Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Рух опору на харківщині в роки ВВВ

НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ

УНІВЕРСИТЕТ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ

ХАРКІВСЬКий Іститут БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ

Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін

Індивідуальна навчально-дослідна робота

(реферат)

з дисципліни “Історія України”

на тему: «РУХ ОПОРУ НА ХАРКІВЩИНІ У РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ»

Керівник роботи,

доцент В.В.Світлична

Виконала студентка

І курсу, групи 13-ФК А.В. Крамар

Харків – 2011

ПЛАН

Вступ………………………………………………………………...3
Харківщина в перші місяці війни………………………………….4
Німецько – фашистський окупаційний режим у м. Харкові…….5
Рух опору на Харківщині ………………………………………….7
Збитки, завдані Харкову окупантами……………………………..13
Висновок…………………………………………………………….14
Список використаної літератури та джерел………………15

Вступ

З кожним роком усе далі відходять від нас події Великої Вітчизняної війни. Давно розорані траншеї i засипані окопи, зарубцювалися рани учасників війни та людська пам’ять знову i знову звертається до минулого. Що звідане i пережито, не забудеться ніколи. Час – нещадний, але об'єктивний суддя історії.

Історія Великої Вітчизняної війни належить до найбільш популярних періодів минулого століття. Її події постійно привертають до себе увагу. І сьогодні на початку нового тисячоліття реалії тієї війни викликають дискусії та сперечання.

Однією із таких проблем у сучасній історичній науці є діяльність руху Опору в України та в її окремих областях. Актуальність цієї теми полягає, по-перше, у з’ясуванні дійсного розвитку подій і, по-друге, у патріотичному вихованні сучасної молоді. Адже патріотичні почуття у молоді виховуються саме на таких фактах безмежної відданості своїй Батьківщині кращими синами і доньками, які віддали свої житті у боротьбі за незалежність своєї держави.

Скільки б не змінювалося поколінь на землі, вони повинні знати, що таке фашизм, яких мук, страждань завдав він народам Європи, скільки жертв зазнав наш народ у битві із ним. Нащадки повинні пишатися подвигом воїнів, які розгромили найгрознішу на той час армію у світі. Це подвиг, якого не знала історія.

Перемога дісталася дорогою ціною. У справу розгрому гітлерівських загарбників гідний внесок зробили i харків’яни, як на фронтах Великої Вітчизняної війни, так i в тилу ворога.

Важливість цієї теми полягає ще й в тому, що зараз у засобах масової інформації можна прочитати багато суперечливих думок про війну і тому важливо, щоб сучасні кон’юнктурні вимоги не сфальсифікували проблему, як це було у часи тоталітаризму.

I нікому не дозволено принижувати значення ратного i трудового подвигу народу – переможцю, а тим паче вдаватися до блюзнірських спроб його перекручування й замовчування. Ми повинні пам’ятати про це завжди!

2.Харківщина в перші місяці війни

Жахливим випробуванням для населення Харківщини стала Велика Вітчизняна війна, яка почалась 22 червня 1941 року. За гітлерівським планом «Ост» уся територія України поділялась на чотири окупаційні зони. Однією з них була територія Харківської області.

Харківщина та місто Харків мали велике політичне, економічне, воєнне значення. Гітлер називав його «замком, який запирає український простір». Харків, як важливий залізничний вузол, був тісно пов’язаний з багатьма економічними районами. Через місто пролягали щляхи на Донбас і Кавказ.

Перебудова господарства

З перших днів війни почалась перебудова економіки на воєнний час. Почалося масове виробництво танків, літаків, снарядів, мінометів. Колектив Харківського авіаційного заводу збільшив випуск бойових машин, було поліпшено якість літаків, встановлено додаткове їх озброєння. Також збільшив виробництво танків Т – 34 завод імені Комінтерну, Харківський лікеро – горілчаний завод освоїв виробництво запалювальної суміші. На залізниці рух поїздів було переведено на воєнний графік, за яким у першу чергу забезпечувався рух ешелонів з військами, військовим вантажем.

