Причетність до злочину та її види

Зміст

Вступ

1. Причетність до злочину та її види
2. Об’кт причетності до злочину
3. Неповідомлення про злочин: позитивни та негативи декриміналізації діяння

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Причетність до злочину як самостійний кримінально-правовий інститут затвердився порівняно недавно ще в радянській юридичній літературі. Цьому сприяло встановлення тоді ще чинного кримінального законодавства з питання про заздалегідь не обіцяне приховування злочину, через яке останнє було остаточно відокремлене від співучасті в злочині. Нині загальновизнано, що приховування (заздалегідь не обіцяне), недонесення і потурання - це різновиди причетності до злочину, як справедливо відмічав А.А.Піонтковський, є "цілком стійким юридичним поняттям".

Доводиться, проте, констатувати, що, незважаючи на ряд робіт, спеціально присвячених дослідженню причетності і зараз ще продовжують залишатися невирішеними деякі питання, що відносяться до цього інституту і мають важливе теоретичне та практичне значення. Передусім, тут маються на увазі питання, пов’язані з визначенням матеріально-правової природи причетності, відмежування причетності від співучасті і суміжних суспільно небезпечних діянь, з’ясування особливостей кримінально-правової регламентації окремих видів причетностей.

1. Причетність до злочину та її види

Причетність до злочину – це дія чи бездіяльність  особи, які хоча і не пов’язані  з вчиненням злочину, але не є  співучастю в ньому.

На підставі положень частин 6 і 7 ст. 27 КК, з урахуванням теорії і сформованої практики, виділяють такі види причетності до злочину:

• заздалегідь не обіцяне (тобто не обіцяне до закінчення злочину) приховування злочину;
• заздалегідь не обіцяне придбання чи збут майна, здобутого злочинним шляхом;
• заздалегідь не обіцяне потурання злочину;
• заздалегідь обіцяне (тобто обіцяне до закінчення злочину) недонесення про злочин.

Причому перші  три види причетності є самостійними злочинами і тому тягнуть кримінальну  відповідальність. Що ж до недонесення, то воно законом взагалі злочином не вважається.

Розглянемо  ці види причетності.

Приховування  злочину – це активна діяльність особи з приховання злочинця, засобів  і знарядь вчинення злочину, його слідів чи предметів, здобутих злочинним  шляхом. Причому йдеться тільки про  заздалегідь не обіцяне приховування, тобто про приховування, не обіцяне до закінчення злочину. Це, наприклад, випадок, коли вбивця в закривавленому одязі після вчинення злочину прийшов до свого знайомого і, розповівши про те, що трапилося, попросив його дати йому інший одяг, а закривавлений спалити, що його знайомий і вчинив. Перед нами заздалегідь не обіцяне приховування як злочинця, так і слідів злочину. Такий приховувач несе відповідальність за ст. 396, яка встановлює відповідальність за заздалегідь не обіцяне приховування лише тяжких чи особливо тяжких злочинів. Приховування злочинів середньої чи невеликої тяжкості кримінальної в ідповідальності не тягне. Причому в силу ч. 2 ст. 396 не підлягають кримінальній відповідальності за прихо­вування тяжких і особливо тяжких злочинів члени родини особи, що вчинила злочин, а також його близькі родичі, коло яких визначається законом. Відповідно до п. 11 ст. 32 КПК України ними вважаються батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, бабка й онуки.

У статті 256 передбачено  відповідальність за найбільш небезпечний вид заздалегідь не обіцяного приховування злочину – заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинної організації чи приховування їх діяльності. Закон встановлює, що за заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинної організації та приховування їх злочинної діяльності шляхом надання приміщень, сховищ, транспортних засобів, інформації, документів, технічних пристосувань, грошей, цінних паперів, а також за заздалегідь не обіцяне вчинення інших дій зі створення умов, що сприяють їх злочинній діяльності, – винні підлягають покаранню у вигляді позбавлення волі на строк до п’яти років. Покарання посилюється від п’яти до десяти років позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, якщо такі дії вчинені службовою особою чи повторно.

Якщо ж таке приховування було обіцяно до початку  чи в процесі вчинення злочину, але  до його закінчення, то воно розглядається  як співучасть у злочині.

