Наказне провадження

МІНІСТЕРСТВО  ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ФАКУЛЬТЕТ КРИМІНАЛЬНОЇ МІЛІЦІЇ

 

Кафедра цивільного права та процесу

 

 

РЕФЕРАТ

З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС

 

 

На тему: «Наказне провадження»

 

 

 

 

 

 

 

Виконав: _________________________________________

Перевірила: _______________________________________________

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дніпропетровськ – 2013

 

Зміст.

 

Вступ.

  1. Особи, які беруть участь у справі. Їх процесуальні права та обов'язки.
  2. Загальна характеристика наказного провадження.

Висновок.

Список літератури.

 

 

Вступ.

 

Важливим елементом  розбудови правової держави і  громадянського суспільства в Україні є створення дійового механізму захисту конституційних прав, свобод та законних інтересів фізичних та юридичних осіб. Це передбачає формування ефективного, дійового механізму захисту прав та свобод громадян. З прийняттям Конституції України 1996 року, Закону України "Про судоустрій" у цьому процесі зростає значення правосуддя як найбільш ефективного способу захисту прав та охоронюваних законом інтересів.

Зростання масштабів  цивільного судочинства, з одного боку, розширює масштаби юридичної діяльності, а з іншого – в умовах динамічного розвитку законодавства та судової практики вимагає поліпшення якості підготовки майбутніх фахівців-юристів.

Актуальність теми зростає  у зв’язку з прийняттям у 2004 році нового Цивільного процесуального кодексу  України, який став результатом тривалого  законотворчого процесу.

Мета даної роботи на основі чинного законодавства  та судової практики проаналізувати такі поняття цивільного судочинства як особи, які беруть участь у справі, їх права і обов’язки відповідно до нового Цивільного процесуального кодексу. А також дати загальну характеристику наказного провадження, як нового інституту цивільного судочинства.

Об’єктом дослідження  є правовідносини у сфері цивільно-процесуального судочинства.

Предметом дослідження  роботи є категорія учасників цивільного процесу, як суб’єктів цивільного процесуального права а також цивільно-процесуальна характеристика наказного провадження.

В роботі використані  загальнонаукові та спеціальні методи дослідження: системного аналізу, порівняльний, нормативно-логічний, структурно-функціональний.

 

1. Особи, які беруть  участь у справі.

Їх процесуальні права та обов'язки.

 

Основними учасниками цивільного процесу є сторони і треті  особи. Найважливішими серед осіб, які беруть участь у справі, слід визнати сторін, без яких не існувало б цивільного процесу у позовному провадженні. Правовим статусом сторін наділяються також особи, які беруть участь у справах наказного та окремого провадження, за винятками, встановленими нормами щодо цих видів проваджень у цивільному процесі (ст. 31 ЦПК).

Сторонами слід визнати  осіб, матеріально-правовий спір між  якими є предметом судового розгляду у порядку цивільного судочинства. Ними відповідно до ст. 30 ЦПК можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава. Таким чином, в цивільному процесі сторонами є позивач і відповідач. Позивач - це особа,  на захист суб'єктивних прав якої порушено цивільну справу. Ця особа може звернутися до суду безпосередньо або через представника, процес може бути ініційований також іншими уповноваженими законом органами та особами. Причому у будь-якому випадку на участь у справі повинно бути волевиявлення позивача. Зокрема, при поданні заяви в інтересах особи органом чи особою, яким законом надає право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, обов'язково повідомляється особа, в інтересах якої відкрито провадження у справі. Вона може брати участь у справі, може відмовитися від участі та порушеного цивільного процесу. В останньому випадку, якщо захищаються інтереси дієздатної фізичної особи, заява уповноваженого відповідно до ст. 46 ЦПК органу чи особи залишається без розгляду.

