Петр Сагайдачный

ЗМІСТ

1.ВСТУП;

2. ПЕТРО САГАЙДАЧНИЙ  – ВИХОВАНЕЦЬ ОСТРОЗЬКОЇ АКАДЕМІЇ;

3. РЕФОРМАТОР І СТРАТЕГ  СУХОПУТНИХ ТА МОРСЬКИХ СИЛ  КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА;

4.БОРОТЬБА КОЗАКІВ  ПІД КЕРІВНИЦТВОМ ПЕТРА САГАЙДАЧНОГО  ПРОТИ ТУРКІВ І ТАТАР. ХОТИНСЬКА  БИТВА;

5. ВИСНОВОК;

6. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

1.ВСТУП;

Козацький полководець - таке традиційне визначення не розкриває  всієї величі цієї могутньої, ще досі, по-справжньому не оціненої постаті  в нашій історії, значення її діяльності для розвитку української нації.

Один із найвидатніших  полководців Європи, державний діяч, дипломат, захисник української культури й духовності, поборник освіти - він  уособлював людину доби Відродження. Як і інші ренесансні особистості, Петро  Сагайдачний піднісся до найвищих щаблів тодішньої освіченості, був титаном духу та думки, людиною могутніх пристрастей, кипучої, невтримної енергії.

На українському ґрунті така особа найповніше могла себе виявити передусім у визвольній боротьбі, яка протягом XVI-XVII ст. набула ваги першорозрядної життєвої проблеми, від розв'язання якої залежала доля нашого краю і його народу. Турецько-татарські загарбники загрожували йому геноцидом, фізичним винищенням; шляхетська Польща - духовним спустошенням, що неминуче призвело б до загибелі культури української нації, її етнічної своєрідності.

Не маючи власної  держави, український народ вимушений  був мобілізувати усі свої матеріальні  й духовні можливості для формування козацтва - потужних збройних сил, важливої ознаки держави. Саме козацтво створило Запорозьку Січ, яка згодом розвинулася у політичний і військовий центр усієї України.

Петро Сагайдачний з'явився на Січі в останні роки XVI ст. Докладніше розповісти про попередній період його життя немає можливості, оскільки документальних даних обмаль. Місце народження Петра Сагайдачного називає його сучасник Йоахим Єрлич у своєму творі «Літописець - або хроничка». Це село Кульчиці поблизу Самбора (нині Львівської області). Тут у сім'ї дрібного українського шляхтича приблизно у 1570 р. народився хлопчик, якого нарекли Петром. Церковний пам'янник Київського Золотоверхого Михайлівського монастиря доніс до нас ім'я батька майбутнього гетьмана - Конон, за українською вимовою - Конаш.

2. ПЕТРО САГАЙДАЧНИЙ  – ВИХОВАНЕЦЬ ОСТРОЗЬКОЇ АКАДЕМІЇ;

Навчався Сагайдачний в Острозькій школі на Волині, заснованій у 70-х роках XVI ст. Це був час особливого загострення ідейних протистоянь. Польська шляхта, загарбавши українські землі, встановила тут тяжкий феодально-кріпосницький гніт. Жорстоким примусом насаджувався католицизм, велося насильницьке ополячування українців. «Вогнем і мечем» діяли в Україні єзуїти - представники войовничого католицького ордена. Відкриваючи свої школи-колегіуми, єзуїти перетворювали їх на знаряддя боротьби з православ'ям, викорінення культури, літератури та мови українців і білорусів.

Чимало українського феодального панства зрікалося  своєї нації, віри, рідної культури, мови. Та народ непохитно протидіяв  цьому, з другої половини XVI ст. набирає  сили освітній рух, очолюваний братствами та міськими організаціями, котрі об'єднували ремісників, торгових людей, козаків, українську шляхту, їм належить величезна роль у відсічі єзуїтській ідеологічній експансії. Заслуговує на увагу їхня діяльність щодо розвитку освіти й друкарства, організації братських шкіл, піднесення-національної самосвідомості народу.

