Походження та значення терміну «герменевтика»

РОЗДІЛ І. ПРОЦЕС РОЗВИТКУ ТА СТАНОВЛЕННЯ ГЕРМЕНЕВТИКИ ЯК НАУКИ

1. Походження та значення терміну «герменевтика»

У ХХ столітті центральне місце  у системі гуманітарних досліджень зайняла герменевтика. Герменевтичний зворот у науці спостерігаємо і в епоху постмодернізму, коли вироблені філологами методи інтерпретації тексту переносяться на інші сфери – історію, філософію, астрофізику. Тому окреслення термінологічного апарату герменевтики як специфічної наукової сфери є надзвичайно актуальним і вимагає особливої уваги.

    Передусім звернемось до існуючих найсучасніших визначень терміну "герменевтика". Сучасні літературознавчі джерела подають такі дефініції:

1."Герменевтика – у первісному значенні – напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії – з тлумаченням Біблії, екзегезою; у протестантській теології – з інтерпретацією священних текстів у їх полеміці з католицькими богословами. Герменевтика є допоміжною дисципліною тих гуманітарних (і в першу чергу історичних) наук, які займаються писемними пам'ятками (історії літератури, історії філософії, історії релігієзнавства, мовознавства та ін.). У ХХ ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації" [1: 157].

2."Герменевтику можна визначити як мистецтво зрозуміння текстуального дискурсу. На початку ХІХ ст. Фрідріх Д. Шляєрмахер визначив її як загальний і незалежний метод інтерпретації, мета якого – уніфікувати й систематизувати низку спеціалізованих методик (що застосовуються, наприклад, у класичній філології, теологічному та юридичному коментуванні та філософії)" [2: 89].

3."Герменевтика – теорія інтерпретації тексту і наука про розуміння смислу. Отримала широке застосування в сучасному західному літературознавстві, в осмисленні основних методологічних принципів, на яких базується побудова найновішої теорії літератури... З герменевтикою традиційно пов'язане уявлення про універсальний метод у сфері гуманітарних наук. Як метод тлумачення історичних фактів на основі філологічних даних герменевтика вважалась універсальним принципом інтерпретації літературних пам'яток. Предметом літературної герменевтики, як і філософської, є інтерпретація, розуміння" [3: 170].

4."Традиційно, герменевтика – це теорія чи наука про інтерпретацію. Термін "герменевтика" сягає коренями грецького hermeneuein: інтерпретувати чи перекладати власними висловлюваннями, робити ясним і зрозумілім, давати визначення" [4: 90].

Є й інші визначення, які, однак, не відходять від поданих  дефініцій. Подальше окреслення терміну "герменевтика" у більшості  джерел починається із діяльності німецького теолога Фрідріха Даніеля Шляєрмахера. Навіть при вказівці на етимологію терміну, ніхто з дослідників не вказує на джерела древніх пам'яток письменства, де цей термін вживається і обґрунтовується його першопочаткове значення та етимологія.

Ретельне дослідження  наукових розвідок минулого виявляє, що герменевтика як наукова система  була сформована задовго до Шляєрмахера, хоча й мала дещо інше смислове наповнення, а витоки її слід шукати в античних джерелах. Дослідники біблійної екзегези як предтечі сучасної наукової герменевтики вказують, що саме інтерпретація сакральних текстів була передумовою і методологічною основою новітньої науки про тлумачення. Кевін Дж. Коннер [5: 17], як й інші дослідники розвитку науки про інтерпретацію, наполягає, що "батьком герменевтики" слід вважати юдейського книжника, першого перекладача біблійних книг Старого Заповіту на арамейську мову, Ездру (457 р. до Р.Х.).