Відповідач - це особа, яка за заявою позивача або іншого ініціатора процесу залучається судом до участі у справі для визначення підстав покладення на неї обов'язку щодо поновлення суб'єктивного права позивача, яке зазнало посягання. Причому, якщо для залучення до участі у справі позивача необхідна його згода, то згода відповідача не вимагається. Конкретна вказівка на відповідача є обов'язком позивача чи іншого ініціатора процесу. Відповідач легітимізується у позовній заяві до суду, і якщо такої вказівки немає, то суддя, приймаючи заяву, повинен постановити ухвалу про залишення її без руху і надати строк для усунення недоліків. Якщо заявник не має відомостей про особу порушника свого права, справа не може бути порушена.

Відповідно до ст. 78 ЦПК, якщо місцеперебування відповідача  у справах за позовами про стягнення аліментів або відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, невідоме, суд своєю ухвалою оголошує його розшук, який проводиться державним коштом органами внутрішніх справ, а витрати на нього покладаються на відповідача рішенням суду.

Положення в процесі  сторін характеризується наступними ознаками: 1) сторони ведуть процес від свого  власного імені; 2) на їхнє ім'я виноситься судове рішення; 3) на них поширюється  повною мірою сила судового рішення; 4) на них поширюються судові витрати; 5) у випадку смерті чи втрат дієздатності ким-небудь з них, їх місце в процесі займає правонаступник у випадку, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво.1

У результаті цивільної  справи крім сторін можуть бути заінтересовані й інші особи, що не є суб’єктами спору, переданого на розгляд і вирішення суду. Вони називаються третіми особами, оскільки вступають у справу між двома сторонами. Відмінність сторін від третіх осіб полягає в тому, що останні вступають чи залучаються у процес для захисту своїх суб'єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів, відмінних від інтересів позивача і відповідача.

Третіми особами в  процесі можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи. Відповідно до ЦПК України в цивільному процесі беруть участь два види третіх осіб: треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору (ст. 34 ЦПК), і треті особи, які не заявляють самостійних вимог (ст. 35 ЦПК). Обидві групи третіх осіб віднесені законом до осіб, які беруть участь у справі, а значить, є юридично зацікавленими.

Третіх осіб, які заявляють  самостійні вимоги на предмет спору, і третіх осіб, які не заявляють  самостійних вимог, поєднують такі ознаки:

- наявність матеріально-правової зацікавленості в результаті справи, що виявляється у висуненні самостійних вимог на предмет спору чи наявності лише процесуальної зацікавленості, яка виражається у можливості впливу рішення суду на права та обов'язки стосовно однієї із сторін;

- вступають у процес, коли в ньому вже є дві сторони - позивач і відповідач, які визначили предмет спору;

- вступають у справу до постановлення судом рішення.2

Таким чином, треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - це треті особи, які вступають у справу шляхом пред’явлення позову до однієї чи двох сторін з метою захисту особистих суб’єктивних матеріальних прав, свобод, охоронюваних законом інтересів.

Додатковими ознаками цих  суб’єктів цивільного процесу є:

    • заявлення самостійних вимог на предмет спору;
    • вступ у процес шляхом пред’явлення позову.

Треті особи, які не заявляють  самостійних вимог на предмет  спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача  до ухвалення судом рішення, якщо останнє може вплинути на їх права  або обов’язки щодо однієї із сторін.

Треті особи, які не заявляють самостійних  вимог щодо предмета спору – це треті особи, які беруть участь у  справі на стороні позивача або відповідача з метою захисту своїх суб’єктивних прав та інтересів.

