Політичні партії. 2

1. Політична партія – це організована  частина суспільства, члени якої  об‘єднуються з метою вибирати  владу в державі і утримувати  її. Закон України „Про об‘єднання  громадян” гласить, що партія  це „об‘єднання громадян –  прихильників певної загальнонаціональної  програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь  у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого  та регіонального самоврядування  і представництва в їх складі”.

Думка про створення партій чи організацій  через діяльність яких можна було б впливати на політичне життя  виникла досить давно. Так, грецький філософ Арістотель писав про  боротьбу в VI ст. до н.е. в м. Аттиці між  партіями педіеїв (великих землевласників, мешканців рівнин), параліїв (торгівельно-ремісниче  населення побережжя) і діакріїв (селяни, жителі гористої місцевості). Як бачимо, ці партії визначали думки  та інтереси тієї чи іншої частини  населення. За складом ці політичні  партії порівняно нечисленні та вузькі угрупування, які не відрізняються  тривалістю, стійкістю та організаційною оформленістю.

У стародавньому Римі точилася боротьба між партією оптиматів (представників  патриціанської знаті) та партією популярів (представників переважно сільських  плебеїв).

Прототипи сучасних політичних партій виникли  у період ранніх буржуазних революцій. Але своє найбільш організоване структурне і політичне обличчя вони набули в часи Великої Французької революції. Це були конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У Великобританії була заснована  в 1867 р. консервативна партія, яка  відстоювала інтереси земельної  аристократії та вищого духівництва  англійської церкви, а ліберальна в середині ХІХ ст. Остання виражала інтереси дворян, торгівельної та фінансової буржуазії.

Проте, політичні партії в такому розумінні  як ми усвідомлюємо сьогодні, сформувалися лише в середині ХХ ст. одночасно  з еволюцією виборчого права  в напрямку до утвердження прямих, рівних, загальних виборів при  таємному голосуванні.

Історичне виникнення політичних партій припадає на кінець ХVII ст. коли почали формуватися  політичні системи буржуазних держав Західної Європи і Америки. Війни, буржуазні  революції у Франції і Англії та інші політичні події в Європі, що супроводжували процес виникнення і розвитку політичних систем і політичних партій показують, що народження політичних партій відображало ранню стадію боротьби прихильників розвитку різноманітних  напрямів буржуазної державності аристократів і буржуа, федералістів і антифедералістів тощо.

В міру розвитку політичних партій і  розширення їх функцій, структури, в  політичній думці виникають дискусії про  розуміння природи функцій, структури і причин виникнення політичних партій і об‘єднань. Одні вчені вважали, що політичні партії виникають в  наслідок втілення природного для людини духу суперечностей (Томас Гоббс), інші намагалися зрозуміти їх суть, розкриваючи  природу політичного (Нікколо Макіавеллі, Гаентано Моска, Роберт Міхельс) або  партійного (Юм, Роберт Міхельс, Моріс  Дюверже), треті – вивчали і  соціально-класові визначення діяльності політичних партій (Карл Маркс, Володимир  Ленін та ін.).

Розвитку  політичних партій сприяло зростання  у другій половині ХІХ ст. робітничого  руху. Саме робітничий рух створював  умови розвитку організаційних форм політичних партій, сформувавши тип  політичної партії з масовим членством, з розгалуженою мережею місцевих організацій, періодичними з‘їздами, чітким статутом і фіксованими розмірами  членських внесків.

В ХХ ст. проблеми діяльності політичних партій займають чільне місце в працях політологів і соціологів Джеймса  Брайнса, Михайла Острогорського, Роберта  Міхельса, Карла Фрідріхсона, Збігнева Бжезинського та ін. Вони стверджують, що політичні партії є виразники  інтересів, потреб і мети певних класів і соціальних спільностей. Політичні  партії беруть активну участь в функціонуванні механізму політичної влади, або  опосередковано впливають на нього, грають певну роль в формуванні політичної свідомості мас.

Розкриваючи суть політичної партії, Роберт Міхельс  відзначає, що без організації демократія неможлива. Будь-який клас, що ставить  перед суспільством певні вимоги, прагне ввести в дію комплекс самостійно народжених ідеологією ідеалів, що випливають з виконання ними функції, потребує в економічній і політичній організації  як єдиного засобу для здійснення спільної волі.

