Память,техники усовершенствования

  Виникнення пам'яті давні греки пов'язували з ім'ям Прометея, який подарував людству числа, літери і пам'ять, мати муз, усього сущого причину. Розвиток пам'яті логічно завершує ситуативність психологічних феноменів, готуючи перехід до феноменів мотиваційних. Якби не виникла пам'ять як засіб збереження минулого досвіду, неможливим був би ніякий розвиток, життя було б сліпим повторенням того ж самого, вічним поверненням до початку.

  Пам’ять – процеси запам’ятовування, зберігання, відтворення і забування індивідом свого досвіду. Це характеристика пізнавальної функції психіки, складова пізнавальної діяльності індивіда.

              Види пам’яті

       Розрізняють два типи пам'яті: генетичну і прижиттєву. Генетична пам'ять (її вивчає не психологія) містить інформацію, що визначає анатомічну та фізіологічну будову організму в процесі розвитку, а також інстинкти.

 В прижиттєвій пам'яті зберігається інформація, яка отримана людиною протягом її життя. В залежності від критерію розрізняють чотири види прижиттєвої пам'яті: образну, словесно-логічну, рухову та емоційну.

    Образна– виявляється в запам’ятовуванні образів, уявлень конкретних предметів, явищ, їх властивостей, наочно даних зв’язків і відносин між ними.

   Залежно від  того, якими аналізаторами сприймаються об’єкти при їзапам’ятовуванні, образна пам’ять буває зоровою, слуховою, тактильною, нюховою тощо..

  Словесно-логічна – це думки, поняття, судження, умовиводи, які відображають предмети і явища в їх істотних зв’язках і відносинах, у загальних властивостях.

  Думки не існують без мови, тому така пам’ять і називається словеснологічною.

  Словесно-логічна пам’ять – специфічно людська пам’ять, на відміну від образної, рухової та емоційної, яка є і у тварин.

  Рухова – виявляється в запам’ятовуванні та відтворенні людиною своїх рухів. 

   Емоційна – виявляється в запам’ятовуванні людиною своїх емоцій та почуттів.      Запам’ятовуються не стільки самі емоції, скільки предмети та явища, що їх викликають.

  За тривалістю розрізняють такі види пам’яті: короткочасна, довгочасна, оперативна.

   Короткочасна – характеризується швидким запам’ятовуванням матеріалу, його відтворенням і нетривалим зберіганням.

    Довготривала – виявляється в процесі набування й закріплення знань, умінь і навичок, розрахованих на тривале зберігання та наступне використання в діяльності людини.

  Оперативна – забезпечує запам’ятовування і відтворення оперативної інформації, потрібної для використання в поточній діяльності.

  Довготривала пам'ять забезпечує людині тривале збереження знань, умінь і навичок, що потрібні в житті. Встановлено що інформація найкраще запам'ятовується, якщо до неї повертатися через визначені проміжки часу. Перший становить 15-20 хв, що зв'язано з роботою короткочасної пам'яті. Через дві години в людини включаються функції довгострокової пам'яті. Найкраще повернутися до вивченого через вісім годин і через добу. Якщо ж матеріал не повторювати, він буде сприйматися як новий.

   Виявляється, що пам'ять не локалізована в якійсь конкретній частині мозку; вона може залежати від зміни шляхів, якими проходять нервові імпульси при їхньому поширенні в мозку. Пам'ять можна тренувати шляхом постійного використання так, щоб між нервовими клітинами (нейронами) мозку установилися чіткі зв'язки. Події, що запам'ятовуються в короткочасній пам'яті, швидко забуваються, у той час як події, що залишилися в довготривалій пам'яті, запам'ятовуються надовго і можуть бути відновлені через багато років.

            Запам’ятовування та його різновиди

   Запам’ятовування — один з основних процесів пам’яті. Засадовими стосовно нього є утворення й закріплення тимчасових нервових зв’язків. Чим складніший матеріал, тим складніші тимчасові зв’язки, які утворюють підґрунтя запам’ятовування.

За способом запам’ятовування пам’ять буває: мимовільна та довільна.

  Мимовільна – пам’ять, коли ми щось запам’ятовуємо та відтворюємо, не ставлячи перед собою спеціальної мети щось запам’ятати або відтворити.

  Довільна – пам’ять, коли ставимо собі за мету щось запам’ятати або пригадати.

Короткочасна пам'ять  є практично повністю автоматичною і працює без будь-якої свідомої установки на запам'ятовування. Людина може охопити поглядом близько семи предметів, запам'ятовуючи у середньому від п'яти до дев'яти одиниць інформа-ції, які вона спроможна точно відтворити через кілька десятків секунд після їхнього пред'явлення. Тому обґрунтовано вважають, що обсяг короткочасної пам'яті становить (7±2) елементи.

    Мимовільне запам’ятовування здійснюється без спеціально поставленої мети запам’ятати. На мимовільне запам’ятовування впливають яскравість, емоційна забарвленість об’єктів. Усе, що емоційно сильно впливає на людину, запам’ятовує-ться нею незалежно від наміру запам’ятати. Мимовільному запам’ятовуванню сприяє також наявність інтересу.

   Усе, що цікавить, запам’ятовується значно легше й утримується у свідомості довше, ніж нецікаве. Мимовільні форми запам’ятовування відбуваються тоді, коли будь-яке явище постає контрастно на загальному тлі. Предмети, що схожі на вже відомі раніше, мимовільно запам’ятовуються легше. Мимовільне запам’ятовування має велике значення в житті людини. Воно сприяє збагаченню її життєвого досвіду. Велику роль мимовільне запам’ятовування відіграє і в навчальній діяльності.

 Довільне запам’ятовування відрізняється від мимовільного рівнем вольового зусилля, наявністю завдання та мотиву. Воно має цілеспрямований характер; у ньому використовуються спеціальні засоби та прийоми запам’ятовування.

   Умови успішного запам’ятовування:

 • багаторазове  розумно зорганізоване й систематичне  повторення, а не механічне, що визначається лише кількістю повторень;

 • розподіл матеріалу  на частини, виокремлення в  ньому смислових одиниць;

 • розуміння тощо.

 Залежно від міри  розуміння запам’ятовуваного матеріалу  довільне запам’ятову-вання буває механічним і смисловим (логічним).

 Механічним є таке запам’ятовування, яке здійснюється без розуміння суті.Воно призводить до формального засвоєння знань.

 Смислове (логічне) запам’ятовування спирається на розуміння матеріалу у процесі дії з ним, оскільки тільки діючи з матеріалом, ми запам’ятовуємо його.

Умовами успішності довільного запам’ятовування є дійовий характер засвоєня знань, інтерес до матеріалу, його значущість, установка на запам’ятовування тощо. Система пам'яті мозку принципово відрізняється від бінарної системи пам'яті комп'ютера: пригадування нами інформації не відбувається шляхом звертання до постійної адреси збереження. У комп'ютері кожна одиниця інформації має свою адресу — код, що потрібний для її отримання. Біологічна пам'ять теж використовує адреси, але варіює їх залежно від асоціацій і думок. Постійно накопичується все більше доказів того, що у людини та інших високорозвинених істот пам'ять виникає як властивість мозку в цілому, а не як властивість окремих компонентів.

            Види відтворення

  Відтворення – один з головних процесів пам’яті. Воно є показником міцності запам’ятовування і водночас наслідком цього процесу.

      Види відтворення:

- впізнавання

- згадування;

- пригадування.

   Впізнавання – найпростіша форма відтворення, що виникає при повторному сприйманні предметів. Впізнавання буває повним і неповним.

  При повному впізнаванні повторно сприйнятий предмет відразу ототожнюється з раніше відомим, повністю відновлюються час, місце та інші деталі ознайомлення з ним.

    Неповне впізнавання характеризується невизначеністю, труднощами співвідне-сення об’єкта, що сприймається, з тим, що вже мав місце в попередньому досвіді.

 Згадування – особливість цієї форми відтворення полягає в тому, що воно відбу-вається без повторного сприймання того, що відтворюється.

  Згадування буває довільним і мимовільним.

  Довільне – зумовлюється актуальною потребою відтворити потрібну інформацію (наприклад, пригадати правило, відповісти на запитання тощо).

  Мимовільне – коли образи або відомості спливають у свідомості без будь-яких усвідомлених мотивів.

  Пригадування – потреба виникає тоді, коли в потрібний момент не вдається згадати те, що необхідно. У цій ситуації людина докладає певних зусиль, щоб подолати об’єктивні та суб’єктивні труднощі, пов’язані з неможливістю згадати, напружує волю, вдається до пошуку шляхів активізації попередніх вражень, до різних мнемонічних дій.

  Одним із варіантів  довільного відтворення є спогади. 

  Спогади – це локалізовані в часі та просторі відтворення образів нашого минулого.

         Забування та його причини

  Те, що людина запам’ятовує, з часом поступово забувається. Забування — процес, протилежний запам’ятовуванню. Забування виявляється в тому, що втрачається чіткість запам’ятованого, зменшується його обсяг, виникають помилки у відтворенні, стає неможливим відтворення і, нарешті, унеможливлюється впізнання.

 Забування — функція часу. Засадовим стосовно забування є згасання тимчасових нервових зв’язків, що тривалий час не підкріплювалися. Якщо здобуті знання трива-лий час не використовуються і не повторюються, то вони поступово забуваються. Причиною забування є також недостатня міцність запам’ятовування. Щоб запобігти забуванню, потрібно добре заучувати матеріал.

  Забування залежить також від змісту діяльності, її організації та умов, за яких вона відбувається. Причиною, що погіршує запам’ятовування, може бути негативна індукція, зумовлена змістом матеріалу.Схожий, складний матеріал попереднього заняття ускладнює утворення нових тимчасових нервових зв’язків, знижує ефективність запам’ятовування.

  Негативний вплив раніше запам’ятованого матеріалу на оволодіння новим характеризується як проактивне (таке, що діє наперед) гальмування. З погляду психології недоцільно після математики вивчати фізику чи хімію. Негативний вплив наступної діяльності на зв’язки,вироблені в попередній діяльності, називається ретроактивним (таким, що діє зворотно) гальмуванням.

  Тимчасовою причиною труднощів відтворення може бути зумовлений ситуацією сильний імпульс пригадати, який індукує гальмування. Прикладом може бути стан студента на іспиті, коли він намагається одразу пригадати відповіді на запитання в білеті і через хвилювання не може цього зробити. Гальмування знімається пере-

ключенням думки на інші об’єкти.

 Забування — процес поступовий. Засадовим стосовно нього є ослаблення і порушення раніше утворених умовних зв’язків. Чим менше вони закріплені, тим швидше згасають і спричинюють забування. Як свідчать проведені дослідження пам’яті (П. Зінченко, А. Смирнов та ін.), швидше забувається та інформація, якій належить другорядна роль у змісті запам’ятованого; тривалий час утримується інформація, що несе основне смислове навантаження. Найвищі темпи забування

спостерігаються одразу після заучування матеріалу.

  Для тривалого утримання в пам’яті інформації важливо з самого початку забезпечити міцне її запам’ятовування і закріплення шляхом повторення в перші дні після того, як її було одержано. Важлива умова продуктивного запам’ятовування — осмисленість, розуміння того, що є його предметом.

      Фізіологія

   Механізм пам'яті досі незрозумілий. Дослідження лише тільки почали проясняти біохімічні й електричні основи її функціонування.

  Одним з критеріїв поділу пам'яті на види є час закріплення і збереження матеріалу. Згідно з цим критерієм пам'ять поділяють на короткочасну (КП) і довготривалу (ДП) в залежності від механізму фіксації слідів пам'яті (енграми).

   Сліди пам'яті – це тимчасові зв'язки в корі головного мозку, які слугують фізіологічною основою запам'ятовування та відтворення. Виникнення цих зв’язків обумовлюється реальним зв’язком предметів і явищ, зокрема їх зв’язками у просторі і в часі, відношеннями подібності і відмінності між ними тощо. Характеристики цих зв’язків (міцність, лабільність та інші) визначаються тим, який ступінь участі відповідного матеріалу в діяльності суб’єкта, яка їх значимість для досягнення майбутніх цілей.

   КП є першим етапом формування енграми. ЇЇ існування у часі обмежено, слід в КП лабільний, нестійкий. Обсяг інформації, який одночасно зберігається в КП обмежений, тому пізніші сліди витісняють попередні. Основною функцією КП є первинне орієнтування в навколишньому середовищі. Функція первинного орієн-тування передбачає відображення просторово-часової структури середовища в конкретний момент часу і аналіз ступеню різноманітності параметрів зовнішнього світу. Це орієнтування може слугувати матеріалом для довготривалої пам'яті, з одного боку, і активізувати старі мнемонічні сліди – з іншого.

   В якості механізму КП більшість вчених розглядають багаторазову циркуляцію імпульсів (реверберацію) у замкненому ланцюгу нейронів. Разом з тим багато фізіологів і молекулярних біологів вбачають механізми КП в деяких змінах клітинної мембрани .

    ДП – другий етап формування сліду пам'яті, який переводить його в стійкий стан. Енграма в ДП на відміну від сліду в КП стійка, час її зберігання не обмеже-ний, так само як і обсяг інформації, яка зберігається в ДП. Для ДП харак-терно довгочасне зберігання матеріалу після багаторазового повторення та відтворення. В якості механізму ДП розглядають стійкі зміни нейронів на клітинному, молекулярному і синаптичному рівнях.

   На відміну від КП основна функція ДП - передбачення, тобто направленість на майбутні події з високою вірогідністю і перенесення позитивних реакцій на один і той же стимул з минулого у майбутнє. Ця властивість дозволяє організму здійсню-вати принцип економії зусиль на основі відбору і довготривалої фіксації суттєвих реакцій і стимулів, що їх визивають. В даному випадку процес відбору і фіксації передбачає властивість ДП «стискати масштаб часу», тобто відтворювати послідовність подій, які розвиваються за макроінтервали часу. Цей вид пам'яті пов’язаний з більш-менш складною і по-різному розгорнутою переробкою матеріалу.

      Для того, щоб той чи інший матеріал закріпився у пам'яті, він повинен бути відповідним чином засвоєний суб'єктом. Таке засвоєння потребує певного часу, який називається консолідацією пам'яті. Згідно з концепцією часової організації пам'яті, слід пам'яті, який пройшов консолідацію і потрапив на зберігання до ДП, не піддається руйнівному впливу амнестичних агентів, які зазвичай стирають КП.

  Концепція часової організації пам'яті, яка оперує поняттями КП, ДП і консолідація у наш час піддається серйозній критиці. Не існує єдиної думки щодо часу утримання енграми у КП та ДП. На думку одних авторів, слід в КП зберігається протягом декількох секунд, а в ДП – від декількох секунд до декількох років, на думку інших, сліди в КП можуть зберігатися до декількох годин, а в ДП – від декількох годин – до декількох днів, після чого інформація переходить на вічне зберігання. Протиріччя, з якими стикаються теорії часової організації пам'яті, знімаються в теорії активної пам'яті, яку розвиває Т.М. Греченко, в якій підкреслюється роль функціонального стану в фіксації і відтворенні енграми.

    За теорією активної пам'яті поділ пам'яті на КП та ДП в загальноприйня-тому розумінні неприйнятний, тому що уся пам'ять є постійною і довготривалою. Т.М. Греченко вводить поняття стану енграми, який визначає ступінь її готовності до відтворення. Тільки слід пам'яті, який знаходиться в активному стані, є доступним для реалізації в поведінці. Енграми, які недоступні для використання, знаходяться в латентному, або неактивному, стані. Активність енграми представлена в електричній активності нейронів. Активна пам'ять – сукупність активованих “старих” і “нових” енграм. В даній теорії формування енграми і можливість її використання в поведінці знаходяться в залежності від стану структур мозку, які беруть участь у фіксації і вивільненні інформації.

  Положення щодо вирішальної ролі неспецифічної системи мозку в процесах фіксації і відтворення слідів пам'яті стало основою гіпотези “одного сліду і двох процесів”, яка була запропонована MgGaugh J.L., Gold P.E. Вони звернули увагу на те, що при навчанні розвивається 2 процеси : формування власне енграми ( “чистого сліду” ) і її неспецифічне забезпечення активуючою системою мозку. Слід пам'яті набуває стійкості лише тоді, коли неспецифічна активація досягає оптимальних значень, що і забезпечує високу ефективність навчання і збереження сліду. За гіпоте-зою цих авторів слід в КП – це слід, який не повністю забезпечений неспецифічною модулюючою активацією, тому що її дія або ослаблена, або заблокована.

