Нові індустріальні держави сучасності

 

                              Міністерство освіти і науки  України

                               Коледж ЧНУ ім. Юрія Федьковича

 

 

 

 

 

 

 

 

             Р е ф е р а т

                  На тему:

«Нові індустріальні держави сучасності»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                             

                                                                           

                                                                                   

                                              Чернівці 2007

 

 

 

 

 

 

                                            Зміст

 

 

1. Деколонізація ……………………………………………....1
2. Етапи колонізації…………………………………………..1
3. Зростання національно-визвольного руху в

Колоніях……………………………………………………..2

4. Динамічний розвиток нових індустріальних

Країн…………………………………………………………5

5. Розпад колоніальної системи……………………………..6
6. Соціальні проблеми………………………………………..8

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Деколонізація

 

 

Під  деколонізацією розуміється процес наданні незалежності      незалежності, повного суверенітету  домініонам,  підмандатним  територіям,

Колоніям.Процес цей відбувався за допомогою як мирних,так

І збройних засобів.

Передумовами деколонізації  були: розгром Німеччини,

 

 

 

 

 

Італії та Японії  у Другій світовій війні ; послаблення контролю метрополій  над своїми колоніями ( особливо Францією і Голландією ) ;   розгортання  масового   національно-визвольного руху, який у більшості країн набув збройного характеру; зростання впливу і  потенціалу колоній (особливо англійських домініонів  ) ;         вплив            « холодної   війни » .

У процесі деколонізації  можна виділити кілька етапів.

На першому етапі ( 1943 – 1956рр.) процес  деколонізації охопив головно Азію й     Північну Африку.   Європейські країни відмовились від своїх мандатів на управління Палестиною та Йорданією ( Англія ) , Ліваном та   Сирією     ( Франція ). Було вирішено долю італійських і  японських колоній і підмандатних територій.      Англія   надала незалежність Індії ( 1947 р.), попередньо розділивши її на дві держави – Індію й Пакистан, острову Цейлон ( Шри-Ланка ) і Бірмі. Проголосили свою незалежність Індонезія

( 17 серпня 1945 р. ), В’єтнам ( 2 вересня 1945 р. ). Свою незалежність вони відстояли у тривалій збройній боротьбі. У 1953 р. Франція визнала незалежність Камбоджі й Лаосу. У 1946 р. США надали незалежність Філіппінам.   Після провалу франко - англійської агресії проти Єгипту в 1956 р. Англія визнала повний суверенітет Судану, а Франція – незалежність Тунісу й Марокко.

 

 

2.Етапи колонізації.

 

На першому етапі  колонізатори намагались зберегти під  своєю владою значну частину володінь. Незалежність здобули лише ті держави, які утримати в колоніальному  стані стало неможливо. Проте  після 1956 р. Англія і 1958 р. Франція пішли  шляхом відмови від своїх колоніальних володінь.

На другому етапі ( кінець 50-х – 60-ті роки ) процес деколонізації  охопив в основному Африку. У 1957 р. Англія надала незалежність Гані, Малайзії, а в 1958 р. – Гвінеї. Переломним став 1960 р., який назвали « роком Африки». Цього року звільнилися 17 країн: Габон, Дагомея, Верхня

 

 

 

 

 

 

    Вольта, Берег Слонової Кості, Чад,      Центрально-Африканська Республіка, Конго ( Браззавіль ), Камерун, Мавританія , Малі, Нігерія, Мадагаскар, Сенегал, Сомалі, Того.

У наступні роки розпочався процес деколонізації британських володінь на Сході Африки.     У 1961 р. незалежність отримала Тан- ганьїка, у 1962 р. – Уганда, у 1963 р. – Кенія, у 1964 р. – Занзібар, Малаві, у 1965 р. – Гамбія. Таким чином , до середини 60-х років більшість країн Тропічної Африки звільнилася від колонізального гніту.

Під час третього етапу ( 70-ті роки ) впала остання найстаріша колоніальна імперія – португальська. Першою після тривалої збройної боротьби здобула незалежність Гвінея-Бісау ( 1973 ). Після повалення військової диктатури в Португалії в результаті « революції гвоздик» ( квітень 1974 р. ) , незалежність здобули й інші португальські колонії : Острови Зеленого Мису, Ангола, Мозамбік, Сан-Томе і Прінсіпі.

