».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Як би хотілося мені стати ватажком хлопців українських!

Робитиму для  цього все, що зможу! Може, Бог мені і допоможе!

М. Грушевський

Величезний  внесок Грушевського в історичну  науку та історію української  літератури загальновизнаний. Не втрачають  актуальності і його джерелознавчі  розробки, тонкий аналіз причин і перебігу багатьох конкретних подій. Вражає працездатність ученого: з-під його пера вийшло понад 1800 праць з української історії та культури. Все свідоме життя Михайло Сергійович був самовідданим ентузіастом національного руху, не впадаючи при цьому в крайнощі. Йому належить величезна роль у консолідації українських демократичних сил на початку XX ст. Кульмінацією його політичного життя стало проголошення наприкінці 1917 р. Української Народної Республіки. Важко оцінити однозначно, ким він був більше — ученим чи політичним діячем. Грушевський писав так: "Я сам прийшов у політику через історію і цей шлях вважаю нормальним..."