Моє відношення до незалежності України

Дати характеристику владі та пануванню. Методи ціленаправленного впливу на соціальні структури

Соціологія сім’ї. Форми шлюбу. Структура і типи сімей

Провести соціологічне дослідження на тему : «Моє відношення до незалежності України»

Дати характеристику владі та пануванню. Методи ціленаправленного впливу на соціальні структури

Характеристика типології політичної влади

Політична влада — публічні, вольові (керівництва — підкорення) відносини, що утворюються між суб'єктами політичної системи суспільства (у тому числі державою) на основі політичних і правових норм.

У різних суспільствах і державах характер влади відрізняється: в одних «керівництво» з боку держави означає пряме насильство, в інших — прихований примус, у третіх — організацію і переконання. Має місце й поєднання різних засобів здійснення державної волі.

Панування, систематичне насильство, примус — влада антидемократична.

Переконання, авторитет, служіння суспільству, дотримання загальнолюдських цінностей — влада демократична.

Політичну владу можна умовно поділити на наступні типи:

- традиційна влада;

- харизматична влада;

- раціонально-правова влада.

Розглянемо ці типи політичної влади більш детальніше:

Традиційна влада

Влада може здобувати законність завдяки традиції. Таку владу М.Вебер характеризує як традиційну владу. Тут діє авторитет «вічно вчорашнього», освячений історією. У цьому випадку коряться тому, що «так завжди було».

Традиційне панування має місце в патріархальних суспільствах, організованих по подобі родини, де покора батьку - главі роду, є природною реакцією на політичний порядок, воно вважається в порядку речей і схоже по своїх психологічних механізмах із простим наслідуванням.

Харизматична влада

Авторитет носія харизматичної влади — це авторитет якогось незвичайного особистого дарунка — харизми. М. Вебер відзначає, що харизмою варто називати якість особистості, яка визнана надзвичайною. Завдяки цій якості вона оцінюється навколишніми як обдарована зверхприродня чи, щонайменше, специфічна особливими силами і властивостями, недоступними іншим людям.

Така особистість розглядається як би послана богом. Носії харизматичного авторитету завжди з'являються в аурі пророка, що випромінює благодатне світло божественної істини і вірний шлях вказує, що людям потрібно. У російській історії ми легко знайдемо приклади харизматичного авторитету. Це авторитет таких більшовицьких лідерів, як Ленін, Сталін, Троцький та ін.

Харизматичне панування носить яскраво виражений особистісний характер. Воно завжди зв'язано з особистістю харизматичного лідера й у цьому відношенні істотно відрізняється від традиційної влади.

У випадку традиційної влади законність у багатьох випадках зв'язана не стільки з окремими особами, скільки з визначеними політичними інститутами. Особистість носія харизматичного авторитету заслоняє стоячі за його спиною політичні функції й інститути. Аура харизматичного пророка і вождя не залежить від того факту, що він є президентом, лідером партії і т.д. Кожний з них — це єдина і неповторна фігура, а не одна з багатьох заступників якої-небудь позиції в політичній організації суспільства.

Від традиційної влади харизматична відрізняється також своєю позаісторичністю. Для законності влади харизматичного лідера байдуже, що було раніше. Харизматичний авторитет звертається не до традиційного автоматизму політичного поводження. Навпаки, він як би струшує людей, змушує їх відмовитися від колишніх стереотипів у сприйнятті влади, глянути на неї по-новому. Він розраховує на щире, емоційне відношення. Харизматичний лідер — це завжди в тім чи іншому ступені «батько народів».

Харизматичний авторитет відновляється в кожний сучасний момент часу і його законність валиться, коли віра в вибраність його носія тьмяніє.

Відірваність харизматичного панування від звичайного ходу речей виявляється в тім, що воно, як правило, цурається економіки. Носії чисто харизматичної форми влади звичайно натхнені ідеальним зразком суспільного устрою, у здійсненні якого переважає утопічне експериментаторство, а не увага до практичних нестатків економічного життя.

