Політико-правові аспекти українського питання у творчості Івана Франка

    План 

    Вступ.

    1. І.Франко - як школа українського політичного життя.

    2. Українська національна ідея  у творчості Івана Франка.

    3. Проблеми української державності в творчості і житті І. Франка.

    4. Трагедія ідеї українського державотворення Івана Франка.

    Висновки.

    Список  використаної літератури.

          Вступ

    Про Івана Франко ми переважно говоримо як про видатного українського письменника, поета, перекладача, філософа, навіть економіста. До речі, на початку своєї публічної  діяльності він був відомий саме як економіст, що досліджував проблеми, зв'язані зі скасуванням панщини і впровадженням капіталістичних відносин у селі. Зокрема, не тільки теоретично, але і на практиці намагався роз'ясняти вчення Маркса-Енгельса про створення додаткової вартості, показуючи це на прикладі видобутку солі в Нагуєвичах, і т.п. Але окрім цього Іван Франко був завзятим політиком і творцем першої в Галичині партії європейського зразка, розробляв її програмні документи і досліджував процеси, що проходили в краї. Чимало ідей Франко надзвичайно актуальні сьогодні.

    Проблеми  виникнення держави займають значне місце в творчості і життя  Івана Франка. Питання державотворення  та національної ідеї не є новими. Вони вивчалося багатьма крупними вченими  України та зарубіжжя (такими як М. Грушевський, Д. Донцов, П. Куліш, В. Липинський, І. Лисяк-Рудницький, М. Бердяєв, М. Бубер, Л. Гумільов, І. Кант, М. Костомаров), однак підходи Івана Франка до цих питань заслуговують на окрему увагу.  

    1. І.Франко - як школа  українського політичного життя

    Іван  Франко - один з найкращих українських  письменників - народився 27 серпня 1856 року в с. Нагуєвичі, розташованому в  мальовничому куточку галицького передгір'я  Карпат неподалік від Дрогобича.

    Хрестив його у Нагуєвицькій церкві священик Йосип Левицький - руський поет, автор першої руської Граматики. Навіть те, що хрестив Франка один із перших руських поетів, видається символічним.

    Малий Іван проявляв неабиякі здібності. Читати навчився з допомогою свого дядька П.Кульчицького всього за 10 днів. І надто відрізнявся від інших дітей постійною задумливістю. Протягом двох років перебування в початковій школі навчився 4 дій арифметики, а також читати й писати німецькою, польською та українською мовами. Залякана сільська дитина, нечесана, погано одягнена стає жертвою школярів і грубих учителів. Його б'ють, з нього сміються. В своїх оповіданнях «Schonschreieben» і «Олівець», що мають автобіографічний характер, Франко описав варварство тодішніх учителів. І ще тоді в дитячій душі Франка зродилась вічна вражда проти усякої неволі та тиранства, проти насильства людини над людиною. А тим часом природні здібності Івана швидко змусили вчителів вирізнити його серед інших учнів. Минуло три роки — і Франка оддали в гімназію. І тут з мужицьким сином повторюється та ж сама історія, що і в нормальній школі. Та незабаром він знов займає перше місце і вже не кидає його за весь гімназіальний курс. Перші спроби писати - віршем і прозою - відносяться ще до тих часів, коли Франко був у гімназії.

    Якою  ж була література в Галичині в  той час, коли почав писати Франко? Щоб краще це пояснити, подивимся, чим жила і цікавилась тоді інтелігенція. Цей час в Галичині був самим мертвим, як свідчать історики. Ще з кінця 60-х років серед галицької інтелігенції почались суперечки, чи ми самостійний народ, чи тільки частина російського. Чи наша мова окремий «языкъ»», чи «нар'Ьчіе» великоруського. Ці суперечки ділили людей на два ворожі табори і розкололи вкінці галицьку інтелігенцію на москвофілів і народовців. Були навіть такі, що визнавали галичан за окрему «рутенську націю», окрему од українців і великоросів. Опріч язикових спорів, галицька інтелігенція займалася високою політикою. Але на той час це була політика рабів. Ідея абсолютизму, бюрократичне «чинопочитаніє», затхлість, байдужість до живих народних інтересів, повне безсилля в духовній сфері, схоластичність, теологічний та догматичний спосіб думання - от чим характеризується тодішня, навіть краща, частина галицької інтелігенції. Коли пізніше, в 1876 році, російський уряд видав указ, що забороняв українську літературу, це викликало цинічну радість серед галицьких священиків. Молодь, знеохочена безплідними суперечками про мову без освітлих традицій старшого покоління, виявляє той самий реакційний дух, ту ж інертність і нічим не цікавиться. В студентських товариствах по цілих ночах іде гра у карти.