Вважається, що першою й  найбільшою була школа Львівського  Успенського братства, відкрита у 1586 р. Проте значно раніше виникла Острозька  школа, яка стала першим українським  навчальним закладом. Фундатором її був багатий і впливовий магнат Костянтин-Василь Острозький, котрий зберігав вірність своїй нації,

Острозьку школу, що проіснувала  до смерті її засновника, називають  академією. Найвидатніший природознавець нашого століття, нащадок запорозьких  козаків Володимир Іванович Вернадський у своєму програмному виступі «До створення Української Академії наук», здійснюючи історичний екскурс у минуле академій, згадав і Острозьку школу, яка об'єднувала групу діячів культури. Він вважав її типовим науковим закладом саме першого етапу існування академій, коли вони були гуртками вчених, підтримуваних меценатами.

Курс навчання в Острозькій школі складався зі знаменитих «семи  вільних наук» доби Ренесансу - граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики й астрономії. Провідне місце посідало вивчення старослов'янської та грецької мов. Ректором школи був громадський діяч і письменник Герасим Смотрицький, учителями - відомі педагоги-письменники Іов Княгинецький (друг Івана Вишенського), клірик острозький Василь Суразький, ієромонах Кіпріян, Дем'ян Наливайко (брат Северина Наливайка, керівника козацько-селянського повстання 1594 р.).

Разом із Сагайдачним  учився Мелетій Смотрицький, який згодом став автором «Грамматики словенськия  правилное синтагма», що неодноразово перевидавалася в Україні, Москві й за якою вчилося кілька поколінь українців, білорусів, росіян (наприклад, Михайло Ломоносов називав її «вратами» своєї освіченості).

Отже, в Острозі Петро  Сагайдачний не тільки глибоко опанував знання. Тут сформувався його прогресивний, гуманістичний, патріотичний світогляд. Тож можна стверджувати, що Сагайдачний тривалий час перебував у атмосфері напруженого інтелектуального й духовного життя, де панували передові ідеї доби, порушувалися гострі політичні та ідеологічні питання, які хвилювали тодішнє українське суспільство. Згодом він потрапляє до Львівської братської школи, де зустрічається з Іовом Борецьким, з яким підтримував зв'язки до кінця свого життя. Вони були речниками спілки козаків та інтелігенції, яка тоді репрезентувалася переважно особами духовного стану.

Одразу ж після Брестського  собору 1596 р. Петро Сагайдачний зайняв позицію неприйняття унії. Про  це свідчить його твір «Пояснення про  унію», який, щоправда, не дійшов до нас. Проте зберігся лист, у якому литовський канцлер Лев Сапєга називав цей твір «дуже цінним».

У відповідь на Брестську  унію посилилися покозачення українського населення, втечі на Січ. Наприкінці XVI - на початку XVII ст. запорозьке козацтво, зростаючи кількісно, стає могутньою  військовою силою.

Подався на Запорожжя  й Петро Сагайдачний.

Петро Конашевич Сагайдачний брав найактивнішу участь у походах і досить швидко, завдяки освіченості, державному розуму, сильній вдачі, переконанням здобув високий авторитет. Спочатку його обрали обозним, доручивши відати всією артилерією Січі, згодом він очолює січове товариство - стає кошовим отаманом. Пізніше кілька разів його обирають гетьманом.

3. РЕФОРМАТОР І СТРАТЕГ  СУХОПУТНИХ ТА МОРСЬКИХ СИЛ  КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА;

Під час боротьби з  турецьким султанатом Сагайдачний проявив себе як талановитий стратег. Запорожці влаштовували морські та сухопутні походи на Крим та узбережжя Чорного моря. Основним напрямком козацького наступу на турецькі володіння були береги Анатолії й Малої Азії, хоча козацькі судна («чайки») з'являлися й поблизу берегів Африки. Ставилося завдання: послабити військову силу ворога, знищити його флот, зруйнувати найважливіші порти.

Під час великих походів  козаки атакували кілька фортець  одночасно, однак основного удару  завдавали якомусь найбільшому центру, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп, Риза та інші. «Скурювали мушкетним димом столицю турецького султана»,- записав літописець.

Козаки не намагалися на тривалий час оволодіти фортецею чи містом, що було й неможливим, оскільки військові операції вони проводили далеко від своєї бази - Запорозької Січі. Захоплюючи на деякий час турецько-татарські фортеці, козаки знищували їхні гарнізони, здобували великі трофеї. Проте найголовнішим було те, що вони звільняли велику кількість нещасних полонених, що конали в тяжкій турецько-татарській неволі. Саме в цьому полягала гуманна суть козацьких експедицій, які підривали економічну й військову могутність султанської Туреччини. Головною метою походів козаки вважали визволення з турецького й татарського рабства людей, котрі мучилися там.

