Мова- це неперервний процес пізнання світу

 

 

 

 

 

Виконала 

учениця 10-А класу

Красносільської ЗОШ

І-ІІІ  ступенів

Чехівська Іванна

Учитель:

Терещенко Н.В.

 

 

Красносілка  2013 р.

-1-

 

І.Мова в житті людини. (2ст.)

ІІ.

  1.Функції мови.(2ст.)

  2.Сучасна українська літературна  мова.(1ст.)

  3.Територіальні діалекти.(7ст.)

 4.Українська мова серед інших мов.(1ст.)

ІІІ. Мова- це неперервний процес пізнання світу.(1ст.)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

-2-

                    Роль мови в житті людини 
 
Україна, український народ, українська мова! Які величні, незрівнянні ні з чим поняття! Україна, як і українська мова, мають свою історію. Україна... В одному цьому слові бринить жмуток смутку і краси, величі і слави, країна, де найбільше люблять волю і довго не мали її, країна гарячої любові до народу, вікової боротьби за щастя, рівноправність, незалежність. Така ж доля спіткала і мову. І хоча український народ - один із великих слов'янських народів - був розтерзаний і пошматований впродовж тривалого часу між різними імперіями, позбавлений політичних прав, позбавлений права на творення рідної літератури. 
Зараз Україна - незалежна держава. І вона, звісно повинна мати свою мову, повинна відродити її з розумом, повагою, відродити культуру, не поспіхом та указами, а серцем і бажанням людей. 
Мова живе, її життя. Її власна історія міститься в постійній її зміні: щезають старі звуки, появляються нові й вони міняються, як і форми слів, синтактичні звороти, значення слів. Увесь духовний і матеріальний поступ людства будується на мові, історія якої тісно пов'язана з політичною долею того народу, котрий нею говорить. 
Мова - це найкращий засіб взаємних зносин окремих осіб між собою, засіб їх духовного об'єднання і взаємного впливу. Без мови нема народності, рідна мова найкраще відбиває в собі думки й почуття окремої людини, суспільності всього народу. В мові, її історії, розвитку й виробленні відбилися перші ознаки проявів самостійного духовного життя в майбутньому окремого народу. Найголовніші індивідуальні ознаки народу - це його мова, література, мистецтво, пісні, усна творчість. 
Мова - це характер народу. В ній відбито його національні звичаї, побут нахили. Мова - це ще й історія народу. Від найдавніших часів наші предки залишили в мові свої глибокі сліди. У мові відбивається і пам'ять народу, бо майбутнє виростає з минулого. Нашому поколінню треба плекати кожне слово рідної мови, передане нам у спадок від наших пращурів. Нам треба вивчати, розвивати, берегти свою мову, бо без неї народ перестає бути самостійним, незалежним і багатим. Ми не маємо права забувати, що за любов до української мови, до рідного народу багато письменників часто платили власним життям. В своїх віршах, творах вони описували обурення і гноблення до рідного слова: 
Коли забув ти рідну мову, 
Яка б та мова не була - 
Ти втратив корінь і основу, 
Ти обчухрав себе дотла. 
(Дмитро Білоус)

-3-

 
 
Розуміння ролі мови в житті народу визначає естетичне кредо Лесі Українки, М.Коцюбинського, А. Малишка. А ще П. Тичина та М.Рильський щедро висівали добрі зерна свого поетичного слова на ниву української літературної мови; зерна проросли, збагатили, сповили  мову новими висловами. Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше вона має володіти, звичайно, рідною мовою. І це не тільки й тому, що рідна  мова, - це невід'ємна частка Батьківщини, голос народу й чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші, найніжніші струни людської душі. 
Мова - це золотий запас душі народу, з якого виростаємо, яким живемо, завдяки якому маємо право милуватися рідним краєвидом. Мова - найкращий цвіт, що ніколи не в'яне, а вічно живе, розвивається і процвітає.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