Робочі місця чоловіків, які пішли на фронт, займали жінки. У місті почався рух за об’єднання професій, за роботу на багатьох верстатах.

Приклад робітниць наслідували і колгоспники області. У липні 1941 року молоді патріотки Дворічанського району закликали дівчат до оволодіння професією механізатора, тракториста, комбайнера.

З початком війни створювались добровільні формування збройних сил для допомоги регулярній армії – загони родного ополчення. Ополченці – добровільці гуртувалися в взводи, батальйони і полки, які об’єднувалися дивізії в межах міських адміністративних районів. Дев’ять таких дивізій створювали Харківський корпус народного ополчення. Створювались стрілецькі, окремі кулеметні роти, підрозділи розвідників, саперів. Налагоджувалось бойове навчання цих підрозділів, випуск необхідного озброєння.

З першого дня війни почалась мобілізація в Червону Армію. Раднарком СРСР видав постанову, згідно з якою у прифронтних областях та республіках створювалися винищувальні батальйони для боротьби з ворожими диверсантами – парашутистами. У Харківській області було організовано 42 таких батальйони, кожен з яких нараховував 250 – 300 чоловік. Винищувальні батальйони воювали на фронтах під Богодуховом, Ізюмом, Люботином, Харковом.

На початку вересня німецько – фашистські війська форсували Дніпро в районі Кременчука. Виникла реальна загроза розгортання військових дій на Харківщині. Військам Південно - Західного фронту, знесиленим у боях за Київ, не вдалося в короткий час створити міцну оборону на Харківському напрямі. Вони змушені були вести тяжкі кровопролитні бої на підступах до Харкова. Ворог наближався до міста.

Харків’яни працювали на спорудженні оборонних об’єктів. Завдяки самовідданій праці місто було опоясане двома, місцями трьома лініями протитанкових ровів і споруджень загальною довжиною 300 кілометрів.

Німецько – фашистський окупаційний режим у м.Харкові

24 жовтня 1941 року почався новий відрахунок часу. Територія Харківської області знаходилася фактично під німецьким воєнним контролем, входила в оперативний район групи армій «Україна», на чолі якого стояв гауляйтер Прусії Еріх Кох. Нацистську політику геноциду на окупованій території Харківщини втілювали в життя як військові, так і цивільні окупаційні органи влади.

Новий порядок

Фашисти відразу розпочали встановлювати свій порядок у місті. З перших днів фашистською владою було сформовано досить повний апарат для здійсненя кривавого терору: гестапо – таємна поліція, жандармерія, різноманітні групи та команди. Організували міські та районні управи, з числа місцевого населення призначалися бургомістри, сільські старости, районні шефи.

З першого дня окупації мешканці Харкова і області повинні були виконувати закони та розпорядження німецьких чиновників. Вони регламентували життя місцевого населення до найменших подробиць. Смертю каралися всі «порушники». На практиці це означало знищення всіх, кого вважали політичною опозицією. Такий устрій дістав назву «новий порядок».

Смерть чекала харків’ян за протидію пограбуванню окупантами, за зберігання зброї, за допомогу партизанам і підпільникам, за користування електроенергією, за забруднення доріг і ще багато за що. Знищенню підлягали особи, небажані в расовому відношенні,а також душевнохворі, інваліди.

У місті та області була комендантська година. Населенню було дозволено ходити по вулицях з 5-ї години ранку до 8-ї години вечора. Той, хто затримається хоча б на 5 хвилин після встановленого часу, мав бути розстріляний на місці.

Частими в місті були повальні облави. Діяльність установ обмежувалась окупантами, перебувала під наглядом поліції безпеки.

Масові страти населення

«Режим жаху» гітлерівці почали створювати з масових страт населення. Чимало людей, так званих ворогів рейху, було розстріляно та повішено. Прикладом таких жахів є розстріл з червня 1942 року по червень 1943 року близько 4000 чоловік у лісопарку біля селища СОКОЛЬНИКИ.

На Холодній горі діяв концентраційний табір. А всього у області було 22 концтабори для військовополонених. У таборах було встановлено нестерпний режим – катування голодом, пораненим не давали ніякої медичної допомоги.

Доля радянських військовополонених стала трагедією величезного масштабу.

Рух опору на Харківщині

Великі труднощі в процесі свого становлення пережив партизанський рух у тилу ворога, оскільки воєнною доктриною Червоної Армії передбачалося, що війна вестиметься виключно на території противника, підготовка населення до партизанської боротьби визнавалася недоцільною. Більш того, створена в лісах прикордонних районів на початку 30-х рр. мережа матеріально - технічних баз була ліквідована,а підібрані для можливої партизанської боротьби досвідчені кадри звинувачено у підготовці "замаху на товариша Сталіна" та знищено. Було відкинуто теоретичні засади і практичний досвід організації й тактики партизанського руху. Ці прорахунки далися взнаки на початку війни, коли партійні та військові органи заходилися створювати підпілля, формувати партизанські загони. Адже об’єктивні труднощі організації боротьби у ворожому тилу ускладнювалися поспішністю й формалізмом у доборі кадрів та підготовці їх до діяльності в нелегальних умовах, накладанні матеріально-технічної бази, створенні конспіративних квартир, налагодженні засобів зв’язку. Орієнтовані на досвід громадянської війни, місцеві керівники до обов’язків яких було віднесення формування підпілля та партизанських загонів, нерідко проявляли кричущі невігластво і формалізм.

Тому не дивно, що багато таких погано підготовлених і недосвідчених підпільників і партизанів, зіткнувшись на початку окупації з гітлерівськими каральними органами, які мали великий досвід боротьби з антифашистським рухом у Німеччині та Європі, не витримали всього тягаря непередбачених труднощів.

Відомо, що в промові Й. Сталіна 3 липня 1941 р. йшлося не лише про масовий опір фашистським агресорам, але й про створення загонів диверсантів. Серед багатьох функцій, що вони їх мали виконувати, мова йшла й про сталювання ними лісових масивів. 17 листопада з’явився наказ Й. Сталіна № 0428, в якому вимагалося:

1. Руйнувати й спалювати до решти всі населені пункти в тилу німецьких військ на відстані 40 – 60 км в глибину від переднього краю та на 20 – 30 км праворуч і ліворуч від шляхів.

2. Для знищення населених пунктів у зазначеному радіусі дії кинути негайно авіацію, широко використовуючи артилерійський і мінометний вогонь, команди розвідників, лижників, і партизанські диверсійні групи, споряджені пляшками з запалювальною сумішшю, гранатами й підривними засобами…

3. При вимушеному відході наших частин на тій чи іншій ділянці виводити з собою радянське населення й обов’язково знищувати всі без винятку населені пункти, щоб ворог не міг їх використати.

4. Ставці щотретього дня окремим зведенням доповідати скільки й які населені пункти знищено за минулі дня й якими засобами досягнено цих результатів ( Семененко В. Більшовицький партизанський рух на Харківщині (1941 – 1943 рр.) // Зб. Харк. іст.-філол. т-ва. Нов. сер. – Х., 1995. – Т. 4., с. 31).

Не важко уявити, в якій ситуації довелося б діяти майбутніми партизанам, коли б ці накази пунктуально виконувались.

Хоча з 25 по 29 червня 1941 р. керівні працівники Компартії України провели кілька нарад, де обговорювалися проблеми створення партизанських загонів та підпілля, але до середини липня вказівок з Москви з цих питань не надходило. Лише стихійний рух білоруського народу, про який кілька разів доповідав секретар Компартії Білорусії П.К. Пономаренко особисто Й. Сталіну, примусив Центр звернути увагу на опір фашистам з боку населення окупованих регіонів СРСР.