Петро Сагайдачний розробив і вдосконалив козацьку тактику  морського бою, що було значним внеском  у розвиток українського військового  мистецтва. В морські походи козаки відпливали вночі перед новим  місяцем. Скільки чатувало на них перед виходом у море небезпек! Треба було проминути турецькі фортеці Кизи-Кермень, Тавань, Аслам-Кермень (там, де тепер Берислав і Каховка). За переказами, щоб перепинити прохід по Дніпру, турки поставили посеред річки металеву браму, а від Кизи-Керменя до Тавані й далі до Аслам-Керменя протягли залізні ланцюги.

До нас дійшла оповідь  про те, як сміливці долали цю перепону. Кілька десятків колод вони зв'язували  залізним ланцюгом і сторчма пускали  до брами. Стукіт колод, брязкіт ланцюгів створювали враження, нібито рухається козацька флотилія, й турки відкривали вогонь по гаданих козацьких «чайках». А тим часом запорожці, причаївшись в очеретах, очікували, поки вщухне стрілянина, й тоді стрімким кидком проходили лінію фортець. Так само вони долали шлях біля Очакова й Кінбурна - турецьких фортець, що, немов міфічні Сцілла й Харібда, стерегли вихід у Чорне море.

«Чайки» за 36-40 годин досягали Анатолії. У морі козаки завжди першими  помічали великі турецькі галери, оскільки на своїх суднах вони піднімалися над водою лише на 2,5 стопи. На «чайках» спускали щогли, визначали напрямок вітру й ставали так, щоб під вечір сонце у козаків було з тилу. За годину перед заходом сонця українські воїни починали сильно веслувати ближче до галер. За певним гаслом опівночі вони підгрібали до ворожих суден, зненацька брали їх на абордаж, нерідко вдаючися й до рукопашного бою. Турецький екіпаж знищували, невільникам давали свободу, відвозили в рідні краї або залучали до свого товариства.

«Чайки» завдали немало відчутних ударів могутньому турецькому флоту. А сила й значення флоту Сагайдачного настільки зросли, що друге десятиліття XVII ст. стало періодом майже повного панування козаків на Чорному морі. Італієць Д'Асколлі, що спостерігав морські бої козаків, писав: «Козаки такі відважні, що не тільки при рівних силах, але й 20 чайок не бояться на 50 галер напасти, як то буває щорічно». Поляк Старовольський засвідчував, що «запорожці, зустрічаючись з турецькими галерами, воліють загинути, ніж ганебно відступити або здатися... вони не ухиляються від бою й часто перемагають...» Турецький хроніст Мустафа Наїма, описуючи битву запорожців на чайках із турецьким флотом, стверджував: що «на всій землі немає людей сміливіших, котрі б менше турбувалися про своє життя, менше за все боялися смерті».

З середини першого десятиріччя XVII ст. Сагайдачний керував майже  всіма значними походами - як сухопутними, так і морськими, що досягли на той час особливої сили, розмаху  і масштабів. Із запорозької січової  гавані виходило іноді понад 300 «чайок», в яких розміщувалося до 20 тисяч бійців.

4.БОРОТЬБА КОЗАКІВ  ПІД КЕРІВНИЦТВОМ ПЕТРА САГАЙДАЧНОГО  ПРОТИ ТУРКІВ І ТАТАР. ХОТИНСЬКА  БИТВА;

З розвитком Запорозької  Січі активного, наступального характеру  набирає боротьба проти турецько-татарської агресії. Козаки не тільки давали відсіч навалам татарських орд і турецьких військ в Україну, але й самі наприкінці XVI ст. розгорнули наступ на володіння султанської Туреччини та її васала - Кримського ханства, намагаючись перенести військові дії на територію ворога. Перша така спроба була зроблена ще в середині XVI ст., коли Дмитро Вишневецький, спираючись на побудований на Малій Хортиці замок, водив козаків на кримські улуси.

Турецька імперія (Оттоманська  Порта), до якої входили завойовані нею країни Європи, Азії та Африки і яку населяло 60 мільйонів чоловік, була в ті часи найбільшою державою. Вона панувала на Чорному морі і Балканах, володіла гирлами Дунаю, Дніпра, Дону, прагнучи використати їх як опорну базу для наступу проти України, Росії, Польщі, Білорусії. Збройні сили Оттоманської Порти належали тоді до числа найсильніших армій світу, мали репутацію «непереможних». Включаючи у свої агресивні плани загарбання України, султанська Туреччина викликала й інспірувала татарські напади.

Вторгнення татарських орд в українські землі супроводилося нещадним розоренням сіл. Але найтяжчим наслідком цих навал було знищення й масове полонення українців. Залишаючи на своєму шляху згарища й трупи, орди, повертаючись до Криму, гнали, як худобу, тисячі бранців, молодих здорових людей, цвіт українського народу; малих дітей і старих людей ординці безжально знищували.

Трагічною була доля хлопчиків-підлітків, які потрапляли в полон, їх здавали  до султанського війська, де намагалися витравити всі спогади про  рідний дім і Вітчизну, виховати з них фанатичних захисників султанського престолу. Яничарський (піхотний) корпус султанської армії насамперед і поповнювався хлопчиками зі слов'янських країн. За три століття ханські орди й султанські війська знищили й перетворили в невільників мільйони українців. Отже, проти такої супердержави та її васала козаки й розгорнули справжню національно-визвольну війну.

Після розгрому у 1605 р. татарських орд на Подніпров'ї козаки на чолі з Петром Сагайдачним улітку 1606 р. організували нову морську військову експедицію. Козаки кілька разів нападали на турецькі міста й фортеці Чорноморського узбережжя, ходили на Кілію і Білгород. З моря козаки атакували Варну і з боєм оволоділи цією важливою фортецею та великим портом султанської Туреччини. Було захоплено 10 турецьких галер із продовольством, товарами й екіпажами.

Влітку 1608 р. запорожці  провели сухопутний похід на Кримське ханство, захопили Перекопську фортецю  й спалили її. А в наступному році, восени, в новий морський похід  повів запорожців Сагайдачний. На 16 чайках козаки увійшли в гирло Дунаю, знову атакували Кілію, Білгород, а також Ізмаїл.

Добою героїчних походів  назвали історики ці морські козацькі експедиції, керовані Петром Сагайдачним. Як відомо, вони набули загальноєвропейського  значення. Уряд Османської імперії боротьбу з козаками розцінював як найважчу, найскладнішу і найневідкладнішу воєнну й зовнішньополітичну проблему. Найбільша держава тогочасного світу мобілізувала майже всі свої збройні сили проти українських воїнів, котрі протистояли їм у битвах силами іноді в кілька десятків разів меншими, і все ж добивалися перемоги.

Видатний історик запорозького козацтва Д. І. Яворницький зазначав: «Дивна сміливість, швидкість і руйнівна сила всіх цих козацьких походів  на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи. Вони можуть бути пояснені тільки тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир, яким був Петро Конашевич Сагайдачний».

Особливо «врожайним»  на події був 1616 р., коли воєнна слава  запорожців сягнула апогею. Найзначнішим із походів того року слід назвати наступ на Кафу - основний невільницький ринок у Криму. Коли Сагайдачний покликав у похід, тисячі козаків прибули на Січ. Та ось нарешті приготування закінчилися, й екіпажі «чайок» зайняли свої місця. Сагайдачний із переднього човна, на якому майорить гетьманська корогва, подає сигнал - судна вирушають до моря. Успішно проминувши Кизи-Кермень, Тавань та Аслам-Кермень, козацька флотилія підступила до Очакова й Кінбурна.

Ще здалеку запорожці  побачили, що перед лиманом вишикувалися турецькі кораблі, закриваючи вихід у море. Але запорозька ескадра сміливо атакувала ворога. Вийшовши на морський простір, козаки взяли курс на Кафу. (Між іншим, для визначення курсу запорожці користувалися особливим компасом; як справжні мореплавці, також добре орієнтувалися по зорях.)

Через кілька днів ескадра  наблизилася до Кафи. Козаки штурмом  здобули цю могутню, з потужними  укріпленнями турецьку фортецю й  розгромили чотирнадцяти-тисячний гарнізон. За наказом гетьмана було знищено  й турецький флот. Багато невільників здобули волю. Ця морська експедиція перевершила всі попередні козацькі походи.