Додатковими ознаками третіх осіб без  самостійних вимог є:

    • виступ у процесі на стороні позивача або відповідача;
  • специфічний спосіб захисту своїх прав, свобод та охоронюваних законом інтересів.3

Процесуальні  права сторін - це встановлені та гарантовані законом можливості вибору поведінки щодо участі у суді при розгляді та вирішенні цивільної справи, які забезпечують отримання захисту своїх суб'єктивних прав, що зазнали посягання, або існує ймовірність такого. Права сторін, як і всіх осіб, що беруть участь у справі, слід поділити на загальні та спеціальні. Загальні права, які визначають фактичну та юридичну спроможність виступати повноцінним учасником судового розгляду цивільної справи, викладені у ст. 27 ЦПК. Спеціальні права визначаються суттю правового статусу сторони. Наприклад, відповідно до ст. 31 ЦПК позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково, пред'явити зустрічний позов. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу. Кожна із сторін має право вимагати виконання судового рішення в частині, що стосується цієї сторони. Окрім спеціальних прав, які визначають можливість розпорядження своїми матеріальними правами, сторони наділені й іншими правами, наприклад, заявляти клопотання про допит їх як свідків (ст. 62 ЦПК), позивач може заперечувати заочний розгляд справи (ст. 224 ЦПК) та ін.

На сторони покладаються також процесуальні обов'язки, які також слід поділити на загальні та спеціальні. Загальні полягають у тому, що сторони зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки (ст. 27 ЦПК), повідомляти про зміну свого місцезнаходження (ст. 77 ЦПК) та ін., спеціальні - у виконанні певних процесуальних дій: доведенні сторонами тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 10 ЦПК), подання позивачем копій позовної заяви та документів (ст. 120 ЦПК та ін.), повідомлення про третю особу без самостійних вимог у процесі (ст. 36 ЦПК), участь відповідача у проведенні судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про  встановлення батьківства, материнства (ч. 2 ст. 146 ЦПК) та ін.

Треті особи, користуються усіма правами і мають усі обов’язки особи яка бере участь у справі, а також іншими правами й обов’язками, визначеними процесуальним законом.

Отже, основними учасниками цивільного процесу є сторони  і треті особи. Сторонами в  цивільному процесі є позивач  і відповідач. Треті особи - суб'єкти цивільного судочинства, що вступають у процес, який вже розпочався, і захищають свої суб'єктивні права й охоронювані законом інтереси. Відмінність сторін від третіх осіб полягає в тому, що останні вступають чи залучаються у процес для захисту своїх суб'єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів, відмінних від інтересів позивача і відповідача.

 

2. Загальна характеристика  наказного провадження.

 

18 березня 2004 року Верховною  Радою України було прийнято  новий Цивільний процесуальний кодекс України, яким в цивільне судочинство було введено нову процедуру спрямовану на розумне спрощення, ефективність і диференціацію провадження – наказне провадження.

Розділ II ЦПК не містить  нормативно закріпленого визначення наказного провадження, хоча й має таку назву, а встановлює порядок видачі судом судового наказу. Судовий наказ є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги. Судовий наказ підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень у порядку встановленому законом і має чинність виконавчого документа.

Наказному провадженню притаманні специфічні ознаки, що відрізняють  його від заочного, позовного та окремого провадження. До них можна віднести такі:

  • наказне провадження - спрощене порівняно з позовним цивільним судочинством у суді першої інстанції; передбачає: подачу кредитором (стягувачем) заяви про видачу судового наказу; видачу судового наказу суддею (відмову у його видачі); скасування судового наказу;
  • наказне  провадження  -  специфічна форма захисту прав та інтересів кредитора як особи, яка у своїх вимогах проти сторони, що не виконує зобов'язань, базується на письмових доказах, що мають високий ступінь достовірності;
  • наказне провадження використовується для вирішення у спрощеному порядку вимог, що виникають із різноманітних правовідносин у сфері грошових коштів та майна;
  • наказне провадження має на меті забезпечити механізм примусового виконання зобов'язань, які підтверджуються достовірними документами, захистити права, свободи та інтереси осіб. Силу письмових доказів визначає їх об'єктивна форма, яка безпосередньо сприймається, а також відомості, які вони містять і юридична експертиза яких у суду не викликає складнощів;
  • наказне провадження зумовлено правовою природою матеріально-правових вимог, які підлягають захисту. Перелік вимог, за якими може бути виданий судовий наказ, закріплений у ЦПК;
  • передумови виникнення інституту наказного провадження поділяються на об'єктивні та суб'єктивні. Об'єктивні передумови зумовлюються змістом судової діяльності та специфікою предмета процесуальної діяльності, Суб'єктивні передумови - це місце судового наказу у сфері захисту цивільних прав;
  • сторонами у наказному провадженні за чинним законодавством є стягувач (кредитор) та боржник; при цьому вимоги стягувача (кредитора) є предметом судового розгляду;
  • наказне провадження характеризується відсутністю виклика у судове засідання кредитора та боржника та заслуховування їх пояснень, судового засідання, засобів фіксації процесуальних дій (протоколювання);
  • розгляду справи передує дослідження судом наданих письмових доказів;
  • наказне провадження є альтернативою позовному. Вибір провадження, в якому розглядатиметься справа (позовне чи наказне), є виключним правом особи, яка звертається до суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів.4

