Реакція мусульман на Захід. Євроіслам

План

Вступ

1. Історичне підґрунтя конфлікту

2. Реакція мусульман на Захід. Євроіслам

3. Діалог «Захід – Схід»

4. «Ісламофобія»

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У сучасних розвинених країнах Західної Європи та Північної Америки певна кількість змін у політичній, економічній, культурній та й власне соціальній сфері пов’язана з процесами, що протікають у релігійному середовищі, або під безпосереднім впливом релігійного середовища. Вказані країни позиціонують себе в якості демократичних, з чого неодмінно випливає абсолютизація права на реалізацію власної ідентичності, у тому числі і релігійної. Водночас Європа та Америка традиційно сприймали себе в якості християнських, як втілення прогресивних ідей, тоді як весь інший світ автоматично сприймався як такий, що має зазнати «неодмінно позитивного», «цивілізуючого» впливу. Аналізуючи в даному контексті відносини з ісламським Сходом, варто відзначити, що вони почали формуватися у площині військового протистояння, а згодом – у площині «колонія-метрополія», і відповідно, відношення до окремих феноменів східних цивілізацій, наприклад до релігії (в даному випадку – ісламу), лежало у тій самій площині. Тобто позиція європейського спостерігача ґрунтувалася на безсумнівному пріоритеті західноєвропейської цивілізації, яка має бути взірцем для всіх інших. Тож вже на цьому рівні спостереження видно, що реалізація власної ідентичності для мусульман, які інтегруються у розвинені країни, буде ускладнена протидією усталеної за століття існування системи уявлень про світ. Тож, не зважаючи на сучасний секуляризм, іслам великою мірою розглядається через призму середньовічного християнського світогляду, тобто - як перекручена версія християнства, створена шляхом компіляції з положень різних «єретичних» течій.

З початку 50-х років ХХ століття з’являються і нові проблеми, пов’язані з масовою міграцією мусульман з країн Третього світу у розвинені країни Західної Європи, що викликає відродження стереотипу «ісламське суспільство – консервативне, нерозвинене, законсервоване Середньовіччя». Подальший розвиток подій (поява феномену «ісламського» тероризму) загострив проблеми «зіткнення цивілізацій», що призвело до виникнення ряду процесів у релігійному та позарелігійному середовищі, пов’язаних з порушенням прав людини. Можна констатувати наявність цілого ряду явищ, які безпосередньо відносяться до сфер релігійної толерантності, і, зокрема, виявляються у антиісламський нетерпимості, поширенні негативних стереотипів, (як-от «іслам становить потрійну загрозу: політичну, цивілізаційну, демографічну [53, с. 216], «боротьба між ісламом та заходом вже триває понад чотирнадцять століть» [53, с. 218], «Мусульмани відсталі і злі, і якщо це – расизм так стверджувати, то я повинен бути… щасливим з цього» [12] та ін.), поява великої кількості заангажованих і, відповідно, псевдонаукових досліджень.

Отож, актуальність роботи обґрунтовується тип станом соціального напруження, який охопив світ взагалі і Україну зокрема ще з початку 90-х років. Тож, виходячи з цього предметом нашої роботи є проблеми релігійної толерантності у Європі та Північній Америці,а об’єктом є загальна множина проявів антиісламської нетерпимості у сучасних суспільствах,яку можна описати загальним терміном «ісламофобія».

Метою дослідження є окреслення кола проблем існування ісламу у контемпоральних соціумах. Відповідно до мети визначаємо наступні завдання дослідження: ґрунтовний аналіз терміну ісламофобія і підходів до його вивчення, визначення проблем інтеграції мусульман у європейські суспільства, визначення джерел інформації про іслам та мусульман у сучасному українському суспільстві і, відповідно, визначення витоків антиісламських настроїв, визначення засобів нейтралізації цих настроїв.

