Оргнанізація міжбанківських розрахунків

     Зміст 

     Вступ

1. Організація міжбанківських розрахунків
2. Еволюція міжбанківських розрахунків в Україні
3. Перспективи розвитку платіжної системи України

Висновки

Список використаної літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Вступ 

     У ринковій економіці щодня укладається  безліч угод. Безготівкові платежі  між суб'єктами підприємницької  діяльності здебільшого не можуть бути завершені в межах одного банку, тобто без розрахунків між  установами, що їх виконують. Отже, всі  розрахунки за угодами суб'єктів  підприємницької діяльності, рахунки  яких відкриті в різних банках, є  міжбанківськими розрахунками. Міжбанківські  розрахунки являють собою систему  організації та здійснення платежів за грошовими вимогами та зобов'язаннями, що виникають між банківськими установами.

     У сучасній банківській системі платіжно-розрахункова функція нарівні з прийняттям депозитів і видаванням позик  належить до найважливіших банківських  операцій. На здійснення розрахунків  витрачається не менше двох третин операційного часу банківського персоналу.

     Таким чином, розкриття даної теми є  важливим та актуальним, так як міжбанківські  розрахунки обслуговують також різноманітні зовнішньоекономічні зв'язки, що виникають у процесі експорту-імпорту товарів та послуг, капіталів і міграції робочої сили. Саме тому їхня чітка і збалансована організація — запорука ефективного функціонування економічних процесів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Організація міжбанківських розрахунків

     Системи міжбанківських розрахунків і платіжні системи в розвинутих країнах  з ринковою економікою функціонують відповідно до загальних моделей, що базуються на трьох основних видах  міжбанківських розрахунків:

     1) розрахунки через організацію  кореспондентських відносин між  комерційними банками, їх називають  лоро-ностро;

     2) розрахунки через кореспондентські  рахунки, що відкриваються в  установах центральних банків. Як  правило, це повні розрахунки, які виконуються індивідуально,  на валовій основі, їх можна  характеризувати як платежі брутто;

     3) розрахунки через клірингові  установи. Це розрахунки або платежі  нетто.

     Розглянемо  кожен із цих видів детальніше.

     Міжбанківські кореспондентські відносини. Ці відносини включають різні форми співробітництва банків на засадах коректності, чесності та узгодженості щодо виконуваних операцій.

       Хоча банки конкурують за сфери  впливу з метою залучення клієнтів  та ділових партнерів на ринку,  вони можуть бути і кореспондентами,  тобто клієнтами один одного.

     Необхідність  у кореспондентських відносинах виникає, коли банк не може запропонувати  певні послуги своїм клієнтам, або коли відомо, що інший банк зробить  це швидше, краще та дешевше. З огляду на це й обирають банки-кореспонденти.

     Кореспондентські  відносини між банками можуть виникати не лише в межах однієї країни, а й з іноземними банками. Цей вид кореспондентських відносин в основному використовується для  міждержавних розрахунків. Для встановлення кореспондентських відносин з іноземним  банком комерційному банку необхідно  отримати ліцензію в центральному банку.

     Організація кореспондентських відносин між  банками передбачає відкриття рахунків один у одного.

     Кореспондентський рахунок являє собою рахунок, на якому відображаються розрахунки однієї кредитної установи за дорученням та за рахунок іншої кредитної  установи. Він є різновидом депозитного  рахунка до запитання і виконує  ту саму роль, що й поточний рахунок  підприємства, але з урахуванням  специфіки діяльності банку. Отже, кореспондентський  рахунок банку в іншому банку  — це пасивний рахунок у балансі  банку-кореспондента. Якщо при цьому  кореспондентський рахунок відкривається  в установі центробанку, то на ньому  зберігаються власні кошти комерційного банку, статутний, резервний, страховий  та інші фонди банку.