Таким чином, виходячи із змісту розділу II ЦПК, а також нормативного визначення судового наказу у ст. 95 ЦПК, наказне провадження можна визначити як діяльність суду, пов'язану з урегулюванням питань стягнення судом з боржника грошових коштів або витребовування майна у порядку видачі судового наказу у встановлених ст. 96 ЦПК випадках за відсутності спору про право (п. 2 ст. 100 ЦПК).5

Наказне провадження, маючи властиві лише йому ознаки, складається з окремих стадій, кожна з яких має свою мету:

- перша - подання заяви про видачу судового наказу (статті 95-101 ЦПК). Норми, що регулюють цю стадію провадження, визначають правила подачі, форму і зміст заяви, порядок визначення судового збору за подання заяви, а також встановлюють підстави для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу та наслідки повернення або відмови у прийнятті заяви;

- друга - порядок розгляду заяви про видачу судового наказу, його зміст та набрання ним законної сили (ст. 102-105 ЦПК);

- третя - скасування судового наказу (ст. 106 ЦПК).

Отже, згідно з чинним процесуальним законодавством наказне провадження є спрощеним порівняно з позовним провадженням, яке ґрунтується на достовірних письмових доказах, досліджених у суді першої інстанції.

Судове рішення  у вигляді судового наказу завершує процедуру наказного провадження, яке може бути порушене лише за документально підтвердженими і безспірними вимогами, передбаченими в ст. 96 ЦПК. Відповідно до ст. 96 ЦПК України судовий наказ може бути видано, якщо:

- заявлено вимогу, яка  ґрунтується на правочині, вчиненому  в письмовій формі;

- заявлено вимогу про  стягнення нарахованої, але не  виплаченої працівнику суми заробітної  плати;

- заявлено вимогу про  компенсацію витрат на проведення  розшуку відповідача, боржника, дитини  або транспортних засобів боржника.

Судовий наказ може бути видано і в інших випадках, установлених законом.

Таким чином, ЦПК України  на відміну, наприклад від цивільного процесуального законодавства Російської Федерації та Республіки Білорусь, не містить вичерпного переліку вимог, що можуть бути розглянуті в порядку наказного провадження.6

Для видачі судового наказу до суду першої інстанції подається заява про видачу судового наказу і додані до неї документи, які подаються в копіях відповідно до кількості боржників. Така заява подається до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності, встановленими ЦПК України (ст. 97 ЦПК). Зокрема, загальне правило - подача заяви в суд за місцем проживання боржника. Альтернатива: заява про стягнення зарплати, аліментів може бути подана за місцем проживання стягувана; вимоги, що випливають з правочинів, у яких зазначено місце їх виконання, можуть подаватися за місцем виконання такої угоди; заявник сам вибирає, в який суд йому звертатися за вимогами про захист прав споживачів, та ін.