1. Історичне підґрунтя конфлікту

Європа давно знає мусульман  – відтоді як вони вступили у  контакт із християнськими державами, зі світом ісламу були і війни, і  мирні часи. Армії послідовників  Пророка Мухаммеда дійшли до Луари й Альпійських гір, араби на багато століть затрималися в Іспанії та на островах Середземного моря, імперія Османа опанувала Балкани і Причорномор’я з Кримом, а на Сході Європи мусульманами стали піддані Золотої Орди – жителі Поволжя. І навіть під самою Москвою певний час існувало васальне Касимовське ханство. Незначним мусульманським анклавом можна вважати литовсько-білоруських татар, які в складних умовах все ж притримувалися віри предків.

З часом ситуація змінювалася, й у ХХ столітті в Європі населеними переважно мусульманами були тільки Боснія та Албанія, європейська частина Туреччини – Румелія, а також деякі анклави в Болгарії та югославських республіках. Поволжя і Крим залишилися мусульманськими краями, але не мали самостійного політичного значення, особливо в роки атеїстичного радянського режиму. Тут важливо зазначити, що в названих вище частинах Європи мусульмани становили більшість населення і могли жити за своїми законами і звичаями.

У решті країн Європи і  Північної та Південної Америки  були громади мусульман – вихідців із різних країн ісламського світу. Все це належало до звичайного пейзажу, що не дуже хвилював корінних європейців-християн: ішлося про окремих осіб зі своєю релігією, які поводилися спокійно і знали своє місце.

Ситуація радикально змінилася після Другої світової війни. Економічне становище країн третього світу було кричущим: брак промислової інфраструктури, засноване на монокультурах сільське господарство, відсутність відповідного рівня освіти і системи охорони здоров’я, безробіття призвели до масової міграції з населених, зокрема й мусульманами, країн Азії та Африки на Захід. Слід згадати, що цьому сприяли й деякі кроки влади колишніх метрополій. Уряд Великої Британії відчинив двері для мігрантів зі своїх колишніх володінь, щоб таким чином залишити їх у сфері свого впливу, уряд Франції був змушений евакуювати з Алжиру на континент десятки тисяч так званих харкі з родинами (алжирців, які в роки війни за незалежність країни боролися на боці Франції). Потім Західна Європа стала відчувати брак робочої сили, особливо низькокваліфікованої, й достатньо широко відкрила шлюзи для трудових емігрантів.

Особливі зміни відбулися  протягом останніх 25–30 років: до нормальної еміграції додалося так зване  возз’єднання сімей, що значно вплинуло на кількість прибульців з-за моря, і, певна річ, триває неконтрольована  міграція нелегалів. У європейських містах з’явилися цілі квартали і конгломерати, що нагадують гетто, в яких переважають мусульмани: у Франції – вихідці з Північної та Західної Африки, в Німеччині – з Туреччини, у Великій Британії – з Індостану.

На думку низки спеціалістів, загалом у країнах Заходу налічується до 30 млн мусульман. Із них у Європі – понад 20 млн. Зрештою, ніхто не знає точних цифр. Звісно, таке становище не могло не викликати занепокоєння і керівних кіл Заходу, і самих емігрантів-мусульман. Якщо раніше релігія мігрантів була приватною справою одиниць, то наплив мусульман у Європу порушив питання про їхній статус як колективів, про їхні права, зокрема релігійні. Це вже було не приватним питанням, що стосується окремих осіб. Присутність мусульман стала видимою: з’явилися культові споруди, релігійні школи і благодійні установи, традиційний одяг мусульман вже перестав бути екзотикою, а дедалі частіше навіть домінував на вулицях у певних кварталах європейських міст. Європейській промисловості, що вступила в «електронну» еру, вже не були потрібні тисячі працівників низької кваліфікації, інфраструктура була розбудована, тож мігранти, особливо молодь, першими зазнали безробіття, а отже, й бідності. Ґрунт для соціального вибуху був готовий.