     Рахунок одного банку в іншому має дві  назви, залежно від того, йдеться  про нього з погляду банку, що надає послугу за рахунком, чи з погляду банку, що користується цією послугою, хоча це — той самий  рахунок. Припустимо, що банк Х користується послугою банку V, який відкрив кореспондентський  рахунок для банку. Банк Х є  власником коштів на цьому рахунку. Для банку, що користується послугою (банк Х), рахунок має назву ностро, а банк називається банком-ностро, або банком-респондентом. Для банку, що надає послугу (банк V), рахунок  має назву лоро, а банк називається  банком-лоро, або банком-кореспондентом.

     Рахунок-лоро — «Ваш рахунок у нас». Рахунок-ностро — «Наш рахунок у Вас».

     Основні записи здійснюються на рахунку-лоро. Вони є вирішальними для забезпечення своєчасності платежу, для виконання, якщо йдеться про запис у кредит рахунка. Банк-респондент може давати доручення про переказування  коштів зі свого рахунка. З огляду на це банк-лоро є адміністратором  платіжних доручень банку-ностро. Банк-лоро, однак, визначає умови використання рахунка-ностро, а саме:

• установлює розцінки комісійних зборів за платіжні послуги, що ним надаються;
• визначає вимоги щодо мінімального рівня залишків;
• здійснює контроль розміру кредиту, що надається банку-ностро за рахунком, через обмеження обсягу овердрафтів протягом одного робочого дня чи до початку наступного.

       Отже, банк може відкрити обмежену  кількість рахунків-ностро в банках-кореспондентах, що стимулюватиме конкуренцію  між останніми. Щоправда, у країнах  з розвинутою економікою великі  банки нерідко відкривають значну  кількість кореспондентських рахунків, деякі з них і за межами  своєї країни — від 300 до 500 і більше. При цьому, звичайно, використовується найновіша комп’ютерна  та організаційна техніка. Так,  один з найбільших банків ФРН  — Дойче Банк АГ — має 4 тис. кореспондентів у 184 країнах світу і тільки у Франкфурті-на-Майні веде близько 5 тис. поточних рахунків іноземних банків.

     Розрахунки  через кореспондентські рахунки, що відкриваються  в установах центральних  банків. Потреба в централізованій установі, що надає розрахункові послуги практично всім учасникам банківської системи, може бути задоволена через установлення ще однієї функції центрального банку країни, тобто останній може бути централізованою установою, що відкриває кореспондентські рахунки для комерційних банків.

     Перелік операцій, здійснюваних за кореспондентськими рахунками, відкритими в установах  центробанку, у вітчизняній практиці досить широкий. Це операції:

• з кредитно-розрахункового, касового та іншого обслуговування клієнтів самого комерційного банку, що передбачає переказування та стягнення коштів, пов’язаних з реалізацією продукції та наданням послуг об’єктами господарювання, розрахунками з бюджетом, позабюджетними фондами, а також із прийманням та видачею клієнтам готівки для виплати заробітної плати і премій та для деяких адміністративно-господарських витрат;
• на міжбанківському ринку цінних паперів, міжбанківських кредитів і депозитів та касові операції з емісійним банком;
• за господарськими угодами самого банку, наприклад за платежами в бюджет та в позабюджетні фонди.

     Перевагою рахунків-ностро, які відкриваються  комерційними банками в центральному банку, є те, що останній може надавати короткострокові кредити для  погашення їхніх зобов’язань  за міжбанківськими розрахунками. Платіж із використанням кредиту центрального банку є унікальною формою платежу, бо вимога здійснити такий платіж надсилається установі, яка не може збанкрутувати і яка завдяки  своїм повноваженням щодо емісії грошей ніколи не відчуватиме нестачі  ліквідних коштів.

     Центральний банк, відкриваючи рахунки-лоро для  банків і створюючи централізовану систему розрахунків, здійснює витрати  і мусить відшкодовувати їх. Тому за цими рахунками:

• як правило, не сплачуються проценти;
• у деяких країнах установлюється мінімальний резерв залишків на рахунках;
• стягуються комісійні за платіжні послуги.

     Розрахунки  через клірингові установи. З метою полегшення управління міжбанківськими розрахунками, зниження їхніх ризиків та зменшення потреби тримати великі резерви в центральному банку вдаються до клірингу, тобто заліку взаємних вимог.

