Партії. Партійні системи

Міністерство освіти і  науки

Київський національний економічний  університет

 імені Вадима Гетьмана

Реферат на тему

Партії.

Партійні системи.

Київ 2011

План

1. Сутність і функції партій
2. Типологізація партій
3. Типологія партійних систем
4. Партійне життя України
5. Виборча система

1.Сутність і функції партій

Слово «партія» побутувало ще у часи Стародавнього Риму. Етимологія його бере початок від латинського  partis, що означає «частина». До початку XVIII ст. слово «партія» вживалося у негативному сенсі.

Політологи Заходу не дійшли згоди щодо дефініції цього поняття. Так, відомий американський політолог  Ж.Лапаломбара пропонує при визначенні брати до уваги те, що це суб’єкт  певної ідеології або особливої  світоглядної орієнтації, організація, тобто достатньо тривке об’єднання людей на ріних рівнях політики –  від місцевого до міжнародного; що мета партії  - завоювання та здійснення влади (хоча бувають партії, які вбачають свій обов’язок у пробудженні  сучасної думки навколо болючих, на її погляд, проблем) і що кожна  партія прагне забезпечити собі підтримку  народу – від голосування за неї  до активного членства. Французький  політолог Ж.-Л.Кермон дає таке визначення: «Партії – це організовані політичні  сили, які об’єднують громадян однієї політичної тенденції для мобілізації думки з певної кількості цілей та для участі в органах влади або для орієнтування влади на досягнення цих вимог». З такими істотними ознаками партії можна погодитися і взяти їх за основу, аналізуючи партійну систему і партійні процеси в Україні.

Існують різні точки зору на історію становлення партій. Так, більшість європейських політологів  вважають, що партії виникли із запровадженням  загального виборчого права, а політичні  формування (клуби, асамблеї) часів  Французької революції є лише прообразами партій.  Англо-американські політологи  наполягають на тому, що відлік партій у сучасному розумінні треба вести з XVII-XVIII ст., зокрема відтоді, коли у 70-80-х роках XVII ст. в Англії з’явилися перші справжні партії – торі і віги. 

Виникнення партій пов’язане  з особливостями політичної ситуації у тій чи іншій країні, тенденціями  світового суспільного розвитку. За М.Вебером, партії у своєму розвитку пройшли етапи: аристократичне угрупування, політичний клуб, масова партія. Одні партії виникли внаслідок проведення виборчої кампанії, інші (комуністичні партії) з’явилися в нелегальних умовах боротьби проти існуючого політичного ладу в ХІХ ст., треті (соціал-демократичні) виросли з профспілкового, четверті (християнсько-демократичні) – з католицького рухів, п’яті (Об’єднання на підтримку республіки) – з найближчого оточення визначних політичних діячів.

Сучасний партійний процес у країнах Заходу має тенденцію  до утворення партійних коаліцій (коаліція лівих у період Республіки у Франції, соціал-ліберальний альянс у Великій Британії). У країнах  Східної Європи та СНД партійне життя  набуло політичної диференційованості після того, як на ґрунті масових  об’єднань та рухів, що розпалися, виникали нові партії, відірвані від соціальних груп. У багатьох країн «третього  світу» вагомими чинниками утворення  партій є релігійні, класові, часом  родові чи племені інтереси. Подекуди тут відсутній політичний плюралізм.

Аналізуючи діяльність партій, важливо визначити їхні функції:

• Ідеологічну - розробка ідеології і поширення її серед електорату, що сприяє інтеграції і соціалізації певних соціальних груп, категорій індивідів, передбачає їх об’єднання навколо певної системи цінностей,норм;
• Наукову – розробка партією різноманітних соціальних проектів, технології виборчої кампанії, законопроектів, програм соціально-економічного, політичного та духовно-культурного розвитку, адміністративно-аналітичних центрів, центрів стратегічних досліджень, соціологічних лабораторій, бібліотек;
• Участь у боротьбі за владу – механізм добору кадрів та підготовки для різних жанрів державної діяльності (депутатської і адміністративно-управлінської), створення «тіньових кабінетів», моделювання державної діяльності свої політичних опонентів, критика їхнього політичного курсу, розробка стратегії і тактики передвиборчої боротьби;
• Здійснення влади – розробка політичного курсу, а також пошук управлінських моделей його здійснення, формування громадської думки для підтримки цього курсу, розширення контактів з різними політичними силами і соціального підгрунття для забезпечення власного статусу;
• Представництво соціальних інтересів – партія виявляє інтереси тих чи інших соціальних груп, надає їм політичне спрямування через різні засоби комунікації, коригує власний політичний курс відповідно до їхніх інтересів.