    Взагалі галичани з тих часів мали на літературу своєрідні погляди. «Одні вважали  літературу, - пише Франко у своїх  споминах, - забавкою і жадали од неї  поперед усього легкості і забавності. Для других се мала бути школа панського життя манер і через те [їх] різало по душі всяке хоч крихітку різке змалювання справжнього життя, особливо мужичого. А всі разом вважали літературу за найкращий спосіб моралізувати народ. Для того література повинна, на їх думку, представляти людей вищих, ідеальних, таких, якими повинні бути всі. І мова повинна бути делікатна, без грубих, мужицьких, вульгарних слів».

    В перші роки студентського життя  Франка сталась одна важна подія, яка мала велике значення для цілої  Галичини і особливо для Франка. Політичні обставини викинули з Росії професора Київського університету Михайла Драгоманова, і він емігрував за кордон. Під вплив Драгоманова попав і Франко. І вже в половині 1876 р. він виступає з першими не фантастичними, а реальними оповіданнями: «Лесишина челядь» і «Два приятелі», а ще через рік друкує образки з життя робітників під заголовком «Борислав».

    Франко  явився новатором у галицькій  літературі. Не тільки в формі, в  літературній манері, а й в своїх  відносинах до фактів життя, які він малює. Село цікавить його не з етнографічного боку, він не ідеалізує сільського життя. Його цікавлять соціальні і економічні сторони того життя, гніт, страждання і всяка кривда. Гуманний та чоловічний Франко віддає своє серце і всі свої симпатії тим, хто «в поті чола» добуває хліб не тільки собі, і іншим, тим, що самі не роблять. Ще в поемі «Панські жарти», написаній за молодих літ, Франко малює нам картину економічної залежності селян од пана; в оповіданні «Лесишина челядь» і др. — важку, невсипущу працю хлібороба задля шматка хліба.

    Але з часом на очах Франка відбувається важкий соціальний процес. Процес росту  капіталізму, поперемоги капіталу над  працею, коли експлуатація селянина приймає  форми гострої, смертельної боротьби. Вчора хлібороб, хазяїн, а сьогодні пролетарій-селянин неминуче попадає у ті сіті і гине в нерівній боротьбі. Бо чи ж може бути інакше! Скрізь темнота, нужда, «села бідні, сірі, з головатими вербами при дорозі, з обламаними садками, болотяними вигонами, обскубаними сірими стріхами, пообвалюваними тут і там плотами». А в хаті не краще. Одно зостається — або в сіті до павука, або еміграція до Бразилії.

    Письменник  першим заснував у цих краях партію європейського зразка. Називалася вона «радикальна партія». Мала свій електорат, програму, і найважливіше (чого потім не мали інші партії) — у неї був механізм дій. Геніальність Франко полягала в тому, що, знаючи тодішню конституцію Австро-Угорщини, він знаходив у ній такі ходи, сентенції, що дозволяли висувати визначені питання і проблеми українського характеру. Зокрема, це було питання самостійності України. Партія мала програму-мінімум і програму-максимум. Мінімум — створення Галицької автономної області, максимум — соборної України, яка б об'єднала всіх українців. Українці західного регіону були рішуче переконані, що є окремим народом і не мають нічого загального з українцями Великої України так само, як і з поляками. Називали себе «русинами», і Франко першим у 1893 році почав замість терміна «росіянин», «російська» уживати слово «українська», «український».

