Парламентська республіка

ЗМІСТ

1. Голова держави
2. Законодавча та виконавча влада
3. Політичні партії
4. Парламент Італії
5. Сенат
6. Правовий статус членів парламенту
7. Структура парламенту
8. Особливості законодавчого процесу
9. Політичні групи в парламенті

Парламентська республіка —  це різновид республіки з перевагою повноважень на користь парламенту. У парламентській республіці уряд відповідає тільки перед парламентом, а не перед президентом.

При такій формі правління  уряд формується з депутатів партій, що володіють більшістю голосів  у парламенті. Він залишається при владі до тих пір, поки має в своєму розпорядженні підтримкою парламентської більшості. У випадку втрати довіри більшості парламенту уряд або іде у відставку, або через главу держави домагається розпуску парламенту і призначення нових виборів. Така форма правління існує в країнах, що відрізняються розвиненою, значною мірою саморегульованою економікою (Італія, Німеччина, Греція та ін). Вибори за такої системи демократії зазвичай проводяться за партійними списками, тобто виборці голосують не за кандидата, а за партію.

Італія - парламентська республіка. Чинна Конституція Італійської Республіки, ухвалена 22 грудня 1947 р.; набрала чинності 1 січня 1948 р.

Глава держави - президент республіки, який обирається на спільному засіданні двох палат парламенту за участі представників областей. Строк повноважень президента - 7 років. Обов'язки президента в усіх випадках, коли він неспроможний їх виконувати, покладаються на голову сенату.

Президент Італійської Республіки - Джорджо НАПОЛІТАНО (Giorgio Napolitano). Обраний 10 травня 2006 р. Приведений до присяги 15 травня 2006 р.

Законодавчий  орган - парламент, який складається з двох палат: палати депутатів (нижня палата) і сенату республіки (верхня палата). Палата депутатів складається з 630 членів, які обираються загальним і прямим голосуванням строком на п'ять років. Депутатом може бути виборець, який досяг 25 років. Сенат складається з обраних і довічних сенаторів. 301 сенатор обирається в областях загальним і прямим голосуванням виборців, які досягли 25 років.  Сенаторами можуть бути обрані кандидати, яким виповнилось 40 років. Кожний бувший президент є довічним сенатором по праву, якщо він не відмовиться від цього. Президент Італії може призначити довічними сенаторами 5 громадян, які прославили республіку досягненнями в соціальній, науковій, художній і літературній галузях. Строк повноважень сенату - 5 років.

22 грудня 2012 р. парламент  Італії розпущено. Нові дострокові  парламентські вибори в Італії  відбудуться 24-25 лютого 2013 р.

Палата депутатів (Camera dei Deputati) 16-го скликання, обрана 13-14 квітня 2008 р. Кількість депутатів – 630. Голова –  до 22 грудня 2012 р. Джанфранко ФІНІ (Gianfranco Fini), обраний 30 квітня 2008 р.

Сенат республіки (Senato della Repubblica) був обраний 1-14 квітня 2008 р. Кількість  сенаторів – 322.

Голова – 22 грудня 2012 р. Ренато СКІФАНІ (Renato Schifani).

Виконавча влада здійснюється Радою Міністрів. Президент призначає голову Ради Міністрів і за її пропозицією - міністрів. Уряд приносить присягу президенту і повинен отримати довіру обох палат парламенту. Нинішня Рада Міністрів (Consiglio dei Ministri) приведена до присяги 17 листопада 2011 р.

21 лютого 2012 р. Прем`єр-міністр Італійської Республіки Маріо МОНТІ (Mario Monti) пішов у відставку

(був призначений 13 листопада  2011 р.).

Політичні партії

Рух за автономію  півдня - РА (Movimento per l'Autonomia - МРА). Рух за регіональну автономію Півдня. Федеральний секретар - Раффаеле ЛОМБАРДО(Raffaele Lombardo).

Демократична  партія - ДП (Partito Democratico - PD)/ Утворена в жовтні 2007 року в результаті злиття Лівих демократів, "Демократія - це свобода- Маргаритка" та інші ліво - центриські партії. Національний секретар - П'єр Луіджі БЕРСАНІ (Pier Luigi Bersani).

