Особливості дихання новонароджених тварин

 

 

 

 

 

 

Реферат 
на тему: 
« Особливості дихання новонароджених тварин» 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст:

 

  1. Вступ ст.3 ;
  2. Регуляція дихання ст.5;
  3. Особливості газообміну плода ст.14;
  4. Особливості дихання  новонароджених ст.16;
  5. Висновок ст. 24;
  6. Список використаної літератури та джерел ст.25.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Дихання – це невід’ємна ознака життя. Система дихання є важливою системою організму. Вона забезпечує безперервний газообмін між організмом і зовнішнім середовищем. Особливо важливим є розумінні фізіологічних процесів, які відбуваються в організмі під час дихання при пониженому та підвищеному тиску.

Дихальна система об'єднує органи, в яких проходить обмін газів, між кров’ю і зовнішнім середовищем.

Великий російський фізіолог І.М. Сеченов наголошував, що “організм без навколишнього середовища, яке підтримує його існування, не може існувати” між організмом і навколишнім середовищем постійно відбувається обмін речовин. Із навколишнього середовища організм одержує кисень і поживні речовини. Завдяки їм будуються нові клітини, функціонують органи і відбувається робота, наприклад, м'язів.

Водночас у навколишнє середовище виділяються шкідливі продукти розпаду, надлишок речовин і тепла.

Дихання – це найбільш яскравий і запевняючий вираз життя. “Не дихає”, “перестав дихати” – загальновідомі вирази, які означають, що життя припинилось. Окислення органічних речовин – вуглеводів, жирів – складає основи життєвих процесів в організмі. Енергія, яка вивільняється при цьому йде на забезпечення всіх функцій організму. Процеси окислення включають в себе потребу кисню і утворення вуглекислого газу. Тому життя організму без кисню неможливе – в цьому і заключається суть процесу дихання. Це проходить при одночасній участі фізіологічних систем крові, кровообігу, дихання.

Отже, дихання – це процес газообміну між живим організмом і навколишнім середовищем. Якщо припиняється дихання, то припиняється і обмін речовин, а це веде до смерті.

Дихальний процес включає такі етапи:

1.       Зовнішнє дихання – вентиляція легень, тобто наповнення легень атмосферним повітрям і видалення атмосферного повітря назовні, але вже в іншому складі.

2.       Обмін газами між альвеолами легень і кров’ю, що їх омивають: кисень переходить з альвеолярного повітря в кров, а вуглекислий газ – з крові в альвеолярне повітря.

3.       Перенос газів кров’ю: кисню з легенів до всіх тканин тіла, а вуглекислого газу – в зворотному напрямі.

4.       Обмін газами між кров’ю і тканинами тіла: він проходить в тканинних капілярах і полягає в переході кисню з крові в тканини, аз вуглекислого газу – з тканин в кров.

5.       Клітинне дихання (на клітинному рівні) – внутрішнє дихання – це основна ланка дихального процесу. Вона заключається в окисленні ряду речовин, в результаті якого вивільняється енергія.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕГУЛЯЦІЯ ДИХАННЯ

Під дихальним центром слід розуміти сукупність нейронів специфічних (дихальних) ядер довгастого мозку, здатних генерувати дихальний ритм.

У нормальних (фізіологічних) умовах дихальний центр отримує аферентні сигнали від периферичних і центральних хеморецепторів, що сигналізують відповідно про парціальний тиск О2 в крові і концентрації Н+ в позаклітинній рідині мозку. В період неспання діяльність дихального центру регулюється додатковими сигналами, витікаючими з різних структур ЦНС. У людини це, наприклад, структури, що забезпечують мову. Мова (спів) може в значній мірі відхилити від нормального рівень газів крові, навіть понизити реакцію дихального центру на гіпоксію або гіперкапнію. Аферентні сигнали від хеморецепторів тісно взаємодіють з іншими аферентними стимулами дихального центру, але, кінець кінцем, хімічний, або гуморальний, контроль дихання завжди домінує над нейрогенним. Наприклад, людина довільно не може нескінченно довго затримувати дихання із-за наростаючих під час зупинки дихання гіпоксії і гіперкапнії.

Дихальний центр виконує дві основні функції в системі дихання: моторну, або рухову, яка виявляється у вигляді скорочення дихальних м'язів, і гомеостатичну, пов'язану із зміною характеру дихання при зрушеннях змісту О2 і СО2 у внутрішньому середовищі організму.

Регуляція зовнішнього дихання здійснюється трьома основними елементами:

1. рецепторами, що сприймають і  передають інформацію у:

2. центральний регулятор, який розміщений  у головному мозку. Тут проходить. обробка інформації і посилаються  команди на:

3. ефектори (дихальні м’язи), що  безпосередньо здійснюють вентиляцію  легень.

Рухова функція дихального центру полягає в генерації дихального ритму і його патерну. Під генерацією дихального ритму розуміють генерацію дихальним центром вдиху і його припинення (перехід в експірацію). Під патерном дихання слід розуміти тривалість вдиху і видиху, величину дихального об'єму, хвилинного об'єму дихання. Моторна функція дихального центру адаптує дихання до метаболічних потреб організму, пристосовує дихання в поведінкових реакціях (поза, біг і ін.), а також здійснює інтеграцію дихання з іншими функціями ЦНС.

Гомеостатична функція дихального центру підтримує нормальні величини дихальних газів (O2, CO2) і рн в крові і позаклітинній рідині мозку, регулює дихання при зміні температури тіла, адаптує дихальну функцію до умов зміненого газового середовища, наприклад при зниженому і підвищеному барометричному тиску.

Локалізація і функціональні властивості дихальних нейронів. Нейрони дихального центру локалізовані в дорсомедіальній і вентролатеральной областях довгастого мозку і утворюють так звані дорсальну і вентральну дихальну групу.

Дихальні нейрони, активність яких викликає інспірацію або експірацію, називаються відповідно інспіраторними і експіраторними нейронами. Інспіраторні і експіраторні нейрони іннервують дихальні м'язи. У дорсальній і вентральній дихательной групах довгастого мозку виявлені наступні основні типи дихальних нейронів: 1) ранні інспіраторні, які розряджаються з максимальною частотою на початку фази вдиху; 2) пізні інспіраторні, максимальна частота розрядів яких доводиться на кінець інспірації; 3) повні інспіраторні з постійною або з поступово наростаючою активністю протягом фази вдиху; 4) інспіраторні для поста, які мають максимальний розряд на початку фази видиху; 5) експіраторні з постійною або поступово наростаючою активністю, яку вони проявляють в другу частину фази видиху; 6) преінспіраторні, які мають максимальний пік активності безпосередньо перед початком вдиху. Тип нейронів визначається по прояву його активності щодо фази вдиху і видиху.

Нейрони дихального центру, активність яких співпадає з ритмом дихання, але вони не іннервують дихальні м'язи, називаються респіраторно-зв'язаними нейронами. До респіраторно-зв'язаних нейронів відносять клітини дихального центру, іннервуючі м'язи верхніх дихальних шляхів, наприклад гортані.

Дорсальна дихальна група (ДДГ) включає симетричні області довгастого мозку, розташовані вентролатеральні ядра одиночного пучка (мал.). Дихальні нейрони цієї групи відносяться тільки до інспіраторного типу нейронів і представлені пізніми і повними інспіраторними нейронами.

Нейрони ДДГ отримують аферентні сигнали від легеневих рецепторів розтягування по волокнах блукаючого нерва, нейрони якого мають обширні синаптичні зв'язки з іншими відділами дихального центру і з різними відділами ЦНС. Тільки частина інспіраторних нейронів ДДГ зв'язана аксонами з дихальними мотонейронами спинного мозку, переважно з контралатеральної сторони.

Вентральна дихальна група (ВДГ) розташована латеральніше обопільного ядра довгастого мозку, або ядра блукаючого нерва. ВДГ підрозділяється на ростральну і каудальну частини щодо рівня засувки (obex) довгастого мозку 

Ростральна частина ВДГ складається з інспіраторних нейронів різних типів: ранніх, повних, пізніх інспіраторних і інспіраторних для поста. Ранні інспіраторні і інспіраторні для поста нейрони ВДГ називаються пропріобульбарними нейронами, оскільки вони не направляють свої аксони за межі дихального центру довгастого мозку і контактують тільки з іншими типами дихальних нейронів. Частину повних і пізніх інспіраторних нейронів направляють свої аксони до дихальних мотонейронів спинного мозку, а отже, управляють м'язами вдиху.

Каудальна частина ВДГ складається тільки з експіраторних нейронів. Всі експіраторні нейрони направляють аксони в спинний мозок. При цьому 40% експіраторних нейронів іннервує внутрішні міжреберні м'язи, а 60% - м'язи черевної стінки.

Ростральне ВДГ локалізовані компактною групою експіраторні нейрони (комплекс Бетцингера), аксони яких пов'язані тільки з іншими типами нейронів дихального центру. Припускають, що саме ці нейрони синхронізують діяльність правої і лівої половин дихального центру.

У безпосередній близькості від нейронів ВДГ розташовані різні типи респіраторно-зв'язаних нейронів, які іннервують м'язи верхніх дихальних шляхів і гортані.

Нейрони дихального центру залежно від проекції їх аксонів підрозділяють на три групи: 1) нейрони, іннервуючі м'язи верхніх дихальних шляхів і регулюючі потік повітря в дихальних шляхах; 2) нейрони, які синаптичні пов'язані з дихальними мотонейронами спинного мозку і управляють таким чином м'язами вдиху і видиху; 3) пропріобульбарні нейрони, які пов'язані з іншими нейронами дихального центру і беруть участь тільки в генерації дихального ритму.

Інші області локалізації дихальних нейронів. У мосту знаходяться два ядра дихальних нейронів: медіальне парабрахиальне ядро і ядро Шатра (ядро Келлікера). Іноді ці ядра називають пневмотаксичнм центром. У першому ядрі знаходяться переважно інспіраторні, експіраторні, а також фазовоперехідні нейрони, а в другому - інспіраторні нейрони. У наркотизованих тварин руйнування цих ядер викликає зменшення частоти і збільшення амплітуди дихальних рухів. Припускають, що дихальні нейрони моста беруть участь в механізмі зміни фаз дихання і регулюють величину дихального об'єму. У поєднанні з двостороннім перерізанням блукаючих нервів руйнування вказаних ядер викликає зупинку дихання на вдиху, або інспіраторний апнейзіс. Інспіраторний апнейзіс уривається рідкісними, короткочасними і швидкими видихами. Після виходу тварин з наркозу апнейзіс зникає і відновлюється ритмічне дихання.

Діафрагмальні мотонейрони. Утворюють діафрагмальний нерв. Нейрони розташовані вузьким стовпом в медіальній частині вентральних рогів від СIII до CV. Діафрагмальний нерв складається з 700-800 мієлінізованих і більше 1500 немієлінізованих волокон. Переважна кількість волокон є аксонами e-мотонейронів, а менша частина представлена аферентними волокнами м'язових і сухожильних веретен, локалізованих в діафрагмі, а також рецепторів плеври, очеревини і вільних нервових закінчень самої діафрагми.

Мотонейрони сегментів спинного мозку, іннервуючі дихальні м'язи. На рівні CIII -С поблизу латерального краю проміжної зони сірої речовини знаходяться інспіраторні нейрони, які беруть участь в регуляції активності міжреберних і діафрагмальних мотонейронів (див. мал. 8.10).

Мотонейрони, іннервуючі міжреберні м'язи, локалізовані в сірій речовині передніх рогів на рівні від TIV до ТX. Причому одні нейрони регулюють переважно дихальну, а інші - переважно пізно-тонічну активність міжреберних м'язів. Мотонейрони, іннервуючі м'язи черевної стінки, локалізовані в межах вентральних рогів спинного мозку на рівні TIV-LIII. 

 

Центральний дихальний механізм.

Чергування вдиху і видиху обумовлено активністю певних нейронів у довгастому мозку та варолієвому мості. Вважається, що саме тут знаходиться дихальний центр, який не є окремим, локальним ядром, а досить дифузним утворенням. Таким чином, дихальний центр – це сукупність певних нейронів довгастого мозку і моста, яка забезпечує чергування вдиху і видиху. Які ж це нейрони? Умовно їх називають дихальними нейронами. До них відносять нервові клітини, активність яких змінюється у відповідності з вдихом і видихом. Розрізняють інспіраторні нейрони, які збуджуються під час вдиху, експіраторні активуються під час видиху і значну кількість нейронів активність, яких проявляється в момент переходу вдиху у видих, або видиху у вдих. При внутрішньоклітинному відведенні потенціалів від "дихальних" нейронів спочатку реєструються місцеві (локальні) потенціали, потім, при досягненні критичного рівня деполяризації виникає ряд потенціалів дії. При виникненні залпу розрядів, збудливість нейронів знижується. Це так званий самообмежувальний частоту і тривалість розрядів механізм.

У задньому мозку розрізняють три основні групи дихальних нейронів і три їх скупчення.

1. Медулярну (мозкову) групу. Вона розміщена  в довгастому мозку поряд з  ретикулярною формацією і складається  з двох окремих ядер. Перше  з них включає в себе нейрони, локалізовані в дорзальних відділах  довгастого мозку. Вони активуються  головним чином при вдиху (інспіраторне  ядро). Друге ядро розміщене у  вентральних відділах довгастого  мозку. Нейрони вентрального дихального  ядра активуються при видиху  – експіраторне ядро. Нейрони  інспіраторного та експіраторного  ядер складають 10-15 % всіх клітин  довгастого мозку.

Збудження нейронів інспіраторного ядра починається після періоду відсутності активності в декілька секунд. Потім появляються потенціали дії. Відповідно до цього наростає активність інспіраторних м'язів. Через деякий час генерація потенціалів дії в інспіраторному ядрі припиняється і тонус цих м'язів знижується до вихідного рівня.

При спокійному диханні активність експіраторного ядра не визначається. Ми вже знаємо, що видих здійснюється пасивним поверненням грудної клітки до вихідного стану. Проте при форсованому диханні видих стає активним внаслідок збудження експіраторних нейронів.

2. У верхніх відділах моста  розміщений пневмотаксичний центр, який діє гальмівні на інспіраторні  нейрони. Таким чином, група нейронів  пневмотаксичного центру пригнічує  вдих.

3. У нижніх відділах моста  розміщена апнейстична група. Вона  називається так тому, що перерізування  моста вище цього центру викликає  у піддослідної тварини тривалі  вдихи (апнейзиси), які перериваються  короткочасними видихами. Мабуть, імпульсація  з апнейстичної групи збуджує  інспіраторне ядро довгастого  мозку, яке гальмувалося пневмотаксичною  групою. Зараз невідомо, чи відіграє  ця група нейронів якусь роль  у регуляції нормального дихання  людини.

Апнейстичний центр, розміщується в нижніх відділах варолієвого мосту. Він називається так тому, що перерізка стовбура мозку безпосередньо вище цього центру викликає в піддослідної тварини судомні вдихи (апнейзиси), які перериваються короткотривалими видихами. Імпульсація апнейстичного центру збуджує інспіраторну зону довгастого мозку, подовжуючи тим самим генерацію її потенціалів дії.

Пневмотаксичний центр знаходиться у верхніх відділах варолієвого мосту. Його імпульси здатні пригнічувати вдих, регулюючи глибину, а відтак і частоту дихання.

Дихальні нейрони перетворюють сигнали, що надходять до них, передаючи керуючий сигнал до мотонейронів дихальних м’язів.  

 

Генерація дихального ритму. Спонтанна активність нейронів дихального центру починає з'являтися до кінця періоду внутріутробного розвитку. Про це судять по періодично виникаючих ритмічних скороченнях м'язів вдиху у плоду. В даний час доведено, що збудження дихального центру у плоду з'являється завдяки пейсмекерним властивостям мережі дихальних нейронів довгастого мозку. Іншими словами, спочатку дихальні нейрони здатні самозбужуватися. Цей же механізм підтримує вентиляцію легенів у новонароджених в перші дні після народження. З моменту народження у міру формування синаптичних зв'язків дихального центру з різними відділами ЦНС пейсмекерний механізм дихальної активності швидко втрачає своє фізіологічне значення. У дорослих ритм активності в нейронах дихального центру виникає і змінюється тільки під впливом різних синаптичних дій на дихальні нейрони.

Дихальний цикл підрозділяють на фазу вдиху і фазу видиху щодо руху повітря з атмосфери у бік альвеол (вдих) і назад (видих). Двом фазам зовнішнього дихання відповідають три фази активності нейронів дихального центру довгастого мозку: інспіраторна, яка відповідає вдиху; інспіраторна для поста, яка відповідає першій половині видиху і називається пасивною контрольованою експірацією; експіраторна, яка відповідає другій половині фази видиху і називається фазою активної експірації 

Генерація дихального ритму відбувається в мережі нейронів довгастого мозку, сформованій шістьма типами дихальних нейронів. Доведено, що мережа основних типів дихальних нейронів довгастого мозку здатна генерувати дихальний ритм in vitro в зрізах довгастого мозку товщиною всього 500 мкм, поміщених в штучне живильне середовище.

Інспіраторна активність дихального центру починається з могутнього стартового розряду ранніх інспіраторних нейронів, який з'являється спонтанно за 100-200 мс до розряду в діафрагмальному нерві. У цей момент ранні інспіраторні нейрони повністю звільняються від сильного гальмування з боку інспіраторних для поста нейронів. Повне розгальмовування ранніх інспіраторних нейронів відбувається в мить, коли активуються преінспираторні нейрони дихального центру, які остаточно блокують розряд експіраторних нейронів.

Стартовий розряд ранніх інспіраторних нейронів починає активувати повні інспіраторні нейрони, які здатні совозбуждать один одного. Повні інспіраторні нейрони, завдяки цій властивості, підтримують і збільшують частоту генерації потенціалів дії протягом фази вдиху. Саме цей тип дихальних нейронів створює наростаючу активність в діафрагмальному і міжреберних нервах, викликаючи збільшення сили скорочення діафрагми і зовнішніх міжреберних м'язів.

Ранні інспіраторні нейрони через особливі фізіологічні властивості їх мембрани припиняють генерувати потенціали дії до середини фази вдиху. Це моносинаптичні розгальмовує пізні інспіраторні нейрони, тому їх активність з'являється в кінці вдиху.

Пізні інспіраторні нейрони здатні додатково активувати в кінці вдиху скорочення діафрагми і зовнішніх міжреберних м'язів. Одночасно пізні інспіраторні нейрони виконують функцію початкового виключення інспірації. В період своєї активності вони отримують збудливі стимули від легеневих рецепторів розтягування, які вимірюють ступінь розтягування дихальних шляхів під час вдиху. Максимальний по частоті розряд пізніх інспіраторних нейронів доводиться на момент припинення активності інших типів інспіраторних нейронів дихального центру.

Припинення активності всіх типів інспіраторних нейронів дихального центру розгальмовує інспіраторні для поста нейрони. Причому процес розгальмовування інспіраторних для поста нейронів починається набагато раніше, а саме в період убування розрядів ранніх інспіраторних нейронів. З моменту появи активності інспіраторних для поста нейронів вимикається інспірація і починається фаза пасивної контрольованої експірації. Інспіраторні для поста нейрони регулюють ступінь розслаблення діафрагми в першу половину фази видиху. У цю фазу загальмовані всі інші типи нейронів дихального центру. Проте в інспіраторну для поста фазу зберігається активність респіраторно-зв'язаних нейронів дихального центру, які регулюють тонус м'язів верхніх дихальних шляхів, перш за все гортані.

Друга половина фази видиху, або фаза активної експірації, повністю залежить від механізму рітмогенезу інспіраторної і постінспіраторної активності. Наприклад, при швидких дихальних рухах інспіраторна для поста фаза може безпосередньо переходити у фазу наступної інспірації.

Активність дихальних м'язів протягом трьох фаз нейронної активності дихального центру змінюється таким чином. У інспірацію м'язові волокна діафрагми і зовнішніх міжреберних м'язів поступово збільшують силу скорочення. У цей же період активуються м'язи гортані, які розширюють голосову щілину, що знижує опір повітряному потоку на вдиху. Робота інспіраторних м'язів під час вдиху створює достатній запас енергії, яка вивільняється в інспіраторну для поста фазу, або у фазу пасивної контрольованої експірації. У інспіраторну для поста фазу дихання об'єм що видихається з легенів повітря контролюється повільним розслабленням діафрагми і одночасним скороченням м'язів гортані. Звуження голосової щілини в інспіраторну для поста фазу збільшує опір повітряному потоку на видиху. Це є дуже важливим фізіологічним механізмом, який перешкоджає спаданню повітроносних шляхів легенів при різкому збільшенні швидкості повітряного потоку на видиху, наприклад при форсованому диханні або захисних рефлексах кашлю і чхання.

У другу фазу видиху, або фазу активної експірації, експіраторний потік повітря посилюється за рахунок скорочення внутрішніх міжреберних м'язів і м'язів черевної стінки. У цю фазу відсутня електрична активність діафрагми і зовнішніх міжреберних м'язів.

Координація діяльності правої і лівої половин дихального центру є ще однією функцією дихальних нейронів. Дихальний центр має дорсальну і вентральну групу нейронів як в правій, так і в лівій половині довгастого мозку і таким чином складається з двох симетричних половин. Ця функція виконується за рахунок синаптичного взаємодії різних типів дихальних нейронів. Дихальні нейрони взаємозв'язані як в межах однієї половини дихального центру, так і з нейронами протилежної сторони. При цьому найбільше значення в синхронізації діяльності правої і лівої половин дихального центру мають пропріобульбарні дихальні нейрони і експіраторні нейрони комплексу Бетцингера.

Важливим регуляторним елементом дихання є рецептори. З регуляцією дихання зв'язані різні типи рецепторів. 

Хеморефлекси дихання. РO2 і РCO2 в артеріальній крові людини і тварин підтримується на достатньо стабільному рівні, не дивлячись на значні зміни споживання О2 і виділення СО2. Гіпоксія і пониження рн крові (ацидоз) викликають посилення вентиляції (гіпервентиляція), а гіпероксія і підвищення рН крові (алкалоз) - пониження вентиляції (гіповентиляція) або апное. Контроль за нормальним вмістом у внутрішньому середовищі організму О2, СО2 і рн здійснюється периферичними і центральними хеморецепторами.

Адекватним подразником для периферичних хеморецепторів є зменшення РO2 артеріальної крові, у меншій мірі збільшення РCO2 і рн, а для центральних хеморецепторів - збільшення концентрації Н+ в позаклітинній рідині мозку.

Артеріальні (периферичні) хеморецептори. Периферичні хеморецептори знаходяться в каротидних і аортальних тільцях. Сигнали від артеріальних хеморецепторів по синокаротидним і аортальних нервах спочатку поступають до нейронів ядра одиночного пучка довгастого мозку, а потім перемикаються на нейрони дихального центру. Відповідь периферичних хеморецепторів на пониження Рао2 є дуже швидкою, але нелінійною. При Рао2 в межах 80-60 мм рт.ст. (10,6-8,0 кпа) спостерігається слабке посилення вентиляції, а при Раo2 нижче 50 мм рт.ст. (6,7 кпа) виникає виражена гіпервентиляція

РaСО2 і pН крові тільки потенціюють ефект гіпоксії на артеріальні хеморецептори і не є адекватними подразниками для цього типу хеморецепторів дихання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Особливості газообміну плода

 

 

 Газообмін плода відбувається через плаценту. Материнська кров з маткових артерій надходить у міжворсинчасті лакуни. У свою чергу, кров плода, що підходить до плаценти пупковими артеріями, досягає міжворсинчастого простору, де широко розгалужуються капілярні петлі. Товщина бар'єра, що відокремлює кров матері від крові плода, становить близько 3,5 мкм. Він складається із 3 шарів клітин. У материнській крові РО2, відносно невисокий (це змішана кров), і тому у крові, що надходить до плода по пупковій вені, РО2, складає близько 60 мм рт. ст. (8 кПа). Однак низький РО2, в крові плода компенсується за рахунок підвищеної спорідненості фетального гемоглобіну (HbF) до кисню. Це, поряд з високим рівнем еритроцитів, забезпечує досить високу кисневу ємність крові (до 16–17 мл/л). Крім того, завдяки особливостям кровообігу плода, до таких найважливіших органів, як головний мозок і серце, надходить відносно високо оксигенована кров. У інших органах плода у зв'язку з низьким рівнем оксигенації АТФ утворюється не тільки за рахунок окислення, але й анаеробним шляхом. Тому тканини плода стійкіші до гіпоксії.

У плода газообмін проходить у плаценті. При цьому кров матері поступає по маткових артеріях і зливається в міжворсинчасті простори ¾ лакуни. Кров плода підходить до плаценти по пупкових артеріях, які утворюють капілярні  петлі, що видаються в міжворсинчастий простір. Материнська кров, вірогідно, циркулює в цих просторах безладно, і можна припустити, що в них існують значна місцева різниця напруження кисню. В альвеолах, навпаки, проходить постійне “перемішування” газової суміші за рахунок дифузії. У зв’язку з неефективністю плацентарного газообміну напруга кисню у відтікаючій по пупковій вені крові плода становить лише біля 30 мм рт. ст. Пупкова вена через венозну протоку відкривається в нижню порожнисту вену, куди попадає кров з ворітної вени, що в результаті ще більше знижує насичення крові киснем. Далі кров частково поступає в праве передсердя і змішується тут з дезоксигенованою кров’ю з верхньої порожнистої вени. Однак більша частина крові попадає з нижньої порожнистої вени безпосередньо в ліве передсердя через овальний отвір, а звідси направляється до головного мозку і серця. Деяка кількість крові з правого серця поступає в легені, однак в основному вона обходить легені по артеріальній протоці, направляючись до інших органів. У результаті такого досить складного влаштування кровоносної системи найбільш багата на кисень кров поступає до головного мозку і серця, а легені, які не беруть участі в газообміні отримують близько 15 % серцевого викиду.

Легені плода не спадаються: вони наповнені рідиною приблизно на 40 % своєї загальної ємкості. Ця рідина постійно секретується альвеолярними клітинами плода. При проходженні дитини по родових шляхах, вона частково видушується, однак деяка частина залишається і відіграє значну роль у наступному розправленні легень. Поступлення повітря в легені вимагає подолання значних сил поверхневого натягу. Оскільки ці сили у сферичному утворі тим менші, чим менший його радіус, то попереднє наповнення легень призводить до зниження необхідного для вдиху тиску. Спочатку розправлення легень у новонародженого дуже нерівномірне. Однак сурфактант, який утворюється в них на пізніх стадіях внутрішньоутробного розвитку, сприяє стабілізації альвеол які розкрилися, а рідина видаляється по лімфатичних судинах і капілярах. Функціональна залишкова ємкість і величина поверхні газообміну після народження дуже швидко досягає нормального рівня, однак, вентилиція легень стає рівномірною лише через кілька діб.

Основні структурно-функціональні ланки дихальної системи сформовані вже до моменту народження дитини. На кожному етапі індивідуального розвитку людини його дихальна система функціонально повноцінна для його віку.

У період внутрішньоутробного життя насичення крові плода киснем здійснюється через плаценту. Повітроносні шляхи в цей час заповнені рідиною, а легені знаходяться в спалому стані. Для плода характерні дихальні рухи. Вперше вони появляються на 2-3 місяці внутрішньоутробного життя і незадовго до пологів припиняються. У материнській крові, що надходить до плода, напруження кисню, відносно не високий, оскільки це змішана кров. Однак низьке значення напруження кисню в крові плода компенсується підвищеною спорідненістю фетального гемоглобіну до кисню і підвищеною кількістю еритроцитів. Крім того, завдяки особливостей кровообігу плода, до таких найважливіших органів, як головний мозок і серце, надходить високо оксигенована кров. В інших органах плода, у зв'язку з низьким рівнем оксигенації, АТФ утворюється не тільки за рахунок окиснення, але й анаеробним шляхом. Тому тканини плода стійкіші до кисневої нестачі.

 

 

Особливості дихання  новонароджених

 

Механізм першого вдиху 

Дихальні рухи незначної амплітуди спостерігаються ще у внутрішньоутробному періоді. Під час пологів плацентарний газообмін порушується, що призводить до виникнення гіпоксії і гіперкапнії. Одночасно різко підвищується чутливість хеморецепторів, що шляхом сумарного впливу гіпоксії і гіперкапнії забезпечує посилення дихальних рухів. Легені плода заповнені приблизно на 40 % ЗЄЛ рідиною, яка секретується альвеолярними клітинами. Під час проходження через родові шляхи частина рідини вичавлюється. Рідина, що лишилася в дихальних шляхах, утруднює здійснення перших вдихів, оскільки при цьому треба перебороти значної сили поверхневий натяг. Вирішальним моментом є перев'язування пуповини в той час, коли починає підвищуватись напруга СО2 в крові новонародженого. Коли РСО2 досягає критичної величини, через центральні хеморецептори збуджуються інспіраторні нейрони і відбувається перший вдих. Під час вдиху внутрішньоплевральний тиск новонародженого може знижуватись на 30 мм рт. ст. Спочатку легені новонародженого розправлені нерівномірно. Проте поступове всмоктування рідини, що залишилася, і біосинтез сурфактанту сприяють стабілізації альвеол. Вентиляція легенів стає рівномірною лише через кілька діб.

Особливості дихання новонароджених тварин