Марксизм  розглядає політичну партію як політичну  організацію певного соціального  класу і соціальної спільності, що представляє і захищає інтереси класу, соціальної спільності. За висхідне політичних партій марксизм вважає їх соціально-класову природу, що зумовлює всі інші ознаки політичних партій.

Розглянемо  ряд чинників, які викликають утворення  політичних партій.

1. Наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій.
2. Різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань.
3. Незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність початкової потреби діяти, щоб змінити його.
4. Наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються навколо національних чи релігійних ідей.

Уявлення  про ту чи іншу партію дають:

• мета партій – завоювання і утримування влади окремо або в коаліції;
• характер організації партії;
• зміст ідеології партії;
• діяльність партії щодо забезпечення соціальної бази, підтримки з боку населення.

В історичному розвитку кожна партія проходить певний шлях. Головними  етапами є:

1. Зародження нової партії в надрах старої державної, законодавчої та політичної системи як відповідна реакція на загострення протиріч у суспільстві.
2. Боротьба партії за владу, дискредитація правлячих політичних сил, поразка, або перемога усіх громадських сил, що підтримують її.
3. Конструювання нового державного механізму, здійснення кадрової політики, визначення своєї ролі в державному механізмі.
4. Створення матеріально-технічної бази партії для її успішної діяльності та джерел фінансування.
5. Розробка головних напрямків діяльності.

Функції політичних партій

Американський політолог П.Меркл називає наступні функції політичних партій:

• підбір партійних і державних лідерів;
• залучення нових членів партії, що повинно позитивно позначитись на її кількості;
• вироблення таких заходів, які б могли більш ефективно впливати на суспільні інституції та соціальне середовище;
• розв‘язання внутрішніх партійних протиріч.

З цими роздумами можна погодитись. Але враховуючи загальну політичну  думку ми із своєї точки зору визначимо такі функції партії.

1. Представництво інтересів. Забезпечення перемоги на виборах. Для цього необхідно мобілізувати зусилля партій, суспільства, фракцій, можливості всієї політичної системи.
2. Соціальна інтеграція. Головне завдання полягає в тому, щоб згладити ті соціальні протиріччя, які породжують конфліктну ситуацію, не допустити соціального вибуху.
3. Політична соціалізація. Налагодження тісного зв‘язку з суспільством і соціальними об‘єднаннями.
4. Ідеологічна. Розробити таку ідеологію, яка була б сприйнята більшістю населення держави і активна пропаганда цих ідей.
5. Досягнення влади. Це одна із основних завдань партії. Перемога на виборах, сформування уряду і утримування влади.
6. Кадрова функція. Підбір, розстановка і виховання кадрів. Створення резерву партійних керівників.
7. Розробка політики та здійснення політичного курсу. Кожна партія, залежно від того яке місце вона займає в політичній системі (при владі чи в опозиції), повинна постійно розробляти свій політичний курс і його здійснювати.

Типи політичних партій

Політичні партії розрізняються за походженням  на: класові, масові, кадрові. Так Блондель поділив масові політичні партії на представницькі західного типу, комуністичні і популістські.

Залежно від ставлення їх до інших елементів  політичної системи, політичні партії поділяються на демократичні, авторитарні  і тоталітарні.

Серед доктринальних партій виділяються  – соціалістичні, націоналістичні, релігійні. Залежно від характеру  партійної ідеології виділяються  ліберальні, консервативні, соціалістичні, комуністичні. Від участі в здійсненні державної влади: опозиційні – легальні, напівлегальні і нелегальні.

В сучасному світі за ставленням до вирішального типу приватновласницьких  соціально-економічних відносин виділяються  політичні партії:

1. ультраліві;
2. ліві;
3. лівоцентристські;
4. центристські;
5. правоцентристські;
6. ультраправі.

