Неоинституционализм

Зміст

Вступ………………………………………………………………...…………..3

1. Становлення неоінституціоналізму……………………………...………..4
2. Теорія трансакційних витрат. Рональд Коуз …….…………………..…11
3. Теорія суспільного вибору Джеймса М. Б'юкенена ………………...….15

Висновки………………………………………………………………………18

Список  літератури…………………………………………………………….19

    Вступ 

   Економіка - це уміння користуватися

   життям  найкращім чином.

   Дж.Бернард  Шоу 

   Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія отримав  визнання у 80-90-х роках. Це виразилось у присудженні Нобелівської премії з економіки його найвидатнішим представникам Рональду Коузу (1991), Дугласу Норту і Роберту Фогелю (1993). Третє покоління інституціонального напряму відрізняється, перш за все, зміною методологічних основ своїх концепцій. Вони беруть свій початок не стільки з традицій історичної школи, скільки з неокласичонго аналізу. В центрі їх уваги опиняється поведінка господарюючих суб’єктів. Але на відміну від неокласичного підходу в якості таких суб’єктів витупають не ізольовані Робінзони чи групи, що розглядаються як окремі одиниці (наприклад фірми), а індивіди які діють у рамках окремих інститутів.

   1. Становлення неоінституціоналізму

   Після другої світової війни відбулось  відродження інституціоналізму  на дещо інших засадах. Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі втручання держави в економіку, то інституціоналісти знайшли нові об'єкти дослідження: місце і роль в економічному житті НТР, інформації, влади, політики та ін.

   Неоінституціоналізм – це напрям сучасної економічної думки, який розвиває методологію, теорію, традиції американського інсти-туціоналізму кінця XIX – початку XX ст. Немарксистські против-ники неоінституціоналізму схильні довільно, необгрунтоване вза-галі вилучити його з кола сучасних самостійних напрямів світової економічної думки. Насправді ж після другої світової війни він поширився не лише в США, айв країнах Західної Європи. Це було пов'язано з помітним посиленням тенденцій до монополізації і дер-жавного втручання в економіку, пошуками рекомендацій урядам, специфікою внутрішніх процесів розвитку економічної науки.

     Найбільш  відомі представники неоінституціоналізму - У. Ростоу, Дж. К. Гелбрейт, Р. Хейлбронер, А. Тоффлер (США), Ж. Еллюль, Ф. Перру, П. Массе (Франція), Г. Мюрдаль, Ж. Акерман (Шве-ція), Р. Дарендорф (Німеччина) та ін.

     У кожній із основних країн сучасної ринкової економіки Неоін-ституціоналізм набув свого виду, який сформувався і розвивається під впливом особливостей національного історичного досвіду і мен-талітету, традицій філософської та економічної науки тощо. Однак існують корінні, конституючі ознаки, які визначають суть цього напряму і разом з тим його специфіку порівняно з іншими.

   Визначальна риса неоінституціоналізму – критичне ставлення до неокласичної теорії і практики ринкового господарювання. Він претендує не на доповнення, а на заміну традиційного економічного аналізу. Неокласична система "прийнятна як описання суспіль-ства, яке колись існувало, – вважає визначний теоретик неоінституціоналізму                    Дж. К. Гелбрейт. - І як відбиття тієї частини економі-ки, яку в подальшому ми будемо називати ринковою системою, вона також є до певної міри задовільною". Однак вона не описує сучасну реальність як систему корпорацій, що визначає характер і спосіб функціонування сучасного індустріального суспільства. У галузі методології неоінституціоналісти піддають критиці погля-ди представників ортодоксії на предмет і метод дослідження. Вони відкидають ортодоксальний підхід, згідно з яким предмет еконо-мічної теорії зводиться до розподілу обмежених економічних ре-сурсів серед альтернативних користувачів з метою максимізації за-доволення їх потреб, обмежується чисто ринковими відносинами. Замість цього пропонується широкий підхід, в основу якого покла-дена взаємодія "інститутів". До "інститутів" належать різноманітні категорії базисного і надбудовного характеру (держава, підприєм-ництво, власність, капітал, гроші, кредит, сім'я, профспілки, полі-тичні партії, звички, інстинкт, традиції тощо). Тому дослідження повинні стосуватись як економічних, так і неекономічних явищ і процесів, під впливом яких складаються відносини між господар-ськими агентами в економічній системі.

   Таке  розуміння предмета дослідження  тісно пов'язане з праг-ненням до інтеграції економічної теорії й  інших суспільних наук (соціології, психології, антропології, юриспруденції тощо) або з ві-рою в переваги "міждисциплінарного підходу". Це одна з визна-чальних рис методології як інституціоналізму XIX ст., так і неоін-ституціоналізму.

   В дусі традицій старого інституціоналізму  сучасні інституціона-лісти протиставляють "методологічному індивідуалізму" неокласи-ки (тобто аналізу індивідуальних дій господарських агентів) дослі-дження "колективних дій" і "колективних інститутів" - корпора-цій, профспілок, політичних партій тощо.

   Неоінституціоналісти  висловлюють незадоволення абстрактно-дедуктивним методом неокласики, недостатнім рівнем її емпіриз-му, особливо статичним характером досліджень. Вони відзначають також відірваність неокласичної теорії від практики управління як сфери основного застосування теорії. На противагу висунуті: істо-ричний підхід до аналізу економічних явищ та процесів; емпірич-ний, описовий метод дослідження, який спирається на використан-ня широкого статистичного і фактичного матеріалу; розгляд меха-нізму управління як основного застосування економічної теорії.

   Статичному  підходу представників неокласичного  напряму нео-інституціоналісти протиставили вивчення економіки в розвитку, в  історичній послідовності. Наголошуючи  на "феномені розвитку", тобто  на змінах, що відбуваються в суспільстві, неоінституціоналіс-ти вивчають динаміку соціально-економічних процесів, втілюють у дослідженнях принцип еволюційного підходу до реальності. В цьому відношенні особливо помітний генетичний зв'язок між історичною школою і неоінституціоналізмом.

   Відмітні  риси неоінституціонального напряму - критична спря-мованість замість відвертого вихваляння приватнопідприємницького суспільства, ідея соціального контролю замість упередженого за-хисту конкурентної ринкової економіки. Представники неоінституціоналізму звертають увагу на суттєві недоліки сучасного ринкового господарства (економічні кризи, масове безробіття, різку соціаль-ну диференціацію, бідність значної частини населення, контрастний розподіл обмежених економічних ресурсів), а також на соціальні і глобальні проблеми (екологічні, демографічні, расові, багатих і бід-них країн тощо). Соціальний контроль над економікою неоінститу-ціоналісти покладають на державне втручання в механізм відтво-рення. Звідси практична спрямованість на розробку рекомендацій щодо економічної політики, альтернативної монетаризму і еконо-міці пропозиції. В цілому неоінституціоналісти, як і їх попередни-ки, не виходять за межі реформізму.

   Характерна  риса сучасного інституціоналізму - всебічна розробка різних концепцій  трансформації суспільства, дослідження фаз (етапів, ступенів) розвитку людської цивілізації. Найбільш відомі серед них - концепції індустріального суспільства (Дж. К. Гелбрейта та ін.), пост-індустріального суспільства (Д. Белла та ін.), трьох хвиль (аграрної, індустріальної, суперіндустріальної) в суспільно-економічному розвитку (А. Тоффлера), інформаційного суспільст-ва (Дж. Несбіта) та ін.

     У кожній з цих концепцій розглядається  взаємодія різних тенден-цій в  умовах сучасної НТР, які приводять  до трансформації суспіль-ства. На перший план висунуті ті чи інші пануючі аспекти реальності (зростання значення і частки сфери послуг, ролі комп'ютеризованих знань, інформації як особливого ключового фактора виробництва, збільшення реальних доходів значної частини населення тощо).

     Оцінки  місця, значення і перспектив розвитку неоінституціоналізму в сучасній економічній думці країн ринкової економіки неодно-значні. Пануюча неокласична ортодоксія і ряд відомих істориків економічної теорії фактично ігнорують його як самостійний і пер-спективний напрям сучасної економічної науки. Вони вважають, що інституціоналізм "зник" у 30-і роки XX ст. і не знайшов свого продовження в неоінституціоналізмі. "Не дивлячись на деякі спільні риси, школа "інституціональної теорії" являє собою не більше, ніж легку схильність до відступу від ортодоксальної економічної нау-ки, - пише М. Блауг. - В галузі аналізу "інституціоналістам" не вдалось виконати свою обіцянку і створити життєздатну альтерна-тиву неокласичної теорії. Саме з цієї причини ця течія поступово втратила свій вплив, хоч критика "інституціоналістами" неокласичної ортодоксії часто була цілком обгрунтованою'".

     Представники  неоінституціоналізму відверто визнають недо-статність позитивної розробки власної теорії як альтернативи неокласиці. Однак вони справедливо вказують на окремі сильні сто-рони неоінституціональної теорії, інтенсивність роботи щодо її подальшого розвитку, перспективи можливої зміни співвідношен-ня напрямів в структурі сучасної економічної думки тощо. В свою чергу, посткейнсіанці підтримують неоінституціоналізм, підкрес-люючи, що він може "очолити нову атаку проти безплідного тео-ретизування" (С. Вайнтрауб). Ортодоксальний марксизм піддає неоінституціоналізм дещо заідеологізованому критичному аналі-зу. Врешті-решт, незважаючи на значну специфіку, взаємовідно-сини неоінституціоналізму та інших напрямів сучасної економіч-ної думки не виходять за межі типової для них подвійної альтер-нативності.

   Такими  є основні напрями розвитку і  досягнення економічної теорії у  світлі розвитку західної економічної  думки, яка сьогодні знаходиться на передових позиціях у світі.

   Розгляд основних напрямів розвитку економічної  теорії свідчить, що це динамічна наука, яка відбиває зміни тенденцій  в розвитку економічних явищ і  процесів, у навколишньому середовищі, світо-вому господарстві та суспільстві в цілому. Динамізм економічної теорії проявляється також у тому, що вона сама не залишається незмінною, а прогресує відповідно до соціально-економічних змін і власних законів розвитку, оскільки еволюція ідей підкоряється внут-рішній логіці, яка не обов'язково відбиває події безпосередньо.

   Поняття "класична ситуація і її зміни" дає змогу не лише послі-довно  розкрити становлення і динамічний розвиток економічної теорії як самостійної  науки, а й виявити довготермінові тенденції цього розвитку. В галузі позитивної економічної теорії, яка має справу з фактами і явищами, такими тенденціями з розвитком рин-кового господарства і продуктивних сил суспільства є еволюційний перехід від переважання однофакторних концепцій цінності, вар-тості до переважання багатофакторних концепцій, зростання зна-чення проблеми попиту і пропозиції; від надання переваги вивчен-ню питань мікроекономіки до надання першочергового значення питанням макроекономіки, а потім - синтезу мікро- і макроекономічних проблем; у вивченні проблем зростання багатства до дослідження ефективного розподілу та використання обмежених еко-номічних ресурсів з метою максимально можливого задоволення людських потреб; від превалювання абстрактно-дедуктивного ме-тоду до сукупності різних методів дослідження з використанням усіх можливих прийомів наукового пізнання, щоб прийти до за-довільного пояснення дійсності, тощо. В галузі нормативної еконо-мічної теорії, яка має справу з оцінними судженнями про стан і цілі економіки, найбільш яскравою тенденцією є зміна відношення до питання про участь держави (уряду) в економічному житті. Під цим кутом зору можна виділити три великі хвилі в становленні та розвитку економічної теорії. Перша - захист і пропаганда актив-ної участі держави; друга - обгрунтування і захист принципу Іаіз-зег іаіге; третя - обгрунтування необхідності активного втручання держави в економіку, розробка його форм та методів, визначення меж.

   Зміна класичної ситуації кожного разу супроводжується зміною в структурі  економічної думки, появою нової ортодоксії. Для XX ст., особливо останньої його третини, характерне роз-ширення спектра напрямів і шкіл економічної теорії, його усклад-нення, загострення суперництва між ними за досягнення статусу пануючої ортодоксії. За такий статус продовжується боротьба на-самперед між монетаризмом і різними варіантами неокейнсіанства. Інші напрями, особливо неолібералізм та неоінституціоналізм, зміцнили свої позиції, здобули нових прибічників.

   При цьому слід мати на увазі, що до широкого спектра сього-денної неокласики належать, по-перше, неоконсервативні теорії (ця назва відбиває швидше політичне спрямування), до яких належать теорії монетаризму, економіки пропозиції, раціональних сподівань; 
по-друге, неоліберальні концепції. Монетаристські моделі еконо-мічного розвитку широко застосовували відповідно до конкретних умов своїх високорозвинених країн такі визначні державні діячі, як Р. Рейган, М. Тетчер, Г. Коль та їх послідовники. Відоме застосу-вання неоліберальних концепцій Л. Ерхардом. Концепції соціальне орієнтованої ринкової економіки з активним втручанням держави в розподіл доходів використовуються в країнах Скандинавії, у Франції, Австрії та ін.