Тому зупинимось на термінологічному окресленні процесу інтерпретації  в Біблійних текстах та інших  древніх джерелах. Традиційно термін "герменевтика" визначається як теорія інтерпретації чи наука про закони інтерпретації, хоча першопочатково він тяжів до означення "мистецтво інтерпретації". Його походження виводиться з грецької мови – (гр.hermeneuein означає "інтерпретувати, перекладати, пояснювати, тлумачити") і співвідноситься з іменем Hermes (у грецькій міфології – Гермес, у римській – Меркурій) – богом наукового відкриття, письма, мови, який вважався посланцем для передачі волі богів у світі смертних, і його функція була не тільки передавати божественні послання, але й тлумачити їх значення. Цікавою є вказівка на таке розуміння греків у Біблії. Коли апостол Павло з Варнавою були в Лістрі "Люди, побачивши, що Павло вчинив, піднесли свій голос, говорячи по-лікаонському: "Боги людям вподібнились та до нас ось зійшли!"...І Варнаву вони назвали Зевсом, а Гермесом Павла, бо він провід мав у слові... Та коли про це почули апостоли Варнава й Павло, то роздерли одежі свої та кинулися між народ, кричачи та говорячи: "Що це робите, люди? Таж і ми такі самі смертельні, подібні вам люди, і благовістимо вам, – від оцих ось марнот навернутись до Бога Живого, що створив небо і землю, і море, і все, що в них є..." (Дії 14:11-15) [6: НЗ, 161]. Як бачимо, Гермесом Павло був названий саме за вміння проповідувати та інтерпретувати Боже Слово. У грецькій культурі, у співвіднесенні з якою творився Новий Заповіт, вважалось, що кожен hermeneus (перекладач чи інтерпретатор) успадкував і володіє містичними характеристиками Гермеса. Саме тому вміння інтерпретації швидше співвідносилось із мистецтвом, а не наукою.

Зупинимось детальніше на понятті "інтерпретації" (гр. εξηγησις – екзегеза – тлумачення, пояснення; та гр.ερμηνεια – інтерпретація; першопочатково ці терміни не розмежовувались і практично вживались як синоніми; лише згодом вони виокремились як різні терміни – екзегеза (екзегетика) займається безпосередньо коментуванням священних текстів з теологічної точки зору; герменевтика встановлює закони і методи екзегези або інтерпретації текстів та інших феноменів). У грецькій філософії це поняття з'являється не раніше IV ст. до Р.Х. і послідовно вживається у працях Платона. Цікаво, що він у рівній мірі послуговується термінами exegeomai та hermeneuo, вживаючи їх як синоніми. Люди, які володіють вміннями інтерпретації, називаються "екзагетами" та "герменевтами" (exegetes та hermeneutes), до них відносяться інтерпретатори священних законів ("Закони", 631, 759, 775, 907), релігійні оракули ("Республіка", 4.421) і поети, які під силою натхнення розмовляють з богами ("Держава", 290), або будь-хто, хто володіє "мистецтвом інтерпретації" ("Симпозіум", 202).

У Біблії поняття інтерпретації  з'являється значно раніше від грецької традиції і розгортається від  першої старозавітної "Книги Буття" (1445 р. до Р.Х.) до останніх книг Нового Заповіту у різних значеннях. Розглянемо їх послідовно. Воно набуває дещо відмінних окреслень, співвідносних із процесом пояснення  смислу різних мовних чи знакових явищ.

Перший раз ми спостерігаємо  процес інтерпретації в епізоді, коли Йосип, перебуваючи в єгипетській  в'язниці, пояснює сни чашника  та пекаря, а пізніше – фараона (Бут.40, 41). "...Вони сказали йому: "Снився нам сон, а відгадати його немає кому". І сказав до них Йосип: "Чи ж не від Бога відгадки. Розповіжте но мені"... "І побачив начальник пекарів, що він добре відгадав...". Тут в єврейському оригіналі вживається слово pathar, що означає "пояснювати, інтерпретувати". У співвідносному значенні вживається іменник sheber (озн. "розуміння, вияснення" переважно сну). Наприклад, воно вжите в книзі "Суддів" у епізоді, коли Гедеон проникає у ворожий табір: "І сталося, як Гедеон почув оповідання про той сон та розгадку його, то вклонився і вернувся до Ізраїлевого табору та й сказав: "Уставайте, бо Господь дав у вашу руку мідіянський табір!" (Суд.7:15).

