Політична культура. Політичне мовлення і поведінка

Зміст

Вступ

     Свої витоки проблема політичної культури бере в працях стародавніх мислителів, які зверталися до питань моралі, соціальної етики, критеріїв ідеального громадянина і правителя. Перші знання про політику та їхнє використання на практиці виникли ще в античній Греції, саме їх можна вже розглядати як зародження політичної культури.

     Проблема формування політичної культури як складової загальної культури актуалізується сьогодні соціально-економічними, політичними та культурними процесами в українському суспільстві. Високий рівень політичної культури потрібен кожному громадянину для адекватного сприйняття політичних процесів у суспільстві. Політичні конфлікти та кризи є постійним явищем сучасного соціуму будь-якої держави планети. Тому у вирі перманентних соціокультурних та політичних трансформацій сучасна особистість потребує отримувати якомога більше знань про економічну, соціальну та політичну ситуацію в країні, де вона проживає, щоб формувати відповідну точку зору, активну громадянську позицію.

     Соціально-політичні процеси в українському суспільстві спонукають до розмислів про такі політичні поняття, як символи і цінності, котрі можуть сприяти пошукові нових орієнтирів у процесі реформування найважливіших сфер суспільного життя. Особливості розвитку громадянського суспільства в Україні обумовлюють потребу уточнити їх зміст, можливість ефективного використання в різних пластах культури.

      1. Зміст і структура поняття «політична культура»

     Сам термін "політична культура" був вперше вжитий ще в XVIII ст. німецьким філософом Іоганом Гердером (1744-1803 рр.). Він не вкладав нинішнього змісту в цей термін і навіть не припускав, що концепція політичної культури може так сильно вплинути на політичну науку та практику. Згодом, особливо в кінці XIX - початку XX ст. дане поняття використовується в політичних дослідженнях різноманітними політичними школами, в тому числі й радянськими вченими: В. І. Гер’є, В. В. Івановським, М. Я. Острогорським.

     У сучасній політичній науці немає загальноприйнятого розуміння політичної культури. Виділяють дві основні концепції політичної культури. Перша була розроблена Г. Алмондом у 1956 р., надрукована у статті "Порівняльні політичні дослідження", де політична культура розглянута як визначений зразок орієнтирів на політичні дії, що відбиває особливості кожної політичної системи.

     У широкому розумінні політична культура є своєрідною сферою суспільної культури, тісно пов’язаної з політикою. Засвоєння її норм відбувається й за допомогою популярної культури, яка відіграє важливу роль у входженні людини в політику. На нашу думку, доцільно проаналізувати підходи до розуміння цих категорій зарубіжними та українськими вченими, з’ясувати точки зору щодо їх змісту, виявити спільне та особливе у їх проявах. Отож маємо на меті розглянути зв’язок „популярна культура - політична культура” на прикладі деяких явищ, що спричиняють зміни у ментальності українського суспільства на межі ХХ і ХХІ століть. Ключем до розуміння дихотомії, відправною точкою дослідження є широковживаний термін „культура”.

     Категорія „культура” багатозначна. Вона дозволяє з’ясувати проблеми в найрізноманітніших сферах життя. Найзагальнішим є поділ культури на матеріальну і нематеріальну. Нас же цікавить передусім культура нематеріальна, оскільки вона представляє абстрактні відносини в суспільстві, які передаються від покоління до покоління. Її найважливішими складовими є знання, вірування, цінності. Серед різних типів нематеріальної культури виокремлюємо традиційну, масову, народну, елітарну, а також політичну культуру.

     Категорія політичної культури стоїть осібно в нематеріальній культурі. Вона є об’єктом уваги переважно політологів і соціологів. Її визначення так чи інакше спрямоване на вивчення контексту політики, змісту політичного життя. Однак політична культура - один з видів культури, а тому володіє її загальнозначущими ознаками.

     Структуру політичної культури становлять політичні знання, політична ідеологія та психологія, політичний досвід і традиції, норми, взірці й засоби політичної діяльності.

     Існують відповідні параметри, які визначають структуру політичної культури. Найважливішим компонентом політичної культури є тип світосприйняття, ті світоглядні засади (соціалістичні, ліберальні, націоналістичні), якими керується більшість членів суспільства. Другий компонент — цінності. Йдеться про поняття добра й зла, справедливості, щастя, які використовують у своїй поведінці соціум, група, людина. До політичної культури належать також політичні й моральні норми, що діють у суспільстві. Серед моральних норм виокремлюють норми — звичаї, переважно неписані, й норми — настанови, визначені директивним шляхом. І норми-звичаї, й норми — настанови відображаються в Основному Законі країни. Конституція є трансформаційним засобом політичної культури.

     Слід розрізняти політичну культуру особистості та політичну культуру суспільства. Для характеристики політичної культури особистості важливо додати усвідомлення її суті та мети політичного процесу, знання своїх прав і обов’язків, міру включеності в реалізацію політичної влади. Політична культура суспільства - інституалізований і неінституалізований історичний і соціальний досвід національної та наднаціональної спільнот.

     Історичні традиції справляють активний формуючий вплив на політичну діяльність індивідів як великих, так і малих соціальних груп. Інакше кажучи, політична культура суспільства є зафіксований у законах, звичаях, традиціях політичний досвід суспільства, рівень уявлень про політичний процес.

     При вивченні політичної культури відкривається можливість зрозуміти її функції в суспільстві. Однією з важливих є прогностична, що виявляється у впливі її на динаміку політичного життя. Політична культура надає певне спрямування політичному процесу, виявляє вплив на формування і діяльність політичних інститутів, зумовлює поведінку різноманітних соціальних груп. Вона - найважливіша частина соціального клімату, що сприяє появі і сприйманню нового в суспільстві.

     Взагалі політична культура, особливо якщо її розглядати в процесі демократизації, є дуже багатогранним і нечітко відокремлюваним предметом дослідження. Її не можна вважати конкретним явищем, оскільки в результаті можна отримати софістичний парадокс: Україна не може стати демократичною, бо в ній погана політична культура, а політична культура в державі погана, бо відсутня демократія. Саме тому поняття політичної культури і не входить у виборчі законодавства. А головним є те, що не можна до кінця покладатися на світові розробки теорії політичної культури, оскільки їхньою основою стали зовсім інші суспільства.

     2. Типи політичних культур

     Найвідомішу класифікацію політичних культур запропонував американський політолог Габріел Алмонд, який визначив чотири типи політичної культури: англо-американську, континентально-європейську, доіндустріальну (авторитарно-патріархальну) і тоталітарну.

       Англо-американська політична культура є світською і прагматичною, виступає як зіткнення групових інтересів, кожен з яких має право на існування. Ця культура вирізняється загальнонаціональним консенсусом.

       Визначальною тут є та обставина, що не тільки партія, яка перемогла, визнає законність і справедливість правил гри, а й партія, що зазнала поразки, також, хоча саме їй це визнання дається нелегко. Зрештою, політичні перемоги й поразки не є остаточними: слід просто потерпіти до наступних виборів.

       Англо-американська політична культура за партійними симпатіями визначається як центристська. Електорат обох провідних партій (республіканської та демократичної) тяжіє до центру, що виключає як правий, так і лівий радикалізм.

       Континентально-європейська політична культура має мішаний або перехідний — між традиційним і сучасним суспільством — характер. Водночас зі світським сприйняттям політики як зіткнення групових інтересів тут зберігається розуміння політики як боротьби ідеалів, зіткнення Добра й Зла. Електорат різко поляризується на лівих і правих за очевидної слабкості центру. Кожна партія, що перемогла, прагне здійснити національну історію «спочатку», «переграти» її. Переможена сторона чекає свого часу, щоб примусити історію рухатись у зворотному напрямку.