-4-

Функції мови

Комунікативна функція (від лат. communicatio"спілкування") - функція спілкування. Мова й створена для того, щоб спілкуватися, а спілкування можливе лише в суспільстві. Щоправда, існують й інші комунікативні засоби, наприклад, жести й міміка. У мовознавстві навіть існує думка, що спочатку люди спілкувалися за допомогою жестів і міміки і лише згодом - звуковою мовою. Як доказ комунікативної придатності жестів та міміки можна навести пантоміму. У театрі пантоміми та балетному спектаклі, де пантоміма відіграє значну роль, глядачам цілком зрозумілі "діалоги" дійових осіб і всі колізії подій. Однак у звичайному людському спілкуванні жести й міміка є лише допоміжними супровідними щодо звукової мови засобами. Допоміжними засобами спілкування можна якоюсь мірою назвати музику й живопис, проте якими б досконалими вони не були, замінити мови не можуть. У кожної людини музика й живопис викликають свої враження, почуття, думки. А от спілкуючись за допомогою мови, всі люди приблизно однаково розуміють висловлене. Тому-то мову вважають найважливішим засобом людського спілкування. До того ж комунікативну функцію виконує не тільки звукове мовлення, а й написані чи надруковані тексти.

Мислетворча функція мови - функція  формування й формулювання думки. Мислення (думка) не тільки виражається словом, але й здійснюється в ньому. Не випадково один із найвидатніших  мовознавців XIX ст. Гумбольдт назвав мову "органом, який творить думку".

Яка ж із названих двох функцій  є головнішою? Одні вчені вважають, що найголовнішою функцією є комунікативна, інші - функція мислення. Обидві ці функції  дуже тісно пов'язані між собою: для того, щоб спілкуватися, потрібно мислити й уміти передавати свої думки за допомогою мовних засобів.

Усі інші функції мови, про які  йдеться в мовознавчій літературі, похідні від головних, вони є ніби уточненням, детальнішою видовою  класифікацією їх. Так, з комунікативною функцією пов'язані такі конкретні  функції: фатична (від гр. phatos "розказане"), тобто контактоустановлювальна; репрезентативна (від фр. representation "представництво") - функція позначення світу речей; емотивна - функція вираження почуттів, емоцій; експресивна (від лат. expressio "вираження") - функція самовираження, створення образу мовця, автора; волюнтативна (від лат. voluntas "воля") - функція  волевиявлення; прагматична (від гр. pragma "дія") -- функція, що вказує на ставлення мовця до висловленого; естетична (від гр. aistetikos "такий, що стосується чуттєвого сприйняття") - функція вираження прекрасного, виховання естетичного смаку; метамовна (від гр. meta "після, за, між"; у  сучасній термінології вживається для  позначення таких систем, які використовують для дослідження чи опису інших  систем) - функція використання мови для опису іншої мови, тобто  спеціальної наукової мови (метамова фізики, хімії, кібернетики, логіки тощо).

-5-

Із мислетворчою функцією пов'язані  когнітивна (від лат. cognitus "знання, пізнання"), або гносеологічна (від гр. gnosis "знання, пізнання"), тобто пізнавальна, й акумулятивна

(від лат. accumulatio "нагромадження") функції. Мислячи з допомогою мови, людина пізнає навколишній світ, нагромаджує (акумулює) знання про нього. Мова зберігає всі інтелектуальні здобутки попередніх поколінь, фіксує досвід предків. Так, зокрема, у словнику відображено результати розумової діяльності людства, класифіковано і систематизовано весь навколишній світ. Мова навіть часто підказує людині, як чинити в тому чи іншому випадку, що, наприклад, засвідчують усталені мовні звороти - фразеологізми: Не знаючи броду, не лізь у воду; Сім раз відмір, один відріж тощо. Засвоюючи мову, людина засвоює знання про світ, що значно скорочує і спрощує шлях пізнання, оберігає людину від зайвих помилок.

Деякі часткові функції, наприклад, інформативна, або референтна (від лат. referens "такий, що повідомляє"), пов'язані з обидвома головними. Інформація спершу осмислюється (формується і формулюється), а відтак передається.

Усі функції, як правило, реалізуються не ізольовано, а в різноманітних  поєднаннях, бо кожне висловлювання  здебільшого є багатофункціональним. У кінцевому результаті всі функції  працюють на комунікацію, і в цьому  сенсі комунікативну функцію  якоюсь мірою можна вважати провідною.

Функції мови не можна сплутувати з функціями мовних одиниць (фонем, морфем, лексем, речень), про які йтиметься  у відповідних розділах

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

-6-

Сучасна українська літературна мова

Літерат́урна мóва — це оброблена, унормована форма національної мови, як в писемному так і в усному різновидах, що обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, стилістичною диференціацією.

Літературна мова — спільна мова писемності одного, іноді декількох народів, мова офіційно-ділових документів, шкільної освіти, писемно-побутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що відбуваються в словесній формі, частіше писемній, але іноді усній. Розрізняються письмово-книжна й усно-розмовна форми літературної мови, виникнення, співвідношення й взаємодія яких підкоряються певним історичним закономірностям.

Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова — одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами — діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.

 
Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

-7-

Територіальні діалекти

Існування мови на значній території  неминуче веде до її діалектної диференціації. Одним із найважчих питань лінгвістики  є визначення статусу певного  територіального різновиду даної  реалізації мовної системи — мова це чи діалект? Досі вчені не можуть назвати точну кількість людських мов на земній кулі саме тому, що залишається  невизначеним мовний або діалектний статус окремих систем. Структурні особливості не можуть бути покладені  в основу розрізнення мови й діалекту, тому що є діалекти однієї мови, які  між собою структурно більш віддалені, ніж окремі близькоспоріднені мови. І все ж діалект - це реальність. Найменший територіальний різновид мови - говірка, яка вживається в  одному чи в декількох населених  пунктах. Говірки об'єднуються в  говори (діалекти), а говори - в групу  говорів чи наріччя. Деякі вчені  вважають діалект проміжною ланкою між говором і наріччям. Отже, всі вищенаведені поняття розрізняються  за величиною території, на якій вони поширені, і за кількістю мовців. На межі говорів виникають зони перехідних діалектів, наприклад, між північними (гегськими) і південними (тоскськими) діалектами албанської мови є смуга  перехідних говорів, у якій переплітаються ознаки обох діалектів типів.

Основною причиною виникнення територіальних різновидів мови є утруднення і послаблення  зв'язків між різними місцевими  угрупованнями мовної спільності, що зумовлюється географічними, економічними, політичними, релігійними, демографічними та іншими обставинами. Межі між окремими діалектами дуже нечіткі, окремі мовні  риси охоплюють різну територію, їхні кордони, які в картографічних зображеннях називаються ізоглосами, перетинаються, і лише досить приблизно  можна встановити територію поширення  мовного явища (яка називається  його ареалом), як і кордони самих  діалектів. За ступенем стійкості при  визначенні діалектних ареалів найбільше  важать фонетичні явища, після них  ідуть морфологічні, а лексичні ізоглоси найрозмитіші.

На основі нечіткості діалектних кордонів деякі лінгвісти прийшли до заперечення  існування самих діалектів, але  такий погляд спростовується реальністю діалектних рис та їх територіальною обмеженістю. В українській мові, наприклад, розрізняють три наріччя: північне, південно-західне й південно-східне. Північне охоплює східнополіський, середньополіський та західнополіський говори. До південно-західного належать волинський, подільський, наддністрянський, надсянський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, закарпатський  та лемківський говори. Середньонаддніпрянський, слобожанський та степовий говори утворюють  південно-східне наріччя української  мови.

Інколи причиною діалектних відмінностей може бути їх різне походження. Так, наріччя сучасної узбецької мови пояснюються походженням від  трьох різних груп тюркських мов.

Окремі діалектні риси можуть підтримуватися новими розходженнями аж до переходу окремих діалектів на статус мов. В минулому відмінності між окремими групами слов'ян були діалектного  характеру, згодом на їх основі виникли  окремі слов'янські мови.

Формування націй веде до нівелювання  діалектних особливостей і до виникнення національних мов. Зіставне вивчення діалектів  у зв'язку з їх географічним поширенням складає предмет лінгвістичної  географії.

Якщо територіальна диференціація  мови охоплює все населення певної місцевості, то соціальна диференціація  стосується окремих верств населення. При соціальній диференціації відмінності  між різновидами мовлення охоплюють  насамперед явища лексичної підсистеми мови. Через це професійні «діалекти» правильніше називати професійними лексичними системами, бо основні диференційні риси таких «діалектів» не зачіпають  їхніх фонетичних чи граматичних  характеристик.