На цьому деколонізація  не завершилась. Під час четвертого етапу ( 80-ті – 90-ті роки) здобули незалежність останні уламки колоніальних імперій. Так, у 1980 р. було остаточно врегульовано і проблему Південної Родезії ( Зімбабве ), у 1982 р. Англія надала незалежність Белізу, у 1990 р. під тиском світової громадськості ПАР надала незалежність Намібії, у 1997 р. Китай відновив свій суверенітет над Гонконгом, у 1999 р. – над Макао.

Таким чином, на протязі XXI ст.. колоніальні імперії відійшли у минуле. Однак, здобувши політичну  незалежність , молоді держави не стали економічно незалежними. Головною їхньою проблемою стала відсталість, з якою більшість молодих держав не можуть впоратись. Війни, епідемії, голод, фінансова заборгованість, етнічні й територіальні проблеми стали звичними явищами.

 

 

2. Зростання національно-визвольного руху в колоніях.

 

Друга світова війна  призвела до послаблення метрополій і до зростання потенціалу колоній. Вона сприяла розгортанню 

 

 

 

 

 

  національно-визвольного руху в колоніях. Занепад ролі європейських держав ( метрополій ) на фоні становлення наддержав – СРСР та США – створив умови для падіння колоніальної системи. Спочатку незалежність проголосили найбільші колонії ( Індія, Пакистан, Індокитай ) . Однак у метрополіях прагнули будь-якими засобами зберегти залишки імперій – символ могутності. Після безславного закінчення війни Англії і Франції проти Єгипту ( 1956 р. ) крах колоніалізму став неминучим. У 1958 р. президент Франції Шарль де Голль рішуче поставив крапку в історії Французького колоніалізму. Надала своїм колоніям незалежність і Англія. І, нарешті, у 70-ті роки впала найстаріша колоніальна імперія – португальська.

Великий вплив на визволення країн справила « холодна війна», яка давала можливість маневрувати  між великими державами і сприяла  падінню колоніалізму. Нові держави  не бажали безоглядно йти за наддержавами. Це їхнє прагнення самостійності стало важливим чинником послаблення біполярної системи світу, і, відповідно, закінчення « холодної війни». Отримавши політичну незалежність, нові країни не стали економічно самостійними. Колишні метрополії і США продовжували диктувати ціни на сировину і продовольство. Але залежність була тепер не наслідком політичного тиску , а результатом відсталості. Країни Азії, Африки і Латинської Америки залишались аграрно-сировинними придатками, залежали від постачання машин, обладнання, притоку зовнішніх інвестицій. Ця відсталість закріплювалась пануванням традиційного укладу життя, неписьменністю  більшої частини населення, нерозвинутістю комунікацій і засобів зв’язку. Подолання відсталості , як генеральний напрям руху країн, що визволились, примушувало їх запобігати однозначній орієнтації на  наддержави. А це відволікало від вирішення внутрішніх проблем. Проблема відсталості посилилась після Другої світової війни завдяки підвищенню темпів зростання населення. Демографічний вибух відбувся у момент, коли тільки починалась трансформація традиційних соціально-економічних інститутів. Аграрне перенаселення в ряді регіонів призвело до справжньої катастрофи. Використання всіх земель, придатних для сільськогосподарського виробництва, вирубування лісів, виснаження джерел прісної води породили проблему

 

 

 

 

 

урбанізації. З 1950 по 1980 р. 350 млн. мешканців села стали городянами, оселяючись в основному в районах, які оточують великі міста. Високі темпи  зростання населення ускладнили розв’язання проблеми відсталості, прибутки на душу населення у деяких країнах стали меншими порівняно з колоніальним періодом. Висока народжуваність зумовила омолодження населення ( діти у віці до 15 років складають половину населення країн ). Щоб домогтись виходу із відсталості, потрібно підвищувати грамотність населення. А при такій кількості підлітків це потребує великих витрат на освіту. Наслідком високих темпів народжуваності є безробіття, яке сприяє збереженню низької заробітної плати і не стимулює впровадження нових технологій, гальмує технічний прогрес.

Під тиском демографічного вибуху і політики урядів , спрямованої  на  модернізацію суспільства, традиційний  уклад життя почав руйнуватися. Нові відносини співіснували зі старими суспільними , економічними й політичними відносинами. Економіка стала багатоукладною, соціальна структура – строкатою, причому велика частина населення опинилась у перехідному стані. Це призводило до соціально-політичної нестабільності. Відбувались революції, державні перевороти, воєнні заколоти , громадянські війни, міждержавні конфлікти, що стало характерною рисою розвитку країн Азії,Африки, Латинської Америки.

Розуміння економічної  залежності у країнах « третього світу» спочатку базувалось на уявленні , що світова економіка існує виключно за рахунок їхньої експлуатації, яка здійснюється шляхом заниження цін на сировину країн « третього світу» і завищення цін на готову продукцію розвинених країн. З цього випливало , що досягти економічної незалежності можна в результаті імпортозамінної індустріалізації та підвищення цін на сировину. Останнє найбільш повно проявилось у діяльності організації країн – експортерів нафти ( ОПЕК ) . створена в 1960 р., вона, встановивши контроль над світовим експортом нафти, почала 70-ті роки підвищувати ціни на неї, діючи як міжнародний картель або синдикат. Дії ОПЕК викликали в світі енергетичну кризу, збільшивши прибутки країн ОПЕК. Дуже швидко цей шлях досягнення економічної незалежності виявився малоефективним.

 

 

 

 

 

 Імпортозамінна індустріалізація для багатьох країн була нездійсненна в силу незначного внутрішнього споживання: 40 % країн в світі мають територію, меншу 100 тис.кв.км із населенням до 3 млн.осіб. крім того, цей означає збереження відсталості в галузі технологій. Індустріалізація, яка проводилася без врахування можливостей, вела до фінансової заборгованості, а її тягар перекладався на плечі населення. Спроби штучно підвищити ціни на нафту теж виявились приреченими на невдачу. Високі ціни  стимулювали зростання добування нафти і, відповідно, сприяли падінню цін, а імпортери нафти стали домагатись її економного використання і переходу на нові енергозберігаючі технології. В результаті країни ОПЕК змушені були скорочувати добування нафти, щоб зберегти ціну, а це призвело до падіння прибутків.  Енергетична криза найсильніше вдарила по країнах , що розвиваються.

Поступово у країнах  «третього світу» переконалися у  необхідності перегляду стратегії  розвитку. Суть нової стратегії полягає  в тому,

Щоб не протидіяти світовій економіці, а пристосовувати її до своїх потреб. Першими це усвідомили латиноамериканські країни.

У 1974р. група країн  «третього світу» стала ініціатором  скликання спеціальної сесії  Генеральної Асамблеї ООН з економічних  питань, де було прийнято декларацію про встановлення нового світового економічного порядку (НСЕП). Його суть полягає у перерозподілі

Фінансових і технологічних  ресурсів на користь країн, що розвиваються. Основою для таких домагань стала  теза про відповідальність розвинутих країн. Країни Заходу не погодились із звинуваченнями, але висловили готовність сприяти модернізації.

У момент розгортання  дискусій становище країн «третього  світу»

Погіршилось. Спробу розв’язати проблеми за допомогою зовнішніх  позик призвели до зростання боргу  країн «третього світу» (1980р. борг складав 400млрд. доларів США, а 1988р.-1120 млрд. доларів США). Залишався один вихід: форсовано розвивати

Експортний потенціал  і сприяти ввезенню іноземного капіталу. Ці заходи дали поштовх розвитку новим  структурам. Їх підтримували МВФ і МБРР. Пільгові кредити видавались цими установами при умові проведення ринкових реформ:

• стабілізація грошового обігу;
• ліквідації дефіциту бюджету;
• приватизації нерентабельних підприємств держсектору;
• введення вільних цін;
• лібералізації зовнішньої торгівлі.