   Сьогодення  незалежної України нагальне вимагає  не просто за-стосування сучасних моделей  економічного розвитку, а насампе-ред використання посткейнсіанських та

неоінституційних  засад, відкоригованих відповідно до конкретних умов і національно-дер-жавних інтересів  країни в цілому та превалюючої більшості  її насе-лення зокрема. Підкреслимо, що в теперішніх умовах в усьому світі не стоїть питання про відкидання ролі держави в економіці, бо й новітні неокласичні моделі фактично пропонують різні механізми участі держави в економічному житті, виходячи зі ступеня розви-неності країни, її досягнень в науково-технічному прогресі.

   Для представників усіх напрямів сучасної економічної теорії характерна переорієнтація на поєднання мікро- і макропідходів  до вивчення економічних явищ і процесів. Провідні представники кожного з  основних напрямів сучасної економічної  теорії обстоюють точку зору про життєздатність і пер-спективність у майбутньому XXI ст. саме свого напряму. Тим са-мим вони, незважаючи на численні заяви про об'єктивність став-лення до інших напрямів, врешті-решт, демонструють свою певну упередженість. Однак невизначеність майбутнього змушує їх звер-татися до фактора часу як вирішального підтвердження ефектив-ності (чи неефективності) впливу теорії на економічну політику і практику. 
2.Джон Теорія трансакційних витрат. Рональд Коуз

   Теорія  трансакційних витрат. Економічна теорія прав власності. Рональд Коуз (1910р. нар.) – американський економіст англійського походження. 1991 p. він одержав Нобелівську премію за праці з проблем трансакційних витрат - «Природа фірми» (1937), «Проблеми соціальних витрат» (1960). Тоді ці публікації мало кому були відомі. А згодом про них заговорили як про епохальні праці, зокрема статтю «Проблеми соціальних витрат» визнано чи не найбільшим досягненням економічної думки після другої світової війни.

   Одна  з найважливіших заслуг Коуза  полягає в тім, що він визначив і запровадив у науковий обіг таку категорію, як трансакційні витрати (витрати на пошук інформації про ціни, попит, пошук партнерів, укладання контрактів тощо). Це знаменувало появу в інституціоналізмі так званого контрактного підходу до теорії інститутів, що зумовило виникнення нової міждисциплінарної науки: поєднаний права, економічної теорії та організації.

   Господарська  система – це своєрідно впорядкована система зв'язку між виробниками матеріальних і нематеріальних благ і послуг та споживачами. Координація цього зв'язку, тобто вирішення що виготовляти, як виготовляти, для кого виготовляти, може здійснюватися двома способами: спонтанним, або стихійним порядком і ієрархією.

   Спонтанний  порядок – це ринок, який виник природним шляхом, у процесі розвитку людської цивілізації. За умов ринкової системи інформацію щодо наявності товарів, цін на них, щодо смаків споживачів розпорошено. За цих умов інформація, необхідна суб'єктам господарювання, може передаватися лише через механізм коливання цін. Пошук інформації (щодо цін, попиту, пошуку партнерів тощо) потребує великих витрат, які Коуз назвав трансакційними.

   Іншим способом одержання інформації про  те, що, як і для кого виготовляти, є ієрархія, тобто система, коли з  одного центру йде низка наказів  і доручень до виконавця (виробника). Прикладом ієрархічного порядку був соціалізм, де панувала командно-адміністративна система, і всі накази щодо виробництва й розподілу ресурсів віддавала держава через систему державних органів і партійних інституцій.

   Ієрархія має місце в будь-якій фірмі, де керівник віддає накази своїм підлеглим. У фірмі робітники не займаються пошуком інформації, вони одержують наказ. Це забезпечує скорочення трансакційних витрат. Таку саму роль виконує й держава. Відтак може скластись враження, що саме ієрархія, тобто централізоване керівництво, ефективніша, бо потребує менших трансакційних витрат. Насправді це залишається справедливом тільки щодо фірми. Що ж до держави, то вона взагалі не може здійснювати ефективного регулювання всіх економічних процесів. В одному центрі неможливо сконцентрувати всю необхідну інформацію про наявність ресурсів, їх використання, попит, смаки споживачів тощо. Отже, ставити питання, що краще – спонтанне регулювання (ринок) чи ієрархія (фірма, держава), або, як ми часто говоримо, «ринок чи план» – неправомірно. Вирішувати це питання слід з позицій економії трансакційних витрат. Щоправда, це не єдиний критерій, але з економічного погляду надзвичайно важливий.

   Скорочення  трансакційних витрат, отже, підвищення ефективності функціонування економіки забезпечується існуванням правових норм і їх дотриманням. Зв'язок між юридичними нормами (правами власності) і трансакційними витратами було сформульовано Коузом у його знаменитій теоремі. Коуз зазначав, що визначення прав власності є важливою попередньою умовою ринкових угод. Якби спонтанний, ціновий механізм не передбачав витрат часу й коштів на пошук інформації та укладання контрактів, то не було б і необхідності в опрацюванні прав власності (юридичних норм). Але функціонування економіки без трансакційних витрат неможливе. І не випадково американський економіст Дж. Стіглер писав, що світ з нульовими трансакційними витратами такий же страшний, як природний світ без тертя.

   У чому ж суть економічної теорії прав власності? Скажемо, передовсім, що, крім Коуза, її опрацьовували А.Алчіан, а згодом Й. Барцель, Д. Норт та інші. Своєрідність цієї теорії полягала в трактуванні власності та її використанні як методологічної й теоретичної основи економічного аналізу. Поняття «власність» прихильники теорії замінили терміном «право власності». Власність є не ресурс сам по собі, а низка прав або принаймні частка права використання ресурсу.

   Ця  частка включає 11 елементів: право володіння, право користування, право управління, право на дохід і под. Права власності є не що інше, як певні «правила гри», санкціоновані суспільством. Друга особливість теорії права власності полягає в тім, що категорія власності виводиться з проблеми обмеженості ресурсів. Ті ресурси, кількість яких не обмежена, не стають об'єктом власності. З приводу їх використання між людьми не виникає ринкових відносин.

   Права власності мають бути чітко визначені, і саме вони стають об'єктом купівлі  і продажу. «Якщо права на здійснення певних дій можуть бути куплені, або  продані, – пише Коуз, – їх зрештою придбають ті, хто вище цінує даровані ними можливості виробництва або розваг»'. Отже, чітке визначення прав власності, усунення інших осіб від вільного доступу до ресурсів змінюють і поведінку суб'єктів господарювання. Ці обставини сприяють створенню умов для придбання прав власності тими, хто їх цінує вище і здатний одержувати від них більшу користь. Для ринку не має значення, хто персонально володіє ресурсом. Важливо, щоб був такий власник.

   На  Думку Коуза, для успішного функціонування ринку важливе значення мають як трансакційні витрати, так і права власності. Якщо трансакційні витрати невеликі, а права власності чітко визначені і виконуються суб'єктами господарювання – ринок здатний до саморегулювання настільки, що може усувати навіть соціальне значущі зовнішні ефекти (екстерналії). Зовнішні ефекти – це витрати, або вигоди, зв'язані з економічною діяльністю, що стосуються осіб, які не є учасниками даної ринкової угоди. Наприклад, забруднення навколишнього середовища якимось підприємством, шум аеропорту тощо. Той, хто спричиняє ці «ефекти», часто змушує населення збільшувати витрати на охоронні заходи, але далеко не завжди компенсує їх.

   Досліджувати  цю проблему почав іще англійський  економіст;А. Пігу. Він доводив, що ринкова система нездатна її розв'язати, оскільки зовнішні ефекти не можна оцінити. Тому він обгрунтував необхідність державного втручання і запровадження спеціального податку на винних. Р. Коуз довів помилковість теоретичних висновків А. Пігу і показав можливість трансформації зовнішніх ефектів у внутрішні витрати учасників ринкової угоди без будь-якого втручання держави. Цей висновок має назву теореми Коуза. Державне втручання не завжди бажане. Воно буде ефективним тоді, коли витрати державного втручання будуть меншими за витрати, зв'язані з нестабільністю ринку.

   У мінімізації трансакційних витрат державі теж надається певна  роль: прийняття відповідних законів  і забезпечення їх дотримання, виробництво  суспільних благ, оборона, державний  апарат, інфраструктура, соціальні потреби тощо.

   3. Теорія суспільного  вибору Джеймса  М.Б'юкенена

   Теорія  суспільного вибору. Ця теорія сформувалась у 60-х pp. Її автором визнають видатного американського економіста Джеймса М.Б'юкенена (1919 р. нар.). Він опублікував багато праць на цю тему, зокрема: «Формула згоди» (1962)¹, «Попит і пропозиція суспільних благ» (1968), «Теорія суспільного вибору» (1972), «Свобода, ринок і держава» (1986) та ін. 1986 р. Б'юкенен здобув Нобелівську премію за «дослідження конституційних і контрактних принципів теорії прийняття економічних рішень».