    Тодішні держава і парламент визнавали  радикальну партію. Вона брала участь у виборах, офіційно виставляла своїх  кандидатів і прагнула створити парламентську  фракцію. Вибори тоді проходили на двоступінчастій  основі. Спочатку сіло вибирало представника, а потім він йшов голосувати за конкретного кандидата, на який одержував «рознарядку». Якби хоча б третина українських сіл вибрала кандидатів, що захищали українське питання, тобто тих, хто погоджувався  з програмою радикальної партії Франка, то, відповідно, можна було б сміливо говорити про парламентську фракцію і піднімати питання про створення української автономної області. Але вже в ті часи суспільство хворіло на ті ж лиха, що і зараз. І тих, хто голосував, і тих, хто висувався в депутати, перекуповували за «ковбасу». З'явилося навіть таке поняття, як «хрум». «Хрум» був сильніший високих політичних ідей. Тому тричі (стільки разів радикальна партія брала участь у виборах в австрійський парламент) її кандидати, у тому числі й Іван Франко, фактично програвали на виборах. Не більш трьох-п'яти депутатів від партії були присутні в парламенті. Франко так ніколи і не став депутатом австрійського парламенту.

    Радикальна  партія нараховувала кілька тисяч членів, мала свої друковані органи, партійні осередки були майже в кожнім селі. За вісьмох років свого існування вона провела біля двадцяти з'їздів, на яких приймалися програмні документи, обговорювалися передвиборна тактика, проекти різних законів. Чи були прийняті ці закони — це вже інше питання, принаймні на цьому напрямку партія поводився дуже активно. Але варто врахувати і те, що обрані від партії депутати, складаючись у парламенті, мали визначені привілеї. Влада і тоді вміла створити для них привабливе «корито», виховуючи бажання бути вождем, поводирем народу, гетьманом, лідером, опікуном, керівником і т.п. (усього Франко нараховував біля тридцяти таких епітетів). До речі, він передбачав всі етапи розвитку партій: спочатку вона росте, потім у ній починає виділятися велику кількість лідерів, а незабаром вона, як правило, розлітається. Після чергових, третіх виборів і поразці на них радикальної партії в усьому обвинуватили Франко як її керівника і головного ідеолога. У 1898 році радикальна партія розпалася, утворивши відразу п'ять різних по орієнтації невеликих партій. Якийсь час пізніше Іван Франко разом з Михайлом Грушевським намагався створити націонал-демократичну партію, але потім зійшов з політичної арени назавжди. Він бачив за фасадом гасел, високих слів відверте фразерство, прагнення улаштовувати свої особисті справи, то, що ми називаємо сьогодні «будувати Україну у власній кишені». Це усе було і тоді... І не бачити цього Франко не міг.  

2. Українська національна  ідея у творчості  Івана Франка

    Отже, умови недержавності та поневолення, в яких перебувала українська нація впродовж тривалого часу,примушували українське письменство раз у раз ставити проблему національної ідеї в своїй творчості на перше місце. Іван Франко, як і кожен великий поет, мав потребу в розмові зі своїм народом, а значить і писати твори, метою яких було підсумувати, оглянути долю української нації, осмислити життя свого народу, оцінити його минуле, проаналізувати сучасне.

    Суспільний  ідеал Франка був таким: «В основі будови нового ладу лежатиме суспільна (громадська) власність на засоби виробництва. Суспільство складатиметься із рівноправних громад, які будуть управлятися вибраним ними ж керівництвом. Усі плоди праці повністю повинні належати робітникам. При такому ладі політичні питання займатимуть другорядне місце. Зникнуть класові привілеї і нерівність, справи загальнодержавної ваги( розвиток шкіл, музеїв, інститутів) фінансуватимуться із суспільних фондів, військо буде замінене громадською міліцією. Соціалістичний лад забезпечуватиме вільний розвиток усіх націй, які створять “вільну федерацію”.