 

 

 

 

 

Революція в економічній  політиці країн «третього світу» призвела до падіння майже одночасно  з революціями в Східній Європі про соціалістичних режимів і  припинення соціалістичних експериментів  у країнах «третього світу». Отже, подолання відсталості виявилось для країн Азії і Африки не тільки економічною проблемою. Цей процес став, по суті, взаємодією цивілізацій. Адже відсталість була пов’язана з пануванням традиційних столітніх укладів, їх подолання означало модернізацію суспільства. Модернізація виявилась нічим іншим , як спробою впровадити елементи чужої цивілізації. Така цивілізаційна взаємодія породила неймовірні колізії, якими так багатий «третій світ», коли за фасадом парламентських інститутів виявлялися родоплемінні відносини, коли раптово з’являлися «ісламські республіки», що закріплювали в своїх конституціях безправ’я жінок і тілесні покарання і т.д. при цьому спроба прискорити модернізацію, нав’язати традиційному суспільству чужі для нього цінності, інколи викликали бурхливу консервативну реакцію.

Приклад цьому – ісламська  революція в Ірані.

У розв’язанні всіх проблем  країни «третього світу» йшли кожна своїм шляхом. У них були різні стартові позиції і не однакові темпи розвитку. У результаті диференціація між країнами «третього світу» зростає. Серед них найпривабливіше виглядають арабські держави Персидської затоки, але, як це не парадоксально, багатство обернулось консервацією у цих країнах патріархально-кланового ладу і необмежених монархій.

Найбільш динамічно  у соціальному, політичному і  економічному плані розвивались  нові індустріальні держави Гонконг, Сінгапур, Тайвань, Південна Корея, потім до них приєдналися Індонезія, Малайзія, Філіппіни. Використовуючи іноземні капітали і технології, значні трудові ресурси на місцях, їм вдалося створити розвинуту обробну промисловість, яка працює в основному на експорт і успішно конкурує на ринках країн Заходу. Відносно розвинутими є нині країни Латинської Америки. У більшості своїй вони вже індустріально-аграрні. Найменш розвинутими залишаються країни Тропічної і Південної Африки (крім ПАР).

Не дивлячись на всі  труднощі, модернізація країн «третього світу»

Йшла семимильними кроками. Їм вдалося створити вітчизняну промисловість, впровадити нові технології, а «зелена  революція» зняла загрозу масового голоду. Вони домоглись визнання своїх  проблем, як проблем глобальних. Їх голос чітко звучить на всіх світових форумах.

 

 

 

 

 

Змінилась їх соціальна  структура. Значна частина працездатного  населення вже працює за наймом, з’явився місцевий підприємницький  капітал, середній клас, відійшло у  минуле всесилля поміщиків і родової  знаті. Неймовірно, але загалом зріс рівень життя. Поступово формуються соціально-економічні умови для укорінення демократичних інститутів. Цей процес збігся з демократичними перетвореннями у Східній Європі

І завдяки цьому більше половини населення світу стало  жити в умовах політичної свободи. Такі динамічні зміни-ще один феномен

ХХ століття.

 

 

4. Динамічний розвиток нових індустріальних країн.                             

 

Помітним явищем у  світовій економіці став динамічний розвиток деяких країн, що розвиваються, які дістали назву « нові індустріальні держави» (НІК) . за відносно короткий час ці країни створили промисловий потенціал, розвинули окремі сучасні галузі індустрії. Вони різко збільшили промисловий експорт і посіли важливе місце у міжнародному поділі праці. Склад групи НІК не є незмінним . У 80-ті роки у неї включали країни й території Східної Азії (Південна Корея, о.Тайвань, Гонконг, Сінгапур), деякі найбільш розвинуті країни Латинської Америки (Бразилія, Мексика, Аргентина), іноді й Індію, Єгипет. Однак із зазначених країн лише азіатська четвірка «драконів» стабільно підтвердила свою репутацію нового полюсу зростання світової економіки і найчастіше пов’язується з поняттям «нові індустріальні країни». Намітилася тенденція розширення цієї групи краї за рахунок другої (Малайзія, Індонезія, Таїланд) і, у перспективі третьої (Туреччина, Філіппіни, Шрі-Ланка)  хвиль нових індустріальних країн.

 

5. Розпад колоніальної системи.