Восени того ж року козаки знову спорядились у похід - цього разу на Синоп. Проте вітер  заніс «чайки» під Трапезунд. Дві тисячі запорожців висадилися на берег, залишили «чайки» під охороною невеликої кількості своїх товаришів, а самі вздовж моря пішки дісталися до Трапезунда. Штурм фортеці був блискавичним. Козаки увірвалися в місто, визволили багато невільників. Тільки-но козаки сіли в «чайки», як на них посунула турецька флотилія. Найкращі кораблі, серед них шість величезних галер під керівництвом адмірала Цикалі-паші, направив султан проти козаків. Морський бій теж тривав недовго й закінчився розгромом турецького флоту. Три галери козаки потопили.

За наказом султана увесь флот, що залишився у Константинополі, попрямував до Очакова. Сагайдачному стало відомо, що султанська столиця залишилася беззахисною з боку моря. Козаки напали на Стамбул, а потім без перешкод відпливли від турецької столиці. А біля Очакова їх даремно чекав паша зі своїм флотом. Козаки повернулися додому зовсім іншим шляхом: вийшли в Азовське море, потім по річці Молочній піднялися догори, перетягнули волоком «чайки» на річку Конку й таким чином дісталися на Січ.

Після 1616 р. було здійснено цілий ряд морських і сухопутних експедицій. Очаків, Перекоп та інші турецькі й татарські фортеці зазнали могутніх ударів запорожців під командуванням Сагайдачного. У 1618 р. «козаки, - записано в одному з тогочасних джерел, - ввійшли в Стамбул, убили 5 чи 6 тисяч турків, захопили велику кількість полонених і спалили половину міста». Таким чином, козаки майже неподільно запанували на Чорному морі, по суті, контролюючи навігацію між Босфором і Лиманом.

За свідченням сучасника, «не тільки на Чорному морі, а й у самій турецькій столиці козаки викликали такий великий переполох, що через них там постійно тримають флот, увесь або частину, будують укріплення на берегах Босфору».

Спрямувавши всю свою енергію й знання на боротьбу з  султанською Туреччиною та Кримським ханством, Сагайдачний усвідомлював, що виступати проти Польщі ще не час. Воювати на два фронти Україна не могла. Досвід козацько-селянських повстань кінця XVI ст., керованих Криштофом Косинським і Северином Наливайком, показав, що для всенародного повстання проти польської шляхти поки що бракує сили.

Саме з цих причин гетьман, «політик великий і справний», як називали його сучасники, не йшов на відкриту політичну конфронтацію з Річчю Посполитою, а використовував дипломатію для утвердження і проведення своєї лінії.

Зростання козацтва, посилення  його суспільно-політичної ролі спричинилося до того, що сучасники-іноземці починають  називати весь український народ  козацьким. Річ Посполита для  розв'язання цієї проблеми намагалася спочатку підкорити запорожців своїй владі. Прагнучи чисельно зменшити козацтво, взявши незначну його частину на королівську службу, щоб потім його ліквідувати, уряд намагався скласти для цього реєстр, а тих, котрі до нього не увійшли, повернути до кріпацтва.

Петро Конашевич Сагайдачний брав також активну участь в опозиційному русі українського міщанства, православного духовенства, частини української шляхти проти політики національно-релігійних утисків. З усім двадцятитисячним Військом Запорозьким вступив він до Київського (Богоявленського) братства, яке виступало проти політики шляхетської Польщі, відіграючи одночасно роль культурного та наукового центру України.

15 червня 1624 р. в урочищі  Суха Діброва почалася 50-тисячна  козацька рада. Прибули гетьман  Яцько Бородавка, полковник Петро Сагайдачний, інша старшина (Сагайдачний тоді гетьманом не був, оскільки невдоволені його обережною політикою, зокрема під час Роставицької угоди, випищики, тобто козаки, викреслені з реєстру, зібравшись на Запорожжі, позбавили його гетьманства). Численним на раді було представництво духовенства. Так, найвищий церковний ієрарх на Україні Іов Борецький ще перед тим (28 квітня 1621 р.) видав «Маніфестацію», де він називав козацтво продовжувачем воєнної слави Київської Русі, вважав, що воно розвинуло її кращі традиції у своєму військовому мистецтві.