     Кліринг — це система безготівкових розрахунків, що базується на заліку взаємних вимог  і зобов’язань фізичних та юридичних  осіб.

     Система клірингових заліків може використовуватися  як для розрахунків між банками  всередині країни, так і для  міжнародних розрахунків. Організація  міжбанківського заліку залежить від  того, чи є банки-учасники самостійними юридичними особами, чи вони входять  до системи того самого банку. У першому  випадку банки обмінюються чеками, векселями та іншими борговими зобов’язаннями клієнтів, доплачуючи лише різницю за заліком. Це — міжбанківський кліринг. У другому — йдеться про внутрішньобанківський кліринг. Для цього всередині системи банку, у його головній установі, створюється кліринговий відділ, який і виконує залікові операції для клієнтів цього банку.

     Залежно від сфери застосування міжбанківський кліринг може бути:

• локальним — між банками якогось регіону чи між банками певної банківської групи та (або) між філіями одного банку;
• загальнодержавним — між кредитно-фінансовими установами всієї країни. У західних країнах кліринг виконується через банки або спеціально створені розрахункові центри — клірингові палати. В останньому випадку банки домовляються не здійснювати негайного розрахунку за кожним окремим платіжним дорученням, а накопичувати свої вимоги і зобов’язання за певний період — кліринговий цикл. Після завершення циклу вхідні та вихідні платежі заліковуються, а банки беруть до оплати лише суму своїх чистих зобов’язань. Залік платежу здійснюють на рахунках банку, який виконує розрахунки. Зазвичай ним є центральний банк країни. Однак чисті розрахунки можна виконувати також на рахунках-ностро в комерційному банку.

     Важливою  функцією клірингової палати є її участь у підготовці розрахункових  документів для своїх учасників  після кожного циклу клірингу. За його результатами складається звіт про платіжні операції з визначенням  нетто-позиції кожного учасника з допомогою взаємної компенсації  загальної грошової суми платіжних  доручень, чеків і платіжних вимог, поданих йому іншими учасниками. Звіт про операцію з нетто-позиціями  передається до центрального банку, де здійснюється розрахунок на кореспондентських  рахунках учасників.

     Практично всі клірингові палати в західних країнах є добровільними асоціаціями  фінансових установ. Здебільшого вони утворюються на некомерційній кооперативній  основі, частково — під керівництвом адміністрації. Членство обмежується  певним географічним регіоном, наприклад містом, графством, адміністративною областю. Однак існують організації і в національному масштабі. Як правило, організаційна структура клірингової палати складається з представників великих фінансових установ, які сплачують основну частку витрат клірингової палати і є учасниками з правом голосу, та дрібних фінансових установ, що не мають права голосу і є асоційованими учасниками. Великі асоціації мають постійний штат працівників для проведення операцій клірингової палати, але більшість клірингових палат виконують свої функції, користуючись послугами співробітників банків-учасників. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Еволюція  міжбанківських розрахунків в Україні

     Загалом в еволюції міжбанківських розрахунків  в Україні можна вирізнити  три етапи, що відповідають етапам реорганізації  банківської системи в цілому.

     Першим  етапом (1988—1991 рр. —  ще за часів входження  України в СРСР) можна вважати  розвиток елементів  ринкової економіки  в господарському механізмі. У державних банках почала з'являтися нова клієнтура — приватні підприємці. Але механізми розрахунків не змінювалися. Був збережений порядок розрахунків за МФО. Він поширювався на установи всіх державних спеціалізованих банків. Ці установи як суб'єкти господарювання мали всі атрибути юридично самостійних осіб, але при цьому включалися в єдину державну банківську мережу. Вони керувалися зведеними кредитними та касовими планами Держбанку СРСР, виконували фінансово-кредитні та розрахунково-касові операції, вели облік за загальними правилами.

     Надалі  передбачалося забезпечити фінансову  самостійність банків. Однак це завдання було нереальним, зокрема і через  механізм міжбанківських розрахунків: позаплановий перерозподіл готівки  між банками в процесі МФО  створював неявні та неоформлені  кредити за рахунок Держбанку. Ці кредити були за характером знеособленими, безстроковими та безкоштовними, що є ненормально.