    Концепція національної ідеї Івана Франка ґрунтувалася на визнанні нації як неовторного  й самосвідомого суб’єкта історичного  процесу, як явища духовно цілісного, єдиного. Природним утворенням з  його точки зору є не нація, а етнос  (у Франка "раса"), нація ж є "суцільний культурний організм". [Одвертий лист]. В іншому місці Франко конкретизує це положення, вказуючи, що на історичний "розвій народа" "накладається природна форма" (географічне положення, раса, мова) і "культурний, отже набутий зміст". Етнос, раса – це тіло, матерія, форма, що, тільки запліднившись духом "культурним, отже набутим змістом", спроможна "скластись" на для-себе-сущу націю. А для виконання такої місії дух мусить відзначатись цілим комплексом характеристик, які російський дослідник Л. Гумільов описує містким терміном "пасіонарність" – здатністю людини чи певної групи людей підпорядковувати своє життя й діяльність досягненню ідеальних (навіть, якщо вони є ілюзорними) цілей, часто нехтуючи задоволенням реальних життєвих потреб.

    Саме  такий, на думку Франка, момент самовизначення, самопізнання нації й становить  поняття "національна ідея". Кожна  нація має свої специфічні риси, самобутню культуру, традиції, звичаї, іншими словами те, що в сучасній науці називається генокодом чи генотипом. Людина, родина, рід у своїх національних "обрамленнях" (зі своїми неповторними архетипами, психікою, предками, віруваннями, традиціями, історією, культурою) – ось "першооснова" нації, а не знаряддя праці, класи і прошарки між ними.

    Це означало, що національне творення майбутнього здійснюється на вічних цінностях духу, який є умовою розвитку будь-яких економічних засад.

    І. Франко чітко бачив, що саме ця національна  самореалізація абсолютно необхідна, неминуча, як шлях розвитку людської цивілізації, оскільки становить невід’ємнускладову процесу, який мислитель уважав визначальним, сутнісним для всієї новітньої історії, "найбільш характерним для ХІХ в.", - процесу "емансипації людської одиниці". Без цієї складової людина неминуче робиться "неповною", "уломною".

    У статті "Одвертий лист до галицької української молодежі" І. Франко дає визначення нації, під якою розуміє "суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних набутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися".

    Для І. Франка було очевидним, що "консолідування якихось вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів". Інакше кажучи, кожен народ, який дозрів до виокремлення себе з-поміж інших, закріпивши свою окремішність стійким "Я"-етнонімом, закономірно прагне до якомога повнішого розгортання своїх сутнісних сил, актуалізації потенцій – до діяльнісного самоствердження, і будь-яке намагання проскочити, зім’яти цей етап рівнозначне насильницькому збідненню змісту світової історії, порушенню її "органічності".

    Франко  чітко розумів, що для того, аби  нація досягла справжнього розвитку, духовного й матеріального, вона мусить пройти шлях самоусвідомлення, самореалізації, відчути себе єдиним організмом, який представляє собі своє власне існування і прямує до нього. Для поета пізнання минулого свого народу, його історії є важливим чинником національного ренесансу. Ніхто не може зробити нічого суттєвого в здійсненні великої культурної революції, не долучившись до здобутків свого власного минулого, а з ним і до досягнень вселюдської культури. І. Франко як масштабна фігура і видатний митець був вище вузьконаціонального розуміння як політики, так культури, історії. Він був переконаний, що національна велич – шлях до величі загальнолюдської, у кінцевому підсумку – планетарної

    Накреслена  І. Франком у статті "З кінцем року" (1896 р.) й розвинена в ряді інших праць, насамперед у статтях "Поза межами можливого" (1900 р.), "Одвертім листі до гал[ицької] української молодежі" (1905 р.), посланні-заповіді "Мойсей" (1905 р.), програма націотворення, цілеспрямованого національного будівництва має комплексний, всебічний характер. Каменяр уважав, що ані нова академія наук, ані тисячі шкіл, ні тисячі книжок і брошур не зроблять Україну суб’єктом історії, бо потрібна інтегральна праця в усіх галузях – як у культурі, так і в економіці та політиці. На провідне місце ставився ним і розвиток освіти, преси, збереження мови.

    Важливим  двигуном національного розвитку є  національний ідеал. Якщо у сфері  матеріальної продукції рушієм діяльності стають індивідуальні потреби, то ще більшого значення у сфері суспільного  й політичного життя набуває  ідеал як феномен, зокрема, – національний ідеал. Разом з тим поет застерігає: "Доки не подамо народові надії на соціальну реформу, тобто на поліпшення його матеріального існування, він не стане гуртом для виборення своєї і нашої політичної незалежності».

    Для І. Франка, як і для більшості тогочасних теоретиків "національної ідеї", незаперечним було те, що в створенні нації новітнього типу з народу, який "мовчить, молиться і платить", вирішальну роль покликана відігравати інтелігенція, вносячи в маси національну ідеологію. Саме в цьому вбачав він найсвятіший обов’язок, історичне покликання молодого покоління:

    Порада  своїм землякам щодо їхньої громадянської  і політичної роботи, яка стала  епіграфом до цієї роботи: "Ми мусимо навчитися чути себеукраїнцями –  не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні – всі без виїмка – поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його.»

    Або такі рядки: «…Ми мусимо почувати себе не піонерами, але рядовими в великім  ряді і не сміємо своїх дрібних, локальних  справ виставляти як справи всенародні, своїх дрібних персональних амбіцій висувати на першу лінію загального інтересу".

    Але чи була тоді інтелігенція, здатна до цього  всеохоплюючого завдання? У своїх  працях Франко справедливо вважав, що тільки відчуваючи себе нацією суцільною  та солідарною в духовних та економічних інтересах, українці знайдуть тут вогонь і запал до праці, якого їм так часто бракує, що цілою суттю своєю відчують той "спільний ідеал", брак якого багатьох з-поміж нас гонить на поклони "чужим богам". І причину цього вбачав він у тому, що всі покоління української інтелігенції (і його в тому числі) були вихованцями або російської, як київські "громадівці", або ж західноєвропейської, передусім німецької культури, цураються своєї окремішності, у душі соромляться свого походження.

    Брак  віри у свою націю призводив до того, що найкращі українські сили тонули "в общеросійськім морі", а ті, які залишалися на своєму грунті, попадали в зневіру та апатію. Така зневіра  у своїй нації стала, на думку  Франка, головною трагедією й в  житті М. Драгоманова, як і більшості представників української інтелігенції; причиною їх безплідної політичної діяльності й того, що в політиці вони до кінця життя лишалися "genteUkrainus, natione Russo" (за походженням українці, за національністю росіяни).

    Іван Франко усвідомлював необхідність переміни національного характеру, вироблення нової національно-духовної ментальності. Ось як він окреслює головний напрямок змін, що повинні відбутися в національній свідомості та практичній діяльності: "Наш голосний, фразеологічний та в більшій частині нещирий, бо ділами не попертий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутому народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею. Наша масова інерція, що приймає безкритично слова тих, які сим чи іншим припадком були поставлені “на чоло народу”, стали послами, професорами, головами товариств і т. і., мусить уступити місце живій, критичній праці думок і готовності - все і всюди подати й свій голос у загальній справі, виконувати діяльно, на власне ризико, але з повною свідомістю своє горожанське право. Наша аж до границь безхарактерности посунена толеранція хиб та слабостей наших ближніх, навіть тоді, коли вони зі сфери приватних відносин переходять у сферу товариської та громадської діяльности, мусить уступити місце живішому моральному почуттю і енергічнішій реакції против усякої моральної гнилизни, що грозила б розпаношитися в наших товариських відносинах. Інакше, мої дорогі приятелі, ми тут, у Галичині та Буковині, замість духового центру України зробимося гнилим і смердючим боляком, який з обридження оминатиме кождий свідомий українець, що заховав іще живе почуття самоповаги".

    Як  бачимо, І. Франко рішуче та критично виявляє  недоліки своїх земляків. Його зізнання звучить не як демонстрація негативних рис нації, не приниження її, а усвідомлення обов’язку працювати заради своїх людей, бо патріотизм для Франка "не сантимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на його плечі". І в цих словах – його любов і синівська відданість Україні. Поет бачить, що його народ "гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, бідний, недолугий, непорадний, все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз широких масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів".

    У одному з найвідоміших віршів "Не пора" (цикл «Украна), який став одним  з українських національних гімнів, поет чітко висловлює свою позицію:

    Не  пора, не пора, не пора

    Москалеві й ляхові служить!

    Довершилась України кривда стара,

    Нам пора для України  жить.

    Не  пора, не пора, не пора

    За  невігласів лить свою кров

    І любити царя, що наш  люд обдира, -

    Для України наша любов.