2. Дії політичних  партій тісно зв‘язані одна  з однією. Вони взаємозалежні  і знаходяться в певних політичних  відносинах. Разом з тим, політичні  партії є в тісних стосунках  з різними елементами політичної  системи, так як вони діють  в певних соціально-економічних  умовах. Мета партійних систем  це кордон держави. Якщо зробити  підсумок із вищесказаного, то  політична система – це спільність  взаємозалежних політичних партій, що прагнуть до встановлення, утримання і реалізації влади.  Партійні системи об‘єднують  ті політичні партії, що справді  виробили і дотримуються загальних  принципів боротьби і взаємовідносин, дозволених законодавчими актами. Характер партійних систем визначає  і вид політичного режиму, механізм  і ефективність демократії.

Різноманітність визначення партійних систем, їх ролі і місця в політичному житті  суспільства дає можливість виділити типи партійних систем в суспільстві: одно, двох і багатопартійні. Якщо для  тоталітарних, авторитарних політичних режимів характерні частіше однопартійні системи, то сучасним розвиненим демократичним  країнам властиві багатопартійні системи. Багатопартійна система – це така система, де реальну боротьбу за владу  веде декілька політичних партій. Плюралістичною, багатопартійною системою в світі  визначається така система, що включає  не просто багато політичних партій, а  наявність опозиції, в тому числі  політичних партій, що виступають проти  існуючого ладу.

Одна  із ознак політичного плюралізму – наявність двосторонніх опозицій. Двостороння опозиція характерна тим, що розміщене з обох сторін уряду  – ліворуч і праворуч. Обидві опозиції – ліва і права взаємно  виключають одна одну і більш того, перебувають у становищі перманентного  конфлікту.

Безліч  політичних партій в порівнянні з  однопартійністю мають певний демократичний  зміст. Зосередження всієї повноти  влади в одній політичній партії означає встановлення авторитарності і тоталітарного режиму.

Становлення партійної системи  в Україні

Політичне життя України характеризується нестабільністю і своєрідністю. В  партійному житті ситуація складається  так, що створюються нові партії, розпадаються інші, виникають несподівані блоки  і коаліції. Закон України „Про політичні партії в Україні” і  ст. 36 Конституції України закріпили  правові основи їх діяльності.

На  сьогодні кількість політичних партій в Україні сягає більше 100, членами  яких 2% дорослого населення держави. Разом з тим, слід відмітити що вони ще не стали центрами акумуляції політичного потенціалу суспільства. Жодна із них не має достатнього  впливу в загальнонаціональному  вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності  до цивілізованої багатопартійності  в Україні відбувається через  „дрібнопартійність”.

Серйозною перешкодою до багатопартійності є  відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і цілей суспільного  розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких  цінностей основними силами суспільства.

На  сьогодні можна визначити чотири спрямування політичних партій України.

Національно-радикальне (ДСУ, КУН, УКТР, УНКП, ОУН в Україні, УНА-УНСО та ін.) – головним чинником їх діяльність є розбудова незалежності України. Їх ідеологія – інтегральний націоналізм. Головне гасло – „Українська держава і нація – понад усе!”.

Національно-демократичне (НРУ, УРП, ДПУ, ХДПУ, ПЗУ, СДПУ, СДПУ(о)) – основною метою є розбудова незалежної Української держави. Виступають за гармонійне поєднання національних і особистісних інтересів.

Ліберально-центристське (прагматичне) (ЛПУ, НДП, ППУ, УПССС, АПУ) – зосереджують свої зусилля на проблемах соціально-економічного розвитку, підтримують всі форми та види підприємницької діяльності, усунення адміністративного диктату державно-бюрократичних структур.

Соціал-комуністичне (КПУ, СПУ, СПУ, ПСПУ) – їх діяльність переважно зорієнтована на пріоритет колективних форм власності і господарювання в економіці, соціальний захист населення.

Взагалі у становищі українських партій багато спільного. Зокрема:

• у більшості із них відсутній свій електорат;
• спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій;
• слабкі ідеологічні засади;
• переживають розкол, скорочення лав, втрату впливу і авторитету;
• відірваність гасел партій від повсякденних інтересів населення;
• спостерігається активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом, часто тіньовим;
• відсутність сталого співробітництва партій в головному – побудові незалежної України.

3. В політичній  системі суспільства значну роль  відіграють суспільно-політичні  організації і рухи. Це є своєрідна  форма вияву політичної активності  людських мас.

Суспільні об‘єднання – це добровільне об’єднання громадян, що виникло в наслідок вільного волевиявлення  на основі спільності своїх інтересів. Суспільними  об‘єднаннями визначаються політичні  партії, масові рухи, професійні спілки, жіночі, організації ветеранів, товариства інвалідів, молодіжні і дитячі організації, наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні товариства, фонди, асоціації та інші об‘єднання громадян. Таким чином, суспільним об‘єднанням  є довільні добровільні формування громадян. Уже в якості конкретних форм розглядаються організації, партії, спілки, товариства, асоціації, фонди, рухи.

Зрозуміло те, що вище перелічені об’єднання громадян не є однозначними з тієї чи іншої  точки зору. Чинне законодавство  встановлює критерії різниці між  політичними партіями, профспілками, громадськими організаціями. Так, члени  партії і профспілки мають фіксоване  членство, а масові громадські організації  не мають такого. Передбачається, що з точки зору членства і своєю  внутрішньою будовою всі інші суспільні об‘єднання можуть будуватися потрібним ознакам.

Підсумовуючи  вищеназване можна зробити наступний  висновок: суспільною організацією називається  добровільне об‘єднання громадян, які мають внутрішню організаційну  структуру знизу до верху, фіксоване  індивідуальне чи колективне членство. Масовим суспільним рухом називається  спільна діяльність громадян, які  ставлять перед собою певні суспільні  цілі, але не мають завершеної організаційної структури і фіксованого членства.

Розглянемо  питання політичної ролі суспільних організацій. Як ми зазначали вище, суспільні організації відіграють  різну роль в політичному житті  держави. Одні із них, з метою реалізації своїх цілей, впливають на політичні  відносини в суспільстві, а інші ні. Через це, всі громадські суспільні  організації можна розділити  на такі, які мають політичні риси і такі які їх не мають.

Політичний  характер носять такі суспільні об‘єднання, які стараються змінити існуючі  політичні умови чи закріпити  їх шляхом впливу на певні інститути  влади, або шляхом боротьби за владу. Існують громадські об’єднання які  не створювались як політичні партії, але згодом вони борються за політичну  владу, і тим самим перетворюються в політичні партії. Так сталось  із Народним Рухом України. Ця організація  носячи масовий характер ставила  перед собою цілі які відповідали  реальності дня. Згодом, обставини змінились. Народний Рух України розпочав реальну  боротьбу за владу в державі і  тому поступово переріс в політичну  партію.

Як  бачимо, політична функція суспільних організацій, які не є політичними  партіями, полягає не в боротьбі за владу, а в створенні певного  впливу на владні структури з метою  реалізації інтересів своїх учасників. Таким чином, суспільно-політичними  організаціями можна рахувати тільки ті із багаточисельних об‘єднань  і груп та інтересам, які постійно впливають на політичну владу. В  західній політології їх називають  – групи інтересів, чи групи впливу.

Громадські  об‘єднання політичного характеру  можуть досить сильно впливати на політичне  життя країни, які по своїй силі нерідко випереджають вплив  політичних партій. Відомі випадки, коли досить могутні  профспілки, або об‘єднання підприємців  примушували уряд відступати перед  своїми вимогами. З цією метою вони використовували різні форми  і методи політичного впливу: пропагандистські компанії в засобах масової організації, збирання підписів під відповідними вимогами, страйки, акції непокори указам і постановам уряду, пікети, мітинги  тощо.

Типовими  засобами впливу суспільних об‘єднань (груп впливу) на органи влади можуть бути:

• безпосереднє висування своїх членів у склад представницьких і виконавчих органів влади, а також в якості функціонерів адміністративного апарату;
• участь членів організації в роботі парламентських комісій і підкомісій, в міжвідомчих комітетах і службах;
• підтримування особистих контактів з членами уряду, парламенту, чиновниками державного апарату.

В багатьох країнах світу практикується  така форма впливу як лобізм. Його суть зводиться до закулісної парламентської діяльності, в ході якої впливові політики, діячі – лобісти – стараються вплинути на законодавців з метою  прийняття того чи іншого законопроекту. Для досягнення мети вони використовують такі засоби як: шантаж, підкуп, хабарі, залякування, надання певних послуг тощо.

Об‘єднання  які не приймають участі у боротьбі за владу, в своїй діяльності не ставлять за мету зміну чи зміцнення існуючої політичної системи в існуючому  суспільстві і які не стараються впливати на уряд носять не політичний характер. Проте їх потрібно розглядати як компонент політичної системи  суспільства.

Тепер доречно вивчити проблему прав громадських  організацій. Відомо, що для плідної  роботи суспільних об‘єднань необхідне  певне правове поле, яке б забезпечило  їх діяльність в державі. Законодавство  говорить про те, що права таких  об‘єднань закріплюються в їх статутах. Останні не повинні суперечити діючому законодавству і регулюються  в установленому порядку. Як бачимо, громадська організація фактично сама повинна визначати свої права, в  тому числі і політичні, які виступають в силу після реєстрації статуту. Це означає, що держава визначає любі суспільні об‘єднання громадян, які  ставлять перед собою різноманітні завдання і цілі, але не йдуть  всупереч чинному законодавству.

Крім  того, законодавство конкретизує  ряд тих політичних прав, які необхідні  суспільно-політичних організаціям для  виконання ними своїх функцій. До таких, зокрема, належать: можливість утворювати власні і користуватись у встановленому  порядку державними засобами масової  інформації, одержання і розповсюдження інформації яка стосується їх діяльності. Крім того, суспільні організації  мають право на виробничу і  господарську діяльність. Доходи від  підприємств громадських організацій  не можуть перерозподілятись між  членами об‘єднань, а використовуються для виконання певних завдань. Ті громадські об‘єднання, мета яких є  збереження і зміцнення  миру, міжнародного співробітництва і інші види  гуманітарної діяльності, можуть користуватись  певними податковими пільгами.

Законодавство кожної держави не може допустити  формування і діяльність громадських  об‘єднань, мета яких іде всупереч інтересам суспільства моральним  нормам і загальнолюдським цінностям. Зокрема, забороняється створення  таких суспільних організацій, які  ставлять за мету повалення уряду, заміну існуючого конституційного ладу насильницькими методами, пропаганду війни, жорстокості, розпалювання расової, національної і релігійної ворожнечі.

В умовах демократизації політичного  життя створюються сприятливі умови  для створення різноманітних  за своїм характером об‘єднань громадян, громадські організації набувають  таких рис як самостійність, ініціативність у вирішенні тих чи інших питань.

Самою багаточисельною суспільною організацією є профспілки. Вони об‘єднують на добровільних основах працівників, які пов‘язані  родом діяльності як у виробничій, так і в  невиробничій сфері  для захисту трудових і соціально-економічних  прав інтересів своїх членів.

В умовах переходу до ринкових економічних  відносин, приватизації державних підприємств  значення профспілок в захисті інтересів  і прав трудящих різко зростає. Сьогодні профспілки виступають із твердою позицією укладання колективного договору, проведення різних видів страйків, маршів протестів. В своїх вимогах вони висовують  не тільки економічні, але і політичні  вимоги. Саме за вимогою шахтарів Донбасу  у 1994 році президент України і  Верховна Рада змушені були піти у  відставку. В даний час профспілки здійснюють активний пошук форм і  методів підвищення своєї активності в нових умовах життя.

Значно  виросла питома вага в соціально-політичному  житті різноманітних промислових, науково-технічних, творчих, культурно-освітніх та інших асоціацій і спілок, товариств  і фондів які відображають економічні, соціально-духовні і політичні  інтереси різних верств населення. Виконуючи  свої функції, ці організації вносять  великий внесок у розвиток структур громадянського суспільства, надають політичному і соціальному житті істотну ємність і динамізм. В останні роки поряд із існуючими раніше товариством виникли нові спілки кооператорів, науково-промислові асоціації, селянські спілки, різноманітні фонди. Деякі із них стараються досить активно впливати на хід політичного життя, відстоювати свої інтереси.

Слід  звернути увагу  і на проблеми жіночого руху. В широкому розумінні це означає  різноманітність форм боротьби жінок  за свої права і інтереси. Зараз  в Україні існує більше 40 жіночих  об‘єднань громадян. Їх діяльність різноманітна: соціальна реабілітація жіноцтва, відродження національної культури та традицій, професійна  перепідготовка жінок, захист інтересів пенсіонерів, подолання наслідків аварії на ЧАЕС, встановлення зв‘язків із світовою жіночою  громадськістю.

В масштабах країни широку підтримку  отримали Союз українок, спілка жінок  України, Міжнародна благодійна федерація  ділових жінок “Либідь”, Жіноча громада. Стали політичними: Ліга “Матері  і сестри – воїнам України”, єврейське  жіноче товариство милосердя “Рахимім”.

З‘явилися перші жіночі партії: Партія жінок  України (ПАЖУ), Жіночий ліберальний  союз “Жінки України”, Всеукраїнські  жіночі інститути.

Особливістю наших днів є зростання активності нашої молоді.

Враховуючи  нинішній стан суспільства, дивлячись  у його перспективу, хотілося б приділити  цьому питанню особливу увагу. В  житті всіх країн світу важливу, а інколи, особливо в переломні  моменти історії, головну роль відіграє молодь. Разом з тим, вона є однією з найбільш незахищених, вразливих  верств суспільства. Як було заявлено на 40-й сесії Генеральної асамблеї ООН, “молоді люди відіграють подвійну, з першого погляду, суперечливу  роль: з одного боку, вони активно  сприяють процесу соціальних змін, а з іншого, – стають його жертвами”. Це вимагає  від суспільства постійно приділяти увагу підростаючому  поколінню.

В результаті цього, молодь  стає і  суб‘єктом і об‘єктом суспільних перетворень.

З метою підвищення ефективності впливу молодих людей на суспільне життя, відбувається їх об‘єднання в громадські структури. Разом з тим, суспільство  проводить так звану молодіжну  політику, завдання якої є створення  необхідних соціально-економічних, політико-правових, організаційних умов і гарантій для  соціального становлення, розвитку і вдосконалення як окремої молодої  людини, так і всього молодого покоління.

Сучасний  молодіжний рух на Україні виник  в період трансформації політичної системи від тоталітаризму до плюралістичної демократії. Його бурхливий  розвиток визначався певними соціально-економічними проблемами, які переживало українське суспільство. Становлення державного механізму, відтак і створення державної  молодіжної політики, співпраця між  молодіжними організаціями та державою відбувалася шляхом спроб і помилок.

Молодіжний  рух на Україні продовжує змінювати  свої форми, засоби та методи роботи. З‘являються  нові лідери, нові структури, виринають  раніше приховані тенденції. Все  це не дає можливості охопити усі  явища в цілому у всіх його виявах та формах.

Період  з 1993 по 1996 роки був важливим і важким не тільки для молодіжного руху, а й для України в цілому. З проголошенням незалежності в  Україні почалася ціла низка політичних та соціально-економічних криз. 1993 рік  був роком особливого випробування для молодої української держави. У політичній сфері посилилась конфронтаційність  між гілками влади. В економіці  справи були ще гірші. Тривало руйнування господарського комплексу. В Україні  тривала жорстока боротьба за оволодіння матеріальними багатствами країни. У цій боротьбі були задіяні усі  можливі засоби: грабіж, насильство, спекуляція, корупція і т. ін. Виникають  добре зорганізовані злочинні угрупування, які проникають у владні структури.

Молодіжний  рух на Україні та його розвиток в той час, повністю відповідав стану  речей. Спалах активності молоді, який мав місце у 1989-1992 рр. у 1993 р. почав  згасати. Слабка матеріальна та організаційна  база молодіжних громадських організацій, які не були залучені до важелів  державного управління та механізмів формування державної молодіжної політики, не давали їм змоги самостійно, без  державної підтримки братися  за вирішення різнопланових молодіжних проблем. Все це сприяло тому, що молодь почала шукати себе у партійних  структурах, створюючи молодіжні  філії  при партіях.

Разом з тим, молодь активно підтримала курс Президента України направлений  на проведення ринкових реформ. Вбачаючи важливість і значення  молодіжного  руху в політичному житті країни, було сформовано державну молодіжну  політику яка передбачала: