Походження української мови. 3

 

        ВСТУП…………………………………………………………………...3

 

1. "Не вмирає душа наша"………………………………………………………5

2. Встановлення часу виникнення української мови………………………….6

3. Становище України і її мови в складі Литовської держави і Речі Посполитої…………………………………………………………………….8

4. Мовна політика царської Росії після 1654 р……………………………….10

6. Зв’язок української та російської мови…………………………………….12

7. Сучасні гіпотези про походження української мови……………………...13

 

       ВИСНОВКИ…………………………………………………………….14

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………16

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Розглядати мову як історичну категорію означає розглядати мову як динамічну систему, що постійно змінюється  в часі. Дуже важливо  розрізняти питання походження мови і питання формування і розвитку реально існувавших чи існуючих мов, оскільки методи дослідження цих двох питань суттєво відрізняються. Існувало дві точки зору на походження мови: 1) мова походить від людини; 2) мова - не від людини. У мовознавстві існувало багато теорій походження мови. Проте це питання перебуває у світі гіпотез та припущень, і навряд чи вдасться коли-небуть дати на нього точну відповідь. Інша справа з питанням формування та розвитку певної мови. Тут наука значною мірою послуговується конкретними текстовими матеріалами, хоча й не завжди це можливо. У мовознавстві існує два діаметрално протилежні підходи до розвитку мови: гіпотеза моногенезу - існувала єдина прамова, яка поділилася на декілька, що в свою чергу теж поділилися і т. д., і гіпотеза єдиної мови майбутнього - існувала величезна кількість мов, які поступово поєднуються, і в майбутньому це призведе до появи єдиної мови. Проте дуже важко прийняти лише одну з цих гіпотез. У мові постійно спостерігається як процес диференціації - виокремлення з мови нових діалектів, так і процес інтеграції - злиття різних діалектів і мов. Перший призводить до виникнення відмінних рис у структурі мов та діалектів, а другий сприяє появі у структурі різних мов чи діалектів спільних рис.

Як вже зазначалося, мова - це динамічна система, але для виконання своєї головної функції (функції спілкування) вона повинна прагнути до незмінності. Отже, в мові одночасно діють два протилежні процеси - статика і динаміка. Існування цих двох протидіючих процесів породило два різні підходи у вивченні мови - синхронію і діахронію. Синхронія вивчає мову у певний відрізок часу, протягом якого, як передбачається, у ній не відбувається ніяких змін. Діахронія ж досліджує мову протягом усього її історичного розвитку. Довгий час ці два аспекти перебували у протидії.Ф. де Соссюр навіть пророкував розділення з часом лінгвістики на синхронічну й діахронічну. Але цього не сталося. Сучасне мовознавство схиляється до думки, що статика й динаміка характерні для мови на будь-якому етапі її існування. Саме їхня боротьба зумовлює постійний розвиток мови. Сучасна наука вивчає ці дві тенденції у їхньому поєднанні.

Рождественський вважає розвиток мови одним з трьох процесів, притаманних її динаміці, і визначає її як різновид динамічних процесів, коли відбувається збільшення кількості одиниць мови і якісне ускладнення їх взаємозв’язків. Іще він виділяє еволюцію мови і вдосконалення мови. Еволюція мови - це ряд процесів, в результаті яких одиниці мови змінюють свою фонетичну (графічну) і змістову якість, але при цьому не відбувається збільшення кількості одиниць і якісного ускладнення їх взаємозв’язків. Вдосконалення мови - це динамічні процеси, які, втілюючись у зміні і розвитку мови, виникають внаслідок свідомого впливу людини на мову.