Формування партизанських загонів почалося ще до окупації Харкова.

Але при цьому виявилися деякі складнощі: на окупованій території Харківщини було багато каральних та контррозвідувальних органів. Труднощі полягали ще в тому, що в області не було значних лісових масивів, які б могли забезпечити достатню мобільність партизанських загонів та їх таємну підготовку до бойових операцій.

Так, у Нововодолазькому районі вже у 1941 році почалось формування винищувального батальйону, який на випадок окупації повинен був стати партизанським загоном. Партизанські загони завдали значних втрат у Нововодолазькому, Чугуївському, Старосалтівському районах.

Партизанський загін ім. Котовського у вересні 1941 року було перекинуто в Сумську область. Цей загін діяв разом з Путивльським загоном, де командиром був А. Ковпак. Потім він знаходився у складі партизанського з'єднання О. М. Сабурова. З вересня 1941-го по квітень 1943-го цей загін провів 4 рейди по тилу ворога, знищив 9000 гітлерівців, 15 танків, 6 залізничних мостів, 15 ешелонів, електростанцію, 3 заводи з військовим майном. Чисельність загону зросла з 1 до 474 чоловік, багато бійців було відзначено нагородами.

Деякі загони були досить незначними, діяли в складних умовах тому об’єднувались до діючих частин Червоної Армії, то знову лишалися на окупованій території, перекидалися в інші області, об’єднувалися з іншими загонами.

Прикладом такого партизанського загону був загін під керівництвом О. П. Камишана. Цей загін складався з 21 чоловіка, був розділений на 4 групи, кожна з яких отримувала завдання і діяла самостійно. Для вирішення великих операцій загін з’єднувався.

Специфіка діяльності харківських партизан зумовлена тим, що лінія фронту проходила недалеко від місця партизанських загонів. Діючи разом з частинами Червоної Армії, партизани виконували їх завдання по розвідці розташування військ ворога: переходили лінію фронту, добували язиків.

Найбільш прославились загони Ізюмський, Барвінківський, які входили до складу 6-ї армії.

Головними формами боротьби партизан були: партизанські рейди по тилах ворога, бойові вилазки, під час яких захоплювались трофеї, знищувались окупанти, провадилася диверсійна робота за допомогою місцевих патріотів, саботаж заходів окупантів, особливо на сільськогосподарських роботах при збиранні врожаю. Особливо масовою була боротьба за зрив аграрної політики гітлерівців. Окупанти були безсилі подавити саботажні дії населення.

Боротьба з окупантами у м. Харкові

24 жовтня 1941 року німецько – фашистські війська захопили місто Харків. У Харкові почалася боротьба з окупантами. Робота підпільних організацій на Харківщині йшла у виключно складних умовах і була можливою завдяки підтримці населення окупованого міста та області. Її завданням було – не дати змоги загарбникам здійснювати економічну експансію, використовувати транспортний вузол, потенціал промислових підприємств, що залишились.

Уже в жовтні 1941 року по Харкову пролунала хвиля вибухів. У жовтні-грудні було пошкоджено залізницю, підірвано підготовлений окупантами до пуску один із цехів заводу «Серп і молот», паралізовано діяльність станцій «Харків - Сорвутальна», підірвано Холодногірський міст, який мав велике значення для просування німецьких військ. У місті знищувались будинки і казарми, де знаходились німецькі військові частини та установи. У листопаді 1941 року керованою по радіо міною було знищено будинок № 17 по вулиці Дзержинській, в якому перебував начальник Харківського гарнізону генерал фон Браун – командир 68-ї піхотної дивізії. На площа Руднєва було знищено будинок штабу воєнного командування, де загинули десятки офіцерів вермахту.

Ще до початку окупації території Харківщини розгорнулася велика робота по створенню підпільних партійних і комсомольських організацій для боротьби з фашистами.

У період окупації на території Харківщини діяли підпільні обкоми партії та комсомолу, 9 райкомів КП(б)У і 4 райкоми ЛКСМУ, 13 партійних і 14 комсомольських організацій і груп.