У халдейській частині  Старого Заповіту в такому ж значенні використовується сирійське слово  peshar (озн. "пояснення, інтерпретація"). Найпоказовішим є його вживання у "Книзі Даниїла", розділах 2 і 4, де описано, як Даниїл розв'язує сни царя Навуходоносора. В інших трьох розділах "Книги Даниїла" (7, 8, 10) це слово вживається на означення інтерпретації пророчих видінь і апокаліптичних картин, які він бачив над Великим морем, потоком Улай і рікою Хіддекел: "Дух мій, Даниїлів, був стурбований через це видіння... Я наблизився до одного з тих, що стояли (ангела), і спитався у нього про істоту всього того. І він сказав мені і познайомив з розв'язкою цих речей" (Дан.7:15-16). Отже, перше значення герменевтичного процесу в Біблії зустрічається стосовно інтерпретації снів і пророчих видінь.

Розглянемо друге значення – (євр.luwts) – стосовно звичайного перекладу з однієї мови на іншу. Наприклад, у "Книзі Буття" описано епізод зустрічі Йосипа з братами в Єгипті, де зазначено: "А вони не знали, що Йосип їх розуміє, бо був між ними перекладач" (Бут. 42:23). Цей термін найчастіше вживається у випадках, коли мова йде про переговори між царями різних народів (ІІ Хр.32:31). Або ж – (євр. tirgam) – стосовно письмового перекладу: "За днів Артаксеркса написав Бішлам... до Артаксеркса, царя перського. А лист був написаний по-арамейському, а перекладений по-перському" (Езд.4:7). У Септуагінті та інших грецьких перекладах ці слова переважно перекладаються словом exegesis.

У грецькій частині Біблії слово exegesis зустрічається тільки 6 разів – стосовно особливих Божих об'явлень чи ангельських послань (Ів.1:18; Лк.24:35; Дії 10:8; 15:12, 14; 21:19). Новий Заповіт здебільшого послуговується словами hermeneuo (Ів.1:38, 41, 41; 9:7; Євр.7:2) і hermeneia (І Кор.12:10; 14:26) – у значені "перекладати з мови на мову, пояснювати значення власних назв, означати", а також наближеними за етимологією до них. Окремо слід зупинитись на кількох місцях Нового Заповіту, де звертається особлива увага на процес інтерпретації і його значення для розуміння Писання.

1) Найпоказовіший епізод  Нового Заповіту – Євангелія  від Луки 24, де оповідається, як після розп'яття Ісуса Христа двоє учнів ішли дорогою в Еммаус, і по дорозі до них приєднався воскреслий Ісус, і, оскільки вони зовсім не розуміли того, що відбулося з їхнім Учителем, "Він почав від Мойсея, і від Пророків усіх, і виявляв їм зі всього Писання, що про Нього було" (Лк.24:27). Тут вжито слово diermeneuo [dia+ herme-neuo], що означає не просто інтерпретувати, а докладно пояснювати, тлумачити. Це слово, а також похідне diermeneutes зустрічається також у Книзі Дій 9:36; І Кор.12:30; 14:5, 13, 27, 28. Від цього кореня походить і термін dusermeneutos – "важке для розуміння, складно пояснити" (Євр.5:11). Пізніше, коли вони впізнали Учителя, і Він став для них невидимий, "... говорили вони один одному: "Чи не палало нам серце обом, коли промовляв Він до нас по дорозі, і коли виясняв нам Писання?" (Лк.24:32). Гр. слово dianoigo в цьому вірші означає інтерпретацію прихованого (скритого) в тексті значення шляхом натхнення розуму і серця до нового розуміння (буквально: "відкрити Писання")