       Останнім часом континентально-європейська культура тяжіє до центризму, принципів плюралізму, готовності захищати права політичної меншості, нагадуючи тим самим англо-американську культуру. Визнання прав та інтересів іншої сторони створює передумови для спадкоємної історії, запобігання її трагічній циклічності.

       Авторитарно-патріархальна політична культура визнає головною цінністю сім'ю. Суспільство загалом розглядається як велика родина на чолі з «батьком». Ідеалом цієї культури є «цар — батюшка», його піддані соціально незахищені, захистити їх може тільки їхній володар. Для підданих притаманні як вірність царю, так і прагнення до свободи.

       Тоталітарна політична культура провідною категорією вважає спосіб дій людини, що нагадує автомат. Тоталітарна культура прагне зруйнувати традиційні культурно-цивілізаційні цінності, дискредитувати їх.

       Ґрунтовну класифікацію історичних типів політичної культури розробив також польський політолог Є. Вятр. Критерієм його типології є зв'язок політичної культури з суспільно-політичними формаціями й відповідними політичними системами. Польський політолог виокремлює такі типи політичної культури: традиційну, що відповідає рабовласницькому та феодальному суспільствам; буржуазно-демократичну як тип капіталістичного суспільства; соціалістичної демократії як тип політичної культури соціалістичного суспільства. Кожний історичний тип політичної культури характеризується певними різновидами й має доповнюватися національними, соціально-класовими й регіональними підходами до аналізу.

       Аналізуючи типи політичних культур, слід уникати перебільшення значення будь-якої з них.

       Сьогодні всесвітня історія багатьом уявляється як невпинний переможний поступ західної цивілізації, що повсюди демонструє свої переваги. Хоча правда й у тому, що нині, як ніколи, цивілізації й культури Заходу та Сходу активно взаємодіють і впливають одна на одну. Вони спроможні досягти подібних результатів, ідучи до мети різними шляхами й застосовуючи різні методи. Сучасний світ надзвичайно великий і складний, щоб ним можна було управляти з одного центру. Крім того, будь-яка цивілізація, в тому числі й західна, не настільки бездоганна й універсальна у своїх політичних потенціях, щоб бути еталоном для всього світу. 

     3. Культура  політичного мовлення

     Процес комунікації є невід’ємною частиною сучасного життя. Складне комунікативне явище, що містить у собі і соціальний контекст, який дає уявлення як про учасників комунікації (і їх характеристики), так і про процеси  виробництва і поняття повідомлень, прийнято називати дискурсом. Дискурc – це зв’язаний текст у сукупності з екстралінгвістичними, прагматичними та іншими факторами, мовлення, розглянуте як цілеспрямована соціальна дія, як компонент, що бере участь у взаємодії людей і в механізмах їхньої свідомості.

     Питання мовленнєвої комунікації та мовленнєвого впливу є вельми актуальним у багатьох доменах сучасної науки. Це пояснюється високим розвитком політичних, міжкультурних та економічних відносин у сучасному світі та прагненням сучасного суспільства до вдосконалення та розвитку ефективної людської діяльності у всіх сферах буття. Розширення міжкультурних відносин призводить до превалювання політичного спілкування на тлі кроскультурної комунікації. На політичну арену виходять нові люди, для яких політичне мислення та його вербалізація виступають новим мовленнєвим досвідом. Інший, новий зміст набуло мовлення політичних діячів. У зв’язку з цим необхідно враховувати лінгвістичні та психологічні особливості міжкультурного політичного спілкування.

     Мовні  процеси розвиваються за своїми законами, відображаючи не стільки міру державного втручання, скільки ступінь відповідальності тим реальним ідентифікаційним кодам, які переважають у даному суспільстві. Узагальнена цінність висловленої думки полягає передовсім у тому, що її автор має вагомий арсенал розтлумачення цього твердження на прикладах політичної історії України.

     Успіх у  комунікації залежить від уміння ефективно володіти трьома чинниками: логікою, психологією, мовою. Останній є дуже важливим, оскільки вся інформація доноситься до слухача вербальними засобами.

     У політичному дискурсі велике значення для впливу на масову свідомість надається невербальним засобам. Вважається, що їх інформативність перевищує відповідну вагу вербаліки і, навіть, “поглинає” її, актуалізуючи не тільки стан людини, алей й поведінку у зв’язку з обраною соціальною роллю. Будь-яка візуальна комунікація  відбувається в інших фізіологічних умовах, ніж мовленнєва, що створює  інші форми її функціонування. Відтак, 16% вербальної інформації, переданої по телебаченню, запам’ятовується половиною аудиторії, в той час, як серед візуальних тем цей відсоток сягає 34%. При цьому 69% вербальної інформації просто зникає, бо сприймається лише третиною аудиторії. Хвилювання взагалі не бажане в поведінці політичного діяча. Якщо ж повідомлення, актуалізовані різними каналами комунікації, не корелюватимуть одним з одним, то сприйняття може бути неадекватним.

     У політичному мовленні визначною є потреба інформаційної повноти повідомлення: найбільш швидке, точне та ясне здійснення передачі важливих факторів. На лексичному рівні це можна досягти вибором політичних термінів, які забезпечують чіткість і однозначність висловлювання.

     В дискурсі політиків-професіоналів виділяється особлива сфера – це мовленнєві жанри, суб’єктами яких можуть бути лише особи, що займають головні місця в політичній ієрархії – керівники держави, міжнародних об’єднань, політики установ та партій.

     Як багатожанровий різновид публічного мовлення, політичний дискурс характеризується цілою наукою специфічних засобів. І суть тут не лише у вживанні специфічної  детермінованої політичною  діяльністю лексики, а й у своєрідному виборі й організації певних структур вираження відповідно до прагматичних настанов, цілей та умов спілкування, що склалися в процесі професійної діяльності політиків. Політики усвідомлюють необхідність оволодіння таким стилем мовлення і нормами літературної мови, які здатні дати найвищий коефіцієнт корисної дії. Будь-який політик стикається з необхідністю правильного розташування, компонування мовних одиниць, тобто всього того, що становить суть та специфіку побудови промови.

     Мовне маніпулювання політичною свідомістю у політичному дискурсі здійснюється за допомогою словесної імплікації за рахунок ідеологічності, оцінювання, модальності, рухомості, семантики та прагматики слова, варіативності денотативних та конотативних  значень одних і тих же мовних знаків під впливом соціальних, культурних та інших факторів.

     У контексті недемократичного політичного дискурсу кожна людина (група, колектив, співавторство) може фігурувати як об’єкт ідеологічного впливу (маніпулювання, репресії), так і суб’єкт політичної дії.

     Демократичний дискурс завжди орієнтований на створення таких умов за яких, по-перше, кожен його учасник мав би право самостійно вирішувати брати участь у ньому чи ні, по-друге, всі його учасники (тобто всі члени громадського суспільства) мали б реальну можливість впливати на політичну владу, по-третє, політична влада не могла б нехтувати думкою, як більшості, так і меншості.

     Політичний дискурс створений політиками, які переконують народ, спонукають  його, схвалюють себе і свої дії, виступають з критикою опонентів. Особливою технікою переконання є пропаганда, яка використовується перед виборами, метою якої є нав’язування народові певної думки. Тільки той політик, який знаходить шляхи вирішення із проблемної ситуації, отримує лідерство.

     4. Політична  поведінка та її види

     Політична діяльність людей нерозривно пов’язана з їх політичною поведінкою. Д. Ольшанський визначає термін „політична поведінка” як „...процес взаємодії політичних суб’єктів з політикою, тобто уявляється сукупністю дій, вчинків, акцій суб’єкта політики (людини, групи, організації або загалу) відносно політичних інститутів в рамках політичного процесу”. Завданням теоретичного політичного маркетингового аналізу є дослідження поведінки людини в такій специфічній формі діяльності, як політика.