     Як  наслідок, Держбанк був позбавлений  можливості регулювати грошовий обіг та контролювати діяльність спеціалізованих  банків, а також застосовувати  на фінансовому ринку економічні методи регулювання банківської  системи, зокрема змінювати норми  обов'язкових резервів та процентних ставок за активними та пасивними  операціями. Це звело нанівець спроби проведення грошово-кредитної політики, і саме «монобанк» в особі Держбанку, який був основою однорівневої банківської системи, був заінтересований у переході до дворівневої банківської системи.

     Ключовим  моментом другого  етапу (1991—1994 рр.) реформування банківської системи  була реструктуризація мережі банків:

     — створення Національного банку  України (НБУ),

     — формування Національним банком України власної мережі регіональних управлінь,

     — перетворення установ державних  спеціалізованих банків у самостійні комерційні банки. Державні банки (Промінвестбанк, «Україна», Укрсоцбанк) акціонуються персоналом банків, а також окремими клієнтами цих банків,

     — утворення нових комерційних  банків. Створюються банки «нової хвилі» із залученням значного приватного капіталу (подальший розвиток спільних підприємств, малих підприємств, акціонерних  товариств) і коштів новостворюваних  державних бюджетних та позабюджетних  фондів.

     Діяльність  комерційних банків будувалася на власних  та залучених ресурсах. їм була надана самостійність у визначенні об'єктів  кредитування, строків депозитів  та кредитів, процентних ставок за пасивними  та активними операціями. Починаючи  з 1992 р., взаємні розрахунки між комерційними банками стали здійснюватися  на основі встановлення кореспондентських  відносин з відкриттям корес­пондентських рахунків один у одного або через  рахунки, відкриті в Національному  банку України.

     У 1992—1993 рр. в Україні використовувалася  модель міжбанківських розрахунків  за кореспондентськими рахунками, відкритими в регіональних управліннях Національного  банку України. Для здійснення міжбанківських розрахунків використовувалися  спеціалізовані підрозділи НБУ —  розрахунково-касові центри (РКЦ) при  регіональних управліннях. Саме там  відкривалися кореспондентські рахунки  для комерційних банків, розташованих у відповідному регіоні України.

     Після безпосереднього переказування  коштів на адресу банку-кореспондента  така модель розрахунків передбачала  відображення цих коштів на рахунках, які відкриті в РКЦ. Це призводило до того, що значні суми коштів, які перебували в міжбанківському обігу, несвоєчасно відбивалися на кореспондентських рахунках, що знижувало дієвість контролю НБУ за станом міжбанківських розрахунків.

     Механізм  розрахунків не передбачав елементів  заліку, тобто вони відбувалися в  повній сумі платежів між господарюючими суб'єктами.

     Контроль  за станом міжбанківських розрахунків  здійснювався залежно від стану  комерційного банку в цілому як юридичної  особи, за «консолідованими» кореспондентськими рахунками.

     У 1992 р. в Україні оброблялося в  середньому 1 млн 600 тис. платіжних документів за день.

     Недоліки  паперової технології було усунуто на третьому етапі становлення  банківської і  платіжної систем України.

     У 1992 р. було розроблено «Концепцію створення  системи електронного грошового  обігу». Ця концепція передбачає впровадження в народне господарство України  нової технології обслуговування банків, організацій та фізичних осіб, заснованої на виконанні різноманітних платіжних  операцій за безпаперовою комп'ютерною технологією. Така система має назву «система електронного переказу фінансових послуг або електронного грошового обігу» (СЕГО). Вона є розвитком традиційних видів платіжних послуг на основі нової методології.

     Комерціалізація державних банків, поява мережі нових  комерційних банків, збільшення кількості  суб'єктів підприємницької діяльності сприяли зростанню суспільної заінтересованості  у створенні загальнодержавної  автоматизованої системи, яка прискорила б міжбанківські розрахунки та підвищила  їхню надійність і безпеку.