Судовий наказ  у разі прийняття заяви про його видачу видається у триденний строк без проведення судового розгляду, тобто не потрібно заслуховувати пояснення стягувача, кредитора, досліджувати докази, вести протокол судового засідання, що передбачено ст. 102 ЦПК. Разом з тим, як і рішення суду, судовий наказ є кінцевим актом реалізації норм процесуального і матеріального права.

Судовий наказ одночасно є виконавчим документом і ч. 2 ст. 103 ЦПК зазначає, що він має відповідати вимогам, які пред'являються до виконавчого документа, встановленим Законом України "Про виконавче провадження". Судовий наказ пред'являється для виконання у порядку, передбаченому для виконання рішення суду в разі ненадходження протягом тринадцяти днів (десять днів плюс три дні) заяви від боржника про його скасування та наявності даних про отримання боржником копії судового наказу (статті 104, 105 ЦПК). Законодавцем також передбачено, що заява боржника про скасування судового наказу, подана після закінчення строку, встановленого ч. 2 ст. 104 цього Кодексу, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку подання цієї заяви.

Судовий наказ, як й інші судові акти, що набрали чинності, відповідно до ст. 14 ЦПК, є обов'язковим для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами.

Форма та зміст  заяви про видачу судового наказу детально регламентовані ст. 98 ЦПК. Заява про його видачу повинна бути оформлена і подана до суду з дотриманням передбаченої в процесуальних нормах процедури і має ґрунтуватися на матеріально-правовій нормі. Відповідність заяви положенням матеріального закону має перевірятись суддею при видачі судового наказу. До неналежно оформленої заяви застосовуються правила ст. 121 цього Кодексу, тобто заява залишається без руху з наданням певного строку для виправлення недоліків, з можливим визнанням заяви неподаною у разі невиконання вимог суду і повернення її заявникові.

Відповідно до ч. 3 ст. 103 ЦПК судовий наказ складається і підписується суддею у двох примірниках, один з яких залишається у справі, а другий скріплюється печаткою і видається стягувачу після набрання ним законної сили. Боржнику суд зобов'язаний невідкладно направити копію судового наказу саме рекомендованим Листом із повідомленням (ч. 1 ст. 104 ЦПК).

Наказне провадження  не передбачає можливості суду відмовити у видачі судового наказу, оскільки законом (ст. 100 ЦПК) передбачається лише можливість суду відмовити у прийнятті заяви про видачу судового наказу, про що постановлюється ухвала, яка не може бути оскаржена.

Так, ст. 100 ЦПК вказує лише на дві підстави відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу:

  1. заявлено вимогу, не передбачену статтею 96 цього Кодексу;
  2. із заяви і поданих документів вбачається спір про право.

Тобто, перевірка  всіх обставин, необхідних для виникнення і руху наказного провадження, здійснюється судом уже на стадії прийняття заяви.

Наказне провадження  дає підстави для застосування й інших загальних положень ЦПК щодо відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу. Так, у разі повернення заяви у випадку, передбаченому ч. 2 ст. 121 ЦПК (залишення без руху з наступним визнанням заяви неподаною), це не є перешкодою для повторного звернення з такою ж заявою після усунення її недоліків. Натомість, відмова у прийнятті заяви про видачу судового наказу унеможливлює повторне звернення з такою ж заявою. Заявник у цьому випадку має право звернутися з тими ж вимогами у позовному порядку (ст. 101 ЦПК).

Судовий наказ, який не скасований судом, що його виніс, набирає законної сили за таких умов:

  • протягом трьох днів після закінчення строку на подання заяви про скасування судового наказу не надійшла відповідна заява від боржника;
  • наявні дані про отримання боржником копії судового наказу (ст. 105 ЦПК).

Після набрання судовим  наказом законної сили він підлягає виконанню, в тому числі у примусовому  порядку.

Таким чином, новий інститут цивільного процесуального права - судовий наказ дозволить: підняти оперативність судового захисту суб'єктивних прав і ефективність виконання; сприятиме зміцненню законності та правопорядку; формуванню поважного ставлення до права та до суду.