 

     Розпад  колоніальної системи відкрив  перспективи для суверенного  розвитку десятків нових держав. Ці держави займають понад 60% території Землі, де проживає 77% світового населення. Тут зосереджено 89,3% розвіданих світових запасів нафти і 50,5% газу (у країнах членах ОПЕК, відповідно,-77,6 і 41,4%). Більше 50% світових запасів і видобутку марганцевої руди, хромітів, кобальту, ванадію, золота, платини, алмазів припадає тільки на країни Африки. За роки

 

 

 

 

 

 

незалежності ці країни здійснили складні соціально-економічні перетворення, досягли певних успіхів  у створенні основ фаціальної економіки.

Проте переважні більшості з них не вдалось істотно скоротити відставання від промислово розвинутих країн з ринковою економікою, вирішити багато гострих соціальних проблем.

Для характеристики колишніх колоній, напівколоній і залежних держав як особливого угрупування у літературі використовують різні терміни: молоді національні держави, країни, що розвиваються, країни «третього світу», країни, що визволилися, слаборозвинуті держави і т.п. Останнє визначення не відображає диференціації афро-азіатських й латиноамериканських країн за рівнем розвитку продуктивних сил і навряд чи підходить для характеристики їхнього промислового авангарду  -   нових індустріальних країн. Поняття «молоді національні держави» або «країни, які визволилися», не враховують специфіки історичного розвитку країн Латинської Америки, що вже тривалий час існують як національні, політично незалежні держави. Нарешті, досить поширений був термін країни «третього світу» за нових реалій світового розвитку-ліквідації біполярної структури світового порядку і конфронтаційної моделі політичних відносин Схід-Захід- практично втрачає сенс. В умовах, коли жоден із згаданих термінів не вповні відображає специфіку та складності різноманітного  масиву країн Азії,Африки й Латинської Америки, найбільш усталеним можна вважати термін «країни, що розвиваються», хоча й він досить умовний, адже країн, що не розвиваються, у світовій економіці немає. Виокремлення групи країн, що розвивається, у межах глобального економічного простору правомірне й з точки зору спільності  їхньої історичної долі і щодо конкретних історичних міжкраїнних соціально-економічних спільностей.

Хоча країни, що розвиваються, істотно різняться рівнем економічного розвитку, соціально-економічними структурами, мають національні, історико-культурні, релігійні своєрідності, можна виділити їхні спільні або близькі риси. Це пере усім кількісне і якісне відставання продуктивних сил від рівня пост індустріальних держав. Більшість даних країн має мало розвинену економіку їм притаманна відсталість соціально-економічної структури, яка характеризується багатоукладністю економіки, великою питомою вагою кастово-феодальних та інших докапіталістичних укладів. Спільною рисою переважної більшості цих країн є низький рівень життя населення, слаборозвинутість соціальної інфраструктури, й нарешті, їхньою

 

 

 

 

 

особливістю є набагато істотні ший і жорсткіший вплив  релігій, традицій, ніж в індустріальних країнах. Зазначені властивості  визначають й особливість ринку  країн, що розвиваються, «недосконалість» функціонування ринкових механізмів у  цих країнах. Деякі згадані своєрідності данних країн досить стійкій, інші ж (наприклад, рівень індустріального розвитку) змінюються і в останнє десятиріччя « розмиваються», що й призводить до поглиблення диференціації цих країн. В економічній літературі часом вказується й на таку спільну ознаку цих країн, як асиметричну взаємозалежність між ними та провідними центрами глобальної економіки.

Тривалий час на аналізі  відносин країн, що розвиваються, з  країнами з розвинутою ринковою економікою позначалось ідеологічне протистояння у світі. Реальність же переконливо свідчить про необґрунтованість такого ідеологічного підтексту. Суперечності між зазначеними групами країн таки існують (вони можуть модифікуватися, слабнути чи поглиблюватися), але не є антагоністичними, конфронтаційними. Конфліктність не домінує у цих відносинах. Зростання транс націоналізації виробництва й капіталу, висування на перший план глобальних проблем призводять до такого рівня взаємозалежності держав, що жодна з проблем країн, які розвиваються, не може бути вирішена без тривалого співробітництва вказаних двох груп країн ( і не тільки їх). Тим паче це не можливо в умовах антагоністичного конфлікту між ними, що призвело б до глобальних катаклізмів та краху економіки багатьох країн, які розвиваються.