   Спільно з Г. Таллоком він організував  у політехнічному інституті штату  Вірджинія «Комітет із вивчення прийняття  неринкових рішень», який згодом було перетворено на «Центр досліджень суспільного вибору». У США видається спеціальний журнал «Public choice» («Суспільний вибір»), що свідчить про значну роль цієї теорії.

   Поява теорії була підготовлена працями К. Ерроу, А. Бергсона, Д. Блека. Сам Б'юкенен зазначав, що на формування його поглядів великий вплив мали праці Ф. Найта і особливо шведського економіста К. Вікселя (1851—1926), якого він називає «основоположником сучасної теорії суспільного вибору»

   В основу теорії суспільного вибору покладено  ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Б'юкенен виходить із припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини може бути застосований у дослідженні будь-якої сфери діяльності, де людина робить вибір, у тім числі і в дослідженні політичних процесів.

   Політику  Б'юкенен трактує як обмін. «Політика, — писав він, — є складною системою обміну між індивідами, що в ній останні колективно намагаються досягти своєї приватної мети, оскільки не можуть реалізувати її з допомогою звичайного ринкового обміну». Проте повної аналогії між політичною і ринковою системами провести не можна. У них різна структура. Якщо на ринку відбувається добровільний обмін товарами, то в політиці люди змушені платити податки в обмін на якісь суспільні блага. Споживачем цих благ є суспільство в цілому. Різниця між ринковим і політичним обміном полягає і в тім, що його учасники мають різну мету. На ринку відбувається взаємовигідний обмін. У політиці існують різні погляди й переконання, а люди, котрі посідають державні посади, не завжди керуватимуться виключно міркуваннями суспільного блага, пошуками добра і справедливості. Як і звичайний споживач чи підприємець, вони будуть домагатися максимізації власної вигоди. Процес прийняття рішень схожий на різновид ринкової угоди: ви мені – я вам. Ви мені – голоси на виборах, я вам вигідні закони, ліцензії тощо.

   Отже, в політиці не існує взаємовигідного  обміну. Прихильники теорії суспільного  вибору роблять висновок про існування  політичної нерівності, що зумовлена економічними причинами. Це – нерівність в одержанні інформації, її перекручення, прийняття чиновниками, парламентарями рішень, які допомогли б їм бути переобраними (популістських), або рішень, що сприятимуть інтересам організованих груп тиску (лобі), але є неефективними для суспільства в цілому.

   Ураховуючи  ці суперечності, прихильники теорії суспільного вибору пропонують реформування політичної системи. Це реформування передбачає поширення ринкових відносин на політичну  сферу. Політика, наголошували вони, може і мусить будуватись на таких самих взаємовигідних договірних умовах, як і ринковий обмін.

   «Ефективність»  політичного обміну, підкреслював Б'юкенен, буде визначатись тим, наскільки  повно втілюватиметься в життя  принцип одностайності. «Одностайність, – писав він, – досягнута учасниками колективного вибору в політиці, є аналогічною добровільному обміну індивідуальних товарів на ринку».

   Усе викладене ще раз підтверджує  думку про те, що інституціоналізм не має загальної теоретичної  основи. Але водночас його напрямки мають чимало спільних рис.

   Основні характерні ознаки інституціоналізму: |

   1) критичний аналіз ортодоксальних теорій, побудований на розробці альтернативних програм;

   2) спроба інтегрувати економічну теорію з іншими суспільними науками – соціологією, психологією, антропологією, юриспруденцією тощо;

   3) намагання вивчати не стільки функціонування системи, скільки її розвиток (трансформацію капіталізму);

   4) аналіз економічних відносин не з позицій так званої економічної людини, її розрізнених дій, а з позицій організації суспільства, держави;

   5) намагання посилити суспільний контроль над бізнесом, визнання необхідності втручання держави в економіку.

   Сучасні інституціоналісти так само критикують неокласичні й неокейнсіанські  теорії. Вони зберегли «дух незгоди», «бунтарства», що знаходять свій прояв у сучасному реформізмі. Їм притаманне також розширення традиційних об'єктів теоретичного аналізу за рахунок нових актуальних питань.