Важливу роль у розвитку мов відіграє і їх взаємодія. Одним із перших це підкреслив Г. Шухардт. Цей процес набуває особливого значення завдяки тому, що у ньому активна роль відводиться нродам - носіям мов. Розрізняють мовні субстрат, суперстрат, адстрат та інстрат. Субстрат - залишки переможеної мови у структурі мови-переможниці, суперстрат - залишки переможаної мови, носії якої нашарувалися на носіїв мови-переможниці, адстрат - співіснування взаємодіючих мов та їх носіїв у суміжних територіях, перстрат - взаємодія мов у культурній, науковій і технічній сферах (давнььогрецька - перстрат для всіх європейських літературних мов).

 

 

 

 

 

 

 

 

1. «Не вмирає душа наша»

Наша мовна традиція сягає докняжих цасів, а в період Київської Русі наше слово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалось іншими мовами і збагачувало їх. Гідно подиву, що його не задушили княжі міжусобиці, не стяла ворожа шабля, не затоптали в болото кінські копита, що воно не розвіялось у вихорі навальних орд, а залишилось сіллю землі й народу.

Ось уже два століття ведеться свідома боротьба за мову в Україні. Протягом цих 73 тисяч днів мало коли світило лагідне сонце і йшли благодатні дощі над нашою мовною нивою. Не завжди були на ній багато трудівників, а ті, що були, не завше працювали ревно. Не дивно, що густо поросла вона бур'янами, що не всі її ділянки зеленіють, що чималими місцями вона не тільки витоптана, але й заасфальтована.

Чого тільки не застосували губителі нашої мови! І офіційно забороняли, і оголошували неіснуючою чи придуманою німцями, і вважали діалектом російської чи польської мови, і тримали в мовних гетто, й оцінювали як "хлопську", "колхозну" чи навіть "курдупельну", і підлаштовували її під іншу мову з метою прискорення її злиття в і'мя світлого майбутнього всього людства, і прославляли її "небувалий розквіт" завдяки дружнім впливам, - а вона таки живе. "Не вмирає душа наша!".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Встановлення часу виникнення української мови

Цікавим і невирішеним питанням є встановлення часу виникнення української мови. В українських підручниках, довідкових та інших виданнях можна прочитати майже офіційну тезу, що в чотирнадцятому столітті, після падіння Київської Русі, сформувалися три східнослов'янські народності, а отже відповідно і три мови. А до чотирнадцятого століття ці народи нібито користувалися староруською мовою. Але, розглядаючи фольклор, ми говоримо, що багатюща обрядова поезія (щедрівки, веснянки, купальські пісні) виникла ще в дохрихристиянські "язичеські" часи, ще до виникнення Київської Русі. Прочитайте зразки обрядової поезії, і ви переконаєтесь, що вона створена чистісінькою українською мовою. А коли так, то й мова наших пращурів-язичників за тих давніх часів була українська, звичайно, чимось відмінна від сучасної.

Тому, визнаючи слушність і справедливість класичного твердження про Київську Русь як колиску трьох братніх народів – російського, українського та білоруського, слід мати на увазі той незаперечний факт, що жодне з цих трьох немовлят "ніколи не качалося по всій колисці, а кожне мало в ній чітко відведене історією своє місце", а отже, мало свою мову, відмінну від двох інших певними діалектними особливостями.

Отож, українська мова не творилася ні в XIV, ні в XV, ні в XVI, ні у XVII століттях, бо вона і її діалекти вже були створені протягом багатьох попередніх століть. Вона тільки де в чому змінювалась, розвивалась і вдосконалювалась.

Вирішальним чинником згуртування українських племен в українську народність було створення першої Української держави з центром у Києві.

Настійною потребою в умовах великої держави стало виникнення писемної мови. Живій українській мові не судилося відразу стати писемною. З прийняттям візантійського християнства Україна одержала й готову книжну мову, старогрецьку мову церковних книг. Однак в устах українського духовенства ця мова набрала окремого, українського, забарвлення. Згадаймо найдавнішу збережену пам'ятку української писемності "Слово о полку Ігоревім", Видно, що автор добре знав і книжний, і народний варіанти мови, бо крізь канву старослов'янської виразно проступають елементи живої народної мови.

З другого боку, мова церкви й духовенства впливала також на маси українського народу, які звикали до церковнослов'янських слів і висловів, свідомо й несвідомо вносили в живу мову елементи церковнослов'янської фонетики, морфології і синтаксису.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Становище України і її мови в складі Литовської держави і Речі Посполитої.

               

У XIV ст. після загарбання Литвою українських і білоруських земель утворилось Велике Литовське князівство. Однак культурна вищість українців   білорусів, що входили до складу Литовської держави, їх чисельна перевага робили з неї властиво Українсько-Білоруську державу з такою ж культурою і урядовою мовою. Українською ("руською") мовою було написано зведення державних законів — "Литовський статут". Нею ж велося листування, судочинство, літературна творчість. 0сь що записано в "Литовському Статуті" про мову: ''А писар земський маєть по-руську літерами і словы руськими вси листы, выписи и позовы писати, а не иным языком и словы".

У 1569 р. в Любліні був підписаний акт про унію: Польща та Литва стали об'єднаною державою— Річчю Посполитою. Після'укладення унії більша, частина українських земель відійшла до Польщі (Підлящщя, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина). Галичина і Холмщина були під владою Польщі ще з княжих часів. Становище української мови погіршується. Польська шляхта намагається силою прилучити український народ до польської мови. Люблінська унія стала для української шляхти, що до того була носієм української державної думки, містком для переходу в ряди ворогів, що політичне й економічно гнобили український народ. "Для панства, великого, для лакомства нещасного" українська шляхта відреклася свого народу та спольщилася.   

Незважаючи на соціальний та націоналний гніт з боку Речі Посполитої, у  XVI-XVII ст. розвивається освіта, шириться наука, збагачується культура. В стінах Києво-Могилянської академії та братських шкіл українське слово пізнає еллінську і римську філософію і поетику, науку; воно стає демократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасним, як козацьке бароко.

На Запорізькій Січі, яка була військовим центром України, всі документи, військові правила, команди, листування в ті часи велися українською мовою, і це підтримувало її громадянський статус.

Мандрівник та історик сирієць П.Аленпський, що зустрічався з Богданом Хмельницьким, стверджує: "Не лише козаки, але більшість їх дружин і дочок уміли читати".

В такій ситуації, природно, не вистачає книг. Тому масово виникають  друкарні. У другій половині XVII ст. останніх налічувалось в Україні 24. Зазначимо, що у Московському царстві тоді було 2 друкарні. Книги проникають у Московську державу, поширюючи на Московію вплив української культури.

З цього приводу академік М.Грушевський писав: "Українській нарід, як порівняти його до московського приміром, - був тоді далеко розумнійший, освіченійший, проворнійший. З України потім ціле століття надходили на Московщину люди, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з українців, бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Мовна політика царської Росії після 1654 р.

Ситуація почала змінюватися після 1654 р. Взявши головним постулатом сентецію "коли буде багато мов, то піде смута по землі", московські цензори виправляли книжки українських авторів, уніфікуючи мову на московський зразок.

Централізовані утиски посилюються за Петра І, який жорстоко винищував козаків і селян, поглиблював духовний геноцид. В указі від 5 жовтня 1720 р. Петро І узаконив переслідування мовних відмінностей українських видань: "... вновь никаких кроме церковных прежних изданий, не печатать …".

З цього указу почалися законодавчі перепони вільному розвитку української писемності й освіти. Не останню роль у цій ганебній справі відіграла російська православна церква – чи не найбільш дієве знаряддя русифікації. Ось далеко не повний перелік царсько-імперських вироків української мові і культурі у XVIII столітті:

1721 рік. Указ  про заборону використати знаряддя  письма – чорнило і пера  без дозволу начальства.

1766 рік. Указ  Св. Синода про заборону друкувати  книги в Києво-Печерській лаврі  без попередньої московської  цензури.

1769 рік. Указ  Синода про вилучення в населення  українських букварів та старих  українських церковних книг і  заміна їх московськими.

1775 рік. Закриття  українських шкіл при полкових  козацьких канцеляріях, зруйнування  Запорізької Січі.

1783 рік. Запровадження  загальноросійської системи управління.

Повна русифікація за допомогою репресивних заходів Києво-Могилянської академії.

Український мовознавець та історик М.Костомаров писав: "З того часу Україна мовчала, її народність приречена була на забуття. Ім'я хохол, яке москалі давали козакам за оселедці, стало синонімом дурня. Поетична мова України стали предметом зневаги і глуму. Часто самі малоросіяни червоніли, коли їх вимова виявляла південне походження. Українська історія була або закинена, або представлена спотворено".

Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою закріпаченого плебсу – її слово живе у пісні і думі, у фольклорі взагалі. Україна на довгі роки перетвориться в країну безпросвітної неграмотності. Роздертий, розшматований народ конатиме в двох тюрьмах народів, під скіпітром вінценосних імперій – у цих тюрьмах конатиме і його мова.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5. Зв’язок  української та російської мови

А сучасна російська літературна мова продовжує ніколи не переривану традицію літературної мови Київської, удільної і Московської Русі, тобто мови церковнослов’янської.

Ось чому мова творів давньоруської писемності здається більше подібною до російської, ніж до української: їх зближують старослов’янські (давньоболгарські) елементи. Відчуття близькості посилюється й через те, що давньоруські тексти здебільшого читають, озвучуючи букви по-російському, тобто так, як у сучасній російській мові, хоча існує більше підстав озвучуючи їх по-українському.

Дещо спрощуючи проблему, можна констатувати, що сучасна літературна мова українців генетично пов’язана з розмовною, живою, народною мовою київської Русі, а літературна мова росіян – з писемною мовою Київської Русі, тобто перенесеною з Болгарії і «давньорусифікованою» (українізованою) в Києві церковнослов’янською мовою.

За підрахунками академіків близько половини елементів сучасної російської літературної мови – за походженням книжнослов’янські, генетично пов’язані з південнослов’янською давньоболгарською мовою. Елементи  східнослов’янські складають її другу половину. Важко сказати чого більше в цій східнослов’янській половині сучасної російської літературної мови – українсько-білоруського чи власне російського, в усякому випадку дуже багато спільного східнослов’янського.

Як бачимо, російська літературна мова дає більше підстав вважати її за «гібридну», «штучну», однак такими епітетами чомусь (зрештою, відомо чому) наділяється українська мова. А взагалі, називати мови «гібридними», «неприродними», «головними», «другосортними» і т. п. Можуть хіба що вчені, котрі примішують до науки політику і котрі в храмі науки є не жерцями, а торжниками, що продаж і купівлю творять.

 

 

6. Сучасні гіпотези про походження української мови

Останніми роками  в Україні з’являються публікації, автори яких коренів української мови дошукують в індоєвропейській прамові. Поновлюються в обігу дослідження учених минулого століття (Е.Классен, А.Чертков, М.Красуський та ін.), за якими українська – одна з найстаріших державних етносів. Поглиблюється вивчення спорідненості української мови  з санскритом – літературною мовою індійських аріїв, котрі декілька тисяч років проживали в північному Причорномор’ї. Дослідниками доведено, що найдавніший шар «Рігведи» (близько 4500-2500 р.р. до н. е.) –книги давньоіндійських священних гімнів, пов’язаний з територією на північ від Чорного моря.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Гіпотези такого типу заохочують до пошуків історичних витоків народу, до відновлення історичної пам’яті, стимулюють наукові дослідження, не кажучи вже про позбавлення народу від комплексу меншовартості і зміцнення національної гідності. Цілком природно, що вони викликають гнів і обурення тих, хто відмовляє українській мові та її носієві не лише в праві на власну історію, але й у праві на існування.