2.Типологізація партій

Типологізація партій здійснюється за різними ознаками. Найістотніші з них такі: ідеологія, політична платформа, організаційна структура, методи і засоби діяльності, політичний статус, соціальна основа і електорат.

За ідеологіями як певними системами політичних цінностей партії поділяються на комуністичні і неокомуністичні, соціал-демократичні, ліберальні і неоліберальні, консервативні і неоконсервативні, фашистські і неофашистські. Типологія партій передбачає також поділ їх за політичним темпераментом – ліві, центристські, праві.

Для лівих і правих характерний  певний набір цінностей, що зберігають упродовж століть. Лівим властиві пацифістські, антикапіталістичні, антирасистські, антиклерикальні орієнтації, прагнення  до рівності і прогресу, праві визнають культ влади та ієрархії, прагнуть до збереження усталених порядків, поваги до них. Ф. Гогель назвав лівих  партією руху, а правих – партією  порядку. Сучасна типологізація  за ідеологічними критеріями виглядає так: ліві (комуністи), лівий центр (соціал-демократи), центр (ліберали), правий центр (неоконсерватори), праві (неофашисти). Але в певних ситуаціях ліві можуть стати правими, і навпаки. Так, у країнах СНД правими стали типові ліві – комуністи, оскільки вони виступають за збереження низки атрибутів адміністративно-командної системи, а лівими – сили демократичної орієнтації.

Політична платформа, як правило, включає такі блоки проблем-удосконалення державних і правових інституцій, визначення соціально-економічної стратегії, втілення духовно-культурної політики Кожен із цих блоків можна розбити на вужчі. Наприклад, державні і правові інституції включають такі напрями, як визначення форми державного устрою і правління, координація діяльності адміністративно-виконавчих, представницьких і судових органів, формування військово-політичної доктрини і зовнішньоекономічної стратегії.

Організаційна структура передбачає принципи побудови партії, статус її органів, взаємозв'язки між структурними ланками. У світовій політології виділяються декілька підходів до класифікації партій за організаційною структурою. Так, М.Дюверже встановив бінарну класифікацію — кадрові та масові партії. Кадрові партії виникли на початку XX ст. на основі електоральних комісій "у низах" та парламентських груп "у верхах". Кадрові партії не мають інституту фіксованого членства і членських внесків, діють переважно під час передвиборчих кампаній через професійних і громадських активістів. Це передусім партії впливових людей, котрі мають авторитет і можуть розраховувати на підтримку. Первинними осередками таких партій є комітети виборчого округу чи району, які намагаються залучити під час виборів якомога більше своїх прихильників. Кадрові партії мало займаються розробкою ідеологічних доктрин, а здебільшого керуються виборчим прагматизмом. До типових кадрових партій належать Республіканська і Демократична партії США.

Масові  партії об’єднують велику кількість людей, що гуртуються у первинних структурах, мають фіксоване членство. Основне джерело фінансування цих партій  - членські внески.  Їхня діяльність має здебільшого ідеологічних характер і відзначається активною виборчою боротьбою. Керівництво в масових партіях здійснюють професійні політики та постійні управлінські партійні кадри. Ці партії вимагають у своїх членів пристрасності і лояльності, а також активної участі у партійному житті. За структурою серед масових партій розрізняють соціал-демократичні, комуністичні (ленінські) і фашистські. Масові партії, як правило, забюрократизовані, спостерігається сильний розрив між партійними масами і партійною елітою.

