Поняття стилів мовлення

РОЗДІЛ 1. Поняття стилів мовлення.

Стиль (від латин. Stilus – паличка  для письма). Сталь літературної мови – різновид мови (її функціонувальна  підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Д. Свіфт влучно зауважив, що стиль – це власне слова на власному місці.

Кожний стиль має:

 Ø  сферу поширення і  вживання (коло мовців);

 Ø  функціональне призначення  (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);

 Ø  характерні ознаки (форма  та спосіб викладу);

 Ø  система мовних засобів  і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

 Ці складові конкретизують,  оберігають, певною, мірою обмежують,  унормовують кожний стиль і  роблять його досить стійким  різновидом літературної мови. Оскільки  стилістична норма є частиною  літературної, вони не забезпечує останню, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням.

 Наприклад, слова акт, договір,  наказ, протокол, угода є нормативними  для офіційно-ділового стилю,  хоча в інших стилях вони  також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.

 Досконале знання специфіка  кожного стилю, його різновидів, особливостей – надійна запорука  успіхів у будь-якій сфері спілкування. 

 Термін “стиль мовлення”  слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови – спілкування, повідомлення і діяння. впливу.

 Високорозвинута сучасна літературна  українська мова має розгалужену  системі стилів, серед яких:

q  розмовний, 

q  художній,

q  науковий,

q  публіцистичний,

q  епістолярний,

q  офіційно-діловий, 

q  конфесійний. 

 Для виділення стилів мовлення  важливе значення мають форми  мови – усна й писемна, розмовна  і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманні розмовному стилю, а інша – переважно писемна. Оскільки останні сформувалися н книжній основі їх називають книжними.

 Структура текстів різних  стилів неоднакова, якщо для розмовного  стилю характерний діалог (полілог) то для інших – переважно монолог.

 Відрізняються стилі мовлення  й багатьма іншими ознаками. Але  спільним для них є те, що  вони – різновиди однієї мови, представляють усе багатство  їх виражальних засобів і виконують  важливі функції в житті суспільства – забезпечують спілкування в різних його сферах і галузях.

 У межах кожного функціонального  стилю сформувалися свої різновиди  – підстилі – для точнішого  й доцільнішого відображення  певних видів спілкування та  вирішення конкретних завдань. 

 Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.

 Основні ознаки стилів та  їх жанрів можна подати у  вигляді таблиці: Назва стилів  Види творів, у яких стиль реалізується  Основні ознаки стилів і жанрів мовлення

Мета мовлення  Сфера спілкування  Форма реалізації стилю  Мовні особливості стилю

 Розмовний    обмін інформацією, думками, враженнями, прохання чи подання допомоги, виховний вплив   побутові стосунки з родичами, друзями, знайомими   діалог   широко використовуються побутова лексика, фразеологізми, емоційно забарвлені й просторічні слова, звертання, вставні слова, неповні речення тощо

 Науковий   дисертація, монографія, стаття, підручник, лекція, відгук, анотація   повідомлення про результати наукових досліджень   наука, техніка, освіта   монолог   характерні мовні засоби: терміни, спеціальна фразеологія, складні синтаксичні конструкції; повні речення; логічність, точність, обґрунтованість викладу

 Офіційно-діловий   закон, кодекс, статут, наказ, указ, оголошення, доручення, розписка, протокол, акт, інструкція, лист тощо   регулювання офіційно-ділових стосунків   офіційно-ділові стосунки   монолог (діалог)   переважають стилістично нейтральні мовні засоби: стандартна канцелярська лексика, складні речення, немає емоційно забарвлених слів; виклад гранично точний

 Публіцистичний   виступ, нарис, публіцистична стаття, памфлет, фейлетон, дискусія   обговорення, відстоювання та пропаганда важливих суспільно-політичних ідей, сприяння суспільному розвитку   громадсько-політичне життя   монолог (діалог)   використовуються суспільно-політична лексика, емоційно забарвлені слова, риторичні запитання, вигуки, повтори; тон мовлення пристрасний, оцінний

 Художній   трагедія, комедія, драма, водевіль, роман, повість, поема, вірш, байка   різнобічний вплив на думки й почуття людей за допомогою художніх засобів   мистецтво слова   монолог   застосовуються всі мовні засоби, особливо широко — слово в переносному значенні

 

 

РОЗДІЛ 2. Розмовний стиль.

 Сфера використання – усне  повсякденне спілкування в побутів,  у сім’ї, на виробництві. 

 Основне призначення – бути  засобом впливу й невимушеного  спілкування, жвавого обміну думками,  судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків.

 Слід відрізняти неформальне  й формальне спілкування. Перше  – нерегламентоване, його мета  й характер значною мірою визначаються  особистими (суб’єктивними) стосунками  мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.

 Якщо звичайне спілкування  попередньо не планується, не  визначаються мета його і зміст,  то ділові контакти передбачають  їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків, результатів.

 У повсякденній розмові мовці  можуть торкатися різних, часток  не пов’язаних між собою тем,  отже, їхнє спілкування носить  частіше довільний інформативний  характер.

 Ділова ж мова, як правило,  не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв’язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.

 Основні ознаки:

 ·        безпосередня  участь у спілкування; 

 ·        усна форма  спілкування; 

 ·       неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);

 ·        невимушеність  спілкування; 

 ·        непідготовленість  до спілкування (неформальне);

 ·        використання  несловесних засобів (логічних  наголосів, тембру, пауз, інтонації);

 ·        використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);

 ·        емоційні  реакції; 

 ·        потенційна  можливість відразу уточнити  незрозуміле, акцентувати головне. 

 ·        Основні  мовні засоби:

 ·        емоційно-експресивна  лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);

 ·        суфікси  суб’єктивної оцінки (зменшено-пестливого  забарвлення, зниженості);

 ·        прості, переважно  короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);

 ·        часте  використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);

 ·        фразеологізми,  фальклоризми, діалектизми, просторічна  лексика, скорочені слова, вигуки  й т.д.);

 ·        заміна  термінів розмовними словами  (електропоїзд – електричка, бетонна  дорога – бетонка.

 ·        Типові  форми мовлення – усні діалоги  та полілоги.

 Норми розмовного стилю встановлюються  не граматиками, як у книжних  стилях, а звичаєм, національною  традицією – їх відчуває і  спонтанно обирає кожен мовець.

 Жанри  реалізації – бесіда, лист.

 

РОЗДІЛ 3. Художній стиль.

 Цей  найбільший і найпотужніший стиль  української мови можна розглядати  як узагальнення й поєднання  всіх стилів, оскільки письменники  органічно вплітають ті чи  інші стилі до своїх творів  для надання їм більшої переконливості  та достовірності в зображенні подій.

Художній  стиль широко використовується у  творчій діяльності, різних видах  мистецтва, у культурі й освіті.

 Як у  всіх зазначених сферах, так і  в белетристиці (красному письменстві  – художній літературі) це стиль  покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу – естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки:

 ·        найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність (образ – персонаж, образ колектив, образ – символ, словесний образ, зоровий образ);

 ·        поетичний живопис словом навіть  прозових і драматичних творів;

 ·        естетика мовлення, призначення  якої – викликати в читача почуття прекрасного;

 ·        експресія як інтенсивність вираження  (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);

 ·        зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;

 ·        відсутня певна регламентація  використання засобів, про які  йтиметься далі, та способів їх  поєднання, відсутні будь-які приписи;

 ·        визначальним є суб’єктивізм  розуміння та відображення (індивідуальне  світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване  на індивідуальне світосприйняття  та інтелект читача).

 ·        Основні мовні засоби:

 ·        наявність усього багатства найрізноманітнішої  лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);

 ·        використання емоційно-експресивної  лексики (синонімів, антонімів,  анонімів, фразеологізмів);

 ·        запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);

 ·        уведення до творів, зі стилістичною  метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть  жаргонізмів; 

 ·        поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);

 ·        широке використання різноманітних  типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики; 

 ·        повною мірою представлені всі  стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

 За родами  й жанрами літератури художній  стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості  мовної організації тексту:

1.      епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);

2.      ліричні (поезія, поема, балада, пісня,  гімн, елегія. епіграма);

3.      драматичні (драма, трагедія, комедія,  мелодрама, водевіль);

4.      комбіновані (ліро-епічний  твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

РОЗДІЛ 4. Науковий стиль.

 Сфера використання – наукова  діяльність, науково-технічний прогрес,  освіта.

 Основне призначення – викладення  наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

 Основні ознаки:

 ·        ясність  (понятійність) і предметність тлумачень;

 ·        логічна  послідовність і доказовість  викладу; 

 ·        узагальненість  понять і явищ;

 ·        об’єктивний  аналіз;

 ·        точність  і лаконічність висловлювань;

 ·        аргументація  та переконливість тверджень; 

 ·        однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;

 ·        докладні  висновки.

 ·        Основні  мовні засоби спрямовані на  інформування, пізнання, вплив і  характеризуються:

 ·        великою  кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);

 ·        наявність  схем, таблиць, графіків, діаграм,  карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків; 

 ·        оперування  абстрактними, переважно іншомовними  словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);

 ·        використовуванням  суто наукової фразеології, стійких  термінологічних словосполучень;

 ·        залучення  цитат і посилань на першоджерела;

 ·        як правило,  відсутністю авторської індивідуальної  манери та емоційно-експресивної лексики;

 ·        наявністю  чіткої композиційної структури  тексту (послідовний поділ н розділи,  частини, пункти, підпункти, параграфи,  абзаци із застосування цифрової  або літерної нумерації);

 ·        окрім  переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;

 ·        монологічним  характером текстів; 

 ·        переважанням  різнотипних складних речень  стандартних виразів (кліше).

 Науковий стиль унаслідок  різнорідності галузей науки  та освіти складається з таких  підстилів:

1.      власне науковий  із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь  повідомлення, курсова й дипломна  роботи, реферат, тези) який, у свою  чергу, поділяється на науково-технічні  та науково-гуманітарні тексти;

2.      науково-популярний – застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;

3.      науково-навчальний – наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й н включає використання елементів емоційності.

 

РОЗДІЛ 5. Публіцистичний стиль.

 Сфера використання – громадсько-політична,  суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

 Основне призначення: 

 ¨      інформаційно-пропагандистськими  методами вирішувати важливі  актуальні, злободенні суспільно-політичні  проблеми;

 ¨      активний вплив  на читача (слухача), спонукання його  до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;

 ¨      пропаганда певних  думок, переконань, ідей, теорій та  активна агітація за втілення  їх у повсякдення. 

 Основні ознаки:

 ·        доступність  мови й формування (орієнтація  на широкий загал);

 ·        поєднання  логічності доказів і полемічності  викладу; 

 ·        сплав  точних найменувань, дат, подій,  місцевості, учасників; 

 ·        висловлення  наукових положень і фактів  емоційно-експресивною образністю;

 ·        наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;

 ·        широке  використання художніх засобів  (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол  і т. ін.).

 ·        Основні  мовні засоби:

 ·        синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;

 ·        лексика  насичена суспільно-політичними  та соціально-економічними термінами,  закликами, гаслами (електорат,  багатопартійність, приватизація  та ін.);

 ·        використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта, легені планети – ліси та ін.);

 ·        уживання  в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та  інших термінів (орбіти співробітництва,  президентський старт і под.);

 ·        із морфологічних  засобів часто використовується  іншомовні суфікси і ст. (ист), - атор, - акція та ін. (полеміст, реваншист, провокатор); префікси псевдо; - нео-, сурес-, ін тре- та ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);

 ·        синтексисові  публіцистичного стилю властиві  різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками ті ні.);

 ·        ключове,  вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючи заголовки; 

 ·        ключове,  вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки;

 Публіцистичний стиль за  жанрами, мовними особливостями  т способом подачі інформації  поділяється на такі підстилі:

1.      стиль ЗМІ –  засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);

2.      художньо-публіцистичний  стиль (памфлети, фейлетони, політичні  доповіді, нариси тощо);

3.      есе (короткі  нариси вишуканої форми);

4.      науково-публіцистичний  стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

РОЗДІЛ 6. Епістолярний стиль.

 Сфера використання – приватне  листування. Цей стиль може бути  складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики (“Посланія” І. Вишенського,  “Листи з хутора” П Куліша  та ін.).

 Основні ознаки 

 ·        наявність  певної композиції:

 ·        початок,  що містить шанобливе звернення; 

 ·        головна  частина, у якій розкривається  зміст листа; 

 ·        кінцівка, де підсумовується написане,

 ·        іноді  постскриптум. (Р.S. – приписка до  закінченого листа після підпису).

 Основні мовні засоби –  поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного  стилів.

 Сучасний епістолярний стиль  став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов’язкових  раніше вступних звертань та  заключних формувань увічливості.

 

РОЗДІЛ 7. Конфесійний стиль.

 Сфера використання – релігія  та церква.

 Призначення – обслуговувати  релігійні потреби як окремої  людини, так і всього суспільства.  Конфесійний стиль утілюється  в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у “Біблії” та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).

 Основні засоби:

 ·        суто церковна  термінологія і слова – символи; 

 ·        непрямий  порядок слів у реченні та  словосполученні; 

 ·        значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;

 ·        наявність  архаїзмів. 

 Конфесійний стиль від інших  стилів відрізняє небуденна урочистість,  піднесеність.

 

РОЗДІЛ 8. Організаційно-діловий стиль.

 Його функціональні підстилі.

 У ст. 11. “Закону про мови” записано: “Мовою роботи, діловодства й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів підприємств, установ. організацій є українська мова”.

 Офіційно-діловий стиль –  функціональний різновид мови, який  слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.

 Основне призначення – регулювати  ділові стосунки в зазначених  вище сферах обслуговувати громадські  потреби людей у типових ситуаціях.

 Під функціональним різновидом  мови слід розуміти систему  мовних одиниць, прийомів їх  виокремлення та використання, обумовлених  соціальними завданнями мовлення.

 Мовленню у сфері управління  притаманна наука специфічних  особливостей. Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління – організації, заклади, підприємства, посадові особи, працівники, Характер і зміст інформаційних зв’язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежить від місця установи в ієрархії органів управління, її компетенції, функціонального змісту діяльності.

 Ці стосунки стабільні й  регламентуються чинними правовими  нормами. 

 Специфіка ділового спілкування  полягає в тому, що незалежно  від того, хто є безпосереднім  укладачем документа й кому  безпосередньо його адресовано, офіційним автором та адресатом документа майже завжди є організація в цілому.

 Іншою важливою характеристикою  ділового спілкування є контракт  на адресність інформації.

 Суттєвим фактором ділового  спілкування, що впливає на  характер управлінської інформації, є повторність дій і ситуацій. Управлінська діяльність – це завжди – “гра за правилами”. Як наслідок цього повторність управлінської інформації приводить до регулярності використовування весь час однакових мовних засобів.

 Наступною характерною рисою ділового спілкування є тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація, а це у свою чергу, є наслідком певної стабільності її функції.

 Отже, можна вирізнити такі  властивості управлінської інформації  в умовах ділового спілкування:

 ·        офіційний характер;

 ·        адресність;

 ·        повторність; 

 ·        тематична обмеженість. 

 ·        Специфіка офіційно-ділового стилю  полягає в певних стильових  рисах (ознаках), що притаманні  лише йому, а саме:

 ·       нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні;

 ·        точність та ясність повинні  поєднуватись з лаконічністю, стислістю  й послідовністю викладу фактів;

 ·        документальність(кожний офіційний  папір повинен мати характер  документа), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми;

 ·        наявність усталених одноманітних  мов6них зворотів, висока стандартизація  вислову; 

 ·        сувора регламентація тексту  для чіткої організації текст поділяє на параграфи, підпункти.

 Ці основні  риси є визначальними у формуванні  системи мовних одиниць і прийомів  їх використання в текстах  ділових (управлінських) документів.