З огляду на це тут краще перебільшення чи навіть помилка, ніж українофобський штамп типу «не було, нема і бути не може». Тим більше, що, як казав один славний філософ, є речі в які неможливо повірити, aле нема речей, яких не могло б бути.

Мова постійно розвивається завдяки тому, що вона не є завершеною, закритою системою. Проте не всі зміни, які відбуваються у мові можна віднести до її розвитку. Проілюструвати це можна появою в мові «нових» слів, які незабаром стають архаїзмами. Лише зміни, які сприяють покращенню функціонування мови, звіцненню її системи можна віднести до розвитку мови. У різних підсистемах ці зміни відбиваються по-різному. У звуковій підсистемі такою зміною є збільшення кількості фонем на початковому етапі формування мови. У словниковій підсистемі - це відмирання старих слів і поява нових на позначення нових реалій життя. У граматиці - це виникнення лексико - граматичних і суто граматичних категорій. У синтаксисі - перехід від одночленного речення до двочленного, з подальшим ускладненням останнього. Розвиток мови є загальною закономірністю, але на різних етапах, за різних умов він може набувати різних форм. Функціонуючи мова нагромаджує кількісні зміни, які поступово перетворюються у якісні зміни структури і норми.

Розвиток мови відбувається не стихійно, а за певними законами. Ці закони поділяються на зовнішні і внутрішні. «Мова як цілісна система являє собою яскравий приклад різноманітних внутрішньосистемних зв’язків, а також її зв’язків і відношень з іншими системами і явищами навколишньої дійсності». Розвиток мови тісно пов’язаний з історією суспільства, тою суспільною ситуацією, в якій вона функціонує, і ми соціальними функціями, які мова виконує. Зовнішні закони історичного розвитку змінюють перш за все зовнішню структуру мови, наприклад взаємовідношення літературно - писемної і народно - діалектної мов. Внутрішні закони - це історичні зміни внутрішньої структури мови, це внутрішні зміни одиниць і категорій мови. У мові постійно відбувається взаємодія цих законів. Зовнішні висовують певні вимоги, відповідаючи на які, мова змінює ті чи інші елементи своєї структури, але так як дозволяють внутрішні мовні можливості. Кожне нове явище в мові виростає з уже існуючого, або на його основі. Кожне нове явище (новий звук, нова морфема…) історично обумовлене самою мовою, створюється з її «матеріала» і за її «правилами». На розвиток мови також впливають позамовні чинники, до яких можна віднести наприклад НТП. Мовні закони можуть бути загальними і специфічними. Загальні закони функціонування притаманні всім мовам світу, а специфічні - окремій мові або групі споріднених мов. Окрім того кожна мовна підсистема може мати свої власні закони. До загальних мовних законів відносять закон нерівномірності темпів розвитку окремих структурних частин мови, закон абстрагування елементів мовної структури, закон диференціації та відокремлення мовної структури та інколи закон аналогії. Проте аналогія може діяти не лише як конструктивна, але й як деструктивна сила. Всі ці закони діють разом і нерідко в протилежних напрямах: один зменшує кількість структурних елементів мови, другий - збільшує.

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Гвоздь Микола. Українська літературна мова: Історія становлення і розвитку // Українське слово. – К.: 1998.
2. Грищенко А. П. Сучасна українська літературна мова: Підручник. – К.: Вища школа, 1997.
3. Огієнко І. Історія української літературної мови. – К., 1993.
4. Пономарів О. Д., Різун В. В., Шевченко Л. Ю. та ін. / Підручник. Сучасна українсмька мова; За ред. Пономарева О. Д. – К.: Либідь, 1997. – 400с.
5. Русанівський В. М. та інші. Українська мова: Для серед. Школи / В. М. Русанівський, М. М. Пилинський, тС. Я. Єрмоленко. – 3-є вид. – К.: Рад. Школа, 1981. - 240с.