Партії  комуністичного і фашистського типів – суворо централізовані та ієрархізовані, вимагають від своїх членів залізної дисципліни, сповідують культ вождя. Структурні підрозділи партій фашистського  типу здебільшого воєнізовані, що забезпечує їм активні дії у боротьбі з противниками. Ж.Шарло доповнив типологізацію третім типом партій – партіями виборців, які з одного боку характеризуються виборчим прагматизмом, але не створюють мережі організованих прихильників на зразок кадрових партій, а з іншого – мають централізовану масову організацію, проте не вимагають від своїх членів постійної участі у партійному життя. Такими є сучасні партії центристського спрямування.

За характером внутрішньої субординації розрізняють  три типи партій: централізовані з вертикальною структурою управління, децентралізовані з горизонтальними координуючими і управлінськими ланками, фракційні. Перший організаційний тип характеризується строго фіксованими членством, чітко окресленою централізованою владою, відокремленістю апарату від рядових членів партії. Децентралізований організаційний принцип властивий багатьом консервативним і ліберальним партіям Заходу. Найбільш яскраво ця структура виражена у партії зелених. Фракційність чітко обмежується у Ліберально-демократичній партії Японії, яка перебуває при владі з 40-х років. Кожна фракція має організаційну автономію при координації загальнопартійного керівництва і конкурує з іншими. Фракційність характерна і для Соціалістичної партії Франції. Існує ще така організаційна форма, як система об’єднаних партій.

За методами і  засобами діяльності партії поділяють  на авангардні та парламентські.

Авангардні  партії, які претендують на керівництво всім народом, вдаються до силових методів тиску (страйків, пікетування і навіть актів терору) на владу для досягнення власної програмної мети. Часто діяльність цих партій межує з порушенням закону. Хоча відкрито у правових державах вони не афішують своїх дій. Авангардний тип партій, що відзначаються ультра радикалізмом і екстремізмом, найбільш поширений серед ультралівих і ультраправих.

Партії  парламентського типу (ліберальні, соціал-демократичні та неоконсервативні) помірковані, вони користуються тими засобами, які не виходять за межі правового поля.

Статус  партії характеризує її місце та роль у суспільстві, державі та передбачає юридичний, територіальний і владний аспект За юридичним статусом парти бувають легальні та нелегальні, за географічною поширеністю і густотою організації - регіональні, що діють у певному регіоні, національні, діяльність яких поширюється на всю територію держави, наднаціональні, що мають розвинені міжнародні структури. Владний статус передбачає представництво партій у державних органах. За владним статусом партії поділяються на опозиційні, парламентської більшості і парламентської меншості.

3.Типологія партійних систем

Партійну систему треба  розуміти як сукупність політичних партій, характер їх взаємодії, місце і вплив  у певній політичній системі. Типологія партійних систем передбачає декілька варіантів:

1. Тритипова схема М.Дюверже, згідно з якою партійні системи поділяються на однопартійні, двопартійні і мультипартійні;
2. Тритипова система Б.Гаврилишина, який поділяє партійні системи на олігархічні, противаг (боротьба за владу) і колегіальні (співпраці при владі);
3. Семитипова схема Дж.Сарторі з таким поділом партійних систем: однопартійна, гегемоністська, домінування, двопартійна, обмеженого плюралізму, поляризованого плюралізму, автомізована;
4. Типова система А.Лейпхарта, який розрізняє партійні системи за способом утворення коаліцій на підставі їхнього ставлення до існуючих в суспільстві протиріч: лівоцентриська, правоцентриська, ліво-права, ліва центр-права.

 Класифікація Дж. Сарторі, на відміну від інших класифікацій, не тільки розрізняє партійні системи за кількістю функціонуючих у політичній системі партій, а й враховує характер їх взаємодії, ступінь політичного впливу на суспільство загалом і політичну систему зокрема. Тому таку класифікацію можна використовувати у наукових дослідженнях як найдосконалішу.

Однопартійній системі властиве конституційне закріплення керівної ролі однієї партії, зрощування партійного і державного апарату, заборона утворення інших партій. Така партійна система існувала у фашистських Італії та Німеччині, а також у колишньому Радянському Союзі. Нині вона існує в Китаї, Північній Кореї, на Кубі, в Іраку та деяких країнах Африки (Кенія, Сомалі, Лівія).