2. Реакція мусульман на Захід. Євроіслам

Поміж європейців теж з’явилися  ксенофобські настрої, якими стали  користуватися певні політичні  сили, розпалюючи неприязнь до ісламу і мусульман. До цього підштовхувала  й міжнародна обстановка. Наприкінці минулого століття також загострилася боротьба за ресурси і стратегічні  плацдарми в регіоні Близького  та Середнього Сходу. Війни в Афганістані, Чечні, Іраку не могли не призвести  до радикалізації настроїв частини  мусульман у всьому світі, зокрема  й тих, які проживали на Заході. Слід мати на увазі й те, що радикалізації  мусульман на Заході сприяють і різні  провокативні акції в дусі поглядів американських неоконсерваторів, які, прикриваючись «свободою слова», принижують та ображають всіх мусульман: від «революціонерів» до поміркованих і просто віруючих людей. Достатньо згадати карикатури на Пророка Мухаммеда у данській газеті Jyllands-Posten.

Проявилися і проблеми цивілізаційного характеру. Ми знаємо, що європейські країни, США і Канада живуть в умовах секулярності й навіть багато в чому атеїзму. Мусульмани – і це констатують усі аналітики – виявилися неготовими до сприйняття такої ситуації. Представники Заходу кажуть, що мусульмани мусять прийняти «загальновизнані цінності», якими вони цілком щиро вважають європейські. Але тут у мусульман виникає запитання: хто і коли їх визначив і визнав? Хіба мусульмани брали участь у їх розробці та визначенні? Тому ісламісти, як і представники низки інших цивілізацій (конфуціанської, буддійської), вважають, що їм насильно нав’язують погляди і спосіб життя, які не відповідають їхнім релігійним переконанням і традиціям. При цьому йдеться не про якісь догматичні суперечності, а про складнощі щоденного життя простих людей, які зберігають та хочуть і надалі зберігати свою етнічну і конфесійну ідентичність, жити за своїми традиціями і в межах закону захищати свої цінності. Іслам – релігія універсальна, він теоретично не мав би бути проти глобалізації, але ж мусульмани бачать, що на практиці глобалізація відкриває шлях для вестернізації з її бездуховністю, атеїзмом, егоїзмом і моральною деградацією.

Розвиток подій у Західній Європі свідчить про провал інтеграційної  політики західних урядів щодо представників  мусульманських народів, яку вони проводили  з самого початку їхньої масової  міграції в Європу. Мало місце й  нехтування релігійним чинником, бо мусульмани, зокрема араби, не піддаються асиміляції, а, навпаки, намагаються будь-що зберегти свою національно-конфесійну ідентичність. Найгірше те, що в середовище європейських мусульман знайшли дорогу проповідники крайніх радикальних течій, які, прикриваючись ісламом, сіють ненависть  і терор, підриваючи основи нормального  співжиття мусульман та християн. Справжнім шоком для західного  істеблішменту став факт участі мусульман, кот¬рі народилися, здобули освіту і жили на Заході, в підготовці та здійсненні жахливих терористичних актів.

Які ж відповіді знаходять  уряди західних держав на виклики, що з’явилися у зв’язку зі значною  міграцією мусульман? На жаль, як і  досі, їх часто шукають у сфері  поліцейських та адміністративних заходів.

Помилкою західноєвропейських  політиків було те, що вони покладали  надію насамперед на так звану  акультурацію, тобто засвоєння емігрантами  по прибутті на Захід місцевої культури і звичаїв.

Французький уряд розраховував на те, що найефективнішою буде політика абсорбції або асиміляції, тобто  поглинення панівним етносом прибулих, переважно вихідців із Магрибу, щоб вони в наступному поколінні втратили свою ісламську й етнічну ідентичність і розчинилися поміж місцевого французького населення. Це називалося «інтеграція». Так теоретично мало бути, але так не сталося. Мусульмани тримаються своєї віри та звичаїв, і спроби уряду Франції досягти успіху шляхом заборони вдягання «ісламських» хусток у школах чи так званої бурки (плаща, що покриває жінку з голови до п’ят) лише загострюють внутрішньополітичну обстановку і викликають протести ісламських країн. А як виявилося, ту бурку у Франції вдягають лише кілька сотень жінок. То чи варто було здій¬мати скандал?

У Великій Британії та Німеччині  схилилися до політики «багатокультурності», але й вона не виключає геттоїзації і дискримінації мусульман.

Нині стало очевидним, що західна політика не спрацьовує. І в умовах глобалізації іслам  став могутнім фактором консолідації та збереження ідентичності: мусульмани зберігають самобутність і вимагають  задоволення своїх прав, посилаючись  на принципи демократії та конституційні  норми своїх держав, оскільки багато з них живуть на Заході впродовж довгих років і набули громадянства країн перебування. Поліцейські  дії виявилися малоефективними. Тож народилася ідея створення так  званого євроісламу, тобто європейського ісламу, що відповідав би інтересам держави, допомагав би стримувати напруження в суспільстві й нейтралізував вплив прибічників радикальних течій. Цей термін невдалий, бо іслам є цілісним віровченням, тому якось фрагментувати його, поділити на європейський, російський чи американський не вдасться.

Розглядаючи нинішні християнсько-мусульманські відносини в європейських країнах, можна дійти висновку, що західний світ не знав як слід своїх сусідів – мусульман, котрі теж часто й досі засліплені старими стереотипами щодо європейців. Академічне вивчення мусульман та їхньої культури розпочалося в Європі ще з кінця ХVІІ століття, і європейська наука мала в цій царині великі досягнення. Але треба пам’ятати, що тоді іслам вивчали у його природному середовищі, коли він є панівною релігією, вірою більшості населення і має цілковиту підтримку світської влади. Традиційні погляди західних вчених на Схід гостро розкритикував американський вчений палестинського походження Едвард Саїд у праці «Орієнталізм».

3. Діалог «Захід – Схід»

Загострення ситуації набирає  таких масштабів і проявів, що з огляду на наявність у світі  запасів зброї масового знищення та перспективу її поширення, а також  розмах тероризму стає очевидною  можливість переростання локальних  конфліктів і сутичок на Близькому  Сході у новий Армагеддон. Це змушує тверезо мислячих і відповідальних людей різних країн шукати вихід із ситуації, що склалася, у мирних дискусіях. Протистояння між Ісламом і Заходом уже стало предметом консультацій між сильними світу цього в Давосі, що привели до появи 2004 року Ради 100 лідерів (С-100) «Діалог Захід – Ісламський світ», співголовами якої стали принцеса Лолуа аль-Фейсал аль-Сауд із Саудівської Аравії та лорд Кері оф Кліфтон, колишній архієпископ Кентерберійський.

Думаю, в цьому середовищі з’явилася й ідея глобального  проекту «Альянс цивілізацій», котру  висунув на 59-й сесії Генеральної  Асамблеї ООН прем’єр-міністр Іспанії  Хосе-Луїс Сапатеро, до якого негайно приєднався турецький колега Реджеп Ердоган. Метою проекту проголосили ліквідацію причин наростання міжнародного тероризму і сприяння стабілізації відносин між Заходом і мусульманським світом. ООН підтримала цю ініціативу, а відповідною резолюцією доручила ЮНЕСКО «відігравати ключову роль у її реалізації, зокрема й через міжрелігійний, і внутрішньорелігійний діалог, і діалог цивілізацій». Було створено потрібні механізми, й ідея почала втілюватися в життя: у січні 2008 року в Мадриді відбулися перший щорічний форум Альянсу та низка інших акцій. 2009-го ЮНЕСКО опублікувала важливий документ: доповідь «Інвестування в культурне розмаїття і міжкультурний діалог», що розкриває широке поле співпраці і для Заходу, і для Сходу, зокрема й для України.

