Особливості, провідні ідеї та представники української філософії

1. ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ.

Тема 1. Особливості, провідні ідеї та представники української філософії.

1. Українська  філософія як явище культури  та прояв світосприйняття і національного характеру українців.

2. Етичні  спрямування, естетизм та духовні  прагнення у філософській думці  Київської Русі.

3. Прояви Відродження та Просвітництва в українській філософії.

4. Життя  і філософська творчість Г.  Сковороди. 

5. Філософська  думка в Україні ХІХ ст.: університетська філософія, філософські ідеї в літературі та громадсько-політичних рухах.

Тема 2. Соціальна філософія та філософія історії.

План:

1. Феномен  суспільства в історико-філософських  концепціях.

2. Огляд історіософських концепцій від стародавніх до класичних концепцій.

3. Сенс історії  та підходи до її інтерпретації в посткласичних історіософських концепціях.

4. Проблема  культури та цивілізації.

Тема 3. Філософська антропологія.

План:

1. Сутність  проблеми, мети та призначення  людського життя.

2. Позитивна  (оптимістична) та негативна (песимістична) відповіді на питання про сенс, цінність життя людини в історії  філософії.

3. Основні  філософські позиції у вирішенні  проблеми свободи: а) повне  заперечення свободи вибору (фаталізм); б) абсолютизація свободи (волюнтаризм); в) взаємозв’язок свободи та  відповідальності; г) свобода як  пізнана необхідність.

4. Біологічна трактовка життя та смерті. Смерть як «плата» за індивідуалізовану форму життя.

Тема 4. Глобальні кризи  та проблеми сучасної цивілізації. Доля людства.

План:

1. Взаємозв’язок  та ієрархія глобальних проблем.

2. Екологічний  аспект взаємодії суспільства  і природи.

3. Глобалізм  та антиглобалізм.

4. Сучасна  цивілізація в контексті взаємодії  людини і техніки.

5. Науково-технічна  революція та альтернативи майбутнього.

6. Людство  перед обличчям глобальних проблем.

7. Майбутнє  людства і реальний історичний  процес. 

1. Зазначена тема без перебільшення є ядром  проблеми природи і сутності людини. В історії філософії вона сама є однією з найважчих і "вічних" проблем філософської думки, яка  не мала і не має на сьогоднішній день однозначного рішення, що пояснюється як динамічної і суперечливою природою людини, так і світоглядним статусом самої проблеми. Крім того, її рішення припускає наявність достатньо розвинутого понятійного апарату філософії людини: передусім таких, як людина, природа людини, сутність людини, буття людини та інші, в трактуванні яких поки немає достатньої ясності і однозначності. Так, наприклад, саме поняття "сенс" у нашій філософській літературі розглядається, як правило, в логіко-лінгвістичному плані. Більш-менш прийнятне філософське тлумачення його можна знайти - як це не дивно! - Не в філософських довідкових виданнях, а в Радянському енциклопедичному словнику, де "сенс" пояснюється як "ідеальне зміст, ідея, сутність, призначення, кінцева мета (цінність) чого-небудь (сенс життя, сенс історії і т. д.)" . Поняттю ж "призначення людини" і зовсім не щастило. У кращому випадку, "'призначення" ототожнюється з поняттям "буття", або ж як щось імпліцитно міститься в ньому і виводиться з нього. Так, в одній з останніх монографій, спеціально присвячених проблемі буття людини, читаємо: поняття сенсу життя "є телеономіческое поняття, бо воно виражає деяку цілеспрямованість діяльності і життєдіяльності взагалі". В даному випадку "цілеспрямованість" вказує на свідомість життя людини, дозволяє здогадуватися і про його призначення.