2) Другий випадок, описаний  у "Книзі Дій". Апостол Пилип  дорогою до Єрусалиму зустрічає  ефіопського вельможу, що їде  на колісниці та вголос читає  "Книгу Ісаї". "Пилип же  підбіг і почув, що той читає  пророка Ісаю, та й спитав: "Чи  ти розумієш, що ти читаєш?" А той відказав: "Як же я  можу, як ніхто не напутить (гр. hode-geo, означає "пояснювати, проводити дорогою") мене?" І впросив він Пилипа піднятись і сісти з ним... А Пилип відкрив уста свої, і, зачавши від цього Писання, благовістив про Ісуса йому" (Дії 8:30-35). Тут процес інтерпретації розширюється до "проведення шляхом" через весь уривок Писання, до повноти розуміння.

3) У ІІ Посланні Павла  до Тимофія Павло радить своєму  учневі: "Силкуйся поставити себе  перед Богом гідним, працівником  бездоганним, що вірно навчає  науки правди" (2:15). Грецьке orthotomeo означає відкривати нову картину, усуваючи перешкоди, наприклад, прокладаючи дорогу через ліс.

4) Ще один приклад, важливий  для повноти розуміння термінології, – ІІ Послання Петра 1:20-21, де  апостол застерігає від лжевчителів і лжепророків і говорить: "...бо ви знаєте перше про те, що жодне пророцтво в Писанні від власного вияснення (гр. epilusis – "рішення, пояснення") не залежить. Бо пророцтва ніколи не було з волі людської, а звіщали його святі Божі мужі, проваджені Духом Святим".

Отже, як бачимо, у Біблії представлена найдавніша герменевтична традиція, заснована на інтерпретації усіх видів спілкування Бога з людиною – снів, видінь, ангельських повідомлень, знаків, таємниць, пророцтв, притч, писаного слова. Аналізуючи античну герменевтику, Ґадамер наголошує, що вона набуває форми сакрального мистецтва: "мистецтво передавати Божу волю стоїть поряд з мистецтвом відгадувати її або майбутнє із знаків" [7: 87]. На основі цієї традиції пізніше розгорнулись традиції інтерпретації мистецтва, закону, історії, літератури та інших видів комунікації людини з людиною.

Тому огляд історії  становлення і розвитку герменевтики необхідно починати не з грецької, а з єврейської традиції. Вона була узагальнена у працях Філона Александрійського (стосовно інтерпретації філологічних джерел) та Йосифа Флавія (стосовно історичних джерел і явищ). Ця традиція була продовжена Александрійською та Антіохською школами інтерпретації древніх рукописів; відповідно в них уже були закладені два протилежні підходи чи методики – алегорична й буквалістична інтерпретації, що паралельно продовжувались у патристичній екзегезі та схоластичній літературі. Пізніше ця традиція лягла в основу біблійної герменевтики як дисципліни інтерпретації текстів Святого Письма, за якою після виходу в світ праці Даннгауера у Страсбурзі в 1654 р. (Dannhauer J. Hermeneutica Sacra sive methodus exponendarum sacrum litterarum) закріпилась назва Hermeneutica Sacra, і герменевтика отримала статус окремої сфери наукового дослідження.

У період Реформації почався  інтенсивний розвиток біблійної  герменевтики, що засвідчують численні праці, присвячені проблемам інтерпретації  сакральних текстів (у яких термін "герменевтика" не просто спорадично вживається, а  нерідко виноситься у заголовок, тобто несе методологічне навантаження). Найвизначальнішими науковими досягненнями цього періоду стали праці Флація, Франца і Глассія. Маттіас Флацій обґрунтував наукову герменевтичну методу в праці "Ключ до Священного Писання" ("Clavis Scripturae Sacrae", Базель, 1567). Його методу продовжив Вольфганг Франц у "Новому і ясному теологічному трактаті про максимально леґітимне тлумачення Святого Письма" ("Tractatus theologicus novus et perspicuus de interpretatione Sacrarum Scripturarum maxime legitima", 1619). Однак найвище оцінена послідовниками філологічна герменевтика Саламо Глассія "Сакральна філологія" ("Philologia Sacra, qua totius V. et N.T. Scripturae tum styluset litteratura, tum sensus et genuinae interpretationas ratioexpenditur", Йєна, 1623), філологічні узагальнення якої примикають до "Ключа", але багато в чому продовжують і розвивають його основні положення, особливо у сфері граматики й риторики. Як зазначав Дільтей, "Догматичні передумови протестантської конфесійної позиції стикаються у цій герменевтичній літературі з багатообіцяючими початками наукової теорії інтерпретації. Вирішальним було все-таки те, що основні операції усіх гуманітарних наук (наук про дух) були тут вперше піддані дослідженню. Так всередині самої ж церковної теології у католиків і протестантів виник науковий рух з великими перспективами на майбутнє" [8: 34].

У подальшому в герменевтичній науці виокремилось дві основні школи. Підсумком школи історичної інтерпретації стала книга Замлера "Підготовка до богословської герменевтики" ("Vorbereitung zur theologischen Hermeneutik"). Філологічні методи граматичної школи узагальнив Август Ернесті, який в 1745 р. видав "Нову герменевтику Нового Заповіту", а в    1761 р. в Лейпцигу побачив світ його теологічний трактат "Інтерпретатор" ("Interpres"), що півстоліття залишався основною програмовою працею з герменевтики. У Ернесті було багато послідовників, які продовжували започатковані в "Інтерпретаторі" тенденції. Найвідоміший із них – професор філології в Лейпцигу Карл Август Кайль, котрий систематизував висновки обох шкіл у єдиний філолого-історичний метод інтерпретації давніх текстів. Завершенням граматично-історичної школи інтерпретації стала його книга "Підручник з герменевтики Нового Заповіту на основі граматико-історичної інтерпретації" ("Lehrbuch der Hermeneutik des Neuen Testaments, nach Grundsatzen der grammatisch-historishen Interpretation", Лейпциг, 1810). Лише згодом зародилися сучасні підходи до вирішення герменевтичних проблем (найпродуктивнішим із них виявилась філософія тотожності Фрідріха Аста, і герменевтика як загальна наука про розуміння й інтерпретацію стала першоосновою цієї системи).

Отож, як бачимо, біблійна герменевтика займає проміжне місце у системі  наук – знаходиться на межі між  секулярними дисциплінами текстології, філології, історико-літературної критики й теологічними дисциплінами екзегетики, апологетики та теології. До кінця ХІХ ст., поки термін "герменевтика" відносився лише до інтерпретації Біблії, не було чіткого розмежування між герменевтикою і екзегетикою. Фрідріх Шляєрмахер у пошуках загальної теорії інтерпретації перший запропонував застосовувати закони інтерпретації сакральних текстів до творів художньої літератури. Вільгельм Дільтей принципи текстової інтерпретації переніс на аналіз історичних подій, прирівнявши історичний розвиток до метатексту. Мартін Гайдеґґер вперше використав герменевтичну методологію стосовно філософської теорії інтерпретації феноменів буття та явищ культури. Уже в ХХ ст. герменевтика розширилась до загальної науки про закони інтерпретації, а пізніше розділилась на ряд наукових сфер – "філософська герменевтика", "літературна герменевтика", "астрофізична герменевтика" ("герменевтика космосу") та ін. Центральним поняттям кожної з цих сфер є поняття "інтерпретації". З'ясувавши, яке місце займає Біблійна герменевтика у науковій парадигмі інтерпретації, ми повинні пам'ятати, що саме вона стояла біля її витоків. Тому вважаємо, що для окреслення розвитку герменевтики як науки, вивчення термінологічного апарату стосовно процесу інтерпретації, необхідно ретельно вивчити праці з біблійної герменевтики, запропоновані в них підходи, методи, термінологічні дефініції. Також потрібно більш детально познайомитися з історією виникнення та розвитку герменевтики як науки, цьому питанню присвячений наступний параграф.

2. Зародження герменевтики в античності. Розвиток науки від античності до Нового часу.

У сучасній філософії існує  впливова філософська течія, –   герменевтика, – яка змінила трактування історичних, суспільних, теоретичних, літературних і художніх явищ і зробила спробу побудувати загально філософську теорію, що відбиває зв'язок історії, світу, людини. Герменевтика являє собою такий напрямок філософської думки, який прагне по-новому підійти до споконвічної проблеми філософії – проблеми буття і його розуміння людиною. В цьому напрямку працювали такі філософи як Ф. Шлейермахер, В. Дільтей, М. Гайдеггер, В. Гумбольдт, Г. Гаддамер та інші. Протягом сторіч змінювався підхід до розуміння герменевтики, її предмету та методів інтерпретації. Навіть сьогодні розуміння герменевтики неоднозначне. Вона має щонайменше два основних значення, що пов’язані між собою: 1) вчення про тлумачення текстів; 2) течія у сучасній філософії. Не слід забувати, що герменевтика виникла як мистецтво тлумачення, переважно, біблійних текстів, і залишалася такою аж до філософської герменевтики Фрідріха Шлейермахера. Як було вище зазначено, розрізняють літературну, філософську, теологічну, та, навіть, лінгвістичну герменевтику [1, с. 5].

За предметом дослідження  науки поділяються на природничі (науки про природу) та суспільні (науки про суспільство). Вони тісно  пов’язані, грані між ними нечіткі, можна навіть казати про взаємопроникнення  раніше відокремлених наук. Під гуманітарним розуміється суспільне, те, що має відношення до людини та його практичної, наукової діяльності, до її свідомості; на відміну від природного. Виходячи з такого тлумачення зазначимо, що до гуманітарних наук належать: філософія, лінгвістика, психологія, соціологія, політологія та ін.

Герменевтика є методологією гуманітарного пізнання, тож вона є методологією більшості вищезазначених наук. Предметом герменевтики можна  назвати систему знаків (символів). Суб’єкт герменевтики (пізнання) –  людина (той, хто створює та сприймає знаково–символьну систему). Основними  принципами герменевтики є принцип  розуміння та пояснення (інтерпретації) тексту. Завдяки герменевтиці стає можливим виявлення справжнього  змісту тексту та його точне розуміння.

Зазвичай під герменевтикою  розуміють мистецтво та теорію тлумачення текстів. В цьому розумінні герменевтика виникла разом з появою писемності і з того часу має право на існування, тому що проблема правильного розуміння  та тлумачення писемних джерел завжди була та залишається актуальною [4, с. 11].

Формування практичних методів  герменевтики почалося з пошуку емпіричних правил тлумачення та розуміння текстів  різного змісту. В залежності від  особливостей цього змісту виникали і специфічні правила його тлумачення. Так виникла перш за все філологічна  герменевтика, що вивчає особливості, пов’язані в основному з перекладом текстів античної художньої літератури. Філософська герменевтика, яка займається загальнотеоретичними проблемами розуміння  й інтерпретації, склалася значно пізніше.

Коли виникла писемність, герменевтика стала способом „правильного” тлумачення тексту та його „справжнього” розуміння для тих, хто не володів цим вмінням, але потребував точного пізнання тексту [4, с. 12].

У пізній античності й середньовіччі, а також і в наступні епохи  розвиток герменевтики був пов’язаний з інтерпретацією Святого Письма (екзегетика) [1, с. 5]. Виникає монопольна теологічна герменевтика. Видатніші  католицькі теологи та філософи тих  віків зазвичай були герменевтиками-практиками і в той же час неминуче торкались питань метода тлумачення текстів. Один з найбільш відомих герменевтів – Хома Аквінський. Його вчення стало офіційною філософією католицтва, де було зведено в ранг догми певне тлумачення змісту Біблії.

Нова глава в історії  герменевтики з’являється в епоху  Відродження. Якщо католицька теорія спирається на традицію інтерпретації Святого  Письма, то протестантська теологія заперечує  сакральний статут Святого Письма, воно припиняє бути незаперечним каноном  тлумачення Біблії. Таким чином задача, що стоїть перед герменевтами розширюється до небачених розмірів [4, с. 14].

Протестантизм перетворює інтерпретацію  в проблему. Саме на цій основі і  виростає герменевтика як особлива дисципліна, а саме як вчення про методи розуміння. Першим документом такої герменевтики вважається трактат Й. Даннхаузера "Сакральна герменевтика" (1654). 

Із „сакральної герменевтики” згодом з’явилася „теологічна герменевтика” (І. Ернесті), трохи пізніше з’явилась „філологічна герменевтика” (Й.М. Хладеніус, Г.Ф.Майер).

В епоху Нового часу традиція „теологічної герменевтики” відходить на другий план, а „філологічна герменевтика” набирає силу. Цей процес завершується на початку ХІХ сторіччя, коли Ф. Шлейермахер створює власну філософську герменевтику. В середині ХІХ сторіччя з’являється спеціальне філософське вчення, яке розглядає проблеми тлумачення та розуміння письмових джерел [4, с. 16].

І.С. Нарський, дослідивши передісторію та зародження герменевтики, вважає, що вона пройшла декілька етапів в своєму розвитку. У попередньому вигляді схема послідовності цих етапів виглядає так [3, с. 37]:

1. Передісторія герменевтики  уходить своїми коренями в  часи античності, а тоді патристики: проблема розуміння та тлумачення  висловів „оракулів” та передречень „пророків” переросла в проблему тлумачення писемних джерел, перш за все Біблії та інших „священних книг”.

2. Коли з’явилися ренесансний  гуманізм та буржуазний варіант  християнства, і перш за все  німецький протестантизм (Лютер,  Меланхтон), починається новий етап в розвитку герменевтики, зв’язаний з перетворенням її проблематики із монополії вузького кола грамотних богословів в питання, що торкається розуміння та тлумачення Біблії і світськими мислителями, підчас далекими від християнського вчення, і широкими верствами віруючих, що вже самостійно читають та осмислюють відповідні тексти. Цей етап був завершений на початку ХІХ сторіччя, коли нарешті виникла філософська герменевтика (Ф. Шлейєрмахер).

3. Наприкінці ХІХ сторіччя  герменевтика, перш за все в  роботах німецького філософа  Вільгельма Дільтея, знаходячись під впливом ідей неокантіанства, об’єднується з „філософією життя”: головна задача герменевтики – спроба дискредитування, знецінювання матеріалістичного розуміння історії.

4. На початку ХХ сторіччя  основоположник німецького екзистенціалізму Мартін Гайдеггер в праці „Буття та час” (1927) надав герменевтиці новий акцент: вона повинна була стати онтологічною і дати „нове тлумачення” усім феноменам свідомості, протипоставивши діалектико-матеріалістичному світосприйняттю екзистенціальне „тлумачення” буття людини, часу, історії.

5. Після другої світової  війни почався новий етап розвитку  герменевтики, пов’язаний з іменами  філософів Ганса-Георга Гадамера, Поля Рикера, Енріко Бетті. Зараз вже не тільки письмові джерела, але й усну мову тлумачать як об’єкт розуміння та тлумачення для герменевтів, і вони розглядаються як носії „історичної традиції” (усіх успадкованих від минулого форм суспільної свідомості, поза та без яких немає та не може бути „духовного життя” людини.

Необхідно зазначити, що в  наш час під герменевтикою  розуміють: мистецтво тлумачення, перекладу  переважно стародавніх літературних текстів, що базується на граматичному дослідженні мови, вивченні закономірностей  конкретних типів літературних творів та відповідних даному тексту історичних пам’яток, на виявлені підрядкового, замаскованого  по тим чи іншим причинам значеннєвого змісту [2, с. 117]. Саме це визначення найбільш розкриває „традиційну” герменевтику (лінгвістичну на відміну від філософської).

Отже, перспективою подальших  досліджень стане розгляд теорій двох найбільш відомих шкіл в галузі античної „традиційної” герменевтики –                    Антиохійської та Олександрійської, які стали базовими для подальшого розвитку герменевтики як методології гуманітарного пізнання.

3. Антиохійська та Олександрійська школи тлумачення Святого Письма

Сам Господь Ісус Христос  заповів: «Дослідіть Писання, бо ви думаєте, що в них маєте вічне життя, вони свідчать про Мене» (Ін. 5, 39). Вся  Біблія - ​​книга, яка вказує нам на Ісуса Христа. У Біблії ми немов бачимо Втілення Божим: «Письмо втілює в собі Слово, а втілення Слова довершує перетворення слухання і читання слова в Євхаристію», - пише сучасний французький православний мислитель Олів'є Клеман [1]. Кожен рядок Біблії або прямо чи опосередковано зводить наш розум до Месії. І навіть сама композиція Книги Книг від падіння людей «... через морок відчаю, через талановитих і посередніх духовних вождів і керівників ізраїльського народу; через плеяду пророків і царів, через падіння та повстання ніби показує нам, що світ потребує Особистості, готової взяти на себе відповідальність за історію та долю людства »[2].

Православні екзегети говорять, що для того, щоб дістатися до суті, до смислового ядра священного тексту, необхідно враховувати в Біблії наявність 4-х «рівнів» тексту, або  «смислових шарів»:

1) історичний сенс, або  буквальний

2) алегоричний або типологічний

3) топологічний або етичний

4) анагогічний або містичний [3].

Всі чотири рівні тексту взаємопов'язані і взаємозумовлені. Вони переплітаються і повинні тлумачитися як щось цілісне і закінчене. І таке тлумачення можливо тільки в Церкві, яка одна є берегинею апостольської традиції тлумачення та розуміння тексту.

Типологічний метод тлумачення полягає в тому, що ряд старозавітних подій та осіб можуть розглядатися як дійсні прообрази Нового Завіту. Цей метод виник з біблійного сприйняття історії, згідно з яким Бог «багаторазово і різноманітно» виявляв себе в історії старозавітного народу ізраїльського. Бог Ізраїлю - це Бог історії. Типологічний метод тлумачення визнає історичну реальність подій в Старому Заповіті і описаних осіб, проте розглядає ці особи і події як привід, за допомогою якого Бог розсовує історичні рамки і змушує священного письменника і читачів замислитися над прийдешніми подіями. Вже доконані події або відомі особистості розглядаються як прообрази, або (використовуючи грецький термін) як типос прийдешніх подій і типажів месіанського часу. Цей метод тлумачення Святого Письма активно використовував у своїх посланнях святий апостол Павло. Важливість його настільки велика, що видатний дослідник в галузі герменевтики Старого Завіту, професор МДА Іван Миколайович Корсунський (1849-1899), ставив його, після буквально-історичного, другим основним методом тлумачення Священного Писання в новозавітній Церкві, а всі інші підходи (алегоричний, символічний, анагогічний) вважав другорядними і в тій чи іншій мірі суб'єктивними [4].

Алегоричний метод тлумачення характеризує ставлення до тексту як до якогось коду або шифру, тлумачення тексту - його розшифровка. Для алегориста існує принаймні два рівні тексту - буквальний, поверхневий зміст і таємничий, таємний сенс, вони ставляться один до одного як предмет і його тінь. Ілюмінація Письма алегоричним методом означає дійсне розуміння суті текстів, а не просте прийняття буквального сенсу.

Хоча алегоричний метод  був відомий ще грецьким філософам, його яскравим представником в іудаїзмі був Філон Олександрійський, застосував його до Старого Заповіту. Євсевій пише про Філона як про дуже творчу і начитану людина, яка перевершила усіх своїх сучасників у знанні філософії Платона і Піфагора [5]. Філон відомий своїм алегоричним розумінням Старого Завіту - чотири річки в Едемі означають чотири чесноти, п'ять міст Содому - п'ять почуттів і т.д.