Безперечно, така позиція  не відповідає інтересам прихильників неоконсервативної ідеї про «сутичку цивілізацій» в ХХІ столітті (Самуель Гантінґтон, Бернард Льюїс, Річард Перл, Деніел Пайпс), які донедавна впливали на зовнішню політику США й усіляко підривали зусилля щодо імплементації рішень ООН і ЮНЕСКО.

Дуже важливо, що на проблеми ісламу в Європі звернули увагу також  мусульманські вчені-богослови улеми. Найбільший авторитет нині має вчений-теолог шейх Юсуф аль-Карадаві, єгиптянин за походженням, який проживає в Катарі. Ще 1997 року він заснував Європейську раду фетв і досліджень, що здобула певний авторитет поміж мусульман на Заході. Водночас одні мусульмани його критикують за надмірну традиційність, а інші – за нібито відхід від норм шаріату. Свій підхід до вирішення актуальних проблем життя мусульман на Заході він називає «серединним шляхом» і виступає за повільні, а не радикальні зміни в мусульманському сприйнятті нових реалій. У глобалізованому світі він розглядає мусульман як своєрідну віртуальну умму (спільноту), в якій діятимуть помірковані, прийнятні для всіх закони.

Шейх аль-Карадаві випускає фетви (рішення, приписи), що полегшують життя віруючим у секулярному середовищі, наприклад, дозволяє їсти разом із «невірними», аби тільки їжа була дозволеною, дивитися кіно, але не порнографічне, брати участь у святах із християнами, але не в релігійних, таких як Різдво тощо. Він не підтримав талібів, коли ті затіяли руйнування статуй Будди в Афганістані. І водночас проголосив можливість «фінансового джихаду», тобто збору внесків для боротьби за права мусульман, чим викликав зливу критики з боку Ізраїлю та його союзників і звинувачення в підтримці терористів. Утім, коли 2004 року було створено Міжнародну асоціацію мусульманських вчених за участю представників сунітів, шиїтів, ібадитів і зейдитів, тобто найчисельніших ісламських віровизнань, саме його було обрано її головою. Він став також членом консультативного комітету «Центру поміркованості й оновлення ісламу» (Катар), завданням якого є боротьба за поліпшення образу ісламу і мусульман у світі й сприяння міжрелігійному діалогу.

У Франції визнання здобув імам мечеті міста Бордо Тарек Убру. Він вважає, що в західних країнах має діяти «шаріат меншості», тобто шаріат, пристосований до умов, коли мусульмани становлять меншість у країні проживання. Його проповіді закликають не порушувати основ релігії й разом з тим пристосовуватися до умов життя у Франції. Імам Тарек Убру наголошує не на юридичних положеннях шаріату (наприклад, не вимагає обов’язково відрубувати руку за крадіжку), а на релігійно-етичних нормах ісламу, яких можна дотримуватися будь-де, навіть у секулярному середовищі: молитися, поститися, платити закят (релігійний податок). В Індії один муфтій видав фетву, в якій мусульманам дозволяється займатися вправами за системою йоги.

Визнання здобув ще один ісламський вчений – громадянин Швейцарії  Тарик Рамадан, автор багатьох публікацій, останньою з яких є «Західні мусульмани і майбутнє Ісламу». Він не підтримує ідеї «шаріату меншості», вважаючи, що такий підхід призводить до подальшого відчуження різних громад (християнської і мусульманської) та послаблює позиції ісламу. Він закликає молодь здобувати європейську освіту і брати активну участь у політичному житті Європи.

Породжує оптимізм і прийняття  на зібранні в Брюсселі понад 400 мусульманськими  асоціаціями Європи «Хартії європейських мусульман», у якій викладено положення, що узгоджуються з Кораном і водночас відповідають нормам співжиття різних людей у спільному помешканні: кожен – і гість, і господар – має право почуватися комфортно, як у себе. А для цього всі  повинні мати однакові права та обов’язки, сповідувати принципи толерантності  та взаємної поваги цінностей кожного  і, відкинувши давні стереотипи, бути готовими пізнавати один одного. Тільки за такого підходу на планеті стане  менше зон напруження і гарячих  точок.