     Аналіз тільки діяльності, на нашу думку, не вичерпує проблематики, пов’язаної з поведінкою. Особливо це стосується поведінки з частково усвідомленою або неусвідомленою мотивацією. Політична поведінка, як і діяльність, є вираженням активності людей у політичній сфері. Це, передусім, суб’єктно-об’єктні відносини.

     Політична свідомість є найважливішою складовою політичної культури. Однак не всі її вияви належать до політичної культури. Політична свідомість відображає всю багатоманітність політичних відносин, до складу політичної культури входять лише домінуючі в суспільстві або найбільш характерні для тієї чи іншої соціальної спільності типові, укорінені ідеї, погляди, уявлення тощо про різні аспекти політичного життя. Насамперед це стосується ціннісних орієнтацій, які є визначальними щодо світоглядних позицій і політичної поведінки.

     Політична поведінка більшості громадян будь-якої країни визначається не стільки теоретичною, скільки буденною політичною свідомістю, а то й підсвідомими мотивами, що негативно відбивається як на політиці, так і на долі самих громадян і робить особливо важливими політичну освіту мас, формування високого рівня їхньої політичної культури.

     Політична поведінка – такий тип активності, який, будучи обумовленим політичним середовищем, спрямований на самого суб’єкта і виражає його стан у процесі дії. Політична поведінка – це безпосередня взаємодія учасників політичної діяльності. Внутрішній зв’язок його природний з самим процесом діяльності. В умовах повсякденного соціально-політичного життяполітична поведінка суб’єкта значною мірою залежить від зовнішнього середовища – зокрема, від характеру взаємовідносин з соціально-політичними групами і організаціями, членом яких він є.

     Специфіка політичної поведінки визначається самою природою політики - установленням політичних відносин між суб`єктами не тільки з співсумісними, але й з протилежними інтересами, судженнями та напрямком активності.

     Протягом розвитку будь-якого політичного процесу виникає помітна потреба в укріпленні рис, норм, регуляторів політичної поведінки в принципах політичної організації, в наданні духовним орієнтирам політичної дії інституціональної форми (наприклад, розробка чітких процедур виборів, чи прийняття рішень, чи заміщення посад у державному апараті та т. п.).

     Вочевидь, що в політиці, як і в будь-якій іншій сфері, люди поводяться по-різному. В залежності від політичної поведінки учасники політики поділяються на наступні категорії:

     лідери, котрі очолюють політичний рух та здатні здійснити намічені плани завдяки власному авторитету та позитивним впливом;

     активісти - посередники між лідерами та послідовниками. Вони організовують учасників руху, постійно несуть інформацію для лідерів про досягнення та труднощі, вносять вагомі корективи в стратегію та тактику поведінки мас;

     послідовники. Їх поведінка характеризується різною активністю та участю в організаціях, вони підтримують мету, що була висунута лідерами, вважають їх своїми інтересами, що й стимулює їх участь в політичній діяльності;

     лідери думки, не впливаючи на поведінку учасників руху з точки зору його організації, своєю інтелектуальною діяльністю, насамперед в публіцистиці, засновують "поля" емоційної й інтелектуальної напруги навколо тих чи інших проблем, роблять їх об`єктом загальної уваги; до них звертаються за порадою, але не за директивою для дії.

     5. Суперечності становлення і формування сучасної політичної культури українського суспільства

     Процес формування політичної свідомості завжди є складним і суперечливим, оскільки таким є політичне життя суспільства.