   Факт залежності пам'яті від стану мозку добре відомий. Їх взаємозв’язок відбитий в законі Йєркса-Додсона про співвідношення між ефективністю фіксації і вилучення слідів пам'яті з одного боку та функціональним станом мозку – з іншого. Куполо-подібна крива, яка описує їх співвідношення, вказує на існування оптимального функціонального стану для фіксації і здобування сліду пам'яті. Збереження сліду пам'яті в нервовій системі ще не гарантує його відтворення і використання в поведінці. Для цього необхідна участь модулюючої системи моз-ку, яка рективувала б ці сліди пам'яті. Це правило розповсюджуються як на врод-жені форми поведінки, так і на набуті навички, рухові стереотипи, умовні рефлек-си тощо. Тому будь-яке порушення неспецифічної системи супроводжується де-зорганізацією поведінки, або неможливістю її виконання.

     Виникає питання, як проходить перехід від короткочасного запису слідів до довготривалого, від короткочасної – до довготривалої пам'яті. Деякі вчені вважають, що в основі цих видів пам'яті лежить єдиний механізм(А.Мелтон), інші вважають, що існують два механізми з різними характеристиками( Д. Бродбент, Д. Хебб та ін).

     Моністичний підхід полягає в тому, що слідам одиничних подій надаються такі ж структурні властивості, така ж “незворотність” і чутливість до інтерференції, як і слідам ДП. Найпринциповіші твердження прибічників двох механізмів КП та ДП полягають у наступному :

    КП включає “активні” сліди, в той час як ДП – “структурні”.

    КП базується на автономному розпаді слідів, а ДП характеризує “незворотні” сліди, які не підлягають розпаду.

    КП втрачає свої елементи через перевантаження, вона не характеризується “асоціативністю” слідів. Неповне відновлення слідів в ДП пояснюється неповнотою сигналу відновлення, або інтерференцією.

    Ще один підхід базується на розгляді пам'яті, як резонансної пастки для передба-чуваного генотипом поглинання значимих повідомлень про оточення виділених способом стохастичного резонансу, керованого змінами стану внутрішнього сере-довища тіла. (Ф.А.Гой)

       Теорії пам’яті

   Перші спроби науково пояснити феномен пам’яті на психологічному рівні були зроблені асоціативним напрямом психології. Центральним в асоціативній психології є поняття асоціації, що означає зв’язок, з’єднування. Асоціація — обов’язковий принцип усіх психічних утворень. Механізм асоціації полягає в установленні зв’язку між враженнями, що одночасно виникають у свідомості. Залежно від умов, необхідних для їх утворення, асоціації поділяють на три типи: за суміжністю, схожістю та контрастом.

   Асоціація за суміжністю — це відображення в мозку людини зв’язків між предметами та явищами, які йдуть один за одним у часі (суміжність у часі) або перебувають поряд один з одним у просторі (суміжність у просторі). Асоціації за суміжністю виникають при згадуванні подій, свідком яких була людина, при заучуванні навчального матеріалу тощо.

   Асоціація за схожістю спостерігається тоді, коли в мозку відображуються зв’язки між предметами, схожими у певному відношенні (помилкове сприймання незнайомої людини як знайомої).

   Асоціація за контрастом утворюється при відображенні в мозку людини предметів та явищ об’єктивної дійсності, що пов’язані між собою протилежними ознаками (високий — низький, швидкий — повільний, веселий — сумний тощо).

  Особливим різновидом асоціацій є породжені потребами пізнавальної діяльності та життя людини причинно-наслідкові асоціації, які відбивають не лише збіг подразників у часі та просторі, їх схожість і відмінність, а й причинні залежності між ними.

   Причинно-наслідкові асоціації є засадовими стосовно міркувань і логічних побудов.

   Пояснюючи механізм різних типів асоціацій, асоціанізм як напрям не пояснював, чим саме детермінований цей процес, що зумовлює його вибірковість.

   Рішучої критики асоціативна теорія зазнала від гештальт-психології. Центральним поняттям нової теорії був “гештальт” — образ як цілісна організація структури, яка не зводиться до суми її окремих частин. Тому утворення зв’язків грунтується на організації матеріалу, що визначає й аналогічну структуру слідів у мозку за принципом подібності за формою.

   Фізіологічна теорія пам’яті тісно пов’язана з важливими положеннями вчення І. Павлова про вищу нервову діяльність.

   Згідно з вченням І. Павлова, матеріальним підгрунтям пам’яті є пластичність кори великих півкуль головного мозку, її здатність утворювати нові тимчасові нервові зв’язки, умовні рефлекси. Утворення, зміцнення та згасання тимчасових нервових зв’язків є фізіологічним підгрунтям пам’яті. Запам’ятоване зберігається не як образ, а як “слід”, як тимчасові нервові зв’язки, що утворились у відповідь на дію подразника Фізіологічне підгрунтя пам’яті тісно пов’язане із закономірностями вищої нервової діяльності. Вчення про утворення тимчасових нервових зв’язків — це теорія запам’ятовування на фізіологічному рівні.

   Умовний рефлекс — це акт утворення зв’язку між новим і раніше закріпленим змістом, що становить підгрунтя акту запам’ятовування. Для розуміння причинної зумовленості пам’яті важливого значення набуває поняття підкріплення. Підкріплення — це досягнення безпосередньої мети дії індивіда, або стимул, що мотивує дію, це збіг знову утвореного зв’язку з досягненням мети дії, а якщо тільки зв’язок збігся з досягненням мети, він залишився й закріпився (І. Павлов).

   Фізіологічне розуміння підкріплення співвіднесене з психологічними поняттями мети дії. Це пункт об’єднання фізіологічного та психологічного аналізу механізмів пам’яті. Запам’ятовування того, “що було”, не мало б сенсу, якби його не можна було використовувати для того, “що буде”.

    У поясненні механізмів пам’яті є ще так звані фізична, біохімічна та хімічна теорії пам’яті.

   Згідно з фізичною теорією пам’яті проходження будь-якого збудження через певну групу клітин (нейронів) залишає після себе фізичний слід, що призводить до механічних та електронних змін у синапсах (місце стикання нервових клітин). При зоровому сприйманні предмета відбувається немовби його обстеження оком по контуру, що супроводжується рухом імпульсу по відповідній групі нервових клітин, які немовби моделюють сприйнятий об’єкт у вигляді просторово-часової нервової структури. Цю теорію називають ще теорією нейронних моделей. Процес утворення та активізації нейронних моделей і є засадовим стосовно процесів запам’ятовування, відтворення та збереження.

   Встановлено, що аксони, які відходять від клітин, стикаються з дендритами іншої клітини або повертаються до тіла своєї клітини. У результаті такої структури виникає можливість циркуляції реверберуючих кіл збудження різної складності. Так виникає самозарядження клітини, збудження не виходить за межі певної системи. Це так званий нейрофізіологічний рівень вивчення механізмів пам’яті.

   Біохімічна теорія пам’яті виражається гіпотезою про двоступеневий характер процесу запам’ятовування. Суть його полягає в тому, що на першій стадії, одразу ж після впливу подразника, у мозку відбувається короткочасна електрохімічна реакція, яка викликає зворотні фізіологічні процеси у клітині. Друга стадія виникає на грунті першої — це власне біохімічна реакція, пов’язана з утворенням протеїнів.

   Перша стадія триває секунди (або хвилини) і є механізмом короткочасної пам’яті. Друга стадія, яка характеризується необоротністю хімічних змін у клітинах, вважається механізмом довготривалої пам’яті.

   Прихильники хімічної теорії пам’яті вважають, що специфічні зміни, які відбуваються в нервових клітинах під впливом зовнішніх подразників, і є механізмами процесів закріплення, збереження та відтворення слідів одержаних вражень.

   Пам’ять є підгрунтям психічного життя людини. Завдяки пам’яті людина може здобувати необхідні для діяльності знання, вміння та навички. Пам’ять — неодмінна умова психічного розвитку людини.