4. «Ісламофобія»

Загалом релігійну толерантність  можна означити як «намагання розширити  та захистити релігійну свободу  сповідників усіх релігій, незалежно  від своїх власних релігійних уподобань та поглядів на інші релігійні  системи» [20]. Тому найпростішим апріорним  визначенням ісламофобії є «негативне ставлення до мусульман та ісламу» [24], яке виявляється на усіх рівнях суспільства і є деструктивним фактором під час інтеграції різних релігійних груп, зокрема мусульман і не-мусульман. Проте дана інтерпретація практично не відображає об’єктивної дійсності внаслідок того, що саме по собі твердження про «негативне ставлення» піднімає ціле коло питань, трактовка яких іноді є протилежною в сутності своїй. Ще одне визначення розкриває зміст терміну як «упереджене ставлення до ісламу та мусульман» [16]. Відповідно до цього, в суспільстві наявні негативні стереотипи, які навіть на підсвідомому рівні визначають схему мислення індивіда та його ставлення до ісламу та мусульман. Отож, можемо експлікувати, що це визначення в цілому зачіпає навіть статичне позиціювання людини, тобто її власну думку, яка може бути і не висловлена, залишаючись суб’єктивним судженням.

Без сумніву, ісламофобію можна вважати явищем, подібним до явища антисемітизму, або юдофобії, що відзначили і автори рапорту «Ісламофобія: проблеми, виклики, і дії» [13, с. 7]. Загалом можемо констатувати, що і антисемітизм, і ісламофобія включають в себе гіперхімери, відвертий острах перед сповідниками релігії і.т.д. Обидва явища неодмінно пов’язані і з расизмом, адже, наприклад у Британії найбільша кількість насильницьких дій проти мусульман вчиняється саме по відношенню до вихідців з Бангладешу та Пакистану, так як їх расові ознаки суттєво відрізняються не лише від європейців а й від, наприклад, арабів чи турків [5]. Виходячи з цього, деякі дослідники навіть пропонують замінювати термін «ісламофобія» на поняття «анти-ісламський расизм» [3]. Подібна ситуація з насиллям проти мусульман складається і у Франції, де новонавернені прозеліти-французи практично не зазнають переслідувань, на відміну від чорношкірих уродженців Алжиру та інших країн Північної Африки. За таких умов для дослідження того чи іншого факту насильства необхідно знати мотив тих, хто його вчинив, тобто окремо розділити етнічну неприязнь та суто релігійну, хоча, на наш погляд, доволі часто ці явища поєднуються у єдине ціле, що характерно, скажімо, для юдофобії, або для ісламофобії в тих країнах, де іслам репрезентований чи не єдиною етнічною групою. Наприклад, на ґрунті етнічно-релігійної нетолерантності в Великобританії іноді зазнають насильства сикхи, які за етнічним походженням практично не вирізняються серед мусульман-пакистанців [22].

Згідно з дослідженнями Європейського Центру з питань расизму і ксенофобії (European Monitoring Centre on Racism and Xenophobia), а також ряду інших організацій такого ж рівня ісламофобія виявляється через наступні явища:

● Словесні та фізичні атаки  на мусульман у громадських місцях

● Напади на мечеті і плюндрування ісламських споруд (різні антиісламські написи на стінах і т.д. – особливо часті випадки)

● Продукування антиісламських стереотипів через мас-медіа, публікації про іслам «у дусі, який був би образливий для євреїв чи чорношкірих, якби йшлося про них» [13, с. 7].

● Негативні антиісламські стереотипи і коментарі, наявні у виступах політиків і громадських лідерів, поділ на «своїх» і «чужих» (на кшталт вислову Жан-Марі Люпена: «негативні елементи в суспільстві… це світ ісламу з усіма його відхиленнями» [12].