Рада мала прийняти рішення, яке могло визначити подальшу долю всього українського народу. До козаків  звернувся польський король із проханням  приєднатися до польського війська, яке після цецорського розгрому турецькою армією в 1620 р. опинилося в безвихідному становищі. Султанська Туреччина, вирішивши завоювати Польщу, почала збирати чималі сили.

Королівський уряд благав козаків про допомогу. Іншого виходу у нього не було - мусив іти  на боротьбу з могутнім падишахом в умовах міжнародної ізоляції: адже цей уряд був у ворожих стосунках майже з усіма своїми сусідами - Росією, Швецією, Семиграддям та ін. Незважаючи на величезні фінансові зусилля, чисельність зібраного польського війська (понад 30 тисяч) була вдвоє меншою за ту, що її визначив сейм, і, звичайно, з такими силами не можна було протистояти ворогові, чиє військо сягало кількасот тисяч воїнів. Відчувався й брак арсеналів. З усієї Речі Посполитої не зуміли зібрати й 30 гармат, їх позичили в козаків. До того ж, відповідно до традиції, в польському війську переважала кіннота, а за умов Хотинської кампанії необхідна була піхота. А саме вона складала велику частину чисельного козацького війська.

Польський король після  репресивних сеймових постанов проти  козаків у 1619 ,р. не дуже сподівався на їхню згоду. Тож він звернувся до єрусалимського патріарха Феофана з проханням закликати козаків стати на бік польського війська. Грамоту Феофана й зачитали 15 червня 1621 р. на раді в Сухій Діброві.

Петро Сагайдачний підтримав ідею спільної з поляками боротьби проти султанської військової сили й переконував, що за розгромом польських військ і підкоренням Польщі прийде черга загарбання України, а вже після перемоги султанська Туреччина безжалісно розправиться з усіма ними.

Козацька рада ухвалила виступити на допомогу польському війську, обумовлюючи свою згоду на участь у війні виконанням низки вимог: визнання прав козацтва, розширення реєстру, скасування певних королівських універсалів, виведення польських військ з  України, релігійне рівноправ'я, визнання вищої православної ієрархії з її зверхником митрополитом Іовом Борецьким. Рада відправила послів на чолі з Петром Конашевичем до Варшави. Вирішили також запросити й бойових побратимів - донських козаків.

Ця перша рада, на якій зібралася така велика кількість  озброєних козаків, вражаюче подіяла  на королівського посланця ксьондза Обалківського. Він писав: «Належить  побоюватися, аби справа не дійшла до повстання, до селянської війни. Надто  вони розлютувалися тут, побачивши себе в такому зібранні та силі. Борони, боже, тутешніх католиків, їм нікуди втікати буде! Усе живе подалося до козаків».

Понад 40 тисяч добре  озброєних козаків виступили  на чолі з гетьманом Яцьком Бородавкою із Сухої Діброви на з'єднання  з польськими військами. Бородавка, зосередивши в районі Могилева більшу частину свого війська, розіслав чати вглиб країни на великі відстані, необачно розпорошивши таким чином бойові ряди. Протягом серпня запорозькі загони з винятковою мужністю билися з ворогом, що переважав їх у кілька разів.

Тим часом Сагайдачний, закінчивши переговори у Варшаві, дістався Хотинського польського табору і, не знайшовши тут запорозького війська, рушив під Могилів на зустріч  із ним, домовившись попередньо з  польським головнокомандуючим про місце розташування козацьких військ. Ходкевич для охорони Сагайдачного дав три корогви своїх вершників. Однак сталося так, що і ті потрапили у ворожу засідку. Зав'язався несподіваний бій, під час якого український полковник був поранений отруйною стрілою, що стала причиною його тяжкої хвороби, а наступного року - смерті. Польські корогви з пораненим Сагайдачним врятувалися від .переслідувачів і через кілька годин зустріли козаків, які прямували від Могилева до Хотина.

Під час маршу відбулася рада. Сагайдачний розповів козакам про наслідки своїх переговорів із королем. Було засуджено хибні організаційні та військові заходи гетьмана Яцька Бородавки, його звинувачено в розпорошенні військових сил у ворожому краю, внаслідок чого він мало не загубив усього війська - вже було втрачено понад чотири тисячі воїнів. Тож рада позбавила Бородавку гетьманства, обравши замість нього Сагайдачного. Літописець зафіксував: «У цей день козацьке військо розжалувало свого головного начальника й на його місце призначило одного хороброго і войовничого мужа».

Новообраний гетьман  негайно виступив на чолі свого війська. Стримуючи натиск турецької армії, яка не хотіла допустити об'єднання  запорожців із поляками, він зумів  вивести козаків з дуже небезпечного становища - адже перед ними постала загроза прийняти на себе ще на марші перший удар усієї маси ворога й бути відрізаними од спільників. Випередивши султанське військо на дві милі, 41 520 козаків з'єдналися з польськими силами, які чекали порятунку.

Польське військо налічувало не більше 35 тисяч, оскільки після переправи, ще до Хотина багато шляхтичів розбіглося. Загальна ж кількість турецького війська, коли воно повністю зосередилось під Хотином, становила близько 300 тисяч чоловік і відзначалася надзвичайною строкатістю складу (турки, сірійці, боснійці, греки, південні слов'яни, багато з них були мобілізовані з підкорених країн). Турки везли 260 гармат, мали велику кількість верблюдів, мулів і навіть чотирьох бойових слонів, які наводили жах на місцеве населення. Такої армії вже давно не бачили в Європі.

Натомість польсько-козацький  табір переважав у ручній вогнепальній зброї (за рахунок передусім запорожців, цього «рушничного війська»). Сеймовий комісар польського війська під  Хотином Якуб Собеський дуже високо оцінював козацьке озброєння: «Якби польське військо було так добре озброєне, то могло б помірятися силами з найсильнішою в світі піхотою».

2 вересня з'явилася  голова колони турецької армії  - 20 тисяч добірної кінноти - спаги  центральних турецьких земель  Румелії та Анатолії під командуванням анатолійського беглербея Хусейна.і Разом із ними прибув і султан Осман II зі своїм штабом. Не зупинившись, прямо з маршу, турецькі війська, підтримані татарами, атакували козацькі позиції. Турецькому командуванню було відомо, що в козацькому таборі ще не закінчені фортифікаційні роботи. Султанське командування вважало запорозьких козаків головною й вирішальною силою Польщі у цій війні, найбільш боєздатною й витривалою частиною польських військ, і тому саме проти козацьких позицій спрямувало воно як свою першу атаку, так і більшість наступних. Очевидець - вірменський хроніст Авксент, що був у польському таборі, розповідав, що в турецькому таборі під Хотином говорили: «Якщо ми переможемо козаків, тоді легше собі дамо раду з поляками».

Перша атака турецько-татарських військ була сильною. Кілька разів йшли вони в наступ на козацький табір. Однак одностайний рушничний  вогонь у відповідь раз у раз  відкидав їх назад. Артилерія, що безперервно, впродовж усього дня, обстрілювала козацький табір (було випущено 60 ядер), теж не могла зламати опір запорожців. А в кінці дня, коли атакуючі ледве трималися на ногах, козаки самі перейшли в наступ. У результаті цієї контратаки ворог швидко відкочувався назад, але виснажені денним поєдинком запорожці й самі почали знемагати. Ходкевич, помітивши, що групі козаків загрожує оточення, кинув їм на допомогу свіжі сили: піхоту, найманців, кілька кінних корогов рейтарів та добровольців. Ворожі війська були відкинуті на вихідні позиції. Турки втратили 800 вояків убитими й пораненими, кілька їх потрапило до полону. Загинув паша Сілістрії - Хусейн. Захоплено значну кількість коней і зброї. Серед козаків - 40 чоловік загиблих і полонених. Серед польського війська - 30 полеглих і багато поранених.

Третього вересня всі зайняті попередньо турецькими військами підгір'я вкрилися білими наметами. Турецькі частини поступово розгорталися в північному та північно-східному напрямку, оточуючи з усіх боків польсько-козацький табір. У дію були введені, крім учорашніх сил, ще вісім тисяч яничарів і три тисячі спагів із султанської гвардії. І знову всю енергію та силу своїх військ турки скерували проти козаків. Дві години тривала інтенсивна артилерійська підготовка, але вона не мала успіху, оскільки більшість ядер падала далеко за лінією укріплень. Захищені в окопах запорожці зазнали невеликих втрат.