Придбання чи збут майна, здобутого злочинним шляхом, – це активна діяльність особи, що полягає в купівлі чи іншій оплатній передачі майна, здобутого злочинним шляхом, або зберіганні такого майна. Йдеться лише про дії, що заздалегідь не обіцяні. Якщо такі дії були заздалегідь обіцяні, вони утворюють пособництво (ч. 5 ст. 27). Придбання чи збут, що не були заздалегідь обіцяні до закінчення злочину, тягнуть відповідальність за самостійний злочин за ст. 198 (відповідно до з ч. 6 ст. 27). Цей злочин передбачає знання суб’єктом того, що придбане ним майно було здобуто злочинним шляхом, тобто в результаті конкретного злочину (крадіжки, розбою тощо).

Потурання. Потурання  полягає в тому, що особа, яка зобов’язана  була і могла перешкодити вчиненню злочину, не перешкоджає його вчиненню і злочин вчинюється. Наприклад, працівник міліції, знаючи про злочин, що готується, не припиняє його, хоч зобов’язаний був це зробити, а тому злочин вчинюється.

У Загальній  частині КК прямо не сказано про  потурання. Питання відповідальності за потурання вирішується двома шляхами:

• якщо воно було заздалегідь обіцяним, то стає пособництвом, бо таке потурання є ніщо інше, як усунення перешкод вчиненню злочину чи сприяння приховуванню злочину (ч. 5 ст. 27);
• заздалегідь же не обіцяне потурання утворює собою у випадках, передбачених в Особливій частині КК, посадовий злочин (зловживання службовим становищем – ст. 364, службова недбалість – ст. 367). Можлива відповідальність і за статтями 256, 426.

Отже, із закону випливає, що наявність заздалегідь  даної обіцянки чи її відсутність дає можливість дати різну юридичну оцінку приховуванню, придбанню або збуту предметів, здобутих злочинним шляхом і потуранню: якщо ці дії (бездіяльність) були заздалегідь обіцяні – це пособництво злочину, якщо таку обіцянку було дано після закінчення злочину, відповідальність у випадках, прямо передбачених КК, настає за самостійний злочин.

Недонесення полягає  в неповідомленні органам влади  про злочин, що готується або вже  вчинений. На відміну від приховування, недонесення – це діяльність пасивна (чиста бездіяльність). Незалежно від того, чи було воно заздалегідь обіцяно, чи не було, чинним КК воно злочином не визнається. Лише у разі, якщо в діях такої особи мають місце ознаки іншого самостійного складу злочину, вона підлягає за нього кримінальній відповідальності.

2. Об’кт  причетності до злочину

Об'єкт причетності  в науці кримінального права  досліджувався безпосередньо під  час вивчення інституту причетності  до злочину, а також в рамках вивчення окремих видів причетності, інколи питання об'єкта причетності ставало дотичним під час дослідження проблем співучасті у злочині, відмежуванні причетності від інших злочинів.

Сучасна кримінально-правова  доктрина підтверджує думку про  те, що причетність до злочину посягає  на відносини правосуддя. М.Й. Коржанський родовим об'єктом потурання злочинній діяльності та неповідомлення про злочин вважає посягання діяльністю органів правосуддя і вказує на доцільність віднесення статей про відповідальність за ці злочини до розділу «Злочини проти правосуддя». О.М. Лемешко, ґрунтовно досліджуючи потурання злочину як один з видів причетності, вважає, що родовим об'єктом причетних злочинів є суспільні відносини у сфері правосуддя, оскільки причетні злочини посягають на суспільні відносини, що забезпечують своєчасне попередження і припинення злочинів. Нормальна діяльність органів досудового слідства і суду за всебічним, повним та об'єктивним дослідженням обставин справи зазначений як об'єкт приховування злочину в навчальних підручниках та коментарях кримінального закону.

У російській кримінально-правовій доктрині, де дослідженню питань причетності приділено значну увагу, позиція про відносини правосуддя як об'єкт причетності до злочину, є достатньою мірою обґрунтованою та прийнятною. Так, на думку А.Н. Зарубіна, основним об'єктом кримінально-правової охорони приховування злочину є суспільні відносини у сфері забезпечення правосуддя. Аргументом на підтвердження цієї думки автор називає те, що особа, причетна до злочину, прагне, щоб основний злочин не був виявлений та розкритий, а винна особа не була піддана покаранню. А інший російський дослідник А.А. Васильєв доходить висновку, що об'єктом причетності до злочину є відносини правосуддя у зв'язку із тим, що сутність суспільної небезпеки причетності до злочину визначається суспільною потребою у справедливості, яка реалізується через правосуддя. Ціллю кримінально-правової охорони від причетності до злочину є недопущення вчинення перешкод у реалізації суспільної потреби по притягненню винного до відповідальності.