-8-

Практичний досвід мовців у певній галузі діяльності примушує їх створювати особливі слова для позначення понять, які невідомі людям іншої професії. От як, наприклад, описує С.Скляренко  працю плотарів, використовуючи їхню професійну лексику: «Тяжка й небезпечна праця сплавщика на гірських ріках - потоках. Вода в них холодна й  різка, за кожним скрамулком... смерть чатує  на бокораша, важко провести дарабу або ще й більший пліт - бокор  через гряди, гемери, кашиці, гуки, не захрясти десь на мілчаді, попасти в  потрібне річище на розбиванці, де потік  поділяється надвоє, вийти на глибінь  там, де знову сходяться рукави потоку- у збиванку, не вдаритись об скелю». У будь-якій професії є своя вузька термінологія.

До професійної лексики, що виникає  стихійно, близька створювана цілеспрямовано наукова й технічна термінологія. Відмінність між ними полягає  в тому, що наукова термінологія не допускає існування територіальних варіантів, а професійна лексика  може інколи набувати й локального характеру. Так, окремі частини ткацького  верстата мають у різних районах  України різні найменування: навій іворотило, ставки і стативи, победрини і жердки, песик і жабка або цуга, поперечниця й шайда та ін.

Термін на відміну від професіоналізму  є водночас офіційно прийнятою назвою поняття. Трапляються випадки співіснування  терміна і професіоналізму: друкарська помилка — ляп, синхрофазотрон —каструля. Отже, термін більше властивий писемній мові, а професіоналізм — розмовній. Розповідаючи про подію на футбольному полі, репортер напише: Суддя показав гравцю Н. жовту картку, а друзям скаже: Суддя показав Н. горчичника.

Іншим різновидом соціальної диференціації  мови є жаргон. Розрізняють групові, чи корпоративні, жаргони і жаргони  декласованих елементів. Корпоративні жаргони характеризують мовну діяльність людей, які пов'язані між собою  спільними умовами життя й  інтересами (навчання в школі чи вищому учбовому закладі, служба в армії, колекціонування і т. ін.), тому основу такого жаргону складають професійні жаргонізми. Професійний характер мають, наприклад, слова і вирази вузівського  жаргону:пара — «лекція», шпори — «шпаргалки», шеф (шефиня) — «керівник дипломної чи курсової роботи», по діагоналі - «дуже поверхово» (читати книжку чи конспект); хвіст — «нескладений залік чи екзамен», і т. ін. Але поряд з ними в жаргоні вживаються й розмовно- побутові слова або слова, запозичені з інших жаргонів: махнути «обміняти», купити когось -«по-жартувати з кого-небудь», сачкувати — «ухилятися від обов'язків», намилити шию — «критикувати», рубати — «їсти», бабки - «гроші», чувак — «хлопець»,шарага — «група своїх» тощо.

Жаргони декласованих елементів, тобто  злодіїв, жебраків та інших антисоціальних елементів, які намагаються специфічною  термінологією приховати свою діяльність, називають також арго. Зовнішня система  мови формується і функціонує під  впливом трьох чинників — часового, просторового і соціального.

У сучасній українській мові виділяють  три основні групи діалектів: північну, південно-східну та південно-західну.

1. Північні діалекти. Територія північних діалектів відділена від південних умовною лінією, що йде на північ від Володимир-Волинського: Здолбунове - Житомир - Біла Церква - Корсунь-Шевченківський - Канів - Лубни і на захід від Сум до Суджі. На північ від зазначеної лінії знаходиться стокілометрова зона перехідних говірок до південно-західних і південно-східних діалектів.

Найголовніші особливості північних  діалектів такі.

Фонетичні:

а) наявність дифтонгів [уо], [уе], [уи], [уі] на місці давнього о в історично нових складах (вуол, вуел, вуил, вуїл) або монофтонга [у], [ÿ], [и] (вул, кут, нÿс, мист замість

-9-

літературних віл, кіт, ніс, міст);

б) наявність на місці давнього ē в нових закритих складах та на місці ђ дифтонга [іе] (піеч, шіест, діед, ліес) або монофтонга [е] (печ, стена, мешок);

в) збереження дзвінкої вимови приголосних  у кінці слів і перед глухим приголосним (дуб, колодез, казка);

г) ствердіння [р] у кінці слова та в деяких інших позиціях (базар, зора, вечерат);

д) тверда вимова звука [ц] (хлопец, серца); є) наявність звукосполучень [гі], [кі], [хі] проти літературних[ги], [ки], [хи] (стожкі, ложкі, тонкі палец, сухі лист).

Морфологічні:

а) закінчення іменників II відміни  чоловічого (середнього) роду в давальному відмінку -у без розрізнення назв осіб (брату, коню, ведру);

б) закінчення прикметників чоловічого роду називного відмінка однини без -й (і), тобто стягненої форм (молоди, дебели, осінн'і) і навпаки;

в) уживається нестягнена форма прикметників (займенників) жіночого роду називного  й знахідного відмінків однини та називного множини [малаjа, малуjу, таjа, туjу, поўниjі, нашиjі];

г) в інфінітиві переважає суфікс -т'-, рідко вживаються форми на -ти [робйт', брат', пуіти'].

Лексичні: наявні обласні (вузьколокальні) слова: кияхи (кукурудза), вилка (рогач), вихолка (гойдалка),утва (качки), валка (череда) та ін.

До північних діалектів входять  східнополіські, середньополіські і  західнополіські говори, що різняться  окремими рисами.

2. Південно-західні діалекти поширені в південно-західній Україні. Сюди входить і Закарпатська область. У них найбільше збереглися архаїчні форми і фонетичні риси давніх епох.

Найголовніші особливості південно-західних діалектів такі.

Фонетичні:

а) перехід давніх [о], [е] в новоутворених закритих складах в [і] (віл, кінь, піч, осінь);

б) перехід давнього дифтонга [іе], позначуваного буквою ђ, в [і] (білий, пісок, літо);

в) вимова ненаголошеного [о] з наближенням до [у] (чо^улов'ік, со^уб'і);

г) тверда вимова [р], зрідка поява після твердого [р] звука [j] (рабий, расно, бурjа, варjу);

д) наявність поряд із нормативними звукосполученнями -ри-, -ли- (на місці давніх -ръ-, -лъ-, -рь-, -ль-між приголосними) звукосполучень [ир], [ил] чи [ер], [ел] (кирниця - керниця, сильза, гирміти);

е) відсутність подовження м'якого  приголосного в іменниках з давнім суфіксом –ьj- [жит'е, нас'ін'е, з'іл'е];

є) оглушення дзвінких приголосних  у кінці слова і складу перед  приголосним (рас, рипка, т'ашка), хоча в багатьох карпатських говорах зберігається дзвінкість приголосних у цих позиціях;

ж) у частині говорів спостерігається  дорсально-палатальна (дуже м'яка) вимова з призвуком шиплячого звуків [з], [с], [ц], [дз], [з^жор'ана н'іч, с^шпина, ц^чв'іте, дз^джв'ін] та перехід звуків [н], [д], [т] у певних позиціях в [ĭ] (годиноĭка, дваĭц'ат', д'івоĭка).

Морфологічні:

а) поширення флексій -ови, -еви- в давальному відмінку однини іменників II відміни (братови, коньови, коневи);

б) поширення флексії -ом на м'яку і мішану групи іменників II відміни (хлопцом, коньом);

в) збереження етимологічного -и в давальному і місцевому відмінках однини та називному множини іменників II відміни (земли, по земли, на кони, у кінци, на поли); г) наявні застарілі форми займенників при дієсловах (зроби мі, узяв тя, ся бою, питав го); д) наявність залишків давньої перфектної форми минулого часу (пішов-єм, пішла-м,

-10-

пішли-сьмо); є) вживання аналітичної форми майбутнього часу (му робити — робитиму, меш робити — робитимеш, мемо робити — робитимемо) та ін.

Лексичні: наявні в говірках вузькодіалектні  слова: кліть (комора), неньо (батько), бадіко, вуйко(дядько), вепр (кабан); у тому числі багато засвоєнь з польської, румунської, угорської мов: гречний(чемний), милитися (помилятися) — з польської; гавра (барліг ведмедя), плай (гірська стежка), сарака(бідний, нещасний) — з румунської; марга, маржина (худоба) — з угорської.

Кожна з трьох груп південно-західних говірок — південно-волинська, галицько-буковинська  і карпатська — мають багато спільного, відрізняються окремими фонетичними  і граматичними рисами.

3. Південно-східні діалекти охоплюють територію більшої частини центральних (Київської, Черкаської, Полтавської, Харківської), південних і східних областей України (Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, більшої частини Одеської та частини Сумської).

Порівняно з іншими південно-східні діалекти виявляють менше відмінностей і мають більше рис, спільних з  українською літературною мовою. До південно-східної групи належать говори центральної Наддніпрянщини, які лягли в основу сучасної української  літературної мови.

Особливості південно-східних діалектів  такі:

Фонетичні: а) «звуження» [о] в нових закритих складах послідовно фіксується монофтонгом [і] (віл, кінь, гірко, під, вікном, Канів), порушується ця закономірність лише в поодиноких випадках під впливом північних говірок (од, оддати, одослати); б) «звуження» [е] в новоутворених складах, де переходить в [і] (осінь, попіл, привіз); в) перехід давнього дифтонга [іе], що позначався буквою ђ в монофтонг [і] (сніг, міх, біда, пісок);г) змішування у вимові ненаголошених [е], [и] (се^ило, бе^ирут, жи^евут); ненаголошений [о] «звужується» перед складом з наголошеним [о] або [і] (ко^ужух,то^убі); д) ствердіння у кінці слова й складу звука [р] (пов'ір, зв'ір, комар, гірко), але спорадично він пом'якшується в середині складу (р'ама— рама, курч'ата — курчата); є) наявність альвеолярного (припалатального, пом'якшеного) звука [л] перед [е], [и] (клен, колись, були, калина).

Морфологічні: а) паралельне вживання флексій -ові, -еві і -у (-ю) у давальному відмінку однини іменників II відміни (братові, котові, коневі і брату, коту, коню); б) поряд із закінченнями орудного відмінка в чоловічому і середньому та жіночому роді -ем, -ею (-еjу) можливі флексії -ом, -ою (-оjу)(ковалем, кручоjу, дин'оjу); в) вживання дієслів II дієвідміни з закінченням -є, властивим дієсловам І дієвідміни (ходе, робе, носе, воде, косе замість ходить, робить, носить, водить, косить); г) вживання стягнених форм 3-ї особи однини теперішнього часу (пита, дума, співа замість питає, думає, співає).

Лексичні: локальні діалектизми досить рідкісні: бурта (горб, шпиль), ворочок (торбинка), жабуриння(водорості), утлий (кволий).

Південно-східні діалекти більш-менш одноманітні у центральній Наддніпрянщині, на Слобожанщині, у степовій Україні  і на Донеччині. Крім того, окремі говіркові  масиви розміщені в Краснодарському  краї Росії, на Поволжі, в Західному  Сибіру, а також у Казахстані, Киргизстані, де діалектні особливості  перехрещуються з літературними  мовами цих країн. Так само в Україні  наявні говірки російської, болгарської, молдавської та інших мов народів, які проживають на її території і  володіють, як правило, українською  або російською літературною мовою.

Місцеві (територіальні) діалекти як нижчі форми загальнонародної мови - це залишки попередніх мовних формувань, що виникли за часів феодалізму і  не розвинулися до рівня мови народності чи нації. Залишки колишніх територіальних діалектів влилися в 

-11-

систему національної мови, зазнаючи поступової нівеляції під впливом  української 

літературної мови, основу якої склали центрально-наддніпрянські говори. Однак, незважаючи на процес значної нівеляції  говіркових рис, територіальні діалекти відзначаються великою стійкістю.

Навіть представники діалектів  однієї мови визначають «правильною» лише свою вимову, а вимова сусідів  стає предметом жартів і глузування. Представників говірок Полтавської  області, у фонетичній системі яких присутнє пом'якшене л у тих позиціях, де в інших говірках л велярне, перекривляють словами «мольоко», «буля» (замість молоко, була). Так само жителів околиць Умані висміюють за протетичне г: Сіла на гавтобус, поїхала в Гумань, купила госеледців та гогірків, сіла під гаптекою та й погобідала. Українці з південних діалектних масивів перекривлюють представників північних і частини південно-західних говорів, де фонема /р/ завжди тверда: Корова з'їла бураки на рабому радні.