Демократичні  ліві - ДЛ (Sinistra Democratica - SD). Утворена в 2007 році бувшими членами партії Ліві демократи, незгодними з утворенням Демократичної партії. Лідер - Фабіо МУССІ (Fabio Mussi).

Італія цінностей - Список ді П'єтро (Italia dei Valori - Lista di Pietro). Голова - Антоніо ді П'ЄТРО (Antonio di Pietro).

Італійська ліберальна партія - ІЛП (Partito Liberale Italiano - PLI). Заснована в 1848 р. Відновлена в 1944 р, саморозпустилась у березні 1994 р., відновлена в липні 1994 р. Налічує 153 тис. членів. Національний секретар - Стефано де ЛУКА (Stefano de Luca). Голова - Карло СКОН'ЯМІЛЬЙО (Carlo Scognamiglio). Друкований орган - щомісячник "Нуова трибуна" (La Nuova Tribuna).

Італійська республіканська партія - ІРП (Partito Repubblicano Italiano - PRI). Діє з 1897 р. Входить в "Народ свободи". Налічує 110 тис. членів. Голова - Франческо НУКАРА (Francesco Nucara). Друкований орган - газета "Воче репубблікана" (La Voce Repubblicana).

Ліберал-демократи - ЛД (Liberaldemocratici - LD). Партія. Утворена в 2007 році. Лідер - Даніела МЕЛЬКЙОРРЕ (Daniela Melchiorre, жін.).

"Ліга Півночі" - Федералістська партія (Liga Nord - LN). Федералістська партія. Повна назва - Ліга Півночі  за незалежність Паданії. Попередня назва- Ліга Півночі (Ломбардська ліга). Заснована в 1991 р. Переіменована 12 лютого 1995 р. В 1996 році виступила за проголошення  "Незалежної республіки Паданія". Керівний орган - Політичний секретаріат. Налічує 50 тис.членів (1998р.). Лідер і федеральний секретар - Умберто БОССІ(Umberto Bossi). Голова - Анджело АЛЕССАНДРІ (Angelo Alessandri).

"Народ свободи" (II Popolo della Liberta - PDL). Партія. Створена в 2007 році як однойменна передвиборна право - центристська коаліція "Народ свободи", яка в 2009 році була перетворена в єдину політичну партію. Перший національний конгрес відбувся 27-29 березня 2009 року. Керівні органи:Національний конгрес (скликається раз в три роки), Координаційний комітет (3 чол.), Національне керівництво (120 чол.), Національна рада, Національний адміністративний секретар. Голова - Сільвіо БЕРЛУСКОНІ (Silvio Berlusconi).

Національний  альянс - НА (Alleanza Nazionale - AN). Заснований у 1994 р. як передвиборне об'єднання. У партію перетворений 25-28 січня 1995 р. на з'їзді партії Італійський соціальний рух - Національні праві сили (ІСР-НПС), який оголосив про розпуск ІСР-НПС і завершив оформлення НА в політичну партію на базі ІСД-НПС. 22 березня 2009 року саморозпустився і влився в "Народ свободи".

Нова італійська соціалістична партія - НІСП (Nuovo Partito Socialista Italiano - NPSI). Заснована в 1994 році в результаті розколу Італійської соціалістичної партії (ІСП). Входить в "Народ свободи". Голова - Джанні де МІКЕЛІС (Gianni de Michelis).

Партія італійських  комуністів - ПІК(Partito dei Communisti italiani - PCI). Заснована в жовтні 1998р.  Установчий  з'їзд відбувся 23 травня 1999 році в м.Ф'юджі. Створена в результаті розколу Партії комуністичного перетворення (ПКП). Керівний орган - Центральний комітет (151 осіб). Налічує 40 тис. членів (1999р.). Голова - Армандо КОССУТА(Armando Cossutta). Політичний секретар - Олів'єро ДІЛІБЕРТО (Oliviero Diliberto).

Партія комуністичного перетворення - ПКП (Partito della Rifondazione Comunista). Заснована в грудні 1991 р. на 1 загальнонаціональному з'їзді Руху за відродження компартії (створений у лютому 1991 р. групою делегатів ХХ з'їзду Італійської комуністичної партії, які відмовились вступити до Демократичної партії лівих сил). Налічує 150 тис. осіб (грудень 1991 р.). Керівні органи - Національний секретаріат (7 чоловік), Національне керівництво ПКП (60 осіб), Національний політичний комітет (281 чол.). Секретар - Паоло ФЕРРЕРО(Paolo Ferrero). Друкований орган - газета "Лібераціоне"(Liberazione).

Соціалістична партія - СП (Partito Socialista - PS). Заснована в 2007 році бувшим керівництвом Італійських соціал - демократів (ІСД). Секретар - Ріккардо НЕНЧІНІ (Riccardo Nencini).

Союз центра - СЦ(Unione di Centro - UDC). Коаліція. Заснована 28 лютого 2008 року. Входять : Союз християнських демократів і центру, Біла роза. Голова - П'єр Фердінандо КАЗІНІ (Pier Ferdinando Casini).

Федерація "зелених" - ФЗ (Fedrazione dei Verdi - FV; Verdi). Заснована в 1986 р. Голова - Альфонсо ПЕКОРАРО СКАНІО(Alfonso Pecoraro Scanio).

Союз християнських  демократів і центру - СХДЦ (Unione dei Democratici Cristiani e di Centro - UDCC). Cтворений в 2002 році шляхом злиття   Християнсько-демократичного центру(заснований в 1994 році) і Об'єднаних християнських демократів,  заснований в 1995 році після розколу Італійської народної партії). Входить в Союз центру. Лідер - П'єр Фердінандо КАЗІНІ (Pier Ferdinando Casini).

Південнотірольська народна партія (Partito Popolare Sud-Tirolese; Sudtiroler Volkspartei). Партія об'єднує осіб, які розмовляють німецькою мовою і проживають в італійській області Альто-Адідже. Налічує 65 тис. членів. Голова - Ріхард ТАЙНЕР (Richard Theiner).

Парламент Італії

Італія – перша країна, в якій була встановлена фашистська диктатура. Прихід до влади харизматичного дуче – Б. Муссоліні у 1922р. не лише загальмував розвиток демократичних інституцій на чверть століття, а й заклав передумови до подальшої політичної нестабільності. Саме тому створенню ефективно функціонуючого законодавчого органу, що мав стати осередком демократії та політичного плюралізму, приділялась значна увага.

За формою державного правління Італія є парламентською республікою. Це зумовлює ключову роль парламенту в існуючій системі органів державної влади та конституційно закріплену відповідальність уряду перед обома палатами парламенту. Конституція Італії закріплює двопалатну структуру парламенту, що складається з верхньої палати – Сенату та нижньої палати – Палати депутатів.

Сенат

Характерною особливістю Італії є те, що власне Італійська Конституція не розмежовує Сенат та Палату депутатів з точки зору їх компетенції, внутрішньої структури та процедур. Це було обумовлено, насамперед, історичним розвитком італійського парламентаризму. Після падіння фашистського режиму в Італії політичні партії, що брали участь в русі опору, виступили за докорінну зміну державного устрою. Референдум 2 червня 1946 р. поклав край традиційній для Італії монархії, слабкість якої власне і призвела до фашистського заколоту. Одночасно за пропорційною системою були обрані Установчі збори, що складалися з 222 депутатів. Близько 80 % місць в ньому отримали антифашистські та демократичні сили, в основному лівого спрямування, що в подальшому відбилося на змісті Конституції. Зважаючи на те, що жодна з політичних партій не мала абсолютної більшості в Установчих зборах (християнські демократи – 35, 2 %, соціалісти – 20, 7 %, комуністи – 19, 7 %), норми Конституції, що стосувались законодавчого органу влади, були результатом компромісу.

Двопалатна структура  італійського парламенту характеризується, таким чином, сильною верхньою палатою (Сенатом), яка є практично рівноправною з нижньою. Навіть у тих випадках, коли палати приймають рішення спільно, той факт, що Сенат кількісно удвічі менший за Палату депутатів, істотного значення не має, бо депутати та сенатори під час голосування рахуються за своєю належністю не до палати, а до політичної партії. Розбіжності між Сенатом та Палатою депутатів щодо тих чи інших питань, як правило, не мають політичного характеру. Оскільки істотних відмінностей у порядку формування обох палат немає, політичний склад Сенату та Палати депутатів майже ідентичний. На конституційному рівні закріплено, що Сенат та Палата депутатів беруть рівну участь в управлінні державними справами, вони не представляють різні суспільні інтереси.

Сфера повноважень Сенату є досить широкою, що характерно для парламентської республіки. Діяльність Сенату зводиться до таких основних напрямків:

– законодавча сфера. Сенат разом із Палатою депутатів бере участь у законодавчому процесі. Конституція Італії закріплює, що законодавча функція здійснюється обома палатами. Законопроект має бути схвалений як Сенатом, так і Палатою депутатів.

– участь у формуванні інших органів влади. З одного боку, Сенат та Палата депутатів наділені рівними правами щодо формування ключових структур державного апарату. Так, Президент обирається Парламентом на спільному засіданні всіх членів обох Палат. Але традиційно вплив Сенату є визначальним, а позиція лідерів політичних сил у Сенаті має великий авторитет та привертає значно більшу увагу засобів масової інформації, ніж позиція лідерів Палати депутатів. У разі ж якщо Президент не може виконувати свої обов’язки, його функції здійснює саме Голова Сенату.

– зовнішня діяльність. На відміну від Сенату США, без згоди якого Президент не має права укласти жодного міжнародного договору, повноваження італійського Сенату у зовнішній політиці є обмеженими. Так, ратифікація міжнародного договору вимагає дозволу Сенату та Палати депутатів лише за певних умов, наприклад, якщо такий договір передбачає зміну території, чинних законів, або пов’язаний із судовим врегулюванням, збільшенням фінансового тягаря тощо.

– контроль за діяльністю центральних органів виконавчої влади. Сенат та Палата депутатів здійснюють повноваження у цій сфері відносно самостійно один від одного. Так, задля того, аби притягти до політичної відповідальності Уряд Італії, Сенат може прийняти “резолюцію недовіри”, проект якої має бути ініційований не менш як 1/10 членів Сенату та прийнятий простою більшістю голосів. Однак відсутність необхідності окремого узгодження позицій Сенату із Палатою депутатів не є причиною рекордно швидкої зміни урядів, оскільки на практиці Уряд часто йде у відставку не очікуючи резолюції недовіри. Цікаво, що жоден з майже 50 урядів, які знаходились при владі до вищезазначеної конституційної реформи 1993р., не був скинутий конституційним шляхом. Основною причиною політичної нестабільності був саме розкол в коаліційному блоці політичних партій.

Правовий статус членів парламенту.

Конституція Італії не закріпила  істотних відмінностей у правовому  статусі членів верхньої та нижньої  палат Парламенту. На відміну від членів верхньої палати Парламенту ФРН (Бундесрату), які наділені подвійним статусом, оскільки вони одночасно залишаються членами урядів земель, правовий статус членів Сенату не можна визначити як подвійний. Італійське законодавство передбачає ряд обмежень щодо несумісності депутатського мандата для членів обох палат Парламенту, тим самим практично зрівнюючи їх правове положення.

Так, член Сенату та Палати депутатів  не може бути членом обласних рад, головою  вищих адміністративних інстанцій провінцій, мером комуни з населенням більш ніж 20 тис. осіб, префектом, віце-префектом, чиновником поліції, представником Уряду в областях, членом кабінету міністрів, дипломатом, консулом тощо. Таким чином, традиційна для парламентської республіки модель подвійного статусу члена верхньої палати парламенту набула в Італії певної особливості, зумовленої історичною децентралізацією земель.

Конституція Італії зазначає, що кожен член Парламенту представляє націю, та містить пряму заборону імперативного мандату, який відображає зв’язок депутата з рішеннями відповідної політичної сили. Однак на практиці на політичну позицію депутата визначальний вплив має саме його приналежність до тієї чи іншої політичної партії чи групи. До того ж, у Сенаті кожен його член зобов’язаний увійти до якої-небудь парламентської групи. Мінімальна кількість членів такої парламентської групи – 10 осіб, однак у Сенаті скласти групу можуть і п’ять членів, якщо вони належать до однієї політичної партії, яка виставила кандидатів у не менш ніж 15 областях, причому ці сенатори були обрані хоча б в трьох із них.

Структура парламенту.

Основний закон Італії передбачив аналогічну організаційну  структуру Сенату та Палати депутатів; істотних відмінностей між ними не існує, а особливості зумовлені безпосередньо порядком функціонування. Кожна палата обирає зі свого складу Голову та Президіум, які формуються на основі пропорційного представництва парламентських фракцій та груп. Керівництво спільними засіданнями палат здійснюють Голова та Президія Палати депутатів.

Регламенти як Сенату, так  і Палати депутатів передбачають, що у Президія, який обирається на строк повноважень палати (п’ять років), входять Голова палати, чотири віце-головуючі, три квестори і вісім секретарів. У складі Президії повинні бути представлені всі парламентські групи та фракції палати. Він відіграє  значну роль у діяльності палат, оскільки є, за висловом професора Ньюелла, “містком для знаходження компромісів”. До складу Президії переважно входять лише перші особи та лідери політичних партій.

Віце-головуючі виконують  консультативні функції, і, в разі необхідності, заміщають Голову. Роль квесторів  зводиться, в основному, до забезпечення порядку під час проведення засідань палати, наприклад, саме з їх допомогою Головою палати до порушників порядку застосовуються санкції. Крім того, передбачається посада генерального секретаря палати, який призначається Президією для технічної підготовки роботи палат. Генеральний секретар також здійснює перевірку правильності використання коштів бюджету палати разом із Головою та квесторами.

Центром роботи Сенату та Палати депутатів є постійні комісії. Причому  особливістю італійського парламентаризму  є те, що в ряді випадків комісії  можуть розглянути і ухвалити законопроект, майже без участі палат. Профіль комісій в основному відповідає профілю міністерств. Це, зокрема, постійні комісії з фінансових питань, внутрішніх та зовнішніх справ, юстиції, сільського господарства, транспорту та зв’язку, туризму тощо. Всього у Сенаті та Палаті депутатів налічується 13 постійних комісій, які формуються із складу палат на строк їх повноважень (п’ять років). Крім того, утворюються також об’єднані комісії палат (наприклад, у справах секретних служб, з питань засобів масової інформації аудіовізуального характеру), включаючи слідчі. Цікавим є той факт, що слідчі комісії парламенту, проводячи розслідування з питань, які мають публічний інтерес, наділені повноваженнями судової влади.

В комісіях забезпечується пропорційне представництво парламентських груп. Такий принцип формування веде до того, що комісії за своїм складом  є дзеркальним відображенням  складу самої палати. Саме ця обставина  і стала однією із причин того, що постійні комісії в деяких випадках наділені правом ухвалювати законопроекти (крім законопроектів з конституційних чи виборчих питань, щодо ратифікації міжнародних договорів або затвердження бюджетів тощо). Кожен парламентарій може входити до складу комісії за своїм власним вибором, однак італійське законодавство передбачило обмеження: один депутат не може бути членом більш, ніж двох комісій.

Відповідно до Конституції  Італії палати збираються на сесію  у перший робочий день лютого та жовтня. Будь-яка палата також може бути скликана у надзвичайному порядку за ініціативою її голови, Президента Республіки або 1/3 складу членів цієї палати. В цьому випадку інша палата парламенту також скликається на надзвичайну сесію. Отже, як бачимо, в Італії зв’язок між Сенатом та Палатою депутатів є значно тіснішим, ніж в інших державах, яким притаманний бікамералізм.

Засідання палат носять публічний  характер, однак кожна палата може прийняти рішення про проведення закритого засідання на прохання уряду, першої особи однієї з парламентських фракцій або групи депутатів. Голосування у Сенаті та Палаті депутатів може бути як таємним, так і відкритим. Воно здійснюється за допомогою електронних пристроїв, підняттям руки або поіменно (проводиться, як правило, з найважливіших питань).

Майже не застосовується, але  передбачена така процедура, як голосування  кулями (подібно до традиційних способів голосування у Стародавній Греції та Римі). Обговорення та голосування  законів фінансового характеру  та остаточних рішень по проектах обов’язково проводиться у відкритому режимі. В італійському Парламенті відсутнє право парламентарія передавати свій голос.

Палата депутатів.

Палата депутатів –  нижня палата італійського парламенту, вищий орган законодавчої влади, який здійснює представництво інтересів народу та має значні законодавчі повноваження. Саме Палата депутатів відіграє ключову роль у структурі органів державної влади та віддзеркалює співвідношення політичних сил у країні, ставлення широких верств населення до правлячої партії.

Зважаючи на те, що Італія за своєю формою правління – парламентська  республіка, Палата депутатів наділена широкою компетенцією, яка досить побіжно регламентована Конституцією, що надає значний простір для укладення політичних компромісів між політичними рухами, що входять до Парламенту. Так, вона здійснює законодавчі функції нарівні із Сенатом. Виходячи з того, що законопроект має бути схвалений обома палатами Парламенту, а італійським законодавством не передбачені узгоджувальні процедури (тобто існує система так званого “човника”), зближення позицій палат щодо тих чи інших питань в більшій мірі залежить саме від Палати депутатів.

Крім того, Палата депутатів бере участь у формуванні інших органів державної влади. Так, Президент обирається Парламентом на спільному засіданні всіх членів обох Палат. У випадку неможливості Президента виконувати свої обов’язки у зв’язку з наявністю перешкод, які мають постійний характер, смерті Президента або його відставки, Голова Палати депутатів призначає вибори нового Президента. В міжнародній сфері Палата депутатів ратифікує договори з іншими державами, разом із Сенатом оголошує стан війни. Також на спільному засіданні двох палат вирішується питання про призначення 1/3 частини членів Конституційного суду, 1/3 частини членів Вищої ради магістратури.

Особливості законодавчого  процесу.

Право законодавчої ініціативи належить Уряду, кожному члену палат, а також з таким органам  як – Національна рада економіки  та праці, обласні ради та комунальні ради (лише з питань віднесених до їх відання). Слід відзначити, що кількість законопроектів, які вносяться Урядом і окремими парламентаріями – приблизно однакове. Так, за підрахунками проф. Дж. Ньюелла на сучасному етапі це число складає в середньому понад 700 законопроектів, остаточно прийнятих за весь строк повноважень обома палатами. Законопроект може бути внесено в будь-яку палату, лише проект закону про бюджет вноситься поперемінно: один рік - до Палати депутатів, а другий – до Сенату.

Законодавством передбачено  інститут народної ініціативи – не менш, ніж 50 тис. виборців можуть внести до Парламенту проект, складений у вигляді статей закону. У цьому випадку сама Палата, в яку внесено проект, перевіряє дотримання конституційних вимог. Однак зважаючи на складність процедури, цей інститут використовується в Італії досить рідко.

Розгляд законопроекту Парламентом. Законопроект вивчається спочатку комісією, а потім самою палатою, яка  схвалює його постатейно, після чого проводить заключне голосування в цілому. На всіх етапах законодавчої процедури парламентарії можуть вносити до законопроекту поправки. Власне представлення поправок на пленарних засіданнях обмежується наступними умовами: поправки повинні вноситися за 24 години до обговорення статті, якої вони стосуються, однак якщо вони можуть бути внесені і за одну годину, якщо пропонуються головою парламентської групи, вісьмома сенаторами, або двадцятьма депутатами. Постійна комісія і Уряд можуть вносити поправки в будь – який момент до голосування по статті. Поправки не обов’язково дискутуються на пленарних засіданнях, вони можуть бути прийняті або відхилені під час обговорення в комісіях. Стосовно всіх запропонованих поправок кожен парламентарій може виступити тільки один раз. Палата може розглянути законопроект і в терміновому порядку.

Особливістю італійської  законодавчої процедури є те, що розгляд і схвалення законопроектів може бути покладено на комісії, в  тому числі постійні, які формуються на основі пропорційного представництва парламентських груп. Однак для остаточного ухвалення законопроекту він повинен бути переданий на розгляд всієї палати, якщо Уряд, 1/10 складу палати або 1/5 складу комісії вимагатимуть, щоб законопроект був розглянутий і проголосований, або хоча б тільки проголосований всією палатою. Робота комісії по розгляду законопроекту повинна бути публічною. Загалом, за цією спрощеною процедурою приймаються близько 3/4 загальної кількості законів, які не мають великого політичного значення. Але слід зазначити, що в такому порядку не можна приймати закони з конституційних та виборчих питань, про затвердження бюджетів і звітів про їх виконання, ратифікацію міжніродних договорів тощо.

Ухвалення законопроекту. Законопроект повинен бути схвалений обоиа палатами. В італійському Парламенті не передбачені будь – які узгоджувальні процедури, координація позицій палат здійснюється шляхом звичайного законодавчого “човника”.

Промульгація закону. Прийнятий  палатами закон надходить до Президента республіки, який має промульгувати  його протягом місяця з дня ухвалення. Якщо ж палати абсолютною більшістю свого складу оголосили закон терміновим, промульгація повинна відбутися в указаний ними строк. Однак до промульгації Президент в мотивованому посланні до палат може вимагати нового рішення по закону. Якщо ж палати знов ухвалять закон, він підлягає обов’язковій промульгації.

Публікація законів. Закони публікуються в офіційному органі держави  – “Офіційна газета Італійської  Республіки” негайно після промульгації і вступає в силу на п’ятнадцятий день після опублікування, якщо в самому законі не встановлений інший строк.

Політичні групи  у парламенті.

Італійське законодавство  найчастіше оперує терміном “політична група” для позначення певної організованої  політичної сили, яка має власну програму, лідера, усталену структуру  та обирає певну стратегію для  досягнення мети.

Зважаючи на сумний досвід майже двадцятип’ятирічного перебування  при владі фашистської партії на чолі із Б. Муссоліні, італійський  законодавець приділив значну увагу  регламентації правового статусу політичних партій та їхньому фінансуванню. На рівні Перехідних та Заключних положень італійської Конституції категорично заборонено відновлення у будь-якій формі розпущеної фашистської партії. Наприкінці 1940-х років відбувалося стрімке формування законодавства вільної Італії, яке у засобах масової інформації отримало назву “реанімування демократії” Насамперед були враховані всі недоліки минулої політичної системи та виборчого законодавства, що так чи інакше сприяли приходу до влади диктатора – дуче. Парадоксальним виявилося те, що саме в цей момент фактично відбувалося закладання всіх майбутніх проблем італійського парламентаризму. Так, прийшовши до влади спершу одноособово і обійнявши посаду Голови уряду, Б. Муссоліні для того, щоб зосередити всі законодавчі повноваження у руках фашистів кількома надзвичайними указами піднімав виборчий бар’єр доти, доки в Парламенті не залишилася лише одна партія. З метою уникнення такої ситуації у майбутньому була запроваджена пропорційна система із набагато меншим виборчим бар’єром, що й призвело до великої кількості парламентських груп та хронічної політичної нестабільності.

В умовах багатопартійності  різноманітні політичні угруповання змушені об’єднуватися в коаліції, займатися насамперед пошуком політичного компромісу. Італійське законодавство не містить будь-яких заборон, спрямованих на дистанціювання держави від політичних партій. Так, відсутні норми про неможливість суміщення державних посад із виконанням певних функцій у партіях.

Об’єднання у групи, фракції  в Парламенті здійснюється, в основному, за партійною приналежністю, хоча існують і змішані парламентські групи. Як вже було зазначено, в Сенаті кожен його член зобов’язаний увійти до певної групи. Мінімальна кількість членів такої парламентської групи – 10 осіб, однак у Сенаті скласти групу можуть і п’ять членів, якщо вони належать до однієї політичної партії, яка виставила кандидатів у не менше, ніж 15 областях, причому ці сенатори були обрані хоча б в трьох із них. В Палаті депутатів парламентська група повинна об’єднувати не менше 20 членів, однак Президія палати може дозволити створення такої групи меншої чисельності, якщо вона представляє належним чином організовану і діючу партію, яка виконала вимоги відносно чисельності висунутих на виборах кандидатів і кількості отриманих голосів.