● Дискримінацію під час  пошуку працевлаштування (фактично небажання  приймати на роботу мусульман через  їх релігійну приналежність. Досить часто більшість таких випадків все ж є проявами швидше расизму, ніж релігійної нетолерантності)

● Неприховану бюрократичну тяганину з дозволом на будівництво  мечетей, ісламських шкіл, лікарень, культурних центрів і.т.д. Є результатом несприйняття мусульман місцевою владою.

● Соціальну незахищеність  мусульман в порівнянні з представниками інших віросповідань. Часто є  наслідком неефективної політики урядів по захисту емігрантів, але за деяких умов може перерости і в ісламофобію [13, с. 81].

● Громадянські свободи, які  гарантуються законодавством країни, порушуються у ставленні до мусульман.

На наш погляд, розглядати явище ісламофобії потрібно все ж в контексті проблем послідовників цієї релігії, а не особливостей самого віровчення, як це намагаються зробити деякі автори апелюючи перш за все до істин Корану та Суни, які, втім, абсолютно не завжди втілюються в життя самими мусульманами, про що, власне, і свідчать такого роду праці, відокремлюючи «іслам як релігію» від «неблаговидних вчинків деяких мусульман» [81, с. 4]. Але на таких вчинках саме і наголошують ісламофоби. Наприклад, ще за часів СРСР одне з антирелігійних видань закликало лектора-атеїста до наступних методів критики: «…не слід відволікатися на історію ісламу (включно з віровченням. – М. Я., О. Б.)… необхідно приділяти увагу… реакційній сутності ісламської ідеології… Поряд з викриттям пережитків ісламу в свідомості людей необхідно висвітлювати… відхід мусульман від релігії до безбожжя» [87, с. 31]. Виходячи з такої логіки, «секулярна» критика конкретної релігії можлива лише поряд з критикою релігії взагалі. Саме тому, як ми відзначили вище, міжрелігійна полеміка не може бути «ісламофобською» чи «християнофобською», адже абсолютна, скажімо так, фундаментально-онтологічна критика сутності ісламу призведе до заперечення і християнства.

Враховуючи ці обставини, варто відзначити, що частина ісламофобських стереотипів виникла і на ґрунті расової нетерпимості. Наприклад, у тій самій Великобританії більше 42 % мусульман є пакистанцями за етнічним походженням. Друге місце після них посідають бангладешці (майже 17 %) [11, с. 29]. Виникає ситуація, коли особливості однієї етнічної групи, яка сповідує іслам абсолютизують і розглядають в якості елементу «загального» ісламського віровчення, хоча, як відомо з історії ісламу, «чистої форми» цієї релігії не існує так само, як не існує «чистого» християнства чи буддизму. «Традиційний» іслам Північної Африки значно відрізняється від ісламу у тому ж-таки Пакістані. І в даному випадку ми маємо на увазі не суто віроповчальні відмінності чи належність до різних релігійно-правових шкіл, а, перш за все, прояви т.зв. «народного» ісламу з великою кількістю етнічних елементів навіть на ментальному та культурному рівнях. Подібна ситуація спостерігається і в Росії («кавказький» іслам і «татарський» іслам), та й, зрештою, в нас в Україні, де, як відомо існує певне протистояння між Незалежним Духовним Управліням Мусульман України та Духовним Управлінням Мусульман Криму внаслідок етноментальних відмінностей кримських та волзьких татар, більшість яких належить саме до цих організацій. Проте вже зараз можна спостерігати процес утворення «європейського» ісламу, який репрезентований не лише десятками тисяч європейців-прозелітів, а й новими поколінням колишніх емігрантів з Азії та Африки. На наш погляд, утворення саме «європейського» ісламу, незважаючи на всю умовність цього терміну, з часом остаточно інтегрує мусульман у європейське суспільство, значно зменшивши кількість як негативних стереотипів, так і рівень ісламофобії. Проте, знову-ж таки, все залежить від самих ісламських громад – чи здатні вони переосмилити свою ісламську дійсність у відповідності до суто релігійних цінностей, а не до історичних етноконфесійних принад.