Ф.П. Філін навів приклади, які  наочно свідчать про існування почуття  норми у носіїв російських діалектів: «Это, дидушко, не дило подавать попу кадило. Пономарь на это є, он кадило подає» (жартівливий вірш, що перекривлює  архаїчний новгородський діалект). «Шла овча из Череповча мимо крыльча, ухватила кусочек сенча» (тут перекривлюється  підміна фонеми /ц/ фонемою /ч/). Пряма  нормативна оцінка форм сусідньої говірки  міститься в словах однієї бабусі, записаних ученим: «На озере Сабре  плохо говорят: все пришовши да пришовши, а по-правильному надо - пришодци».

Отже, норма завжди властива мові як суспільному явищу, бо кожне суспільство, відбиваючи суспільне буття, виробляє суспільну свідомість, складовою  частиною якої є звичаї, традиції, норми  поведінки, норми моралі, що породжуються сучасним і минулим суспільним буттям. Мова не є компонентом суспільної свідомості, але перебуває з нею  у складних діалектичних стосунках. Мовна норма виникає з практичних потреб і з почуття солідарності із традиціями суспільства, забезпечуючи людям можливість спілкування і  взаєморозуміння.

Кориснішим виглядає підхід Е. Косеріу  до проблеми норми. Цей західноєвропейський  учений вважає, що мовна система  «охоплює ідеальні форми реалізації певної мови, тобто техніку й еталони  для відповідної мовної діяльності». Отже, під системою розуміється не те, що насправді існує в мові, а в те, що може в ній існувати на основі відповідної техніки /еталонів. Однак мова не використовує усіх своїх  можливостей.

У мовознавчій науці поняття  норми не має чіткого визначення ще й тому, що окремі мовознавці, як ми бачили вище, не розрізнюють мовну  норму як сукупність загальноприйнятих  у користуванні мовних засобів і  норму літературної мови як сукупність правил, що регламентують використання цих засобів. На цю обставину звертали увагу й представники Празького  лінгвістичного гуртка, які пропонували  розрізняти норму як об'єктивну властивість  мови, що існує незалежно від лінгвістичних  і нелінгвістичних теорій, і кодифікацію (від кодекс і...фікація) норми, що відбиває свідоме втручання мовного колективу  чи його представників в реалізацію спілкування даною мовою. Зрозуміло, що будь-яка мова має свою власну норму, яка складається з сукупності регулярно використовуваних фонетичних, лексичних і граматичних засобів. Мовна норма народжується в боротьбі двох суперечливих тенденцій: тенденції  до внесення змін у існуюче використання мовних засобів і тенденції до збереження традиційного їх вживання. Поряд з цим після виникнення літературної мови народжується й її норма, яка у порівнянні з попередньою  відзначається більш свідомим і  більш обов'язковим характером, бо норма літературної мови визначається не лише використанням певних мовних засобів, а й впливом різних мовних і немовних теорій. Це зайвий раз  доводить суспільний характер мови.

Боротьба чеського народу за незалежність своєї національної культури проти  її «понімечення» в кінці XVIII —  на початку XIX ст. відбилася на кодифікації  норми чеської 

-12-

літературної мови, яка була свідомо  зорієнтована Й.О. Добровським на мовну  норму 

старшого класичного періоду, а  не на сучасну йому мову. Пізніше, в XIX ст., лексичні норми чеської мови на основі такого самого захисту національних прав були спрямовані проти лексичних  запозичень навіть елементів інтернаціонального характеру і цей пуризм породив  велику кількість кальок в тих  випадках, коли інші мови користуються інтернаціоналізмами. Якщо мова в цілому байдужа до суспільства, яке вона обслуговує, суспільство не виявляє  байдужості до мови, якою воно користується. Інколи подібна «зацікавленість» проявляється у крайніх формах пуризму, коли за всяку ціну з мови намагаються  усунути всі слова іншомовного  походження. Най частіше крайній  пуризм пов'язаний з мовною політикою  шовіністичного забарвлення.