Крім того, вони не схильні до рутинних способів одержання доходів, наприклад, таким, як податки, а віддають перевагу конфіскації, експропріацію і т.п., додаючи їм більш-менш законний вид.

Раціонально-правова влада

Джерело її законності полягає в тому, що вона спирається на загальновизнаний правовий порядок. Люди, що володіють такою владою, приходять до свого положення на основі узаконеної процедури.

Наприклад, у результаті виборів. Легітимність влади в цьому випадку спочиває не на звичці, а на визнанні розумності, раціональності існуючого політичного порядку.

Варто мати на увазі, що в реальній політичних житті навряд чи можна знайти якісь «чисті» типи, зв'язані тільки з однієї з форм легітимності. У дійсності можна говорити лише про домінування однієї з форм законності і про визначену структуру маргінальних чи другорядних форм, зв'язаних з різного роду соціокультурними традиціями і впливами.

Основними формами політичної влади є:

· панування;

· політичне керівництво;

· управління.

Панування — це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціальних груп) іншим.

Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об'єктів влади, через організацію, регулювання та контроль їх розвитку. Але практика владарювання свідчить про існування некоректних, а подекуди й аморальних форм та засобів: підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб'єкта правління. До них належать:

· монархія — єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);

· тиранія — одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;

· аристократія — влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;

· олігархія — влада небагатьох багатих;

· тимократія — особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто — військовою силою;

· теократія — влада церкви;

· охлократія — влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічне;

· демократія — влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян.

Сучасні дослідники виокремлюють ще владу партократії (партійної верхівки, номенклатури), бюрократії (панування вищого державного чиновництва, засилля надцентралізованості й заформалізованості в державі), технократії (вирішальний вплив у суспільстві здійснює науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).

Будь-яка державна діяльність потребує керівництва, керівництво — влади, а будь-яка влада — легітимності. Ознаки (риси) державної влади:

1) публічна влада — виступає від імені всього суспільства (народу), має «публічну» основу своєї діяльності (казенне майно, власні прибутки, податки);

2) апаратна влада — концентрується в апараті, системі органів держави і через ці органи здійснюється;

3) верховна влада  — юридичне уособлює загальнообов'язкову волю всього суспільства, має у своєму розпорядженні монопольне право видавати закони і спиратися на апарат примусу як на один із засобів дотримання законів та інших правових актів;

4) універсальна  влада — поширює владні рішення на усе суспільство: вони є загальнообов'язковими для всіх колективних і індивідуальних суб'єктів;

5) суверенна влада — відділена від інших видів влади усередині країни (від партійної, церковної та ін., від влади інших держав). Вона незалежна від них і має виключне монопольне становище у сфері державних справ;

6) легітимна влада — юридичне (конституційне) обгрунтована і визнана народом країни, а також світовою спільнотою. Наприклад, представницькі органи набувають легітимності в результаті проведення виборів, передбачених і регламентованих законом.

Нелегітимна влада вважається узурпаторською. Узурпацією є порушення правових процедур при проведенні виборів або їх фальсифікація. Зловживання легітимною владою, тобто використання її в протизаконних цілях на лихо суспільству і державі, перевищення владних повноважень, є також узурпацією влади. Стаття 5 Конституції України говорить: «Ніхто не може узурпувати державну владу»;

7) легальна влада — узаконена у своїй діяльності, в тому числі у застосуванні сили в межах держави (наявність спеціально створених органів для утримання влади і втілення її рішень у життя). Легальність — це юридичне вираження легітимності: здатність втілюватися в нормах права, функціонувати в межах закону. Діяльність легальної влади спрямована на стабілізацію суспільства. Нелегальна влада (наприклад, мафіозна, злочинна) діє поза рамками закону, вносить беззаконня і безладдя до суспільства. Яке співвідношення держави і державної влади? Поняття «держава» і «державна влада» — близькі і багато в чому збіжні. У ряді випадків вони вживаються як тотожні, взаємозамінні. Але між цими поняттями є й відмінності. Поняття «держава» є місткішим: воно охоплює не лише владу саму по собі, але й інші інститути, органи влади. Державна влада — це самі владостосунки (керівництво /панування/ — підкорення).

Поняття «соціальна структура» у науковій і соціально-політичній літературі має кілька трактувань. У широкому розумінні - це сукупність взаємопов'язаних і взаємодіючих соціальних груп, а також соціальних інститутів.

Соціальна структура - сукупність соціальних (клас, трудовий колектив, група, верства), соціально-демографічних (молодь, пенсіонери), професійно-кваліфікаційних, територіальних (тип поселення) й етнічних спільнот (нації, народності), пов'язаних між собою відносно сталими стосунками.

Соціальна структура суспільства - явище історичне, її становлення та розвиток відображають процеси інституалізації та еволюції різноманітних соціальних інститутів. Ускладнення і диференціація їх у структурному і функціональному аспектах зумовили відповідні зміни у соціальній структурі. Тому соціальну структуру суспільства, закономірності її становлення й функціонування слід розглядати в контексті реалізації соціальними Інститутами відповідних функцій чи, можливо, і дисфункцій.

У колишньому СРСР соціальну структуру суспільства до 60-х років практично не вивчали. Це було спричинено офіційною доктриною, згідно з якою соціальну структуру радянського суспільства становили два класи (робітники та колгоспне селянство) й одна верства (прошарок) - інтелігенція. Взаємовідносини між ними через відсутність антагоністичних суперечностей, вважалося, були безконфліктними. Але ж ця концепція абсолютно не відображала реального стану суспільства, оскільки:

а) різко звужувала критерії диференціації людей щодо їх належності до різних соціальних груп;

б) не давала уявлення про соціальну структуру як вертикаль;

в) містила перекручене уявлення про критерії соціальної мобільності;

г) відображала утопічне уявлення про гармонійні, побудовані на єдності інтересів, міжгрупові стосунки.

В останні роки уявлення про соціальну структуру докорінно змінилися. По-перше, підтвердилася абсолютна непридатність ідеологізовавоі й міфологізованої моделі «2+1» (два класи й прошарок), яка заперечувала соціальні ієрархії, відчуження, антагонізми, проповідувала концепцію прогресуючої соціальної однорідності. По-друге, виявились серйозні суперечності між основними елементами соціальної структури - класами, етнонаціональними групами.

У зв'язку з цим перед вітчизняною соціологією постала необхідність радикального перегляду й оновлення концепції соціальної структури суспільства» зосередивши увагу на:

- вивченні не тільки відомих, але  й невідомих (латентних) соціальних  груп;

- переході від опису зовнішньої  структури, пов'язаної з індустріальними  й іншими сферами виробництва, до аналізу внутрішньої структури, пов'язаної з вертикальною та  горизонтальною структурами громадянського  суспільства;

- дослідженні ієрархії соціальних  груп (не тільки стосунки рівності  й нерівності, але й панування, підлеглості);

- з'ясуванні суб'єктивного характеру  соціальної структури, її зв'язку  з людиною, її розвитком, свободою  чи несвободою.

Соціологія виділяє два основні елементи соціальної структури:

1. Соціальні інститути, безособова  система ролей і статусів. Цей  підхід властивий структурному  функціоналізму.

2. Система класів, верств, професійних  та інших груп. На таких засадах  базується марксистський детерміністський  підхід.

Обидва підходи взаємодоповнюють один одного. Соціальні інститути є більш або менш рухомою суспільною формою організації й регулювання діяльності соціальних груп.

Соціальні ж групи, будучи активним суб'єктивним компонентом соціальної структури, інтегруються в цю суспільну форму, якщо вона відповідає їхнім потребам, інтересам і цінностям, або ж вони її відхиляють.

Поняття «соціальна група» є родовим щодо понять: «клас», «соціальна верства», «колектив», «нація», «етнічна, територіальна, релігійна та інші спільноти», оскільки фіксує. соціальні відмінності, які виникають між окремими сукупностями людей у процесі розподілу праці й діяльності на основі відношення до засобів виробництва, влади, характеру праці, фаху, освіти, рівня й структури прибутків, статі, віку, національної приналежності, місця проживання, стилю життя та ін.

На перший погляд, скажімо, робітники, селяни, вчені, кооператори та інші не є об'єднаними в якісь групи, якщо мати на увазі формальне об'єднання на зразок політичних партій. Та коли взяти до уваги їх реальне, об'єктивне становище в суспільстві, то - безперечно. У будь-якому суспільстві існує певна кількість соціальних груп, які:

а) посідають різні місця в системі соціальних нерівностей цього суспільства» у диференціації його населення за критеріями влади, власності, доходу тощо;

б) пов'язані між собою політичними, економічними й культурними відносинами;

в) є суб'єктами функціонування всіх соціальних інститутів суспільства.

У соціальні групи людей об'єднують соціальні інтереси, які зумовлюють їх дії і формуються у представників різних груп залежно від їхнього становища та ролі в суспільному житті. Оскільки інтереси, скажімо, у робітника одні, а в кооператора - інші, то вони реально й становлять різні соціальні групи, тобто «неформально» об'єднуються. При цьому соціальні інтереси груп, постаючи на основі індивідуальних інтересів їх учасників, не замикаються у власних егоїстичних рамках, оскільки в процесі соціальної взаємодії індивідів виробляються інтереси груп як цілого, які відображають вже спільні риси соціального становища окремих індивідів, що входять до групи. Соціальний інтерес групи завжди спрямований на збереження або зміну її становища в суспільстві.

Загальногуманістичний підхід до суспільства у сучасній соціології визнає значимість усіх соціальних груп, оскільки відмінності в їх становищі зумовлюють і різні інтереси, узгодження яких є основною метою соціальної політики суспільства. Соціологія виділяє такі види соціальних структур:

- соціально-класова (класи, соціальні  верстви, соціальні групи, прошарки, стани);

- соціально-демографічна (вік, стать);

- соціально-територіальна (міська, сільська  спільноти, населення агломерацій, переселенські групи);

- соціально-професійна;

- соціально-етнічна та ін.

Соціально-класова структура

Вона відображає найважливіший зріз соціальної структури класового суспільства: складну картину соціальної нерівності між суспільними класами, представниками розумової і фізичної праці, соціальними верствами всередині класів.

Питання про класи є найбільш дискусійним. Теоретичною базою для дискусій стало визначення В.Леніна: «Класами називаються великі групи людей, які розрізняються за їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їх відношенням (здебільшого закріпленим і оформленим у законах) до засобів виробництва, за їх роллю в суспільній організації праці, а, значить, за способами одержання і розміром тієї частки суспільного багатства, яка є в їх розпорядженні».

Таке трактування класів є досить загальним, застосовується до різних суспільних систем. Останнім часом у нього стає все менше прихильників. Це ж стосується і положень щодо наявності в суспільстві двох однотипних класів. Так, російський соціолог В. Радаєв пропонує розглядати цю проблему не тільки з точки зору відносин власності (відсутність соціальних груп незалежних повноправних власників), але й у політичному, соціальному й економічному аспектах. Виділення класів на пострадянському просторі стає все проблематичнішим, оскільки відбувається поступова деструктуризація суспільства радянського типу, спричинена ліквідацією дореволюційних класів, атомізацією суспільства, зростанням соціальної маргіналізації.

Ідеологізована формула соціально однорідного (безкласового) суспільства, - на думку В. Радаєва, - втілилась у життя ще задовго до того, як було проголошено побудову «розвинутого соціалізму». Ось чому аналіз соціальної структури у суспільстві радянського типу є можливим лише в межах стратифікаційного підходу.

Справді, демонтаж колишньої соціальної структури, її інститутів і класово-групової ієрархії емпірично виявляється в маргіналізації суспільства, в появі проміжних груп, більш контрастних й поляризованих.

Маргіналізація - це втрата особистістю об'єктивної приналежності до дано! соціальної групи без наступного входження до іншої, а також втрата особистістю норм та цінностей відповідної субкультури. Вона, як відомо, пов'язана з розхитуванням і ламанням нормативно-ціннісних систем дід впливом соціальних і економічних зрушень. При цьому маргінали сприймаються не лише як аутсайдери й парії (пригноблена людина), що перебувають на «дні» суспільства. Маргінальність означає стійку, соціальне обумовлену відмінність між соціально-культурним походженням і нинішнім суспільним становищем.

Класична, еталонна модель маргінала - фігура мігранта із села в місто в пошуках роботи. Ця людина - вже не селянин, але ще не робітник. Не можна ототожнювати маргіналів з декласованими елементами. Маргіналізація - об'єктивний соціально-економічний процес переходу до іншої соціальної групи, а не "виштовхування" особистості на периферію соціального життя.

Елементом соціально-класової структури суспільства є соціальні верстви, які утворюють внутрішню структуру класів і великих соціальних груп (наприклад, робітники низької, середньої та високої кваліфікації).

Соціальна верства - сукупність індивідів, зайнятих економічно й соціальне рівноцінними видами праці, які отримують приблизно рівну матеріальну та моральну винагороду.

Це така спільнота, в якій кожен індивід е носієм однієї ознаки. Такою ознакою може бути: тип трудової поведінки на робочому місці; рівень доходу; способи проведення вільного часу, дозвілля й задоволення потреб; зміст соціальних орієнтацій, установок, цінностей, інтересів; ставлення до найважливіших подій у країні й за рубежем; ставлення до соціальних і технологічних нововведень. Аналіз структури суспільства крізь призму його соціальних верств дає змогу з'ясовувати різні грані його диференціації значно повніше, ніж класовий аналіз.

Таким чином, структуру суспільства доцільно описувати за допомогою класово-верствової моделі, в якій поєднуються теоретична глибина класового аналізу з багатством можливостей і методів стратифікаційного підходу.

Детальніший поділ суспільства дає змогу виявити в соціально-класовій структурі малі соціальні групи.

Мала соціальна група - нечисленна за складом соціальна група, члени якої об'єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому особистому спілкуванні один з одним, що є основою для виникнення як емоційних стосунків, так і особливих групових цінностей і норм поведінки.

Родовою ознакою малої групи є її належність до безпосередньо тривких особистих контактів (спілкування, взаємодія). Наприклад, сім'я, виробнича бригада, шкільний клас, науковий, військовий та інші первинні колективи, колективи космічних, арктичних і антарктичних станцій, спортивна команда, релігійна секта, група друзів, підлітки-однолітки тощо. Мінімальний розмір малих груп - дві особи, максимальний - кілька десятків.

До соціально-класової структури суспільства належать і декласовані елементи.

Декласований елемент - особа, яка втратила тривкі зв'язки з соціальними групами, опустилася «на дно» суспільного життя.

Зростання чисельності декласованих елементів, до яких належить і люмпен-пролетаріат, спричиняють економічні кризи, масове безробіття, зубожіння нижчих у суспільній ієрархії верств населення.

У соціальній структурі суспільства винятково важливе місце належить соціально-демографічним «зрізам». Соціально-демографічна структура - це результат накладання демографічних структур (статевої, вікової, сімейної) на соціальну. Статистичними параметрами в таких-випадках є: народжуваність, смертність, шлюб, розлучуваність, міграційний обмін населення між міською і сільською місцевостями, а також між різними територіями.

Статево-вікову структуру населення можна аналізувати за однією ознакою (стать чи вік) або за обома. У першому випадку особливий інтерес становить розподіл населення на три групи: 0-14 років (діти), 15-49 років (молодь і середній вік), 50 років і старші (похилий вік). Співвідношення між ними характеризує тип вікової структури населення. Аналіз вікової структури, яка охоплює ці три контингенти, розкриває трудовий потенціал країни, дає змогу виявити динаміку його розвитку. Чим прогресивніша структура, тим вищими можливостями розвитку вона наділена, тим стійкіший трудовий потенціал населення.