    Не  пора, не пора, не пора

    В рідну хату вносити  роздор!

    Хай пропаде незгоди  проклята мара!

    Під Украйни єднаймось прапор!

    Бо  пора ця великая єсть:

    У завзятій, важкій боротьбі

    Ми  поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,

    Рідний  краю, здобути тобі

    У гімні зучить заклик до національної єдності, класової боротьби, об’єднання українських земель в одну соборну  державу, що було для поета конечною необхідністю.

    Крім  того, Франка хвилювала роз’єднаність  української нації не так геополітична, як ідейна, роз’єднаність у підходах до базових духовних підвалин існування  народу. Осуд розбрату-роздору, ідея згуртованості  українців є леймотивними в романі "Петрії і Довбощуки", романтично-героїчній повісті "Захар Беркут", романі "Борислав сміється", повістях "Навернений грішник", "Boa constrictor" та інших творах. Він з’єднав українську національну ідею в могутню національно-державницьку концепцію розвитку, включаючи в її світогляд соціальну справедливість, ясно проголосив для нашого національного визволення і самовизначення засаду соборності України.

    Франко  бачив, що в складі "великой Российской империи"" прості люди так само, а то й більше бідують, ніж у Галичині, під Австро-Угорщиною. Це співчуття до знедоленого українського народу по обидва боки Дніпра робило його справжнім патріотом. Окрилений революційними заворушеннями у Росії, письменник усвідомлював, що зі зміною урядів у Росії незмінним залишиться ставлення до українців та інших недержавних народів.

    Висловлюючи сумніви щодо участі українства у  загальноросійській революційній боротьбі, І. Франко в статті "З кінцем року" писав: "Серце стискається з  болю і досади. Аджеж якби ті люди були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбних думках, якими вони були пройняті, і якби повернули були свої великі сили на працю для того ідеалу серед рідного народа, якби поклали були свої голови в боротьбі за той ідеал, ми були би нині величали їх пам’ять у ряді найліпших борців і – справа вільної, автономної України стояла б нині в Росії і в Європі як справа актуальна, що жде свого рішення, і, може, зовсім іншим шляхом ішов би розвій молодих українських поколінь".

    Разом з тим Іван Франко був проти  реваншу над Росією "за довговіковий диктат", тому що проголошував постулат золотих мостів дружби між народами. Треба тільки будувати такі мости  на добре укріплених берегах –  берегах державності, оскільки тільки незалежна держава може бути гарантом дружби з такими ж незалежними державами та їх народами.

    У вірші "Сідоглавому" (1897 р.) І. Франко відповів своїм опонентам стосовно любові до України:

    Франко  бачив, що в складі "великой Российской империи"" прості люди так само, а то й більше бідують, ніж у Галичині, під Австро-Угорщиною. Це співчуття до знедоленого українського народу по обидва боки Дніпра робило його справжнім патріотом. Окрилений революційними заворушеннями у Росії, письменник усвідомлював, що зі зміною урядів у Росії незмінним залишиться ставлення до українців та інших недержавних народів.

    Висловлюючи сумніви щодо участі українства у  загальноросійській революційній боротьбі, І. Франко в статті "З кінцем року" писав: "Серце стискається з  болю і досади. Аджеж якби ті люди були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбних думках, якими вони були пройняті, і якби повернули були свої великі сили на працю для того ідеалу серед рідного народа, якби поклали були свої голови в боротьбі за той ідеал, ми були би нині величали їх пам’ять у ряді найліпших борців і – справа вільної, автономної України стояла б нині в Росії і в Європі як справа актуальна, що жде свого рішення, і, може, зовсім іншим шляхом ішов би розвій молодих українських поколінь".

    Разом з тим Іван Франко був проти  реваншу над Росією "за довговіковий диктат", тому що проголошував постулат золотих мостів дружби між народами. Треба тільки будувати такі мости  на добре укріплених берегах –  берегах державності, оскільки тільки незалежна держава може бути гарантом дружби з такими ж незалежними державами та їх народами.

    У вірші "Сідоглавому" (1897 р.) І. Франко відповів своїм опонентам стосовно любові до України: