Особливості Гегелівської філософії права

Зміст

Вступ 3

1. Загальні особливості гегелівської філософії права 5

2. Неогегеліянство як закономірне втілення основних філософсько-правових ідей Гегеля 12

3. Реалізація гегелівських філософсько-правових концепцій у роботах українських науковців 21

Висновки 24

Список  використаних джерел 26

Вступ

Сьогодні філософія права  являє собою соціокультурний  феномен детермінований поруч із соціальними політичними, психологічними, етичними принципами. Фокусуючи увагу  на багатогранності феномену правової філософії цілком закономірним є  розгляд філософсько-правової доктрини Гегеля як джерельної бази для подальшого розвитку цієї сфери науки.

Філософсько-правове вчення Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770–1831 рр.) є вищим щаблем у розвитку класичного німецького ідеалізму, який ліг в основу багатьох сучасних філософсько-правових концепцій. До основних його праць, які яскраво репрезентують правовий світогляд мислителя належать: «Філософія історії» (1837 р), «Філософія права» (1821 р.), «Наука логіки» (1812–1816 рр.), «Енциклопедія філософських наук» (1817 р.). «Конституція Німеччини» (1802 р.), «Феноменологія духу» (1807 р). Вище зазначені твори мали великий вплив на розвиток політичної думки у Західній Європі.

Напрацювання Гелеля у сфері права поєднали у собі новітні і часто суперечливі, як для свого часу принципи взаємодії філософії та держави, суспільні теорії розвитку та формування громадянського суспільства, національної і правової держави.

У філософії права Гегеля вихідним методологічним початком стало положення про те, що істинне (абсолютне) знання може бути досягнуто лише в рамках філософсько-правової системи, що розкриває зміст всіх своїх категорій і понять у їх логічному взаємозв’язку. Цілісність такої системи покликана забезпечує діалектика як метод дослідження структури теоретичних понять і переходів між ними.

Як вважав вчений, діалектика дозволяє побудувати наукову теорію шляхом послідовного розвитку думки від одного поняття до іншого. Філософ називав діалектику єдино істинним способом пізнання і вдало адаптував цей метод у своїх правових концепціях.

Г. В. Ф. Гегель створив грандіозну філософську-правову систему, яка охоплювала всю сукупність теоретичних знань того часу. Основними частинами гегелівської філософії є: логіка, філософія природи і філософія духу. Кожна з них у свою чергу ділиться на кілька напрямків, які є логічною базисною основою для дослідження правового світогляду Гегеля.

Держава і право віднесені  теоретиком до предмету філософії духу, яка висвітлює розвиток свідомості людини, починаючи з найпростіших форм сприйняття світу і закінчуючи вищими проявами розуму. У цьому поступальному розвитку духу Гегель виділив декілька ступенів: суб’єктивний дух (психологія), об’єктивний дух (абстрактне право, мораль, моральність) і абсолютний дух (мистецтво, релігія). Право і державу філософ розглядав у контексті об’єктивізму духу та моральної поведінки.

Загалом гегелівський період політико-правових досліджень характеризувався двома напрямками. Перший з них  об’єднував в одному контексті право і свободу, розвивав певні аспекти вчення мислителя з перевагою загального; другий напрямок розвивав правові погляди його попередника Канта, де перевага віддавалася індивідуальному началу, конкретній особистості і її взаємодії з суспільством.

Логічним продовженням філософсько-правових ідей Гегеля стало неогегельянство, напрямок філософії права, що сформувався на основі науково-теоретичної бази ідей Гегеля і розвивався на національному ґрунті європейських країн інтерпретуючи вихідні гегелівські положення до власного правового розуміння.

1. Загальні особливості гегелівської філософії права

Науково-теоретичне опрацювання права як важливої сфери суспільного життя є частиною гегелівської філософії. Варто звернути увагу на те, що широке поширення терміну «філософія права» пов’язане саме з гегелівської «Філософією права» (1820 р.). Філософія права, як зазначав вчений, – це і філософське вчення про природне право.

Філософія права Гегеля ввібрала в себе деякі ідеї попередніх філософських поколінь. Перш за все це ідеї Платона  про цілісність поліса, а також  думка Аристотеля про те, що держава  є попередником окремих громадян і що людина – «істота політична».

Ідея моральної цілісності держави, перейнята німецьким філософом  від античних мислителів, у подальшому була розвинена ним відповідно до:

• поглядів Т. Гоббса про політичну централізацію, розумність життя в державі;
• до поняття «загальної волі» Ж.-Ж. Руссо; до ідей історизму, народного духу і єдності волі Ш.-Л. Монтеск’є.

Втім, державно-правові погляди  Гегеля набагато глибші та ґрунтовні, ніж у його попередників. Він відкинув ідею природного стану і договірного походження держави, вважаючи, що договір має місце тільки у відносинах, регульованих приватним правом, і не може бути джерелом державності. Г. В. Ф. Гегель піддав критиці індивідуалізм природно-правових поглядів Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта, які виходили з первинності, а не цілого держави, народного духу, а окремої особи.

Філософія права, згідно з  Гегелем, це філософська дисципліна, а не юридична. «Наука про право, – стверджував він, – є закономірною частиною філософії. Тому вона повинна розвиватися з понять в ідеї, що представляє розум предмета. Відповідно до цього предмет філософії права Гегель формулює таким чином: «Філософська наука про право має своїм предметом ідею права – поняття права і його здійснення» [3, с. 46].

Теорія права, вважав вчений, подібно до інших філософських дисциплін, набуває наукового характеру завдяки тому, що в ній застосовуються методи діалектики.

Предметом філософії права є ідея права – єдність поняття і втілення цього поняття насправді. У цьому контексті важлива є третя завершальна стадія руху ідеї (за Гегелем), яка має справу з людиною та людським суспільством. Вона, у своєю чергу, теж складається з трьох фаз, які послідовно змішуються, і які містять:

• суб’єктивний дух (індивідуальна людська свідомість);
• об’єктивний дух (право, мораль, моральність);
• абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія) [3, с. 48].

З цього опису системи  гегелівської філософії права стає зрозуміло, чому в подальшому безпосередній інтерес представлятиме в основному лише друга з перелічених фаз.

Об’єктивний дух – це, за Гегелем, та фаза розвитку духу (і всесвітньої історії), коли свобода вперше набуває форму реальності, тобто наявного буття у вигляді державно-правових формоутворень. Дух виходить з форми своєї суб’єктивності, пізнає та об’єктивує зовнішню реальність своєї свободи: об’єктивність духу входить у свої права.

Отже, абсолютне начало реальності у вченні Гегеля називається ідеєю. До неї належать поняття, які є взірцями для окремих галузей реальності. Ідея, стверджував філософ, постійно розвивається і відчуває еволюцію. Однак цей рух, властивий ідеї, доходить до людської свідомості лише після того, як він зовсім з’ясувався. Свідома «мудрість» цього світу, в якому ми живемо, є рефлексом, що передує рухові речей.

Філософія права у Гегеля побудована за триєдиною схемою та відповідно з трьома основними сходинками і формами конкретизації поняття  свободи і права, отже вона ділиться на три частини:

• абстрактне право;
• мораль;
• моральність.

Співвідношення частин гегелівської філософії права позначає відповідну ієрархію сходинок діалектичного руху поняття права та реалізації вільної  волі.

У сфері абстрактного або  формального права воля безпосередня і абстрактна. Зовнішнім наявним  буттям волі є не створений нею  предмет з вільним змістом, а  безпосередня зовнішня річ. Це – право  абстрактно вільної особи.

У сфері моралі воля із зовнішнього наявного буття рефлектує в себе і в якості суб’єктивної одиничності протистоїть загальному, яка є роздвоєною і постає у вигляді внутрішнього добра і зовнішнього світу. У даній сфері виступає право суб’єктивної волі щодо загального – до права світу.