Вивчення структури населення за статтю має не менш важливе практичне значення, оскільки впливає на розміщення виробничих сил, на відтворення і територіальне формування населення.

Одним із аспектів соціальної структури суспільства є соціально-територіальна структура, яка є результатом взаємодії двох зрізів суспільства - соціально-класового й територіального. Елементами соціально-класової структури є суспільні класи й соціальні верстви; територіальної структури - територіальні спільноти різного типу (міські, сільські, населення агломерації).

Соціально-територіальна структура - сукупність тривких спільнот людей, що формуються на основі соціальної неоднорідності умов життєдіяльності в різних територіально-адміністративних утвореннях, 1 стосунків між цими спільнотами.

Переважання економічних критеріїв у розміщенні виробництва й розселенні людей породжує нерівномірність історичного розвитку, одним із проявів якої є нерівномірність економічного розвитку регіонів і територій в межах окремої країни. На цій основі формуються соціальна нерівномірність умов життєдіяльності у регіональному розрізі, соціально-територіальні особливості.

Соціальна структура суспільства пов'язаиа й взаємодіє з професійною структурою, оскільки професійний розподіл праці пов'язаний з її суспільним розподілом (на розумову та фізичну, аграрну й індустріальну, організаторську й виконавську і т.п.). Нерідко соціальне професійну структуру трактують як соціальну форму професійного розподілу праці, що розглядається в аспекті її матеріально-речового змісту. Аналізуючи професійну структуру суспільства, доцільно розмежовувати фахову диференціацію людей і професійний розподіл праці, зважаючи, крім того, на існування природного зв'язку професій із соціально-економічними відмінностями у суспільстві, тобто з суспільними класами і верствами. Фаховий поділ не може бути основою, вихідним пунктом утворення класів і соціальних верств.

Дослідження соціально-етнічної структури здійснює соціологія національних стосунків (етносоціологія).

Етносоціологія - галузь соціології, яка вивчає генезис, сутність, функції, спільні закономірності розвитку етносів, міжетнічні (міжнаціональні) стосунки й виробляє основні методологічні принципи їх дослідження.

Вона вивчає комплекс проблем, пов'язаних з соціальним розвитком націй і народностей країни: соціально-економічних, соціально-політичних, духовно-ідеологічних, культурних, освітніх тощо.

Характер динаміки соціальної структури залежить у першу чергу від результатів соціальної мобільності.

Соціальна мобільність - міжгрупова чи просторова рухомість населення, його здатність (готовність) до соціальних переміщень.

Соціальні переміщення є виявом соціальної мобільності, яка виражається у переходах індивідів з одного класу в інший, з однієї внутрікласової групи до іншої, міграції сільських жителів до міста і навпаки.

За спрямуванням розвитку розрізняють вертикальну мобільність - посадове, кваліфікаційне зростання чи декваліфікація, перехід до групи та верстви з нижчим статусом в ієрархічно упорядкованих зрізах соціальної структури і горизонтальну мобільність - рух між однорідними в соціальному відношенні позиціями й категоріями населення. У житті горизонтальні й вертикальні переміщення переплітаються, взаємодіють.

Соціальну мобільність зумовлюють об'єктивні обставини: структурні зрушення в економіці; зміни у характері й змісті суспільного розподілу праці й відносин власності; послаблення закріпленості груп працівників за соціальне й економічно нерівноцінними видами діяльності.

Соціальна мобільність, соціальні переміщення між групами є досить складними і супроводжуються істотними соціальними наслідками для тих чи інших груп. Найважливіший з них - постійна наявність перехідних, так званих маргінальних верств, тобто межових, проміжних відносно тих чи інших соціальних спільнот.