 

 

 

Висновок.

 

В юридичній літературі виділяють такі спільні риси та ознаки, що мають особи, які беруть участь у справі: 1) вони юридично заінтересовані в кінцевому результаті цивільної  справи; 2) мета їх участі в цивільному процесі – захист право або  охоронюваних законом інтересів; 3) вони своїми процесуальними діями можуть впливати на хід цивільного процесу.

Аналіз ЦПК свідчить, що за характером юридична заінтересованість  може бути особистою, державною, громадською, службовою, а також матеріально- і процесуально-правовою. Коло осіб, які беруть участь у справі, прийнято поділяти ще на дві підгрупи: особи, що мають матеріально- та процесуально-правову заінтересованість і виступають на захист своїх прав або інтересів - сторони та треті особи.

Однією із позитивних ознак удосконалення роботи суду загальної юрисдикції при розгляді цивільних справ є введення у новий Цивільний процесуальний кодекс України законодавцем нового виду провадження - наказного провадження.

Застосування  до вирішення всіх без винятку матеріально-правових спорів загальних вимог позовного провадження, як свідчить судова практика, у багатьох випадках призводить до затягування провадження по цивільній справі, чим на значний строк відкладається безпосередній захист прав і законних інтересів сторін. Така ситуація стосується випадків, коли вимоги заявника не викликають сумнівів щодо їх підстав, а сторона, яка несе відповідальність, не заперечує вимог, що до неї висуваються.

Таким чином, можливість існування спрощеної процедури у випадках, прямо передбачених законом, з одного боку, та зумовлених природою матеріально-правових вимог - з іншого, підвищує ефективність захисту права та не обтяжує роботою суд.

 

 

Список літератури.

 

  1. Цивільний процесуальний кодекс України. – Харків, 2006.
  2. Тертишников В.І. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. – Харків, 2006.
  3. Цивільний процес: Навч. посібник / За ред. Ю.В. Білоусова. – К., 2006.
  4. Чорнооченко С.І. Цивільний процес: Навч. посібник. – К., 2005.
  5. Афанасьєва Л.В. Наказне провадження за новим Цивільним процесуальним кодексом України // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – 2005. - № 3. – С. 344-353.
  6. Гусаров К.В. Цивільна процесуальна правосуб’єктність сторін та третіх осіб // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. - № 2-3. – С. 53-55.
  7. Дрейзіна Л. Щодо місця адвоката серед учасників цивільного процесу // Правничий часопис Донецького ун-ту. – 2006. - № 2.
  8. Луспеник Д. Наказне провадження: його цілі, процедура, проблеми та шляхи їх вирішення // Право України. – 2004. - № 7. – С. 89-94.
  9. Сапунков В.Й. Участь у процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб // Бюлетень Мін-ва юстиції України. – 2005. - № 9.
  10. Штефан О. Наказне провадження у цивільному судочинстві України // Підприємництво, господарство і право. – 2006. - № 1. – С. 44-48.

1 Гусаров К.В. Цивільна процесуальна правосуб’єктність сторін та третіх осіб // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. - № 2-3. – С. 54.

2 Чорнооченко С.І. Цивільний процес: Навч. посібник. – К., 2005. – С. 66.

3 Цивільний процес: Навч. посібник / За ред. Ю.В. Білоусова. – К., 2006. – С. 62-64.

4 Штефан О. Наказне провадження у цивільному судочинстві України // Підприємництво, господарство і право. – 2006. - № 1. – С. 47.

5 Штефан О. Наказне провадження у цивільному судочинстві України // Підприємництво, господарство і право. – 2006. - № 1. – С. 45.

6 Афанасьєва Л.В. Наказне провадження за новим Цивільним процесуальним кодексом України // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – 2005. - № 3. – С. 347.




Наказне провадження 📙 Реферат → 🆔 158727

Наказне провадження 📙 Реферат → 🆔 158727