Висновки

У книзі «Зіткнення цивілізацій» Семюель Гантінгтон розглядає протистояння окремих цивілізацій як основний процес на міжнародній арені наприкінці ХХ ст. Цивілізацією він називає культурну єдність держав, основою якої є релігія. На цій підставі Гантінгтон виділяє сім або вісім цивілізацій, залежно від того чи відокремлювати африканську цивілізацію.

Формування багатополярного  світу ставить під питання  домінування Західної цивілізації. Так виникає теорія універсальної  цивілізації, абсолютно утопічна в  контексті політичної практики. Глобалізація, нав’язувані Заходом цінності викликають спротив у незахідних суспільств. І тією цивілізацією, яка здатна результативно протистояти Заходу, є ісламська. Зіткнення саме цих двох цивілізацій може покласти початок новому глобальному конфлікту.

Вічний конфлікт ісламської та західної цивілізацій полягає  не тільки в їхніх протистояннях, але й в загальній подібності, зокрема через концепцію священної  війни чи універсалістські особливості. Гантінгтон називає становище конфлікту між ісламським світом і Заходом «холодною війною», однак, спостерігаючи події останнього десятиліття, не можна впевнено стверджувати, що ця війна є «холодною». Захід під гаслами поширення демократичних цінностей та інститутів втручається в конфлікти ісламського світу, на що ісламістські організації реагують у формі терористичних актів.

Провокативні кроки Заходу та відповіді ісламської цивілізації  вже можна вважати зіткненням, однак у конкретних точках. Невідомо, чим закінчиться цей конфлікт: новою світовою війною чи компромісом, який можливий за умови припинення втручання з боку Заходу. Проте  тепер саме політичний розлам по лінії  «Іслам-Захід» є найнебезпечнішим в  аспекті конфліктогенності.

Масові заворушення і  протести, розпочаті у 2010 році в арабському світі, які прийнято називати «арабська  весна», по-справжньому сколихнули весь сучасний світ. Більш ніж у 20 країнах тривають революційні процеси, масові заворушення, озброєні повстання, державні перевороти тощо. До численних  демонстрацій місцеве керівництво  поставилось вкрай жорстоко. Після  цього політичні устрої окремих  країн були абсолютно або суттєво  змінені. Однак одним із найбільших наслідків «арабської весни» є зміна  ментальності мусульман. Громадяни  країн, у яких відбулись заворушення  або революційні дії, відкрили шлях до нових устроїв та порядків. Старі, довготривалі політичні диктатури  вдалося подолати або обмежити їхню діяльність. Сьогодні у більшості країн арабського світу до влади приходять радикальні партії, які сповідують винятково іслам у його радикальному вияві. Після згаданих вище революцій у християн загострилося почуття страху за майбутнє, адже абсолютно невідомо, у яких векторах рухатимуться держави ЛАД (Ліга арабських держав).

Хоча «арабська весна» спалахнула тільки на теренах  Північної  Африки та Близького Сходу, але це істотно вплинуло на певні суспільно-політичні  процеси і на європейському континенті. Цей феномен активізував різні  опозиційні сили у Європі, які сповідують націоналістичні ідеї. Щоб поліпшити  та впровадити кращі соціально-економічні реформи, агресивно налаштовані  політичні партії та громадські організації  мають перед собою ефективний приклад мусульманських держав і  можуть запозичити такі методи та засоби для досягнення власних цілей  у Європі. Красномовним прикладом  може слугувати Греція, яка переживає  тяжкі економічні та політичні часи. Сьогодні у Греції близько 90 терористичних  організацій, які налаштовані не менш агресивно, ніж аналогічні організації  в арабському світі. На основі цих  фактів не можна не припускати думки  про різноманітні мітинги або  озброєні сутички є Європі.