Вступ
Пантелеймон Куліш (псевдоніми
— Панько Казюка, Павло Ратай, Хуторянин
та ін.) устиг проявити себе мало не в усіх
сферах письменницької та гуманітарно-наукової
діяльності. І Іро нього можна говорити
як про поета і прозаїка, історика й етнографа,
перекладача й мовознавця, публіциста
й культурно-освітнього діяча. Творчу
роботу Куліш поєднував із державною службою
та громадською діяльністю. До того ж саме
він розробив упроваджену н наступний
період в Україні систему сучасного алфавіту
і правопису, так звану кулішівку (на західних
землях трансформовану в желехівку).
Куліш постійно перебував
у емоційно напруженому стані
духовного пошуку, переживав жагучі
захоплення й сильні розчарування.
Відкидав ілюзії молодості, піддавав
їх нещадній критиці. Тому не
дивно, що в шістдесят-сімдесят
років він не визнавав надій
та ідеалів, близьких йому у
двадцяти-тридцятирічному віці. Багато
хто бачив у цьому мало не
зраду українських національних
інтересів, утім, зробити Кулішеві
закид стосовно особистої вигоди
внаслідок зміни поглядів не
міг ніхто. Багато поколінь
українських патріотів поділяли
ті романтичні захоплення, яких
не уникнув і він, але протягом
життя він їх цілком переборов.
- Життя Пантелеймона Куліша.
Народився Пантелеймон Куліш
26 липня (7 серпня по н.ст.) 1819 р. в містечку
Вороніж на Чернігівщині (тепер — Шосткинський
район Сумської області) в сім'ї досить
заможного землевласника, який претендував
на дворянство (лише не мав документів
на підтвердження тих претензій), і дочки
козацького сотника. Втім, самого Пантелеймона
влада визнавала дворянином, про що, зокрема,
свідчать матеріали у справі Кирило-Мефодіївського
братства.
Навчався Куліш у Новгород-Сіверській
гімназії, потім (1837—1839) на правах вільного
слухача відвідував лекції в Київському
університеті, хоча повного курсу навчання
так і не пройшов. Опісля вчителював у
Луцьку (1842) та Києві (1843—1845), де згодом
почав працювати як археограф під керівництвом
М.Максимовича. Тут він зазнав у релігійно-філософському
плані впливу П.Авсенєва, зійшовся з М.Гулаком,
М.Костомаровим і В.Білозерським, які стали
засновниками унікального за ерудованістю
і творчим потенціалом гуртка. Незабаром
до них приєднався Т.Шевченко.
Та сама група молодих слов’яно
- й українофільських київських інтелектуалів
на межі 1845—1846 рр. утворила Кирило-Мефодіївське
братство. Разом із друзями Куліш засуджував
кріпосницький деспотичний лад Російської
імперії, сповідував ідеали волі, громадянських
прав, братерства слов'янських народів
і майбутньої федерації, ґрунтованої на
демократичних принципах. Як і М.Костомаров,
він загалом дотримувався ліберально-християнських
(із дещо містичним відтінком) поглядів,
однак мав більш українофільський ухил.
При цьому Куліш дуже серйозно цікавився
західною філософією та культурою, творчістю
західноєвропейських, польських та російських
поетів-романтиків. Він непогано знав
німецький класичний ідеалізм, зокрема
за працями Шеллінґа й Геґеля, проте найбільше
симпатизував ученню Спінози. Йому імпонувала
ідея пантеїзму, хоча, переборовши властивий
йому в юності критицизм, Куліш уже став
цілком православною людиною.
Під впливом М.Максимовича (якому
він допомагав у дослідницькій роботі)
Пантелеймон Олександрович захопивсь
українською історією та етнографією.
Як співробітник Київської археографічної
комісії, він багато подорожує Правобережною
Україною, вивчає історичні документи
й пам'ятки минулих епох, знайомиться з
фольклором і народним життям. До цього
періоду належать його балади, повість
"Михайло Чарнышенко, или Малороссия
восемьдесят лет назад" та епопея "Україна",
видані 1843 р. в Києві.
У 1845 р. Куліша, який
здобув досить велику популярність завдяки
своїй літературній творчості й широкій
філологічній ерудиції, було запрошено
до Петербурзького університету на посаду
викладача російської мови для іноземних
студентів. Переїхавши до північної столиці,
він бере шлюб з Олександрою Білозерською,
сестрою свого київського товариша, одного
з провідних кирило-мефодіївців, Василя
Білозерського. Пізніше вона стала відомою
українською письменницею, яка публікувалася
під псевдонімом Ганна Барвінок. Молодша
за чоловіка майже на десять років, вона
дожила до 1911-го, її оповідання, переважно
з народного життя, друкувалися в періодиці
й виходили окремими збірками від 50-х років
XIX до перших років XX ст.
З переїздом до Петербурга
інтерес Куліша до козацької України
тільки зріс. Це, зокрема, яскраво відбилося
в його "Повісті про український
народ" (1846). Займаючись слов'янознавчими
дослідженнями, за рекомендацією професора
П.Плетньова, він одержав відрядження
до Польщі для вивчення мов, побуту,
історії та культури західних слов'ян.
Ллє через кілька місяців після
приїзду до Варшави, вже 1847 р., його було
заарештовано у справі Кирило-Мефодіївського
братства й відправлено на слідство
до Петербурга.
У вироку йшлося про чотири
місяці ув'язнення (в Петропавловській
фортеці) й заслання до В'ятки. Завдяки
клопотанню друзів покарання замінили
поселенням (під наглядом поліції) в Тулі
та забороною друкуватися. Оскільки ніяких
конкретних злочинів йому інкриміновано
не було, вже 1850 р. Куліш одержав дозвіл
на повернення до Петербурга. Він цілком
віддався літературній і науковій роботі,
розгорнув широку суспільну й публіцистичну
діяльність, хоча друкуватися йому дозволили
тільки після смерті Миколи І.
У 1856—1857 рр. Куліш видає
"Записки о Южной Руси" у двох
томах, потім — перший історичний роман
українською мовою "Чорна Рада" (1859).
Цей твір ознаменував його перехід від
романтичного сприймання національного
минулого до історико-етнографічного
реалізму. Куліш дивиться на козацтво
критично, описуючи його не як однорідну
людську масу, а як складний конгломерат
осіб різного соціального походження
і стану з несхожими прагненнями та політичними
переконаннями. Однак загалом його оцінка
ролі козацтва в історії України залишається
ще позитивною.
Наприкінці 50-х років у
Петербурзі зібралося багато колишніх
членів Кирило-Мефодіївського братства,
зокрема М.Костомаров, В.Білозерський
і Т.Шевченко. Залишаючись прихильниками
ідей народної освіти й соціального звільнення,
в обстановці суспільних перетворень,
ініційованих під егідою Олександра II,
вони всі разом активно включилися в роботу.
У той час на урядовому рівні постало питання
про відкриття початкових українських
шкіл, для роботи яких Куліш підготував
і видав свою "Граматку" (1857).
Тоді ж у Петербурзі
він заснував видавництво, де
публікував українських письменників,
минулих і сучасних, а також
почав випускати альманах "Хата".
Разом із В.Білозерським, М.Костомаровим
і Т.Шевченком він створює петербурзьку
українську "Громаду", більшість
представників якої стояла на ліберально-демократичних
позиціях. Члени цього товариства створили
журнал "Основа", що виходив у 1861 —
1862 рр.; у ньому Куліш умістив кілька своїх
літературних та історичних творів, зокрема
один розділ "Історії України від найдавніших
часів", "Хмельнищину" і "Виговщину".
У 1862 р. виходить друком його поетична
збірка "Досвітки. Думи і поеми". Тоді
ж, чи не першим серед інтелектуалів Наддніпрянської
України, він установлює і підтримує зв'язки
із західноукраїнськими (галицькими) народниками
("народовцями"). Із кризою українського
національного (ширше — ліберально-демократичного)
руху в 1863 р., у зв'язку з польським повстанням,
у Петербурзі припиняється видання "Основи".