     З огляду на недостатній рівень інформатизації України, відсутність у комерційних  банків власних систем міжбанківських розрахунків та відсутність з  їхнього боку ініціативи щодо створення  єдиної мережі електронних взаєморозрахунків, марно було сподіватися на створення  подібної системи «знизу», через  поступове добровільне об'єднання  банків у єдину мережу електронних взаєморозра­хунків. Національний банк України був змушений нав'язувати комерційним банкам свою політику та свою технологію в галузі створення електронної системи міжбанківських розрахунків. Водночас необхідно було враховувати різні фінансові можливості банків та рівень кваліфікації їхнього персоналу, а також обмеженість коштів самого Національного банку.

     Отже, реальністю були обумовлені такі основні  риси розробленої системи електронних  міжбанківських розрахунків:

     1) невисока вартість розроблення  та експлуатації (включаючи

       витрати на технічне обладнання);

     2) надійність та уніфікованість  програмних та апаратних засобів

       системи;

     3) стислі строки впровадження;

     4) простота експлуатації програмно-технічних  засобів, особливо

       засобів, призначених для комерційних  банків;

     5) невеликі витрати часу та коштів  на навчання персоналу. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. Перспективи розвитку платіжної системи України

     Система електронних міжбанківських розрахунків  Національного банку України (СЕП) експлуатується з 1993 р. і на сьогодні в цілому задовольняє вимоги та потреби  банківської системи України. Однак  ця система розроблена на основі технічного та системного програмного забезпечення, що не відповідає сучасним світовим стандартам для систем подібного класу, а  відтак вона не може забезпечити в  майбутньому достатню надійність, гнучкість, продуктивність та належний рівень захисту  інформації.

     Важливим  складовим чинником успішного функціонування платіжної системи  є нормативно-правова база, орієнтована на створення сприятливих умов для її ефективної діяльності, забезпечення своєчасного завершення розрахунків між суб’єктами господарювання.

     Базовим законом, що визначає загальні засади функціонування платіжних систем в Україні та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України є Закон України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”. Цим Законом  систему електронних платежів Національного банку України (далі – СЕП) визначено державною системою міжбанківських розрахунків.

     Основним нормативно-правовим актом Національного банку України, що визначає загальні вимоги щодо функціонування в Україні СЕП та порядку виконання міжбанківського переказу коштів через кореспондентські рахунки банків-резидентів у національній валюті України, є Інструкція про міжбанківський переказ коштів в Україні в національній валюті, затверджена постановою Правління Національного банку України від 16.08.2006 № 320, зареєстрована в  Міністерстві юстиції України 06.09.2006 за № 1035/12909 (зі змінами).

     СЕП забезпечує здійснення розрахунків у межах України між банками як за дорученнями клієнтів банків, так і за зобов’язаннями банків та інших учасників системи. У СЕП виконуються міжбанківські перекази у файловому режимі та в режимі реального часу. Здійснення банком початкових платежів у файловому режимі є обов’язковим, а в режимі реального часу – за його вибором. Разом з тим учасник системи, який працює в СЕП у файловому режимі, забезпечує приймання платежів у режимі реального часу.

     У файловому режимі обмін міжбанківськими електронними розрахунковими  документами здійснюється шляхом приймання-передавання документів, сформованих у файл. Тривалість технологічного циклу становить 15 – 20 хвилин.

     У режимі реального часу кошти зараховуються на рахунок отримувача негайно, у момент надходження платежу від відправника до СЕП. Саме це є головною ознакою платіжних систем класу RTGS згідно з міжнародною класифікацією. 

     Учасники системи

     За  станом на 1 липня 2011  року учасниками СЕП були 822 установ, із них:

• 176 - банки України;
• 580 - філії банків України;
• 28 - органи Державної  казначейської служби України ;
• 37 - установи  Національного банку України;
• 1 - ПрАТ “Всеукраїнський депозитарій цінних паперів”.

     У першому півріччі 2011 року послугами СЕП у режимі реального часу скористалися 388 учасників СЕП (47 % від загальної кількості учасників СЕП).  