Отже, думка  про те, що об'єктом причетності до злочину є відносини у сфері правосуддя достатньо обґрунтована та відповідає потребам практики застосування норм про причетність до злочину.

Водночас, на противагу  домінуючій позиції про те, що об'єктом  причетності є лише правосуддя, деякі автори схиляються до думки, що причетність до злочину посягає на об'єкт основного злочину. При цьому прихильники думки щодо тотожності об'єктів причетності до злочину та основного делікту були протягом всього періоду існування дискусії щодо інституту причетності до злочину, триває ця дискусія і сьогодні.

Дослідник П.К. Євдокимов висловлював думку, що «трактування приховування лише як посягання  на нормальну діяльність органів  правосуддя не може бути визнана правильною, протидія правосуддю не є головним, основним в діяльності приховувача. В окремих випадках лише приховуючи злочин, приховувач і в цих випадках приєднується до злочину, виконує невід'ємну частину конкретної злочинної діяльності. Відповідно, самостійного об'єкта приховування немає, безпосереднім об'єктом посягання дій приховувача буде, відповідно, об'єкт того злочину, приховуванню якого і сприяє приховувач.

Натомість В.Г. Смірнов зазначав, що природа суспільно-небезпечних  дій осіб, причетних до злочину, має  подвійний характер. З одного боку, це сприяння злочинцю, який вчинив злочин, з іншого боку, це протидія органам правосуддя. Визначальним об'єктом посягання осіб, причетних до злочину, необхідно визнати той об'єкт, на який було спрямовано приховуваний злочин, злочин про який не повідомлено владі чи злочин, якому потурала посадова особа».

На думку  В.Н. Зирянова, об'єкт потурання має  складний структурований характер і  визначається передусім трьома моментами, зокрема: а) шкодою інтересам правосуддя; б) об'єктом злочину, якому потурали; в) шкодою інтересам тієї сфери суспільно-корисної діяльності, в якій була задіяна особа, яка вчинила потурання, якщо суб'єкт спеціальний». Варто також зазначити, що об'єкт потурання злочину в кримінальному законодавстві більшості країн Європи збігається з об'єктом основного злочину.

Більше того, праці більшості авторів, які  категорично заперечували можливість посягання причетності на об'єкт  основного злочину, містять аргументи, які наводять на думку, що причетність  посягає також на об'єкт основного  злочину. Так, Г. Баймурзін зазначає, що «та чи інша діяльність утворює причетність та, відповідно, набуває суспільну небезпеку лише тією мірою, наскільки вона об'єктивно пов'язана зі злочином, вчиненим іншими особами, і безпосередньо випливає з нього, в той час, коли як при всіх інших формах злочинної діяльності такої залежності не існує». При цьому об'єктивна пов'язаність зі злочином, вчиненим іншими особами, і є підтвердженням того, що причетність посягає на той самий об'єкт, що й основний злочин. Далі Г. Баймурзін порівнює суспільну небезпеку причетності та співучасті. Натомість якщо причетність та співучасть посягають на різні об'єкти, то чи можна було б їх узагалі порівнювати, адже не можна ставити на терези два різні об'єкти і при цьому казати, що один з них є більш небезпечний.

Науковець А.В. Савченко, аналізуючи об'єкт злочину, вказує, що «при заподіянні шкоди хоча б одному елементу суспільних відносин, руйнуються, спотворюються всі інші. Механізм спричинення шкоди суспільним відносинам полягає в тому, що злочин, посягаючи хоча б на один з його елементів, руйнує їх у цілому».

Досліджуючи питання  причинного зв'язку у кримінальному  праві, взаємозв'язок необхідності та випадковості, Н.Н. Ярмиш вказує на існування  систем, утворених великою кількістю  елементів. Кожне з явищ у системі розглядається як випадковість, оскільки між елементами немає прямих безпосередніх залежностей один від одного. Роль системного, синтезуючого начала виконує спільність походження чи існування складових такої системи. Тому взаємозв'язок між елементами в таких системах носить узагальнений, глибоко опосередкований характер. Справді, між основним злочином та причетним немає прямої безпосередньої залежності, але тим не менше спільним між ними є наявність певної системи, яка полягає у залежності причетності до основного злочину. Тому те, що і основний злочин, і причетний належать до однієї системи, і пояснює посягання причетності на об'єкт основного злочину. Тож зв'язок між основним злочином та причетністю є нічим іншим, як поясненням того, що причетність посягає на той же самий об'єкт, що й основний злочин. А.Д. Макаров твердо переконаний, що приховування, наприклад, родича-убивці, не лише глибоко аморально, але й суспільно-небезпечно. Продовжувати приховувати його - це давати мовчазну згоду на вчинення ним нових злочинів. Справді, приховуючи вбивцю, винна особа ставить у небезпеку суспільні відносини щодо права інших осіб на життя, оскільки усвідомлює, що внаслідок її дій по приховуванню можуть бути вчинені інші насильницькі злочини. Незважаючи на те, що приховування вчиняється після вчинення злочину, воно посягає на об'єкт основного злочину, оскільки потрібно керуватися тим, що особа, яка вчинила основний злочин є суспільно-небезпечною і може вчинити аналогічний злочин, а приховування злочину створює умови для того, щоб виконавець основного злочину продовжував створювати загрозу для суспільства вчинення тотожних із уже вчиненим злочинів.

Натомість В.Н. Зирянов зазначає, що спрямовуючи репресію проти осіб, причетних до злочину, держава бореться не з приховуванням, недонесенням чи потуранням, а з суспільно-небезпечним посяганням на той чи інший об'єкт, тому визначальним об'єктом посягання осіб, причетних до злочину, необхідно визнати той об'єкт, на який було направлено приховуваний злочин або злочин, про який не було повідомлено владі, чи злочин, який не припинила посадова особа.

На користь  спільності об'єкта посягання причетності  з об'єктом основного злочину говорить те, що приховування злочину є кримінально-караним залежно від важкості основного злочину, тобто від того, наскільки серйозна була заподіяна шкода суспільним відносинам, що охороняються кримінальним законодавством. Також і більшість дослідників інституту причетності вказують на залежність суспільної небезпеки причетності від суспільної небезпеки основного злочину.

Ще одним  підтвердженням того, що причетність, в тому числі і приховування злочину  посягає на об'єкт основного злочину  є та обставина, що визнаючи об'єктом причетності нормальну діяльність органів правосуддя, не бралося до уваги, що система правосуддя працює для того, щоб припинити правопорушення, притягнути винного до відповідальності, при цьому одним із завдань відповідальності є запобігання вчиненню винним злочинів у майбутньому, а якщо особу не притягнули до відповідальності внаслідок причетних дій іншої особи, це означає загрозу вчинення аналогічних злочинів у майбутньому, а отже, і порушення суспільних відносин щодо основного злочину.

Узагальнивши  зазначене доходимо до висновку, що об'єкт причетності до злочину  становлять правовідносини, що забезпечують правосуддя, а також правовідносини, на які посягає основний злочин. При цьому жодні з відносин не мають домінуючого значення в об'єкті.

3. Неповідомлення про злочин: позитивни та негативи декриміналізації діяння

Поведінку особи  у суспільстві традиційно оцінюють як соціально-корисну, нейтральну, чи соціально-небезпечну. До 2001 р. соціально-небезпечним було і неповідомлення про злочин, проте з прийняттям нового КК України неповідомлення про злочин (за незначним винятком) було декриміналізовано. Одним із таких виключень є включення неповідомлення про вчинення злочину, який передує легалізації, як однієї з форм небезпечної поведінки, до складу ст. 2091 КК України в редакції від 01.06.2010 р., що встановлює відповідальність за неподання, несвоєчасне подання або подання недостовірної інформації про фінансові операції, що відповідно до закону підлягають фінансовому моніторингу.

А отже, за невеликим винятком, повідомлення органам влади про достовірно відомо підготовлюваний чи вчинений злочин стало правом, а не обов'язком громадян, і ми можемо говорити лише про моральний обов'язок громадян повідомляти про вчинений злочин.

Набуття чи втрата суспільної небезпеки суспільних відносин залежить від зміни соціально-політичної обстановки у суспільстві. Натомість декриміналізація недонесення про злочин у своїй масі не була зумовлена жодними суспільними змінами, а виключення недонесення про злочин з діянь, передбачених кримінальним законом, без урахування суспільної правосвідомості щодо того, що таке діяння не є суспільно-небезпечним.