Гегемоністська  система характеризується панівним становищем однієї партії при відсутності партійної конкуренції, а також — наявністю декількох партій, які мають організаційну автономію, але визнають керівну роль правлячої партії. Така система існувала у соціалістичних країнах Східної Європи,

Система домінування передбачає довготривале (протягом декількох термінів парламентських виборів) керівництво державою однієї партії, яка має достатню парламентську більшість для формування уряду. Ця партійна система мала місце у Швеції, де у 1932—1976 рр. та у 1982—1991 рр. правила Соціал-демократична робітнича партія, і в Японії, де Ліберально-демократична партія від 1955—1994 рр. незмінно формувала уряд.

Двопартійна система відзначається домінуванням двох потужних політичних партій, одна з яких перебуває при владі, а інша — в опозиції. Класичними країнами з двопартійною системою є Велика Британія і США. Республіканська і Демократична партії США, Консервативна і Лейбористська партії Великої Британії, змінюючи одна одну при владі, переважають у політичних системах цих країн.

Система обмеженого плюралізму характеризується наявністю багатьох партій, проте у парламенті й уряді представлені лише деякі з них, позасистемна опозиція відсутня. Система обмеженого плюралізму залежить від механізму формування уряду і поділяється на однопартійну, двоблокову і мультипартійну. У першому випадку уряд формується партією, що здобуває абсолютну більшість голосів на парламентських виборах, хоч інші партії також представлені у парламенті. Типовим прикладом є Іспанія, де уряд формувала соціалістична партія, а зараз — консервативна.

Двоблокова коаліція передбачає формування уряду двома політичними силами, як, наприклад, у ФРН, де від 1982 р. уряд формувався блоком соціал-демократів та християнських демократів (СДПН і ХДС — ХСС), а зараз — соціал-демократів і зелених.

За мультипартійної коаліції уряд формується з представників  декількох партій на основі їх пропорційного  представлення у парламенті згідно з результатами виборів, як, наприклад, у Швейцарії, Бельгії, Нідерландах.

Система поляризованого плюралізму, яка призводить до загострення боротьби між політичними силами, передбачає наявність партійного центру, що формує уряд, і двосторонньої деструктивної опозиції. Така система існувала в різні роки у Франції, де роль партійного центру виконували соціалістична партія (ФСП) та об'єднання на підтримку республіки (ОПР), лівої опозиції — комуністи (ФКП), а правої — неофашисти (НФ), а також в Італії, де головна роль належала християнським демократам (СДПІ), роль лівої опозиції — комуністам (ІКП), правої — італійському соціальному рухові — національним правим силам (ІСР — НПС).

Атомізована система характеризується наявністю багатьох маловпливових, малочисельних партій та багатьох позасистемних політичних сил. Вона поділяється на системи крайнього плюралізму й авторитарної псевдопартійності. Перша система існувала у посткомуністичних країнах до виборів на багатопартійній основі й частково збереглася у деяких із них (Україна, Росія, Казахстан). Друга система властива деяким країнам Латинської Америки; існує багато партій, між якими точиться гостра боротьба, а реальна влада перебуває у руках військової верхівки.

А. Лейпхарт на підставі аналізу партійного життя у 21 країні світу виділив сім типів суперечностей, за якими можна типологізувати партійні системи:

1) соціально-економічні, які стосуються визначення партійних  пріоритетів щодо державної чи  приватної власності, сильної  чи слабкої ролі уряду в  економічному регулюванні, підтримки  чи опозиції щодо перерозподілу  суспільного продукту від багатих  до бідних, розширення чи зменшення  соціальної допомоги;

2) релігійні —  ставлення до релігійних організацій  і релігійних цінностей (Ізраїль,  Японія, Австралія);

3) культурно-етнічні  — відстоювання тих чи інших  етнічних груп (Бельгія, Канада, Швейцарія,  Швеція, Фінляндія);

4) між містом  і селом — репрезентації інтересів  сільського або міського населення  (наприклад, Швейцарська народна  партія — партія, яка виражає  здебільшого інтереси сільських  верств населення);

5) щодо підтримки  режиму — опозиції або захисту  існуючого режиму (мало місце  у 1945— 1980 рр. у тих країнах,  де діяли комуністичні партії, — Франції, Італії, Японії);

6) у міжнародній  політиці — ставлення до процесів  інтеграції і глобалізації;

7) індустріальні  та постіндустріальні — ставлення  до традиційних цінностей епохи  індустріалізму і постіндустріальних  цінностей — партисипітарної  демократії (демократії участі) та інвароументалізму (якості життя та навколишнього середовища).

4.Партійне життя України

Дослідники партійного життя в Україні типологізують  українські партії радше на підставі їхніх декларованих статутів, аніж на підставі їхніх декларованих статутів, аніж на підставі врахування сукупності ознак партійного процесу. Тому поняття про реальний стан партійного життя здебільшого відображає ідеальну модель, довільно запозичену в західній політології.

Політичні партії України за ідеологією можна поділити на: комуністичні (ліві) - Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), Селянська партія України (СПУ), Комуністична партія України (оновлена) (КПУ(о)), Всеукраїнське об’єднання «Справедливість»; соціально-ліберальні (лівоцентриські та центриські) – Соціал-демократична партія України (СДПУ), Соціал-демократична партія України (об’єднана) (СДПУ(о)), Демократичний союз «Батьківщина» , Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія України (НДПУ), партія «Реформа і порядок» (ПРП); неоконсервативні (правоцентриські) – Українська асамблея та Українська національна самооборона (УНА-УНСО), Організація українських націоналістів в Україні (ОУН), Конгрес українських націоналістів (КУН).

Більшість партій в Україні  мають характер масових партій та партій виборців. Організаційна структура українських партій не відповідає сучасному розумінню партій як політичного підприємства в умовах функціонування конкурентного політичного ринку, а скоріше, нагадує напівтіньову, напівзакриту структуру для обслуговування інтересів вузьких кіл бізнесових та політичних угрупувань.  Через ці обставини склалися такі характерні риси структури українських партій:

• переважання принципів авторитарного або демократичного централізму у внутрішньому житті;
• поєднання представницьких, арбітражних і виконавських функцій на рівні партійного керівництва;
• відсутність фахового партійного апарату, який би володів сучасними політичними технологіями;
• відсутність партійних фракцій, які б стимулювали внутрішньопартійну конкуренцію та відсутність цивілізованого механізму формування партійного лідерства;
• спрощений механізм політичної мотивації, який ставить успіх партійної кар’єри в залежність від клієнтських стосунків з партійними лідерами, а не від громадської думки та заслуг перед партією;
• Непрозорий механізм розподілу партійних і олігархо-кланових структур.

Методи  і засоби діяльності політичних партій поступово еволюціонують від переважно авангардистських до переважно парламентських. Проте в діяльності багатьох партій дуже часто використовуються позапарламентські методи боротьби (демонстрації, пікети, мітинги, страйки). Політичні технології, які використовують українські партії, мають примітивний популістський характер, зорієнтований на далеку перспективу утвердження власного електорального сегменту, а на короткочасне маніпулювання стереотипами масової свідомості. Тому українські партії не намагаються сформувати свою ідеологічну позицію в суспільстві, здобути таким чином масову підтримку своїх прихильників, а постійно пристосовуються до виборчої кон’юнктури, маневруючи між ідеологічними неоднорідними електоральними групами, владою та олігархічними угрупуваннями.

Зрозуміло, що під  час майбутніх парламентських виборів  у політичних баталіях важливу роль відіграватимуть політичні партії, юридичний статус яких упродовж тривалого часу регулювався Законом України «Про об’єднання громадян». Він не передбачав цивілізованих правових умов для розвитку партій як основних суб’єктів політичного процесу, їхньої  участі у формуванні органів політичної влади. Закон України від 5 квітня 2001 р. «Про політичні партії» вніс певні корективи у процес політичної структуризації органів державної влади і місцевого самоврядування. Згідно з цим законом партія – це добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян, брати участь у виборах та інших політичних засадах.

Партійна  система в Україні є автомізованою. Партії мають слабкий вплив як на формування владних структур, так і на різні сфери розвитку суспільства. Для неї характерні такі ознаки: ідеологічна невизначеність та еклектизм, подвійні стандарти щодо використання ідеологічних пріоритетів:

• примітивна організаційна структура – напівзакрита і напівтіньова, що не сприяє конкурентній боротьбі всередині партії;
• слабка взаємодія партій із соціальними групами, відсутність стратегії формування власного електорати; розрив між партійними керівниками, апаратом та партійними масами;
• залежність партій від виконавчої влади й олігархічних структур;
• вихід із тіні олігархічних партій, посилення їхнього впливу на політичну владу;
• розгортання конкуренції не тільки між лівими і правоцентристськими, а й правоцентристськими та олігархічними партіями.