Одним із прикладів такого співробітництва, в ході якого шляхом компромісів, поступок, вироблення прийнятних підходів вдалося запобігти реальній загрозі «вибуху» міжнародних економічних  відносин, став пошук розв’язання  проблеми заборгованості країн, що розвиваються. Таких же зусиль світового співтовариства у перспективі вимагатиме й розв’язання глобальної проблеми пов’язаної із ситуацією у найменш розвинутих країнах. Отже, конфронтаційна модель відносин «країни,що розвиваються-розвинуті країни» не відображає сучасну реальність.

Хоча частка країн, що розвиваються, у світовому виробництві  дещо підвищилась за 1980-1990рр., виробництво ВНП на душу населення зростало дуже повільно через високі темпи росту населення, а в багатьох державах навіть абсолютно скоротилося. Це зумовило збереження значної дистанції між ними і країнами з розвинутою ринковою економікою. У 1991р. ВНП на душу населення складав

 

 

 

 

відповідно 830 і 18211 дол. (Латинська  Америка 1984 дол., Африка 572 дол.). Ще більш  разючим є відставання країн, що розвиваються, від розвинутих за рівнем науково-технічного потенціалу, розвитку «людського капіталу». Рівень підготовки робочої сили тут у середньому визначається так: 3,7р. шкільної освіти, у розвинених країнах-10 років. На країни, що розвиваються, припадає 15% світових витрат на освіту, 13% - інженерів, учених, хоча тут зосереджена більшість населення світу. У виданих у світі патентах їхня частка становить 1%, у загальному обсязі НДЦКР-2% .

 

 

6. Соціальні проблеми.

 

Значної гостроти в Азії, Африці та Латинській Америці набувають соціальні проблеми. У країнах з високим рівнем безробіття мільйони людей позбавлені можливості брати участь у виробництві й різко обмежені у споживанні. У 90-х роках новий приплив робочих рук тут складатиме 36 млн.чол.  Для створення нових робочих місць, підвищення кваліфікації або забезпечення існування маси незайнятих людей потрібні великі кошти, в той час як існує гострий дефіцит фінансових ресурсів. Незважаючи на притаманну всім країнам, що розвиваються,  соціально-економічну відсталість, між ними існує істотна різниця у рівні розвитку продуктивних сил, динаміці соціального росту й, нарешті, у ступені адаптації до техногенної цивілізації.

У 80-х –на початку 90-х  років диференціація країг, що розвиваються, помітно посилилась. Нерівномірність розвитку зазначеної групи країн спричинена багатьма соціально-економічними, політичними та іншими факторами. Відмінність умов виробництва (зокрема, забезпеченість природними ресурсами), демографічні ситуації, місця. У міжнародному поділі праці, як і специфічність політичної ситуації, будуть і в перспективі визначати дедалі більшу ймовірність розвитку цих держав. Через те аналіз багатьох процесів, що відбуваються у країнах які розвиваються, сьогодні вже неможливо роботи лише на основі агрегатних узагальнених показників по всій групі країн. Це вимагає виділення окремих груп країн, які характеризуються спільними умовами й закономірностями розвитку. Особливу групу утворює, наприклад, більшість країн-експортерів нафти, які мають високий рівень прибутку на душу населення, значні експортні надходження.

 

 

 

 

 

 

 

7. Висновок.

 

У 70-х роках ці країни динамічно розвивалися, інвестували  великі кошти у національну економіку, соціальну інфраструктуру. Однак  через падіння у 80-х роках попиту на нафту й різке зниження світових цін на неї ці держави в останні роки уповільнили темпи росту і відчувають труднощі. Нові індустріальні країни у 80-ті роки перетворились на полюс світового зростання. Азіатські НІК мали в останні десятиріччя найвищі у світі темпи економічного зростання і промислового експорту. 90-ті роки показали, що , крім НІК, так би мовити, першої хвилі, з’являються НІК другого ешелону- Малайзія, Таїланд, Індонезія. Динамічно модернізуючи свою економіку диверсифікуючи галузеву структуру господарства, НІК займають дедалі помітніше місце у глобальній економіці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використана література:

1. Т.Д.Пономарьова  « Я пізнаю світ».
2. А.І.Китов  «Розвиток нових держав».
3. І.А.Павленко «Держави після Другої світової війни».
4. О.О.Соловей  «Соціальні проблеми індустріальних держав».
5. www.google.com.