Безумовно  в  Україні повідомлення про вчинений чи підготовлюваний злочин вважається закономірною діяльністю громадян. Свідченням цього є той факт, що згідно з повідомленнями Міністерства внутрішніх справ України більшість злочинів виявлено та доведено до відома правоохоронних органів саме громадянами. Та й важко не погодитися приклад з Н.С.Косяковою, що замовчування про місцезнаходження вбивці, про побиттях малолітньої дитини не просто неморально, а суспільно-небезпечно, злочинно.

Доречно підкреслив А.І. Бойко наявність у державі  дисбалансу між правами та обов' язками, що можна продемонструвати також і на прикладі Конституції України, де закріплено кілька десятків прав та лише кілька обов' язків громадян і наявну внаслідок цього загрозу атомізації суспільства, дезорганізації системи управління, що в кінцевому підсумку зробить кожну окрему особу беззахисною перед насиллям та пороками суспільства. А.Н.Ахтирська серед головних причин неефективності боротьби зі злочинністю зазначає той факт, що закони не передбачають санкції за дії, які за своєю суттю є злочинами, - 36,5%. За право жити у безпечному суспільстві необхідно платити добросовісним виконанням обов'язків, спрямованих на створення такого суспільства, одним з яких повинно бути повідомлення про підготовлювані тяжкі злочини.

На користь  встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення про злочин свідчить наявність у чинному кримінальному законі норми, що встановлює відповідальність за відмову свідка від давання показань, а це своїм змістом є досить близьким до неповідомлення про злочин, адже обидва діяння перешкоджають отриманню інформації про злочин правоохоронними органами, і забезпечують з різних поглядів тотожні відносини.

Ще один з  аргументів на користь встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення про злочин ґрунтується на загальних  ознаках причетності до злочину. Неповідомлення про вчинений злочин грубо порушує норми моралі не само собою, а у зв'язку із вчиненням важких злочинів, натомість якщо розглядати цей злочин без прив' язки до основного злочину, то очевидно картина моральності чи неморальності такого діяння деформується. Слушно зазначив А. А. Васильєв, що "у розкритті будь-якого злочину зацікавлені всі і кожен, за винятком осіб, які вчинили злочин, осіб, в інтересах яких вчинили злочин, і осіб, яким не байдужа доля злочинця. Це слід визнати нормальним, на відміну від визнання нормою відмови про повідомлення про злочин. Як можна говорити, що особа, яке стало очевидцем злочину, у випадку повідомлення про це компетентним органам, вчиняє аморальний вчинок, який презирається суспільством. Якщо так, то суспільство веде себе вкрай непослідовно, з одного боку суспільство вимагає криміналізації вбивства, а з другої вважає повідомлення про вбивство аморальним".

Справді, теорія кримінального права визнає неповідомлення суспільно-небезпечним і караним  лише у тих випадках, коли воно пов'язане  з найважчими посяганнями. У цих випадках, як свідчать дослідники, моральний обов' язок громадян протидіяти суспільно-небезпечним діянням шляхом повідомлення про них відповідним органам влади, переростає в правовий обов'язок. Невиконання такого обов'язку тягне за собою не лише моральний осуд, але й заходи кримінальної відповідальності. Оскільки суспільна небезпека неповідомлення про злочин зумовлена суспільною небезпекою підготовлюваного або вчиненого злочину, є необхідність встановлення відповідальності за злочини, які представляють підвищену суспільну небезпеку. Тому криміналізація неповідомлення про вчинення злочину є доцільною не лише щодо особливо тяжких, а також щодо низки тяжких злочинів.

Проте не лише ступінь, але й характер суспільної небезпеки  основного злочину неповідомлення має впливати на встановлення відповідальності за неповідомлення про злочин. Значну суспільну небезпеку становить неповідомлення про злочини, які вчиняються стосовно малолітніх, чи осіб, які не можуть подбати про себе з огляду на старість, хворобливий стан. Особливістю такого неповідомлення є те, що вищезазначені особи не завжди можуть усвідомити вчинення проти них злочину, а тому з метою виявлення, припинення та попередження таких злочинів має додатково існувати обов'язок осіб, які володіють інформацією про вчинення злочинів проти малолітніх доводити таку інформацію до відома правоохоронних органів.