     Значно зростає роль політичної свідомості в умовах трансформації суспільно-політичних відносин, коли відбуваються значні зміни всіх сфер суспільного життя, руйнуються попередні світоглядні стереотипи сприймання усталених соціальних норм і цінностей, які в нових умовах нездатні виконувати свої світоглядні функції. За таких обставин виникає потреба розробити адекватні новим умовам політико-ідеологічні концепції й теорії, які могли б сприяти формуванню у громадян відповідних моделей світосприймання й життєдіяльності.

     Зміст процесу формування політичної свідомості в сучасному українському суспільстві пов'язаний із складними питаннями реформування і трансформації суспільного життя. Тут акумулювалися попередні уявлення і політичні цінності зі своїми орієнтаціями на етатизм, пасивність, індиферентність та інерційність із сучасними суперечливими уявленнями про демократію, ринкові відносини, соціальний захист. Серед найбільш загальних характеристик політичної свідомості громадян сучасного українського суспільства дослідники відзначають амбівалентність (двоїстість, протилежність політичних цінностей), збереження певних стереотипів тоталітарної свідомості, недостатнє розуміння і сприйняття основних принципів демократії, невизначеність з питань соціально-політичного розвитку суспільства значної частини громадян тощо. До того ж суперечливий процес реформ, кризові явища суспільно-економічного життя, вестернизація масової культури значно ускладнюють процеси політичної соціалізації.

     На сьогодні політична культура сучасного українського суспільства має перехідний, фрагментарний характер. У ній співіснують орієнтації на нові та на старі цінності, причому переважають риси авторитарного типу. Як проілюстрували виборчі кампанії, громадяни не орієнтуються на політичні програми, а надають підтримку яскравим, харизматичним лідерам, їх обіцянкам, а інколи і "подачкам" (мер м. Києва Л. Черновецький та ін.).

     Потрібно зазначити, що в українців переважають більш патерналістські настрої, тобто замість активної громадянської позиції перевага надається шуканню заступництва "зверху". До того ж можна спостерігати поєднання протилежних цінностей і норм, тобто, з одного боку, - вимога демократичних свобод, а з другого - схвалення недемократичних методів вирішення суспільних проблем. Звучить підтримка ринкових відносин, а на противагу - вимога соціальної рівності. Такі протиріччя свідчать про певну роздвоєність політичної свідомості громадян і про дефіцит політичної культури як у політиків, так і в громадян, а це не зовсім сприяє вступу України до ЄС.

     Українське суспільство різноманітне у багатьох вимірах: національному, соціальному, регіональному, економічному, ідейно-політичному, мовному тощо. Важливу роль у розмежуванні суспільства також відіграють різні політичні сили, які задля отримання влади розділяють його на Схід та Захід, що теж стоятиме на перешкоді вступу до ЄС.

     Відмінності між регіональними політичними культурами продовжують зберігатися у сферах:

     усвідомлення навчання, спілкування й використання української мови в громадському житті;

     розуміння патріотизму, заснованому на українському (національному чи етнічному) факторі або важливості соціальних цінностей в Українській державі;

     геополітичні орієнтації: Америка, Європа, ЄС і НАТО або Росія, ЄЕП, СНД.

     Такі ж самі проблеми існують і в українській мовній політиці та культурі, коли до 80% друкованої продукції в Україні видається російською мовою, а ЗМІ російської держави мають вільний доступ до української аудиторії, українська мова, українське культурне середовище і далі перебуває в нерівноцінній конкуренції та змушене змагатися з російським культурним виробництвом, що значно переважає в ресурсах.

     Так, Україну можна віднести до плюралістичних, багатоскладових суспільств із "розділеною демократією". Наявність кількох субкультур у країні ускладнює внутрішньо національний діалог. "Біполярність", тиск на владні структури то однієї, то іншої світоглядної і ціннісної системи породжують дуалізм підходів і, як наслідок, непослідовні дії владних структур.

     Для перспективи розвиту української політичної культури на шляху до ЄС була б прийнятною державно-громадська модель, принципи якої будуються на засадах демократизації соціально і політично стратифікованого суспільства з розвинутими демократичними національними інститутами.