У сфері моральності досягається  синтез двох попередніх абстрактних  моментів. Ідея водночас реалізується в собі і в зовнішньому світі. Свобода вже постає не тільки як право суб’єктивної волі, але також як дійсність і необхідність.

У сфері абстрактного права  особа (суб’єкт) вільна для себе, вільна давати собі наявне буття в речах. Перший вид свободи постає як власність. Але наявне буття в речах випадкове і не дає цю свободу. У моралі це невідповідність знімається.

У догегелівській політико-правовій та юридичній літературі поняття  «право» не вживалося в настільки широкому, як у Гегеля, значенні, що охоплює всю сферу, яка позначається в системі гегелівської філософії як особлива для об’єктивного духу.

Кожна сходинка (абстрактне право, мораль, моральність) є правом. Сама ідея свободи проявляється у вигляді прав цих щаблів від більш абстрактних форм права до конкретних. Оскільки щаблі розвитку ідеї свободи діалектично супідрядні один одному, правом у гегелівської філософії є також кожна наступна стадія розвитку ідеї свободи по відношенню до попередньої.

Специфічним для філософії  об’єктивного духу є поєднання з предметною сферою дослідження. Розвиток у сфері об’єктивного духу постає у вигляді субординації прав, як перевага конкретного права перед абстрактним, як «зняття» більш абстрактних форм права у наступних, більш конкретних і синтетичних його формах.

Завдання філософії Гегель бачив у тому, щоб об’єднати державу і право як продукти розумної діяльності людини. Філософія права не повинна займатися описом емпіричного права (діючого права, чинного законодавства).

Розуміння предмета і методу філософії права Гегель визначає в знаменитому афоризмі, який сприймався багатьма теоретиками як квінтесенція його соціально-політичної доктрини: «Що розумно, то дійсно, і що дійсно, то розумно».

У творах Гегеля йшлося про  те, що за всіма історично швидкоплинними і випадковими суспільними відносинами необхідно виявити їх іманентний закон і суть. З осягненням ролі держави мислитель пов’язував її соціальну сутність і представлену в ній правову основу (принцип формальної рівності вільних людей, визнання їх правосуб’єктності та державосуб’єктності).

Він був упевнений у тому, що зазначені принципи проявляються у всіх історичних типах і формах держави, у всіх аспектах і напрямках організації та функціонування державної влади. Ступінь розвиненості держави (її організаційних форм, функціональних проявів тощо) визначається в кінцевому результаті мірою розвиненості втіленого і реалізованого в ній принципу формальної рівності людей.

Соціально-історичні етапи  розвитку права і держави –  це прогресуючі щаблі здійснення початкової формальної рівності, свободи  і справедливості в людських відносинах. Гегелівське вирішення проблеми соціальних відносинах пізніше одержало назву есенціалізму (теоретична і філософська настанова, що характеризується приписуванням деякої сутності незмінного набору якостей і властивостей).

Перенесений в сферу права, есенціалізм приводить Гегеля до заперечення головного принципу природно-правової школи-протиставлення природного права. Право і засновані на ньому закони, писав філософ, «завжди за формою позитивні, встановлені і дані верховною державною владою» [4, с. 78]. Гегель продовжував використовувати термін «природне право», проте вживав його в особливому значенні – як синонім ідеї права.

У трактуванні, запропонованої мислителем, природне право виявлялося не сукупністю розпоряджень, яким повинні  відповідати закони держави, а філософським баченням природи (сутності) правових відносин між людьми. «Представляти собі відмінність між природним, або філософським правом і позитивним правом таким чином, ніби вони протилежні і суперечать один одному, було б абсолютно невірним» [4, с. 79]. Природне право відноситься до позитивного так, як правова теорія відноситься до діючого права.

Ідеєю права філософ вважав загальну свободу. Слідуючи традиції, що склалася в ідеології антифеодальних революцій, Г. В. Ф. Гегель наділяв людину абсолютною свободою і виводив право з поняття вільної волі. «Система права є царством реалізованої свободи», – вказував він [4, с. 79].

Разом з тим Гегель відкинув концепції, що визначали право як взаємне обмеження індивідами своєї  свободи в інтересах загального блага. Згідно з ученням філософа справжньою свободою володіє загальна (а не індивідуальна) воля. Загальна свобода вимагає, щоб суб’єктивні прагнення індивіда були підпорядковані етичному боргу, права громадянина – співвіднесені з його обов’язками перед державою, свобода особи – узгоджена з необхідністю.

Гегель включав в поняття  права більш широке коло суспільних явищ, ніж це було прийнято в філософії та юридичних науках на початку XIX ст.

Особливими видами права  у нього виступають:

• формальна рівність учасників майнових відносин;
• мораль;
• право світового духу.

Філософія права Гегеля, по суті, була загальносоціальною доктриною, в якій порушувалося широке коло питань щодо положення особистості в суспільстві.

Проблема права, свободи, моралі і моральності знаходилася  в центрі творчих інтересів Гегеля впродовж усього його життя. Ще в праці  «Народна релігія і християнство» він критично розглядав християнську релігію, яка висловлює мораль лише однієї, окремо взятої, людини. Тут вчений зазначав, що народові потрібна моральна «народна релігія», яка розвивалася б разом із державою та була б здатна зберегти загальність і цілісність свободи та морального життя [1, с. 80].

У праці «Позитивність християнської релігії» Г. В. Ф. Гегель висловив думку, що заміна язичницької релігії християнством привела до втрати народом своєї свободи. Цілісність морального життя народу розпалася, в людей закріпилася звичка коритися чужій волі, індивіди заглибились в особисте життя, значною мірою відчужене від держави. Філософ вважав, що абсолютна, моральна цілісність є не що інше, як народ [1, с. 82].

На думку вченого, істинна  моральність представлена загальним органічним цілим, а окремий індивід, його мораль та право отримують свій реальний сенс лише як моменти тотальності.

У працях Гегеля «Феноменологія духу» і «Філософія права» представлена єдина концепція співвідношення права, моралі і моральності.

Еквівалентом моральної  свідомості є «моральне суспільство». Сфера моралі складається й розпадається на безліч індивідів, які рівні між собою. «Правовий стан» передбачає визнання права та обов’язки всіх бути особистістю. Правове суспільство породжує стихію дійсних сил особистостей. Приборкання стихійних сил пов’язане з моральністю, заснованої на свободі волі та усвідомленні суб’єктом усього комплексу моральних відносин. Моральність вимагає гармонії між мораллю і природою, мораллю і чуттєвої схильністю і, нарешті, примирення всіх моральних протиріч у суб’єкті, що усвідомив свою обмеженість, оцінив моральні бажання інших суб’єктів і тим досяг чистоти своєї самосвідомості. Концепція та категоріальні структури в «Філософії духу» і «Філософії права» по суті тотожні. «Філософія права» є більш широким і більш системним викладенням тих самих понять та ідей.

Правовий характер гегелівської розумної держави реалізований, можна сказати, великою ціною, а саме – ціною помітної діалектичної девальвації прав і свобод індивідів, їх об’єднань, спілок і всього суспільства порівняно з правом морального цілого. Однак, як вважає Гегель, тільки таким шляхом можуть бути визнані права суб’єктивних моментів і частин цілого і одночасно верховні права цього цілого.

Взаємодія діалектично ієрархізованої системи права і функціонування правової держави в цілому вчений зображує як єдиний органічний процес, в якому кожен особливий момент (індивіди, їх об’єднання, влади тощо) користуються своїми правами і виконують свої обов’язки, узгодивши їх із загальними цілями права. Органічний процес, співвідношення організму зі своїми живими членами являє собою модель і зразок для функціонування абстрактних форм права і конкретного права держави в їх розчленуванні, співвідношенні і єдності. Діалектичному «зняттю» абстрактного в конкретне правове поле відповідає, таким чином, підпорядкованість окремого органу організму в цілому. Одним з «особливих прав», на які розпадається у своєму розвитку ідея свободи, є позитивне право, або «право як закон». Його Гегель застосовує в зв’язку з розглядом системи різноманітних потреб у стихії громадянського суспільства, їх законодавчого регулювання та судового порядку захисту власності. Пояснюючи перехід до закону, Гегель пише: «Те, що є право в собі, покладене в своєму об’єктивному наявному бутті, тобто визначене для свідомості думкою і відомо як те, що є право і визнане правом, як закон» [5, с. 72].

Закони можуть з’явитися лише в умовах досить розвиненого життя суспільства. Оскільки із законом внутрішньо пов’язаний момент знання і думки, для його появи необхідний також певний рівень культурного розвитку і освіченості, щоб не перебувати лише в чуттєвому, але вміти користуватися формою загальності і керуватися загальним. Об’єктивна дійсність права, за Гегелем, полягає в тому що право володіючи могутністю дійсності, має загальну силу.

2. Неогегеліянство як закономірне втілення основних філософсько-правових ідей Гегеля

На початку XX ст. помітно  зростає інтерес до філософсько-правового вчення Гегеля. У цих умовах робота В. Дільтея «Історія молодого Гегеля», що з’явилася в 1905 р., а також вперше опубліковані в 1907 р. його учнем Г. Нолем ранні твори Гегеля стали важливою початковій віхою «оновлення» і «ренесансу» ідей Г. В. Ф. Гегеля.

У 1910 р. із програмою «оновлення» гегельянства виступив у Гейдельберзькій академії наук неокантіанець В. Віндельбанд. З цього часу, підкреслює Р. Кронер, «ренесанс Гегеля в академічному світі став незаперечним фактом» [1, с. 89]. В цей же час помітний «оновлений» поштовх гегельянству дала робота Б. Кроче «Живе і мертве в гегелівської філософії», що вийшла на італійській мові в 1907 р. і вже в 1909 р. була перекладена німецькою, в 1910 р. – французькою, а в 1915 р. –  англійською.

На початку ХХ ст. «Ренесанс Гегеля» посилюється, розширюючи ряди неогегельянців в західноєвропейських країнах, особливо в Німеччині та Італії. До 30 рр. ХХ ст. неогегельянство досягає свого апогею, оформляючись в квітні 1930 р. на першому конгресі у Гаазі в «Інтернаціональний гегелівський союз». Крім гаазького конгресу на початку 30-х рр. були проведені також конгреси у Берліні та Римі, на яких значна увага приділялася проблематиці гегелівської філософії права.

Основні аспекти неогегельянської інтерпретації політико-правової філософії заклали німецькі неогегельянці. На ранніх етапах свого розвитку німецьке неогегельянство теоретично обґрунтовувало ідеї державної сили.

Німецькі неогегельянці спершу вітали гітлерівський рейх і всіляко прагнули пристосувати до його внутрішньо-і зовнішньополітичних цілей свою інтерпретацію ряду консервативних ідей гегелівської філософії права.

Неогегеліянство зробило  істотний внесок у розвиток природно-філософської думки в XX ст. Ідеї Гегеля про вільну волю людини як «права самого в собі», про розумність законів, що відповідають природі людини про свободу, про субстанції права як самообумовлений вияв людської волі, стали джерелом багатьох новаторських течій західноєвропейської правової думки початку минулого століття.

Отже, можна стверджувати що потужна філософсько-правова платформа закладена Г. В. Ф. Гегелем стала основою для розвитку подальших правових концепцій, які об’єдналися у єдину течію, що отримала назву неогегеліянство.

Філософія Гегеля, як підкреслювали  основоположники марксизму, створювала широкий простір для обґрунтування  як консервативних, так і критичних, опозиційних поглядів [13, с. 81]. Це було наочно продемонстровано в наступному періоді розвитку правового вчення Гегеля і тлумачень його філософії права з різних ідейно-теоретичних позицій.

Одним з перших послідовників  філософії права Гегеля став німецький  юрист Едуард Ганс (1798–1839 рр.). Він виступив проти пануючої в юридичній науці історичної школи права і став ініціатором створення філософської школи права зорієнтованого на позиції правового вчення Г. В. Ф. Гегеля. Розвиток права Е. Ганс розглядав як вираз абсолютної ідеї, а власність як здійснення вічної, незмінною ідеї права.

Поштовх до розвитку неогегельянства  в Німеччині дали розбіжності  всередині неокантіанського руху, а  потім і втрата ним колишнього впливу. У цих умовах деякі колишні  неокантіанці (А. Ліберт, І. Кон, Ю. Еббінгауз) побачили логічний вихід у синтезі філософських досягнень Канта і Гегеля. В. Віндельбанд, глава Фрайбурської школи неокантіанства, в своїй книзі «Прелюдії» (1883 р.) визнає те, що молоде покоління відчуває «метафізичний голод», тому він розраховує втамувати його, звернувшись саме до вчення Г. В. Ф. Гегеля. А один з найбільш значних представників неогегельянства в Німеччині Г. Лассон сказав в 1916 р., що «гегельянство – це кантіанство, яке знайшло цілісну і завершену форму» [1, с. 101].

Провідною постаттю в колі неогегельянців, які зверталися до філософії права, був Ю. Біндер. У роботі «Державний резон і моральність» (1929 р.) він з позицій неогегельянства обґрунтовував політичну і моральну виправданість агресивної війни.

Прихід Гітлера до влади  і встановлення нацистського режиму Ю. Біндер сприйняв як закономірність процесу очікувалося ним авторитарної держави. «Повинно бути показано, – писав він у 1934 р. у роботі «Німецька народна держава», – що це держава, якій ми зобов’язані політичній винахідливості Адольфа Гітлера, не тільки є здійсненням правильного поняття держави –держави ідеї, – але й вона правильно відповідає сутності народу, чиєю формою життя хоче бути» [1, с. 103].

У 20-ті роки XX ст. німецький  неогегельянський рух очолювали Р. Кронер (1884–1974 рр.) і Г. Лассон (1862–1932 рр.), а потім З. Марк (1889–1957 рр.). Їхня філософська концепція у цілому зводилась до ірраціоналістичного тлумачення гегелівської діалектики, а своїм завданням вони вважали розширення усвідомленого проблемного базису гегелівської філософії за допомогою повного введення у нього проблем ірраціонального.

Неогегельянство набуло поширення  майже у всіх країнах Західної Європи в кінці XIX і на початку XX століття. Як «оновлений ідеалізм» воно приймало різні форми залежно від теоретичних передумов мислителів і соціокультурної атмосфери в різних країнах.

В Англії неогегельянство  оформилося як концепція «Абсолютного ідеалізму», представниками якого були Ф. Бредлі, Б. Бозанкет, Дж. Мак-Таггарт, Р. Коллінгвуд та ін. У рамках цієї течії по-новому інтерпретувалися діалектика Гегеля і його вчення про абсолютний дух.

Френсіс Герберт Бредлі (1846–1924 рр.) в першій же своїй роботі «Передумови критичної історії» визначив свою позицію історичного релятивізму: неможливість історії як науки, так як в історії немає «вічних законів» [2, c. 67].

Подібна тенденція у вченні Ф. Бредлі пов’язана з переосмисленням гегелівської діалектики. Гегелівське вчення про сходження від абстрактного до конкретного як процес, в якому збігаються становлення конкретного (реальності) і його пізнання, замінюється статичним збігом «конкретного» як загального (філософського) поняття і реальності. Така була вихідна ідея всього абсолютного ідеалізму.

Абсолют, в розумінні Ф. Бредлі, не може бути зведений до розуму, як це робив Гегель, так як мислення не здатне охопити усю цілісність дійсності. Суперечності, на які наштовхується розум людини, – це лише видимість. Ф. Бредлі реставрує гегелівську концепцію держави і формулює принцип моральної і соціальної поведінки людини: вільне підпорядкування індивіда загальному, Абсолюту, і державі як прообразу Абсолюту в соціальній реальності.

Політичний консерватизм Ф. Бредлі знаходить теоретичне обґрунтування в гармонійності Абсолюту. Така концепція індивіда, яка загрожує його приниженням, не могла не викликати заперечень. «Принцип індивідуальності і цінність» – так назвав одну з найважливіших своїх робіт Бернард Бозанкет (1848–1923 рр.). Він спробував зняти конфлікт між індивідом і державою за рахунок перенесення рис індивідуальності на суспільство і державу. Для цього вчений провів психологічну аналогію між індивідом і суспільством: як душа людини, так і суспільство за змістом є своєрідні системи-організації.

Держава являє собою систему  індивідів і володіє абсолютною владою над ними заради «реалізації кращого життя», тобто заради загального блага. Б. Бозанкет тут, по суті, передбачив ідеали поліцейської держави фашистського типу, покликаного здійснювати постійний контроль над діями людей, з тим щоб їх «тваринна обмеженість» не загрожувала існуванню суспільства. Пізніше Б. Бозанкет дещо пом’якшив свою позицію щодо сутності держави.

Плідно і ретельно досліджував  правові ідеї Гегеля італійський  мислитель Б. Кроче (1866–1952 рр.). Він назвав свою правову концепцію «релігією свободи». За його твердженням, свобода – вищий закон людської історії і бутті. Але якщо у Г. В. Ф. Гегеля мова йде про розуміння форми об’єктивації волі в історичному процесі, то Б. Кроче акцентує увагу на принциповій неможливості визначити характер свободи.

Ідею необумовленої свободи  якими би то не було фактичними обставинами  Б. Кроче використав для обґрунтування  формальної, юридичної свободи і  неможливості фактичної волі. На думку вченого лише «меншість, яка править» (політичний клас), знає, чого воно хоче. Захищаючи формальні, юридичні права особистості, Б. Кроче вважав, що свобода без суб’єкта це пусте слово і абстракція, якщо не визнається свобода особистості.

В атмосфері тоталітарного  нехтування прав і свобод особистості  ці ліберально-індивідуалістичні уявлення носили опозиційно-критичний характер. Таку ж спрямованість мало положення  Б. Кроче про те, що не держава вище моралі, а, навпаки, мораль підноситься над державою.

Виходячи з цих уявлень, Б. Кроче відкидав тоталітаризм і фашизм, до якого в тій чи іншій мірі тяжіло більшість італійських і німецьких неогегельянців. «Цей ідеал смерті, – писав пізніше Б. Кроче, – який зараз називається «тоталітаризмом»,«єдиною партією»,«партійною субординацією», був потрібний і теоретично обґрунтовувався виникаючи з гегелівської філософії прославлянням держави» [2, c. 78]. Тим самим, за Б. Кроче, держава з «політичної і юридичної» перетворювалося на «втілення абсолюту». Разом з тим його виступи проти авторитарних і тоталітарних інтерпретацій гегелівського вчення доповнювалися затятою критикою демократії, проповіддю вічності воєн, нерівності тощо.

У конкретно-історичних умовах політичного життя фашистської  Італії лібералізм Б. Кроче з елементами своєї опозиційності і критичності істотно відрізнявся від профашистського неогегельянства Джентіле та інших італійських мислителів.

Хоча власні філософські  погляди Джентіле так і не були визнані офіційною версією фашистської філософії, проте в першу чергу завдяки його зусиллям ряд неогегельянских уявлень був трансформований у еклектичну суміш італійської фашистської доктрини.