   Нові зрушення в її психіці завжди грунтуються на попередніх досягненнях, на здобутках, зафіксованих у пам’яті. Завдяки пам’яті зберігається цілісність “Я” особистості, усвідомлюється єдність її минулого та сучасного. Без запасу уявлень пам’яті неможливими були б розумова діяльність, створення образів уяви, орієнтування в навколишньому середовищі взагалі. Позбавлена пам’яті людина, зауважував І. Сєченов, постійно перебувала б у стані новонародженого, була б істотою, не здатною нічого навчитися, ніщо опанувати.

              Індивідуальні особливості пам’яті

   Кожна особистість має індивідуальні відмінності (особливості) пам’яті, які виявляються в різних сферах її мнемічної діяльності.

  У процесах пам’яті індивідуальні відмінності виявляються у швидкості, точності, міцності запам’ятовування та готовності до відтворення.

    Швидкість запам’ятовування визначається кількістю повторень, необхідних людині для запам’ятовування нового матеріалу.

  Точність запам’ятовування характеризується відповідністю відтвореного тому, що запам’ятовувалося, і кількістю зроблених помилок.

  Міцність запам’ятовування виявляється у тривалості збереження завченого матеріалу (або у повільності його забування).

  Готовність до відтворення виявляється в тому, як швидко та легко в потрібний момент людина може пригадати необхідні їй відомості.

  Індивідуальні відмінності пам’яті можуть бути зумовлені типами вищої нервової діяльності. Швидкість утворення тимчасових нервових зв’язків пов’язана із силою процесів забування та гальмування, що зумовлює точність і міцність запам’ятовуван-ня. При сильному, але недостатньо рухливому гальмуванні диференціація вражень відбувається повільно, що може позначатися на точності запам’ятовування. Якщо у людини сформовані раціональні способи мнемічної діяльності, вироблені відповідні звички — акуратність, точність, відповідальність, то негативні прояви, що зумовлюються типологічними особливостями нервової системи, можуть коригуватися. Індивідуальні відмінності пам’яті виявляються і в тому, який матеріал краще запам’ятовується — образний, словесний чи однаково продуктивно як

той, так і інший.

 З огляду на викладене у психології розрізняють такі типи пам’яті:

наочно-образний, словесно-абстрактний, змішаний, або проміжний.

    - люди з наочно-образним типом, добре запам’ятовують наочні образи, колір предметів, звуки, обличчя і ін.;

    - люди з словесно-логічним типом пам’яті, добре запам’ятовують словниковий, нерідко абстрактний матеріал: поняття, формули, символи і ін.;

   -люди з емоційним типом пам’яті, добре запам’ятовують пережиті ними почуття.

  Ці типи зумовлені частково співвідношенням першої та другої сигнальних систем у вищій нервовій діяльності людини, але головне — умовами життя та вимогами професійної діяльності.Так, наочно-образний тип пам’яті частіше зустрічається у художників, письменників, музикантів, словесно-абстрактний — у вчених, філософів. Змішаний тип пам’яті зустрічається у людей, у діяльності яких не спостерігаються помітні переваги наочно-образного чи словесно-абстрактного типу. Ураховувати індивідуальні відмінності пам’яті важливо в навчальній роботі, щоб максимально продуктивно вико рис товувати потенційні можливості кожного учня та всебічно розвивати їх пам’ять.

             Техніки вдосконалення пам’яті .

  Людський мозок не схожий на пам’ять комп’ютера, яку можна вдосконалити, просто додавши новий чіп. Мозок — один з найскладніших органів людини, і поліпшення пам’яті вимагає великих зусиль. Дійсно, здатність запам’ятовувати поліпшується від вправ і правильної дієти, як м’язова сила. Але деякі дії абсолютно необхідні для поліпшення пам’яті.

  Коли ми говоримо «погана пам’ять», ми зазвичай маємо на увазі слабку здатність до спогаду. Спогад можливо, тільки якщо інформація збережена в пам’яті. Поки ми щось не засвоїли, ми не зможемо це згадати. Такі проблеми, як стрес, іноді усклад-нюють згадування певних фактів. Систематичні вправи і техніки управління стресом допомагають поліпшити слабку пам’ять.