Як державний службовець Куліш за призначенням
у 1864 р. переїжджає в утихомирену російськими
військами Варшаву. Там він уважно знайомиться
з польськими джерелами стосовно української
історії, зокрема козацьких часів. Це сприяє
остаточному відкиненню ним романтичного
сприймання минулого рідної країни, зокрема
й героїчних сторінок визвольної війни
під проводом Б.Хмельницького.
У середині 60-х років Куліш
активно співпрацював із галицькими народниками,
друкуючи у львівських періодичних виданнях
свої твори, зокрема "Руїну", присвячену
страшним наслідкам гетьманських усобиць,
а також польсько-російсько-турецьким
війнам, що призвели до спустошення України
після смерті Б.Хмельницького. Критичне
висвітлення минулого, тим більше — співпраця
з галицькими демократами, які перебували
в підданстві Австрії, спричинили різке
невдоволення начальства. Але Куліш відкидає
вимогу припинити спілкування із львівськими
друзями й 1868 р. йде у відставку.
Звільнившись від посадових
обов'язків, він вирушає за
кордон і безпосередньо знайомиться
з культурою західних країн,
але значну частину часу мешкає
у Львові, де співпрацює з місцевими
журналами й публікує свої
переклади біблійних текстів
українською мовою. За прикладом
чеських слов'янофілів минулих
десятиліть, він прагнув цілком
відтворити Біблію народною мовою,
що іноді призводило до курйозних
зворотів. Однак створення українського
перекладу Святого Письма, доступного
розумінню простого народу, стало
знаменною віхою в історії
національної культури.
Наприкінці 60-х років ставлення
Куліша до ролі козацтва в історії
стає відверто негативним. Масові народні
повстання XVI—XVII ст. він трактує
тепер як руйнівну стихію, що протистоїть
цивілізаторській місії Польщі на сході.
Куліш не ідеалізує колоніальної
політики поляків в Україні, бачить
скоєні ними жорстокості, утиски народних
прав і ганьблення святинь, однак
вважає вищим їхній культурний рівень.
Ці настрої, які
багато в чому відтворювали
традиції польської історіографії,
було відображено в дослідженні
"Перший період козацтва від
його початку до ворожнечі
з поляками", виданому у Львові
1868 р. Перебуваючи в Галичині
й підтримуючи дружні стосунки
як із місцевими русинськими
(українськими), так і з польськими
колами, Куліш докладав чимало
зусиль для їхнього примирення.
Але ворожнеча між цими таборами,
на загальному тлі посилення
в Європі націоналістичних настроїв,
з кожним роком лише розгоралася.
Від початку 60-х
років Куліш, як і багато
інших українських та російських
демократично настроєних інтелігентів,
зі співчуттям і симпатією
сприймав польський національно-визвольний
рух. Але зневага, неприховане
чванство, з якими багато поляків
ставилися до всього українського
(не тільки православного, а
й греко-католицького), формували
в нього дедалі критичніший
погляд на роль Польщі у
Східній Європі.
Куліш глибше знайомиться
із соціально-політичними поглядами
європейських мислителів XIX ст. Його
релігійні уявлення поступово
трансформуються в напрямку визнання
спільної для всіх народів
"природної релігії". Але центральною
темою його роздумів завжди
залишається Україна.
Розчарувавшись у цивілізаторських
претензіях польських кіл, які
дедалі дужче спиралися на
ліберально настроєний щодо них
уряд Австро-Угорщини, Куліш 1871 р.
повертається в Російську імперію,
де продовжує досліджувати історію
українського козацтва. На схилі
віку він цілком щиро схиляється
до позитивної оцінки факту
возз'єднання України з Московією.
Він не ідеалізував російського
самодержавства та його жорстокого ставлення
до українського народу. Однак, дійшовши
висновку про нездатність козацтва
створити власну державу, гадав, що приєднання
до Москви було найменшим із можливих
лих (через хаос доби Руїни й цілком
реальні для другої половини XVII ст.
перспективи відновлення влади
Польщі чи підпорядкування Туреччині).
З цих позицій написані тритомна
"История воссоединения Руси" з додатковим
томом "Материалов" (1874—1877), а також
"Мальована Гетьманщина" (1876) і "Казаки
по отношению к государству и обществу"
(1877).
У цих працях автор
рішуче виступає проти ідеалізації
козацтва та гайдамаччини, представляє
їх як деструктивні сили, позбавлені
державницьких ідеалів. Це, по
суті, означало визнання панівних
в офіційній імперській історіографії
поглядів на минуле приєднаних
земель та народів і викликало
загальне обурення української
громадськості.
Тим часом, гостро критичне
ставлення пізнього Куліша до замолоду
ідеалізованих явищ не означало його
відходу від української культурно-творчої
роботи. Обурений Емським указом 1876 р.,
який забороняв друкування українською
мовою в Російській імперії, він у 1881 р.
знову переїжджає до Львова, де видає другу
збірку віршів "Хуторна поезія", в
якій уміщує "Зазивний лист до української
інтелігенції" із закликом іо культосвітньої
роботи всупереч усім несприятливим обставинам.
Як і раніше, він
докладає неймовірних зусиль
до примирення українських і
польських кіл у Галичині, але
надаремно. Галицька національно
свідома громадськість, як і
численні представники Наддніпрянської
України та Слобожанщини, не могла
пробачити йому номірковано-позитивної
оцінки возз'єднання України з Московією
і сприймала його однозначно негативно.
Радикальна молодь також не поділяла його
поглядів. Навіть давній товариш М.Костомаров
ставився цо переконань Куліша з явним
несхваленням.
Розчарувавшись у громадській
діяльності, Пантелеймон Олександрович
на схилі літ повертається до рідних
країв і оселяється на своєму хуторі
Мотронівка на Чернігівщині, цілком віддаючись
творчій роботі: пише драму "Байда, князь
Вишневенький" і поему "Маруся Богуславка",
видає в Женеві третю збірку віршів "Дзвін".
Будучи поліглотом, він робить численні
переклади українською мовою з Біблії,
В.Шекспіра, Дж.Байрона, Й.В.Ґете, Ф.Шіллера,
Г.Гейне.
У ті ж роки Куліш
зацікавився історією та культурою
мусульманського світу (в цей
самий період до Сходу виявляють
інтерес І.Франко й молодий
український поет та орієнталіст
А.Кримський). Ісламській тематиці
присвячена пізня поема Куліша
"Магомет і Хадиза". На першому
плані в його творчості дедалі частіше
постає тема жінки як носія добра і краси.
Водночас у тритомній монографії "Отпадение
Малороссии от Польши" (1888—1890), а також
у дослідженні "Українські козаки і
пани в двадцятиліття перед бунтом Хмельницького"
(1895) він і далі поглиблює ставлення до
козацтва (зокрема й до визвольної війни
під проводом Б.Хмельницького) як до деструктивного
явища в українській історії.
Ці та інші праці
вже літнього "хуторянина" (як
він сам себе назвав) є важливим,
хоч і суперечливим внеском
в українську культуру. Цікаво, що
й імперська історіографія, й
українська національна критика,
і радянська, — всі знаходили
у творчості Куліша непримиренні
стосовно своєї ідеології погляди,
через що він був ними всіма
якщо не відкинутий чи заборонений,
то забутий.
Куліш скінчив свій
вік "у сільському схимництві"
на хуторі Мотронівка (тепер у складі
села Оленівка Борзнянського району Чернігівської
області) 2 (14 по н.ст.) лютого 1897 р., на 78-му
році життя, набагато переживши своїх
товаришів по Кирило-Мефодіївському братству.
Протягом усього життя
Куліш відзначався надзвичайною
працездатністю і щирим ставленням
до своїх занять. У ньому повною
мірою поєднувалися митець і вчений.
Він яскраво, у барвах і постатях,
бачив історію рідної країни і
чудово знав її, проаналізувавши безліч
українських, російських, польських
джерел і документів, багато з яких
були відкриті ним самим як археографом.
Куліш однаково щиро й палко захоплювався
козацьким минулим України в
молоді роки і громив, по суті, свої
ж ілюзії в подальші роки життя, нерідко
впадаючи в крайнощі. На старості він
виявився чужим серед своїх і
своїм серед чужих. Українське суспільство
вважало його ренегатом, але він
продовжував завзято трудитися,
збагачуючи національну культуру новими
перекладами й поемами. Офіційна
російська історіографія прихильно
сприймала його пізні об'ємисті історичні
праці, але він не міг пробачити
самодержавству заборону українського
слова і прирік себе на добровільне
сільське самітництво. При цьому
на кожному повороті власного ідейно-творчого
шляху Куліш залишався вірним
собі та своїм переконанням.