У реальному  житті людина як індивід, особистість  просто живе (битійствует), постійно займаючись різними особистісно - або (і) суспільно-корисними справами, наповнюючи своє життя певним змістом, отже і сенсом. При цьому він не тільки обходиться без філософських категорій, але практично навіть не замислюється про сенс життя, і - тим більше! - Про своє призначення. Ці питання виникають в його свідомості, як правило, в критичних (краще сказати: кризових) ситуаціях його особистому житті коли він змушений рефлексувати над нею. Якщо ця рефлексія досить послідовна, то рефлектує мислення виявить ланцюжок різних рівнів сенсу життєдіяльності індивіда. Але ця "ланцюжок" не нескінченна. Вона, зрештою, упреться в "дитячий" питання: "А навіщо людина?", Тобто в граничну для роздумів про сенс життя проблему - яке призначення людини? Роздуми практично кожного індивіда про життя (повсякденне філософствування) мають приблизно таку структуру. В історії філософії, вже як власне філософської, ця проблема виникла, ймовірно, за такою ж схемою. Різниця полягає в тому, що у філософії вона набуває категоріальне оформлення і фундаментальне значення, а тому й загальнолюдське звучання. У філософії ж стає можливим усвідомлення того становища, що "граничність" проблеми слід розуміти не як підсумок (результат) роздумів про сенс життя, а як першооснова рішення самої проблеми сенсу буття людини.

2. В історії були різні точки зору на проблему життя і смерті і сенсу життя. Умовно їх можна поділити на дві групи:

оптимістичне ставлення  до життя і його сенсу. Оптимізм виражений  в тому, що людина є господарем долі, щастя, від неї багато в чому залежить, як прожити своє життя. Цей погляд представлений в філософії Аристотеля; Фоми Аквінського, Піко делла Мірандола, Френсіса Бекона, Карла Маркса, Тейяра де Шардена.

Песимістичний. Песимізм виражений в тому, що людина є  іграшка незалежних від неї сил  ( природи, долі, суспільства) і не здатна змінити щось в своєму житті. Це точка зору Б. Паскаля, А. Шопенгауєра, Ф. Ніцше, А. Камю, Ж.-П. Сартра

Питання цінності життя  знов і знов набувають значущості. Якщо цінності не речовинні, а духовні, можуть здатися несуттєвими і  ніби неіснуючими. Але всі цінності духовні, навіть матеріальні, тому що саме поняття цінності є людська, соціальна категорія: з її допомогою вимірюються всі предмети та явища, суспільні та природні. Людина є міра всіх речей, справедливо стверджував давньогрецький філософ — софіст Протагор, але інструментом виміру, мірилом виступають цінності. Поняття цінність — ідеал, мета, спрямованість. Світ цінностей — світ належного. 

  Зовні цінності  виступають як властивість предмета  або явища. Проте цінності притаманні  предмету або явищу не від  природи, не просто через внутрішню  структуру об'єкта самого по  собі, а тому, що об'єкт втягнутий  у сферу суспільного буття  людини і стає носієм певних  соціальних відносин. У ставленні до суб'єкта — людини цінності служать об'єктами її інтересів, а для її свідомості здійснюють роль повсякденних орієнтирів у предметній і соціальній дійсності, визначення різноманітного практичного ставлення людини до навколишніх предметів і явищ. Так, склянка, будучи інструментом для пиття, виявляє цю корисну властивість як споживча вартість, матеріальне добро. Будучи продуктом праці і предметом товарного обміну, склянка виступає уже як економічна цінність, вартість. Якщо ж склянка є предмет мистецтва, то наділяється ще й естетичною цінністю, красою. Всі властивості склянки визначають її різноманітні функції в системі людської життєдіяльності і виступають як предметні ознаки, символи певних суспільних відносин, в які вступає людина. Виходячи з необхідності мати житло або реалізації принципу — мій будинок — моя фортеця, можна побудувати будинок, а з престижних міркувань можна побудувати ще дачу, котедж тощо. Точнісінько так само повністю різні цінності, життєвий сенс можуть стояти за метою отримати диплом про вищу освіту та ін. Піднімаючись на світоглядний східець свого буття, людина ніби відволікається від самої себе і намагається увібрати в себе світ. І цей світ справді духовно входить в неї, збагачуючи людську особу. Тому світогляд, незважаючи на його, здавалось би, абстрактність, завжди сфокусовано на реальній людині. Підходячи до світогляду з міркою цінності, напевно, краще зіставляти місце, займане світоглядом, не з пріоритетами, а з ієрархією цінностей. Ієрархія річ, існуюча не менш реальніше, аніж пріоритети. Більше того, ці дві категорії дуже подібні одна до одної: там і тут йдеться про деяку черговість. Нарешті, пріоритети і ієрархія нерідко просто збігаються у повсякденній свідомості. Для голодного вища цінність — хліб. Саме тут нібито йдеться про поглиблення мети, її ієрархію. Але це не так. Адже отут-то йдеться про цінності, що відрізняються від мети та інших станів свідомості, керуючих діяльністю функціонально, за своєю роллю в управлінні діями.

3. Ідеї фаталізму простежуються в культурі, починаючи з часів Давньоєгипетського царства. В етичній теорії вони яскраво відображені в античному, особливо римському стоїцизмі. В етиці Нового часу вони наявні у Гоббса, Спінози, Ляйбніца, Шеллінга, Фіхте, Геґеля та інших, хоча і виводяться з різних засад. У філософському ідеалізмі утверджується ідея залежності людини від волі абсолюта. В етиці представників природничо-наукового напряму поняття фаталізму оперте на принцип причинності, що панує в природному світі. В етиці Геґеля фаталізм дола­ється моральнісним зв´язком суб´єкта з цілями абсолюта. Абсолют вибирає виразника своїх ідей та намірів. Однак суб´єкт не іграшка в руках абсолюта, оскільки він особисто визначається до діяльності, усвідомлюючи її як власну потребу. Тож людина в намірах, і в процесі здійснення почуває себе суб´єктом вибору. Внутрішньо необхідне здійснюється з можливою повнотою, опертою на волю і пристрасть, притому, що зміст діяльності має всезагальний характер.

рямування, розглянуті в дев´ятій темі у зв´язку з  аналізом "філософії життя" та екзистенціалізму — напрямків, які  найбільш послідовно стоять на позиціях волюнтаризму. При розв´язанні проблеми свободи волі важливо звернутися до деяких аспектів волюнтаризму суб´єктивно-ідеалі­стичного спрямування. В етиці Камю бунтівна воля є єдиним засобом протистояння "абсурдної людини" в "абсурдному світі". Однак бунт не дає свободи, а створює лише її ілюзію, оскільки відсутня вища свобода — "свобода бути". Джерелом відчуття абсурду, як його бачить філософ, є "розкол між сповненим бажання розумом і оманливим світом, між... ностальгією за єдністю та універсумом, що розпадається на незліченні шмат­ки" [7, с 50]. Шлях виходу з абсурду — "бунт, неперервна конфронтація людини з пітьмою всередині себе... Бунт — упевненість в гнітючій силі долі, але без смирення, що зазвичай її супроводжує", — так визначає Камю способи протистояння абсурду буття. Мораль у системі абсурдного буття не підносить, а, навпаки, уніфікує людину, вирізняючи її хіба що за кількістю та різноманітністю досвіду. Однак вона не впливає на реальний стан людини в абсурдному світі. Бунтівна людина живе своїм бунтом. Згідно з логікою відношення до життя з позицій бунту, "переживати своє життя, свій бунт, свою свободу якомога повніше — значить жити, і в повну міру" [7, с 57]. Позиція етичного волюнтаризму в цьому випадку близька до фаталізму. 

Інший різновид волюнтаризму має місце в етиці деяких представників так званого "нового напрямку". Він спирається на Щеї "філософії життя" та екзистенціалізму, однак, на відміну від них, пропонує людині цілковите сприйняття дійсності. Свою концепцію представники "нового напрямку" визначають з допомогою поняття "етика іманентної мудрості". Сенс її — повне цілковите сприйняття дійсності та людського буття шляхом спрямування волі на духовну практику поєднання із Всесвітом. На місце метафізичного бунту, характерного для екзистенціалізму, приходить цілковите сприйняття реалій життя. Етика "нового напрямку" відмовляється від абсолютів, що дають людині відчуття співвіднесеності з чимось значно вищим, ніж одиничне буття. На місце "ірреальних фантомів" та "потойбіччя" вона ставить "людське бажання", "тіло", "радість", "життя", розуміючи під бажанням "волю до влади". Остання розглядається як могутня сила, що закорінює людину у світі як іманентну [Див.: 10, с 532].

У протистоянні світові (волюнтаризм) чи в покорі йому (фаталізм) людина однаково несвобідна, оскільки бунт проти метафізичної волі, так само, як покора незбагненній волі, не наближають до свободи.

Без перебільшення  можна стверджувати, що поняття взаємозв’язку  свободи та

відповідальності  є однією із провідних соціально-філософських проблем сучасності.

Дослідження взаємозв’язку свободи та відповідальності передусім вимагає рефлексії цього

феномену. А теоретичний  аналіз проблеми у свою чергу зумовлює необхідність перегляду

процесу зародження та оформлення досліджуваного питання. Аналізуючи проблему

взаємозв’язку свободи та відповідальності в її історико-філософському аспекті, варто

зосередити увагу  на витоках цієї проблеми. Відправною точкою такого генезису слугує

давньогрецька антична  філософія та релігійна християнська. У статті виявлено особливості

конкретизації розуміння  взаємозв’язку свободи та відповідальності у періоди античного

язичництва та християнства. Встановлено, що поняття взаємозв’язку  свободи та

відповідальності, як правило, розглядалось у ракурсі лише одного, специфічного переважно

для певної епохи, виміру. Для кожної доби є характерним  своє розуміння свободи та

відповідальності.

Проблемі генезису взаємозв’язку свободи та відповідальності присвячено праці таких

мислителів та філософів, як: Аристотель, Демокріт, Епікур, Еврипід, Софокл, Есхіл, К.Апель,

П.Елен, Ф.Малор, Ж.-П. Сартр, А.Швейцер, В.Янков, А.Лосєв, І.Конн, Е.Фромм.

Водночас потрібно підкреслити, що ця проблема розглядалася як у працях філософів

різних часів, так і представників широкого кола спеціальних соціогуманітарних наук –

етиків, культурологів, правознавців, політологів, істориків, соціологів.

Аналізуючи проблематику взаємозв’язку свободи та відповідальності в її історико-

філософському аспекті, варто приділити гідну увагу  витокам цього питання. Оскільки

питання розглядається  нами в межах європейської традиції, то відправною точкою такого генезису є давньогрецька філософія.

      В історії філософії питання свободи  трактувалося неоднаково. Стоїки, Бенедикт Спіноза, Георг Гегель розуміли свободу  як пізнану необхідність: людина повинна пізнати зовнішню необхідність як єдиний можливий варіант, тобто підкоритися необхідності, як камінь, який підкоряється силі тяжіння і завжди падає вниз. Пізнання необхідності в її різноманітних проявах дуже важливе тому, що людина, яка не знає стану речей, яка перебуває в полоні ілюзій, не може вважатися вільною. Але це є однобічний гносеологічний погляд на людину. У філософії марксизму (справжній, а не перекрученій пізнішими ідеологами) доведено, що «пізнана необхідність» зовсім не вичерпує уявлення про свободу. Уже в XIX ст. філософська думка стверджує, що пізнання необхідності є лише умовою людської свободи і не вичерпує її суті, пізнання необхідно людині на практиці саме для того, щоб звільнитися від рабської залежності від речей і явищ, визначити свій особистий рух шляхом Добра і Зла. Свобода є здібністю людини діяти зі своїми інтересами і метою, спираючись на пізнану необхідність. У повсякденній практичній діяльності люди зустрічаються не з абстрактною необхідністю, а з її конкретним утіленням у вигляді реально існуючих умов. Отже, свобода не абсолютна, а відносна, тому реалізується в житті шляхом вибору конкретних дій.

4. Бiологiчна смерть-це припинення функцiювання усiх внутрiшнiх органiв,в тому числi i мозку

Життя́» (Vitae; синонімія: Biota, Eobionti[1]) — це також явище, форма існування матерії, що характеризується сукупністю фундаментальних загальнобіологічних ознак (метаболізму, гомеостазу, росту, розвитку, відповіді на подразнення, розмноження, еволюції тощо), що об'єднують органічних істот, відрізняючи їх від неорганічних об'єктів. Життя визначається як форма існування матерії, найхарактернішими рисами якої є обмін речовин, самооновлення та самовідтворення.

Смерть — припинення життєдіяльності організму. Смерть завжди несла якийсь відбиток таємничості і містичності. Непередбачуваність, неминучість, несподіванка і часом незначність причин, що призводять до смерті, виводили саме поняття смерті за межі людського сприйняття, перетворювали смерть в божественну кару за гріховное існування, або божественний дар, після якого людину чекає вічне і щасливе життя. У багатьох народів існували уявлення про смерть, як про момент, коли безсмертна душа людини розлучається з тілом і прямує до душ предків. Також були й обряди поклоніння смерті.

      Справжнє  життя для праведних - у безтурботному  спостеріганні Бога в райських умовах, як плата за віддану віру і попереднє  страждання за неї. Торкаючись релігійних поглядів, ми частіше звертались за прикладами до Біблії. А ось як Коран, священна книга прибічників ісламу, описує рай: "Образ саду, що обіцяний тим, хто боїться Бога: там ріки з води, що не псується, і ріки з молока, якого смак не змінюється, і ріки з вина, приємного для всіх, хто п'є, і ріки з меду очищеного. І для них там всілякі плоди й прощення від їх Господа…” (47: 16, 17); життя в раю – "краса і радість” (76: 11). Близьке до цього можна віднайти і у християнстві. Смисл земного життя - то є підготовка до того, щоб зайняти місце біля Бога. Там буде воскресіння всіх померлих і наступне вічне життя.

Тема 4. Глобальні кризи та проблеми сучасної цивілізації. Доля людства.

1.

Терміном «глобальні проблеми» (від лат. «глобус» - земля, земна куля) позначаються найважливіші і настійні загальнопланетарні проблеми сучасної епохи, що торкаються людства в цілому. Глобальні проблеми характеризуються певною «ієрархією», тобто пріоритетністю одних з них стосовно інших, їхньою співпідпорядкованістю. Без'ядерний, ненасильницький світ є не тільки г вищою соціальною цінністю, але й необхідною попередньою умовою вирішення всіх інших глобальних проблем. Адже приведення в дію всього 5% нині існуючого в світі ядерного потенціалу дос­татньо, щоб трапилася непоправна екологічна катастрофа. 

Дати реальне уявлення про майбутнє - найважливіше завдання науки. Реалізувати його можливо, лише виходячи з принципів, на яких взагалі  тримається весь фундамент наукового  знання.

2.

Відношення суспільства  і природи є складною і багатоаспектною  проблемою. Адже і суспільство, і  природа є об'єктами дослідження багатьох наук. Ми розглянемо філософський аспект їхнього співвідношення, зокрема, єдність і відмінність суспільства і природи, аналіз системи "суспільство-природа", основні етапи розвитку взаємодії суспільства і природи, сучасну екологічну ситуацію, шляхи і методи розв'язання соціально-екологічних проблем.

Що являють собою  суспільство і природа? Поняття "природа" в науковій літературі вживається у двох значеннях. У широкому розумінні слово природа охоплює і суспільство, і навколишній світ у всій багатоманітності своїх проявів, тобто є синонімом Всесвіту. У вузькому розумінні природа — це частина світу, яка, умовно кажучи, протистоїть суспільству і взаємодіє з ним, це природне середовище, в якому живе суспільство. Саме під таким кутом зору у даному розділі розглядається проблема взаємодії суспільства і природи.

Поняття "суспільство" багатогранне: це сукупність форм спільної діяльності людей, що історично склалася, а також система, яка охоплює  всю сукупність умов соціальної життєдіяльності людей та їхні відносини один з одним і з природою. Природа є необхідною умовою матеріального життя суспільства, зокрема фізичного і духовного життя людини, джерелом ресурсів, що використовуються у виробництві, одночасно вона є і середовищем існування суспільства. Єдність суспільства і природи обумовлюється процесом матеріального виробництва.

3.

Слід відзначити, що антиглобалізм є глобальним рухом - хоча б просто за географічним представництву протестувальників під час зустрічей  великої вісімки» або міністерських  конференцій Світової організації  торгівлі. І претензії в антиглобалістів найглобальнейшіе: якщо звести не надто виразний сенс їхнього невдоволення Америкою, «Великою вісімкою», СОТ, транснаціональними корпораціями до якоїсь єдиної вимогу, цією вимогою є загальна справедливість. Щоб багаті люди краще ділилися з бідними, щоб багаті країни не розоряли природу і надра бідних країн, щоб «золотий мільярд» розширився на інші чотири з гаком мільярда жителів Землі. Хоча вимога з розряду тих, які можна виконувати, але не можна виконати, в будь-якому випадку мова йде про глобальні процеси, в яких свідомо чи проти своєї волі задіяні всі країни, релігії, культури, бізнес. Справжнім антиглобалістом в сучасному світі може вважати себе який-небудь добровільний монах-відлюдник або жителі занедбаного селища за тридев'ять земель від найближчого населеного пункту. А, припустимо, поняття «антиглобалістський сайт» - взагалі нонсенс, оскільки будь-який сайт є частиною глобальної інформаційної мережі. Збільшення ступеня глобалізму, взаємозалежності людей один від одного, поява нових проблем, які можна вирішувати виключно в глобальному, загальносвітовому масштабі - це природний і єдиний вектор розвитку людства. Ми просто змушені говорити про загальну енергетичної та екологічної безпеки, думати, як прогодувати зростаючий числом рід людський. У нас тепер є глобальне зброя, здатна знищити весь світ разом, і доводиться вишукувати способи контролю за цією зброєю, щоб до нього не отримали доступ терористи і божевільні. Інформаційні потоки, музика, кіно, театр як засобу комунікації та самовираження людей стають все більш глобальними. Можна скільки завгодно кричати про нівелювання або усереднення людини, нарікати на втрату самобутності, але глобалізм - спосіб існування людства в його сьогоднішньому біологічний стан. Скасувати цей спосіб неможливо, його реально лише вдосконалювати, щоб глобальні руйнівні сили (чи треба доводити, що вони в нас є) не привели нас до самознищення.

Тому антиглобалісти - голос нашої наївності, змушує більш  мудрих і більш сильних задуматися про тих, хто слабший.

4.

Серед досягнень  сучасної цивілізації треба відзначити такі. Краще задовольняються пореби людей. Особливо у розвинених країнах. Творчість і інтелектуальна праця витісняють традиційні форми праці, збільшилася середня тривалість життя, переможено багато хворіб. Знизився рівень неписьменності та підвищилася енергоозброєність кожної людини. Трудова етика європейської цивілізації запанувала повсюдно. У порівнянні з серединою ХХ ст. у п’ять разів валовий продукт, що виробляється на планеті. Виробництво зерна збільшилося у 2.6 разів.

Значно прискорилася швидкість прогресу в техніці і технології, у зв’язку з цим виникають уявлення про фундаментальне значення екології, ідеї конвергенції (стирання відмінностей), синергетики. Розпочався стрімкий ріст комп’ютеризації постіндустріального інформаційного суспільства. Внаслідок комп’ютеризації людина здобула більшу самодостатність. Розвиток генетики, в тому числі розшифрування генома (карти всіх генів) людини, призвів до технологій генетичної модифікації та спроб клонування. Розгадка генетичного коду відкриває нові можливості перед медициною. Культура в широкому розумінні стає новою стадією універсального розвитку природи і людини, що накладається на біологічний і космофізичний контекст змін.

5.

Зараз стрімко, наростаючими темпами розгортається новий  етап науково-технічної революції, що почалася на рубежі 70-80-х років XX століття і відкриває неозорі  перспективи подальшого розвитку продуктивних сил суспільства і збагачення його духовного життя. Ведучими, пріоритетними напрямками нового етапу науково-технічного прогресу стали мікроелектроніка, інформатика, робототехніка, біотехнологія, створення матеріалів із заздалегідь заданими властивостями, приладобудування, ядерна енергетика, аерокосмічна промисловість і т.д. Багатообіцяючі перспективи виникають у зв'язку з відкриттям високотемпературної надпровідності.

Нинішній етап багато вчених називають "мікроелектронної революцією". Адже саме завдяки "мініатюризації" інформаційних систем, тобто втілення зростаючих обсягів наукового знання в усі меншому фізичному обсязі, стає можливим створення як суперкомп'ютерів, так і мікропроцесорів. І якщо суперкомп'ютери дозволяють нам наблизитися до створення "штучного інтелекту", інакше кажучи, таких технічних засобів обробки інформації, які стануть могутнім підсилювачем інтелектуальних здібностей людини, то всюдисущі мікропроцесори починають вторгатися в знаряддя праці, примножуючи його продуктивність, буквально проникають в усі пори людського організму , матеріального і духовного життя суспільства, стають буденним явищем в повсякденному побуті.

Альтернативи майбутнього. Запобігання небажаних результатів  і негативних наслідків науково-технічної  революції стало нагальною потребою для людства в цілому. Воно передбачає своєчасне і випереджальний передбачення цих небезпек у поєднанні зі здатністю  суспільства протидіяти їм, спираючись на екологічні, соціальні та політичні імперативи, вбудовані в науково-технічний прогрес. Саме це багато в чому визначить, які альтернативи в кінцевому рахунку візьмуть гору в майбутньому людині майбутньому:

нездатність передбачати  і запобігати негативні наслідки науково-технічної революції загрожує увергнути людство в термоядерну, екологічну або соціальну катастрофу;

зловживання досягненнями науково-технічного прогресу навіть в  умовах певного контролю над їх використанням  може привести до створення тоталітарного  технократичного ладу, в якому  переважна більшість населення  може на тривалий історичний термін опинитися  під владою привілейованої панівної олігархії;

припинення цих  зловживань, гуманістичне використання досягнень науково-технічної революції  в інтересах всього суспільства  і всебічного розвитку особистості  супроводжується прискоренням прогресу суспільства. 

6.

Нині, на рубежі тисячоліть, людство впритул зіткнулося з  найгострішими глобальними проблемами, що загрожують самому існуванню цивілізації  і навіть самого життя на нашій  планеті. Сам термін "глобальний" веде своє походження від латинського слова "глобус", тобто Земля, земну кулю, і з кінця 60-х років XX століття він набув широкого поширення для позначення найбільш важливих і нагальних загальнопланетарних проблем сучасної епохи, що торкаються людство в цілому . Це сукупність таких найгостріших життєвих проблем, від вирішення яких залежить подальший соціальний прогрес людства і які самі, в свою чергу, можуть бути дозволені лише завдяки цьому прогресу.

Глобальні проблеми і соціальний прогрес. До глобальних проблем в першу чергу відносяться наступні:

- Запобігання термоядерної  війни, створення без'ядерного  ненасильницького світу, що забезпечує мирні умови для соціального прогресу всіх народів на основі консенсусу їхніх життєвих інтересів,

- Взаємної довіри  і загальнолюдської солідарності;

- Подолання зростаючого  розриву в рівні економічного  і культурного розвитку між  розвинутими індустріальними країнами  Заходу і країнами, що розвиваються  Азії, Африки та Латинської Америки,  усунення в усьому світі економічної  відсталості, ліквідація голоду, злиднів і неписьменності, в які  вкинути зараз багато сотень  мільйонів людей;

- Забезпечення подальшого  економічного розвитку людства  необхідними для цього природними  ресурсами, як відновлюваних,  так і невідновних, включаючи  продовольство, сировину і джерела  енергії;

- Подолання екологічної  кризи, породжуваного катастрофічним  за своїми наслідками вторгненням  людини в біосферу, що супроводжується  забрудненням навколишнього природного  середовища - атмосфери, грунту, водних  басейнів - відходами промислового та сільськогосподарського виробництва;

- Припинення стрімкого зростання населення ("демографічного вибуху"), що ускладнює соціально-економічний прогрес в країнах, що розвиваються, а також подолання демографічної кризи в економічно розвинених країнах через падіння в них народжуваності значно нижче рівня, що забезпечує просту зміну поколінь, що супроводжується різким постарінням населення і загрожує цим країнам депопуляцією; своєчасне передбачення і запобігання різних негативних наслідків науково-технічної революції і раціональне, ефективне використання її досягнень на благо суспільства і особистості.

7.

Проблема майбутнього  і його передбачення належить до тих  “вічних” тем, інтерес до яких закономірно  зростає в міру суспільного прогресу.

Ще в сиву давнину  люди намагалися підняти завісу над майбутнім, передбачити власну долю і подальший хід подій у своєму житті; прагнули заздалегідь підготуватись до зустрічі з майбутнім, більше того, вплинути на нього.

Теоретичною розробкою  та обгрунтуванням різних варіантів  розвитку суспільства і людини в  майбутньому займається в західному  світі футурологія (від лат. /иіигит — майбутнє і гр. Іо§о$ — мова, вчення). Термін цей уперше почав вживати (в 1943 р.) О.Флейхтхайм, професор політології в інституті ім. Отто Зура при Вільному університеті Західного Берліна. Він писав, що слово “футурологія” ввів з метою відмежування від одіозних ідеологічних доктрин минулого і насамперед від “марксистського утопічного мислення”. Ніколи ще в історії суспільної думки ідеологи капіталізму так старанно не займались проблемами майбутнього, пошуком шляхів суспільного розвитку, як у сучасних умовах.

Футурологія, або  як її ще називають “наука про майбутнє”, розробка різного роду альтернативних проектів розвитку, прогнозів стали модними в країнах Заходу, особливо з кінця 60-х — початку 70-х р. “Футуроло­гічний бум”, або “бум прогнозів”, характеризувався появою сотень державних спеціалізованих науково-дослідних центрів, інститутів і приватних установ з розробки соціально-економічних, науково-технічних і військово-політичних прогнозів.У сучасну добу проблема прогнозування явищ і подій, передбачення соціальних наслідків прийнятих рішень набуває характеру нової глобальної проблеми “суспільство і катастрофа, руйнування, потрясіння”, “суспільство і його дестабілізація”, що безпосередньо зачіпає основи існування сучасного суспільства. І центральний вузол цієї нової глобальної проблеми “суспільство — катастрофа” в діалектиці непередбачуваного і непередбаченого.