     Завантаженість СЕП

     У першому півріччі 2011 року учасниками СЕП здійснено 160 597 тис. початкових платежів та надіслано електронних розрахункових повідомлень на суму 4 685 567 млн. грн., що відповідно на 4 % та 39 % більше, ніж у першому  півріччі 2010 року.  

     Переважна більшість початкових платежів та електронних розрахункових повідомлень була надіслана до СЕП банками України – 148 178 тис. документів (92,27 %  від їх загальної кількості).

     У першому півріччі 2011 року частка початкових платежів за сумою платежу до 1 тис. грн. становила 68 % від загальної кількості початкових платежів. Cума цих трансакцій становила менше ніж 1 % від загальної суми виконаних через СЕП початкових платежів за цей період.

     Учасники системи, ураховуючи свої потреби, самостійно вирішують працювати їм за окремим чи консолідованим кореспондентським рахунком.

     Найбільшим попитом серед учасників СЕП користувалася 3 модель обслуговування консолідованого кореспондентського рахунку, за якою юридична особа має консолідований кореспондентський рахунок і внутрішньобанківську міжфілійну платіжну систему, яка забезпечує проведення переказу коштів між філіями банку та взаємодію із СЕП для виконання міжбанківського переказу коштів філіями банку. У першому півріччі 2011 року учасники СЕП, які працювали за цією моделлю, виконали 87 812 тис. початкових платежів та електронних розрахункових повідомлень (55 % від загального обсягу), що на 2 188 тис. (на 3 %) більше, ніж у  першому півріччі 2010 року.

     Середньодобові показники роботи СЕП

     У першому півріччі 2011 року в середньому за день оброблялося 1 338 тис. початкових платежів та електронних розрахункових повідомлень на суму 39 046 млн. грн., у тому числі:  

• у файловому режимі – 1 337 тис. початкових платежів і електронних розрахункових повідомлень на суму 34 572 млн. грн., що відповідно на 4 % за кількістю та на 38% за сумою більше, ніж у першому півріччі 2010 року;
• у режимі реального часу – 1 тис. початкових платежів і електронних розрахункових повідомлень на суму 4 474 млн. грн., що залишилися незмінними за кількістю, та на 43 % більше за сумою, ніж у першому півріччі 2010 року.

     Середньоденний залишок коштів на рахунках учасників СЕП становив 26,75 млрд. гривень.

     Середньодобовий коефіцієнт обігу коштів за рахунками учасників СЕП  становив  1,46.

     Аналіз статистичних даних роботи СЕП щодо переказу коштів між банками свідчить про те, що система протягом першого півріччя 2011 року успішно виконувала покладені на неї функції державної системи міжбанківських розрахунків, задовольняла потреби її учасників у переказі коштів, забезпечувала максимальну швидкість, прозорість, високий рівень безпеки та надійності проведення платежів.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Висновки 

     В умовах ринкової економіки придбання товарів та послуг оплачується грошима, що перебувають або в обігу, або у формі депозитів на банківських рахунках, іноді використовується кредит. При цьому численні учасники економічного процесу - приватні особи, фірми, що діють на фінансових ринках та.в інших секторах економіки, - мусять враховувати проблему невизначеності терміну надходження та виконання їхніх платежів. Ця невизначеність зумовлена низкою чинників: 
- швидкістю, з якою боржник вживає заходів з метою здійснення платежу; 
- вибором засобу платежу та результативністю цього засобу з погляду своєчасності та ефективності його оброблення; 
- кількістю посередників, що беруть участь у платіжній операції; 
- наявністю і вартістю кредиту, який використовується для компенсації тимчасового дефіциту готівкових коштів у платника. 
        Системи міжбанківських розрахунків різних країн помітно різняться. У світі не існує єдиної платіжної моделі, однак є загальні принципи і характеристики, що визначають функціонування національних платіжних систем. Водночас є і загальні проблеми, які автоматично переносяться на платіжні механізми. 
          Перша проблема стосується розмежування функцій між центральним і комерційними банками. Цілком зрозуміло, що комерційні банки мають нести відповідальність за обслуговування рахунків клієнтів та надання спеціалізованих платіжних послуг, необхідних у міжбанківських стосунках.