Необхідним  є встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення про злочини, які  можуть мати значні віддалені шкідливі наслідки, наслідки, що мають значну територію поширення, наприклад злочини у сфері ядерної безпеки, злочини проти довкілля.

Значно поширена думка про необхідність встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення про вчинення корисливих злочинів навіть невеликої або середньої тяжкості. Доцільність однак криміналізації неповідомлення про корисливі злочини невеликої та середньої тяжкості не зовсім виправдана, оскільки передусім відносини власності не мають суттєвих переваг у відносинах, які охороняються кримінальним законом. Такою перевагою володіють швидше життя та здоров'я людини, тому ця преференція не зовсім обґрунтована. Крім того, інформацією про корисливі злочини значною мірою володіють особи, матеріально зацікавлені у недоведенні інформації до органів влади або ж члени сім'ї. З цих міркувань встановленні відповідальності за корисливі злочини невеликої та середньої тяжкості буде неефективним.

Отже, серед  аргументів, наведених на користь  встановлення кримінальної відповідальності, домінуючим, є не лише допомога правоохоронним органам у вирішенні їхніх завдань, головним чинником на шляху криміналізації неповідомлення про злочин є насамперед формування правосвідомості суспільства про невідворотність покарання, коли обов'язок повідомити про вчинений іншими особами злочин сприятиме реалізації цього принципу. Очевидно, що встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення про злочини має здійснюватись на рівні з підняттям рівня правосвідомості громадян за допомогою просвітницьких методів, а інколи, якщо це стосується латентної злочинності, і шляхом заохочень. Проте невід'ємним елементом формування такої правосвідомості має бути відповідна норма, що під загрозою відповідальності змушує громадян повідомляти про злочини.

Висновки

Отже, причетність до злочину – це дія чи бездіяльність особи, які хоча і не пов’язані з вчиненням злочину, але не є співучастю в ньому.

На підставі положень частин 6 і 7 ст. 27, з урахуванням  теорії і сформованої практики, виділяють  такі види причетності до злочину:

• заздалегідь не обіцяне (тобто не обіцяне до закінчення злочину) приховування злочину;
• заздалегідь не обіцяне придбання чи збут майна, здобутого злочинним шляхом;
• заздалегідь не обіцяне потурання злочину;
• заздалегідь обіцяне (тобто обіцяне до закінчення злочину) недонесення про злочин.

Причому перші  три види причетності є самостійними злочинами і тому тягнуть кримінальну  відповідальність. Що ж до недонесення, то воно законом взагалі злочином не вважається.

Список  використаних джерел

1. Дудоров О. О. Вибрані праці з кримінального права / Дудоров О. О.; [Переднє слово д-ра юрид. наук, проф. В. О. Навроцького] / МВС України; Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка. - Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2010. - 952 с.
2. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів: навч. посіб. / М. И. Коржансь-кий. - [Вид. 3-тє доповн. та переробл.]. - К.: Атіка, 2007. - 592 с.
3. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / [За ред. А. С. Беніцького, В. С. Гуславського, О. О. Дудорова, Б. Г. Розовського. - К.: Істина, 2011. - 121 с.
4. Кримінальне право (Загальна частина): підручник / [А. М. Бабенко, Ю. А. Вапсва, В. К. Грищук та ін.]; за заг. ред. О. М. Бандурки; МВС України, Харків. націон. ун-т внутр. справ. - X.: Вид-во ХНУВС, 2011. - 378 с.
5. Кримінальне право України: Практикум: навч. посібник / П. П. Андрушко, С. Д. Шапченко, С. С. Яценко, П. С. Берзін та ін.; за ред. С. С. Яценка. - [3-тє вид., перероб. і доповн.]. - К.: Алерта; КНТ; Центр учб. літ-ри, 2010. - 640 с.
6. Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар. - [4-те вид., перероб. та доповн.] / Баулін Ю. В., Борисов В. І., Гавриш С. Б., Гізім-чук С. В . та ін. / За заг. ред. Сташиса В. В., Тація В. Я. - X.: Одиссей, 2008. - 1208 с.
7. Митний О. О. Кримінальне право України: частина Загальна (у схемах та таблицях): Навч. посіб. / О. О. Житний. - X.: Одіссей, 2008. - 200 с.
8. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: У 2 т. - Т. 1 / За заг. ред. П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренка, Є. В. Фесенка. - [3-те вид., перероб. та доп.]. - К.: Алерта; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. - 964 с.