2. Пантелеймон
Куліш як новатор
Багатогранна діяльність
П.Куліша нерозривно пов'язана
з вивченням світогляду в цілому
і характеру українського народу
зокрема, як однієї з найважливіших
категорій народної філософії,
психології та естетики. Саме
в цьому він вбачав життєві
джерела самобутності художньої
творчості, основу її національної
концептуальності. У своїх філософських
роздумах, статтях, оглядах, рецензіях
і т. д. письменник досить
часто ставить у центр уваги
саме проблему національного
характеру, питання про народні
джерела його формування і
становлення.
Виходячи з ідей
природного розвитку людини і
суспільства, П.Куліш і національний
характер розглядав як складову
цього розвитку, розвитку, немислимого
без діалектичного взаємозв'язку
найрізноманітніших сфер народного
буття, У «Листах з хутора»,
рецензії «Казки і байки з
сусідової хати, перелицьовані і
скомпоновані Придніпрянцем», статті
«Григорій Квітка (Основ'яненко) і його
повісті» та інших працях ґенезу національного
характеру він виводить і з тих обставин,
у яких цей характер формувався і розвивався,
з особливою силою наголошуючи на природній
гармонії їх взаємозв'язків. На доказ цього
П. Куліш бере приклад з вихованням Г.Квітки-Основ'яненка.
Зауваживши, що рід Квітки хоч і був значним,
вельможним і займав собі на слобідських
просторах що найлюбіші займанщини, він
відразу ж підкреслює й те, що у побуті
батьки майбутнього письменника нічим
не відрізнялися від інших людей. В щоденному
житті тут панували ті ж самі звичаї, що
й у простих людей, як у інших родинах,
так і тут завжди говорили українською
мовою, отже й у вихованні у всьому дотримувалися
віками вироблених народних традицій,
адже вони найбільш повно відповідали
природі психічного складу, морального
та духовного світу дитини. «Тим-то й знав
Квітка всі звичаї народного биту так
добре, як ні одному пану з новомоднього
дому знати не можна, тим він писав такою
щирою народною мовою, наче й не чув зроду
іншої мови; тим він і по-московськи писав
нескладно, що то був йому язик нерідний,
а в московських школах Квітку не учено»
(11, 490), – робить висновок П.Куліш.
При цьому зазначимо,
що письменник не заперечував
потреби в опануванні культури
інших народів. Якраз навпаки,
таке явище він вважав цілком
природним і навіть необхідним.
Полемічний запал його виступів
у такому разі завжди спрямовувався
проти спотворення природної
гармонії в обміні духовними
цінностями, проти порушення цієї
гармонії у взаєминах характерів
та обставин, проти будь-якого
нав'язування і штучності. На
думку П. Куліша, влада моди, чужоземщини,
властива місту, саме тому й
руйнує духовний світ українця,
український народний характер,
що є лише модою, отже позбавлена
глибокого інтелектуального змісту.
Носії тої моди і псевдокультури,
відірвавшись від рідного Ґрунту,
цураючись усього народного, «собі якусь
неподобну мову в городах повисиджували
та й ламають під неї людський розум з
малого мальства» (11, 253). Отаким самозваним
«прогресистам» автор «Листів з хутора»
протиставляє людей освічених, справді
культурних, які, глибоко цінуючи духовні
цінності інших народів, бували всюди
по світах і про Шекспіра знають не менше,
як про видатних діячів рідної літератури,
не втратили здатності гордитися досягненнями
культури рідного народу, віднаходити
у ній загальнолюдські цінності. Тому
П. Куліш закликає земляків-українців
плекати саме ці традиції, виховуючи на
них нові покоління національно свідомих
громадян. «Хоч же б, – наголошує він, –
і всі ви поробились письменними і, як
кажуть, просвіщенними; хоч би книжки німецькі
так як справжні німці почитували, а проте
своєї мови рідної і свого рідного звичаю
вірним серцем держітеся. Тоді з вас будуть
люди як слід, – тоді з вас буде громада
шановна і вже на таку громаду ніхто своєї
лапи не наложить» (11, 256). Тому, за твердим
переконанням П. Куліша, місто, оскільки
воно є складовою способу буття нації,
повинно гармонізувати, а не дезгармонізовувати
суспільні відносини, отже розвиватися
на основі національних традицій як у
побуті, культурі, так і в соціально-політичному
житті. Тим самим місто зберігатиме природну
атмосферу становлення національного
характеру. Подібні висновки П.Куліша
ґрунтуються на уважному вивченні досвіду
не лише українського, а й інших народів.
«Тисячу років, – звертається письменник
до своїх співвітчизників-псевдопатріотів,
– проповідуєте ви у своїх мурах коштовних
любов і мир, – чи більше ж у вас любові
і миру, аніж у тих простих слов'ян, що славили
в гаях і в житах невідомого їм ласкавого
і щедрого бога» (11, 252-253).
Сформований таким
чином на природній основі
національний характер виражає
внутрішнє багатство і поетичну
принадність душі українця, невичерпний
духовний та інтелектуальний
потенціал нації.
У лоні української
природи, народних звичаїв та
обрядів, поезії в цілому зародилося,
на думку П. Куліша, ніжне народнопісенне
сприйняття нашим народом людини
і навколишнього світу. Воно
виявляється і в психології, етиці
та моралі, в побуті, естетиці
та інших сферах буття. Патріархальний
побут українського селянина
не був для П. Куліша чимось
консервативним, відсталим. Це були
типові і цілком природні обставини
його повсякденної діяльності
і до того ж не лише господарської,
а й розумової, духовної в
цілому, обставини, які формували
своєрідну філософію буття, своєрідний
національний характер.
Оте народнопісенне
світосприйняття, позначене великою
мірою медитативності та філософічності,
П.Куліш трактує як вияв талановитості
нашого народу, своєрідності характеру
українського простолюдина, наділеного
до того ж природною красою і силою слова.
При тому письменник зауважує, що у повсякденній
діяльності народ витворив і розкриває
багатство своєї мови, свого самобутнього
розуму, незвичайної і багатої своєю природою
естетичної фантазії. Тому й шляхи розвитку
нового українського письменства він
вбачав в орієнтації на народну філософію,
на органічну єдність їх в дусі та істині
з усією могутністю особистості українського
простолюдина. Всупереч В.Бєлінському,
якого в творах українських письменників
неприємно вражала «мужицкая наивность
і наивная прелесть мужицкого разговора»,
«простоватость крестьянского языка»
і «дубоватость крестьянского ума», П.
Куліш закликав письменників-співвітчизників
виходити саме з народних критеріїв в
оцінці своєї праці, скеровуючи тим самим
літературний процес в Україні на народну
основу, ту основу, що вже стала ґрунтом
для творчості кращих справді національних
поетів. «Не в замкнутому товаристві любителів
словесності перевіряли вони життєвий
смисл своїх творів: вони пускали їх прямо
в народ, – у ті верстви суспільства, які
не стануть даремно тратити на читання
часу, потрібного для найневідкладнішої
праці і турбот. Швидкий розпродаж дешевих
видань у провінційних закутках українських
найкраще довів виховне значення наших,
поки що ще нечисленних, літературних
творів» (11, 524), – підкреслював П.Куліш
у статті «Простонародність в українській
словесності».
Важливим складником
національного характеру є і
його морально-етичний зміст,
який П.Куліш найтіснішим чином
пов'язував з такими категоріями,
як любов, честь, гідність, совість,
взаємоповага, скромність, працелюбність
в народному їх розумінні, з
шанобливим ставленням до народних
традицій тощо. До того ж народність
у такому разі розуміється
як природність. Тому-то, особливо
в «Листах з хутора», маємо
різке протиставлення села місту
на тій підставі, що місто ігнорує,
спотворює природну мораль та
психологію селянина-трудівника, розплоджуючи
паразитизм, нероб, моральних покручів.
«Ми ж, люди прості, – читаємо у першому
листі «Про городи й села», – як навчились
на варязькій чи на литовській або польській
панщині за плугом добре ходити і недолюдків
годувати, то й досі себе самих і білоруких
городян хлібом годуємо. Се, здається,
не лукава наука, а в вас, городян, єсть
і єхидні науки: є в вас такі науки, щоб
довіку вічне тільки самим у золоті купатись;
є в вас і таки науки, що хто кого проведе
та зненацька насяде, того великим чоловіком
величають. А в нас таких добродіїв зовуть
попросту п'явками та людоїдами; ми од
таких, поли обрізавши, мусимо втікати,
аніж свій розум і душу їх лукавою дорогою
пускати» (11, 245). Зовсім не випадково, що
саме в захисті селянських цінностей,
вироблених усім укладом трудового життя,
П.Куліш бачить вияв честі і гідності.
Триматися обома руками за свою просту
домоткану свиту для нього зовсім не значить
відмовлятися від усього здорового, розумного
і благородного, що є в усіх сферах людського
життя. Якраз навпаки: оці усі прикмети
характеру, що сформувалися на трудовій
селянській основі, на засадах народної
християнської моралі, на думку П.Куліша,
мають визначати сутність прогресу в цілому,
тому триматися за домоткану свитку для
нього означало розвивати і примножувати
традиції та принципи народної моралі
в системі освіти, науки, культури, виховання
та інших виявах буття людини і суспільства,
скеровуючи їх розвиток по шляху високих
та благородних ідеалів нації. Це – моральний
обов'язок кожного свідомого громадянина,
це – моральний принцип кожного патріота,
обов'язок і принцип, які мають бути підняті
до рівня риси національного характеру
українця, де б він не жив – у селі чи в
місті.
Неослабну увагу в
своїй концепції національного
характеру П.Куліш приділяє культурологічному
аспектові. Поняття «народна культура»
при цьому у нього має досить
широкі рамки. Сюди входить
побут, релігія, традиції, звичаї,
обряди, народна психологія, філософія,
естетика, система виховання, повсякденне
духовне життя, моральні принципи
та ідеали, взаємини з природою,
навколишнім світом у цілому
і т. ін. Усе це прямо чи
опосередковано впливає на характер,
визначає його зміст.
Скажімо, природа в
системі духовних і моральних
цінностей народу завжди виступала
могутнім фактором формування
не лише емоційності української
вдачі, а й джерелом любові,
миру і злагоди. Тонко уловивши
цю закономірність, П. Куліш у
«Листах з хутора» та ряді
інших праць постійно наголошував
на необхідності уникати будь-якої
штучності у вихованні, яка
веде тільки до спотворення,
псування народного характеру,
і всіляко продовжувати і розвивати
в ньому якості, закладені природою
нації. Цьому має сприяти атмосфера
повсякденного життя людини. Речі
домашнього вжитку, культура, взаємини
між співвітчизниками, традиції
народної освіти, виховання, пісні,
звичаї та обряди, степи, ліси
творять своєрідний світ, який
торкається найпотаємніших струн
людської душі, приводить у рух,
у дію її досі незаймані
потенції.
На доказ правомірності
своїх тверджень П.Куліш наводить
приклади з народної архітектури
та побуту. Так, в описі старосвітської
церкви у селі Гаківниці він
зауважує не лише гармонію
форм, ліній, грайливість і багатство
мережень округ віконець, зроблених
руками народних майстрів так,
що нагадують виведені самою
природою квіти. Тим-то вони
й радують душу і серце, тим-то
любо й поглянути на ту церкву
та й, задивившись на неї,
загадаєшся про тих людей, що «на спочивок
повкладалися, що докупи під тими ґонтами
зеленастими збиралися» (11, 265). До того
ж тонке естетичне чуття народних архітекторів
ставило на службу красі, високій моральності
та духовності усе: і місцевий ландшафт
та пейзаж в цілому, і предковічні звичаї
та традиції. «Гарне село, – читаємо далі
про Гаківницю. – Усе майдани та широкі
узбережжя на верхів'ях того ставу величенного.
Розкинулось по волі: єсть де й дітям погуляти,
і дівчатам у хрещика побігати, і парубкам,
лицяючись до дівчини, против місяця постояти»
(11, 265). Розкутість, відчуття простору і
волі, невимушеність, поетична мрійливість
– ось які риси української вдачі виказує
опис особливостей старосвітської архітектури
великого козацького села Гаківниці. Така
архітектура властива не лише одному селу.
Вона – типове явище в українській народній
культурі, у ній зливається в єдине ціле
досвід віків і духовний світ сучасника,
минуле знаходить своє продовження в сучасності,
а сучасність виростає на естетичних засадах,
сформованих попередніми поколіннями,
у якійсь дивно-загадковій гармонії з
природою, історією і часом взагалі.
Інший народний культурологічний
чинник, який сформував український
національний характер – атмосфера
сердечності, взаємоповаги, душевної
єдності та якогось особливого
тепла, яке завжди панувало
в українській родині та у
взаєминах між людьми. Тут П.Куліш
з точністю етнографа аналізує
таке явище в українському
побуті, як оповідання в довгі
зимові вечори народних казок.
У рецензії на збірник «Казки
і байки з сусідової хати, перелицьовані
і скомпоновані Придніпрянцем» він,
зокрема, підкреслює, що саме така атмосфера
не лише згуртовувала людей дітей, дорослих
та челядь, а й розвивала та поглиблювала
поетичну емоційність, багатство фантазії.
Обмін слухачів думками, почуттями, переживаннями
у такому разі спричинявся до задушевності,
потягу серця до серця, душі до душі, а
не раз і до жартів, дотепів, кепкування
над самим собою. «Се вже така в нас запорозька
вдача» (11, 544), - говорить з цього приводу
П.Куліш. Але в тому є й інший сенс, а саме:
глибинний історичний зв'язок поколінь,
на основі якого й відбувається формування
і становлення української вдачі.
На прикладі розповідей
лірника Дмитра Побігайла та селянина
Кіндрата Таранухи про сотника Харка,
поданих у «Записках про Південну Русь»,
ми мали можливість простежити, як у процесі
цього формування і становлення кристалізуються
почуття гордості, національної честі
та гідності, національної свідомості,
що в свою чергу, визначили і сутність
духовного аристократизму українця. Особливо
виразно складові цього аристократизму
вимальовувалися у «Книзі о ділах українського
і славного Війська козацького Запорозького»,
«Потомках українського гайдамацтва»,
«Жизні Куліша» та інших працях. На думку
П.Куліша, вони обумовлені всім укладом
українського життя, насамперед життя
козацького. Тому-то він і говорить про
аристократичність, «аристо-козацьку»
вдачу. З поняттям честі і гідності у такому
разі пов'язувалися чесність, порядність,
вдячність, шанобливе ставлення до людей
праці, батьків, старших себе, жінок, готовність
прийти на допомогу людині у скрутну для
неї хвилину, здатність до морального,
духовного і фізичного самовдосконалення,
готовність боротися до загину і нехтування
власними інтересами, власним життям,
коли справа стосується загальнонаціональних
інтересів і т. д.1 Тому він наголошує на
доконечній необхідності відроджувати
історичну пам'ять, минулу славу у прийдешніх
поколіннях, примножувати її: «Якщо який-небудь
грецький цар Кодр був великий у любові
до своєї вітчизни або карфагенець Ганнібал
силою своєї зброї, то це робить честь
не нам, а грекам і карфагенам. А скільки
між нашими предками можна знайти Кодрів,
які принесли своє життя на олтар слави
козацької; скільки можна знайти воїнів,
подібних відвагою і розумом Ганнібалу,
від яких здригалися держави далеко могутніші,
ніж Римська республіка часів Аннібала?
І кому ж слава за таких воїнів? Нам слава,
нам честь, адже вони були наші прабатьки».
В цьому П.Куліш і вбачає одно з джерел
нашого духовного аристократизму, адже,
на його думку, ні один народ із усіх народів
світу не знає таких відважних і благородних
подвигів задля християнства, не зазнав
стільки мук і страждань за віру і любов
до вітчизни, як український.