Підпільний обком КП(б)У очолював І.І. Бакулін. Підпільні організації проводили агітаційно – масову роботу, розповсюджували листівки.Але у червні 1942 року Бакуліна та багатьох активістів було заарештовано. 24 вересня 1942 року Бакулін помер у гестапівських застінках.

Проявом великого патріотизму радянських людей була всебічна допомога пораненим бійцям та командирам Червоної Армії, що залишилися на окупованій території після важких оборонних дій.

Прикладом мужності була діяльність підпільної організації на чолі з професором А. І.Міщаниновим у 9-й міській лікарні Харкова. За допомогю лікарів П. С. Делевського, М. А. Міщанинової, В.Ф. Нікітінської, В.І. Воротинцева та медсестер професор організував лікування поранених, замаскувавши лікарню під інфекційну. Тут було близько 2000 бійців та командирів Червоної Армії.

Поряд з ним існував і підпільний обком ЛКСМУ на чолі з О. Зубарєвим та Г. Нікітіною. Ними було встановлено зв’язки з Богодухівським, Дергачівським, Ізюмським підпільними райкомами комсомолу.

Богодухівський райком комсомолу існував до самого визволення району.

23 січня 1943 року Зубарєв та Нікітіна були заарештовані. Після допитів та катувань у ніч на 15 лютого вони були розстріляні.

Після загибелі членів першого обкому Центральний комітет ЛКСМУ затвердив новий Харківський обком у складі: О. Щербак – секретар обкому комсомолу, Ф. Слинько – відповідальний організатор. Але необхідні зв’язки налагоджені не були. 27 листопада 1943 року О. Щербак героїчно загинув у бою з фашистами в Старицькому лісі.

Партизанські загони під керівництвом О.М. Салова (Ізюмський район), О.А. Камишана (Харківський сільський район), С.О. Либи (Нововодолазький район), І.А. Шепелєва (Вовчанський район) знищили багато бойової техніки і живої сили ворога. успішно діяли партизанські загони в Зміївському, Олексіївському, Краснокутському, Липецькому, Барвінківському, Балаклійському, Печенізькому районах, Боровський підпільний райком КП(б)У під керівництвом П.А. Журавльова, підпільна партійна група Олексіївського району, очолювана В.С. Ульяновим і А.Г. Бузникою. За два роки партизанські загони і диверсійні групи знищили понад 23 тис. фашистських солдатів і офіцерів, розгромили 4 ворожі штаби, висадили в повітря 21 ешелон з військами і технікою ворога, підірвали 24 залізничні і шосейні мости, вивели з ладу 88 паровозів, 777 вагонів, 260 автомашин, захопили багато військового спорядження та боєприпасів. Цим самим партизани внесли значний вклад у справу перемоги над ворогом. Юнаки і дівчата були найбільш масовою верствою населення, яка безвідмовно пішла за радянською владою.

За 23 місяці боротьби партизанські загони, диверсійні і антифашистські групи Харківської області знищили більш як 23 тис. гітлерівських солдатів, офіцерів та їх прибічників, розгромили 4 штаби ворога, зірвали 21 залізничний ешелон з військовими і технікою ворога, 25 залізничних і шосейних мости, вивели з ладу 88 потягів і 777 вагонів, знищили 260 автомашин. 107 підвід з боєприпасами, захопили 1167 гвинтівок, 102 кулемети, 603 патронів, 94862 гранати і 2380 снарядів ( Харьковщина в годы Великой Отечественной войны. Июнь 1941 – 1943 гг.: Сб. док. и мат. / Под ред. А.В. Тесленко. – Х.: Прапор, 1965.)

Збитки, завдані Харкову окупантами

Харків перебував під окупацією з 24 жовтня 1941 року по 23 серпня 1943 року з місячною перервою у лютому – березні 1943 року.

Під час воєнних дій і внаслідок окупації Харківщина зазнала великих збитків. Місто та села були перетворені на руїни. Гітлерівці пограбували та зруйнували 500 підприємств союзної, республіканської та місцевої промисловості, електростанції, залізничний транспорт. Було вивезено в Німеччину електротехнічне обладнання, верстати, трактори, 230 тонн зерна, сотні тисяч голів продуктивної худоби.

Надзвичайна державна комісія по розслідуванню злочинів німецько–фашистських окупантів визначила загальний збиток наукових і культурно-освітніх закладів на Харківщині в розмірі 1,5 мільярда карбованців. Було пограбовано і знищено 1500 шкіл, 475 масових бібліотек (в тому числі і одну з найбагатших бібліотек України – імені В. К. Короленка), 37 вищих учбових закладів, 46 науково – дослідних інститутів, 14 театрів, 9 музеїв. Була пограбована Харківська картинна галерея, з якої вивезено 96 картин українських, 185 картин західноєвропейських авторів, 12 гравюр та багато інших цінностей.

Харків’яни не скорилися уготованій їм долі. Вони не втратили людське обличчя. Довоєнна чисельність населення Харкова була поновлена за 15 років, лише наприкінці 50-х років.

Висновок

Велика Вітчизняна війна - епохальна подія в житті України на довгому шляху відродження української державності. Перемога народів Радянського Союзу у війні відвернула перетворення території України в колонію Німеччини. З того дня минуло більше 65 років, коли відлунали переможні салюти війни. Великі втрати поніс наш народ. Лише за визволення Харківщини загинуло тисячі бійців, офіцерів, партизан і підпільників. Але час не владний стерти з пам’яті народній подвиги радянських людей, які відстояли честь, свободу i незалежність своєї Батьківщини, врятували людство від фашистської чуми.

Не можна не пишатися рухом Опору. Антифашистський рух, відраза до фашизму, несприйняття націонал-соціалізму були притаманні переважаючій більшості всього українського народу, який в цілому, боровся проти німецько-фашистської окупації, хоч у Харкові, як і в інших регіонах України, ця боротьба мала свої особливості.

Тисячі мешканців області, ризикуючи власним життям, надавали допомогу пораненим червоноармійцям, що опинились на окупованій ворогом території. Місцеві жителі лікували, переховували бійців і офіцерів Червоної армії, ділилися з ними часто останнім шматком хліба.

Тож рух опору на Харківщині в роки Великої Вітчизняної війни зіграв дуже важливу роль у визволенні міста Харкова та області.

Список використаної літератури та джерел

Харківщинознавство:навч. пос. для загальноосвітніх навч. закладів /за ред. Л. Д. Покроєвої. – Харків: Гімназія, 2004.

. Семененко В. Більшовицький партизанський рух на Харківщині (1941 – 1943 рр.) // Зб. Харк. іст.-філол. т-ва. Нов. сер. – Х., 1995. – Т. 4.
. Семененко О. Харків, Харків… - Харків – Нью-Йорк, 1992.
. Седов Н.А. Под страхом смертной казни // В боях за Харьковщину. – Х., 1963.

. Скоробогатов А.В. Харківське самоврядування в 1941 – 1943 рр. // Березіль. 1996. – № 7– 10.
. Советский Союз в годы Великой Отечественной войны 1941 – 1945. – М.: Наука, 1978.

. СССР в Великой Отечественной войне 1941 – 1945 гг.: (Крат. хроника). – М.: Воениздат, 1964.

Тронько П. Бессмертие подвига. – К.: Молодь, 1985.

Чайковський А.С. Невідома війна (Партизанський рух в Україні 1041 – 1944 рр. мовою документів, очима історика). – К., 1994.
. Харьковщина в годы Великой Отечественной войны. Июнь 1941 – 1943 гг.: Сб. док. и мат. / Под ред. А.В. Тесленко. – Х.: Прапор, 1965.

Рух опору на харківщині в роки ВВВ 📙 Реферат → 🆔 243928