Прийняття цивілізованих  законів про партії, вибори до Верховної  Ради. Кабінет Міністрів визначив би партійний механізм формування політичної влади на всіх рівнях, стимулювало  б несприятливі умови для слабких  маловпливових маловпливових партій. У той же час виникнення внаслідок  реформ нової диференційної соціальної структури сприяло б створенню  соціальної основи партій, посилило б  вплив на владу громадських інститутів, позбавило б партії можливості маніпулювати масовою свідомістю.

За цих умов органічно, а не адміністративними  методами буде формуватися власне партійна структура. Масові партії виникатимуть не за «вказівками згори», а шляхом структурування та інтеграції за ідеологічними  ознаками мало чисельних партій. Уже  нині у партійному просторі дедалі рельєф ніше вимальовуються контури  потужних однорідних систем, здатних  не тільки блокуватися, а й за певних обставин організаційно об’єднуватись.

5.Виборча система

Виборча система  є сукупністю передбачених виборчим законодавством механізмів та процедур, пов'язаних із формуванням органів  влади. У вужчому розумінні виборча  система має лише ті елементи, які  пов'язані з типом виборчого  округу, способом голосування, методом  трансформації голосів у мандати.

Виходячи із аналізу  літератури з цієї проблематики, структуру  виборчої системи можна подати в  такому вигляді:

— тип виборчого  округу;

— об'єкт голосування;

— спосіб голосування;

— метод трансформації  голосів у мандати;

— метод трансформації  залишків голосів у мандати.

Виборчі округи поділяються на: одномандатні та багатомандатні залежно від кількості мандатів, виділених на округ; національні  та регіональні за способом формування партійних списків; мажоритарні  та пропорційні залежно від того, кого обирають виборці: партію, блок чи особу (навіть, якщо вона представляє  партію).

Об'єктом голосування  можуть бути: особи як представники партії, так і самовисуванці, які  балотуються по одномандатному округу; особи, як представники партії, так  і самовисуванці, які балотуються  у багатомандатних округах (Японія); партійні списки у національному  багатомандатному округу; партійні списки у регіональних округах; партійні списки і окремі кандидати в списках.

Якщо ми звикли до одного типу голосування, в рамках якого виборець має лише один голос, то світова практика знає декілька типів голосування:

— категоричне  — виборець голосує за одного кандидата  або партію;

— альтернативне  — виборець має декілька голосів, але менше, ніж мандатів, і може їх розподілити в рейтинговому порядку (1-ше місце, 2-ге місце, 3-тє місце);

— кумулятивне  — виборець має стільки голосів, скільки є мандатів, і може їх розподілити в рейтинговому порядку, як в рамках одного партійного списку, так і багатьох партійних списків.

Щоб визначити  кількість мандатів, які партія отримує  внаслідок подолання виборчого  бар'єру (виборчий бар'єр може становити  від 1 до 12 %), треба голоси виборців, поданих за партії, поділити на кількість  мандатів. Світова виборча практика передбачає декілька типів визначення виборчої квоти:

— звичайну, де кількість  голосів виборців, поданих за партії, ділиться на кількість мандатів;

— Хагенбах-Бішофа, яка визначається за формулою (У/(8 + + 1)), де V — кількість голосів, поданих  за партію, а в — кількість  мандатів;

— Друга — визначається за формулою (У/(в + 1) +1).

Отже, підрахунок голосів здійснюється на підставі вказаних типів квоти. Однак після розподілу  мандатів на підставі квоти треба  розподілити залишки, які дають  змогу партії отримати ще декілька мандатів. У літературі виділяють  декілька методів підрахунку залишків, трансформацію їх у мандати:

— метод пропорційності, де партія отримує від нерозподілених голосів ту частку, яка відповідає її загальній кількості попередньо розподілених мандатів;