Схема української історії Михайла Грушевського

 

 

 

 

 

 

 

 

Модульні питання з курсу «Історія України» 
підготував студент 1 курсу, групи ВИ-101

Звягінцев Антон Іванович 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Харків 2014

Схема української історії Михайла Грушевського

 

Біда України у тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна

М.С.Грушевський  

 

Михайло Грушевський – один із найвеличніший синів України. Творча спадщина М. Грушевського налічує більш ніж дві тисячі бібліографічних одиниць! Це і книги, і статі, і рецензії  тощо. 

Звичайний хлопчик-мрійник дуже вагався щодо майбутньої професії, а, вступивши в Київський університет на історико-філологічний факультет, під враженням написав у своєму щоденнику: «А може і я колись стану професором?..»

І став. Ба, навіть більше! У 1890—1894  Грушевський - професорський стипендіат Університету Св. Володимира. У 1894—1914 — професор Львівського університету, головний редактор «Літературно-Наукового Вісника». Засновник і голова Українського Наукового Товариства. В 1898-1913, очолюючи Наукове Товариство Шевченка у Львові, проводив величезну роботу з реорганізації товариства за зразком європейських академій наук, збирання фондів, створення бібліотеки та музею. У березні 1917 повернувся до Києва, де одностайно був обраний головою Української Центральної Ради. УЦР на чолі з Грушевським, враховуючи зміну політичної та соціально-економічної ситуації, пройшла шлях від вимог автономії до проголошення незалежної України.29 квітня 1918 року був обраний президентом Української Народної Республіки. Він - академік Всеукраїнської академії наук(1924, Історичний відділ АН). Розмірковуючи рівно через рік над своїм життям, над новітніми подіями, Михайло Сергійович пише: "Я сам прийшов до політики через історію, і сей шлях вважаю нормальним — тільки він мусить бути проведений відповідно широко». Зазвичай цитується лише перша частина наведеної думки, хоч не менш знаменна, варта уваги і друга її частина — як досить повчальний урок, урок видатного вченого, мислителя, що через певні обставини змушений був стати біля державного, політичного керма країни в шумному, неспокійному морі революції. Серед цілої когорти тогочасних політичних діячів, винесених на гребені революційної хвилі, Грушевського вирізняли не лише ґрунтовне знання ним історії українського народу, його становища, проблем, інтересів, а й вражаюча працездатність та інші видатні потенційні наукові можливості.

У поглядах на державу М. Грушевський дотримувався думки, що національним інтересам України найбільш відповідає статус автономії в складі Російської Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації — через об'єднання двох і більше держав з їх ініціативи або з ініціативи «зверху», коли унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територіями. Щоправда, Четвертим Універсалом Грушевський відходить від своїх поглядів:  це, безумовно, зіграло роль в житті українського народу.

«Півтори або дві с половиною тисячі років порівняно з життям однієї людини – дуже довгий час. Але порівняно з життям людства, відтоді як воно почалося на землі або в наших краях, це дуже короткий відрізок часу», - пише історик. У брошурі «3відки пішло українство і до чого воно йде» голова Центральної Ради Михайло Сергійович Грушевський концентрує свою увагу на власне історичній аргументації права українців на власну державність і найголовнішому тогочасному домаганні — широкій національно-територіальній автономії у федеративній демократичній Російській республіці.  В наступній своїй праці «Якої ми хочемо автономії і федерації» Михайло Грушевський зосередився на докладному з'ясуванні характеру національно-державного утворення, до якого прагнуть українці, про його параметри і прерогативи, принципи, на яких має ґрунтуватися. 

                                                                     

               М.Грушевський "Ілюстрована історія України"

У 1917 виходить книга «3 політичного життя старої України, Розвідки, статті, промови». До неї ввійшли роботи вченого з української історії ХІІ—ХУІІ століть, опрацьовані колись у «3аписках наукового товариства ім. Т. Шевченка». Поряд зі статтями про ранні періоди українства («Галицьке боярство ХІІ—ХІІІ») автор вмістив у цю книгу матеріали висвітлення тих політичних моментів, які в попередні часи та й в 1917 р. були дуже суперечливі та не розцінювалися однозначно: «Хмельницький і Хмельниччина», «250 років» (до роковин приєднання України до Московського царства), «Богданові роковини», «Виговський і Мазепа», «Шведсько-український союз 1708 р.», «Мазепинство» і «Богданівство». Ще тоді Грушевський зважав на українського читача, волів відкрити очі всім, у кого «хата скраю», показати: хто ми є насправді.

В той час, коли праці Грушевського: «Байда Вишневецький в поезії й історії», «Мазепинець 1820 років», «Про що мріяли наші діти», «Український рух на схід», «Вихрест Олександр», «Барська шляхта», «Капніст в Берліні»  увійшли до збірки «3 старого й нового. Статті, промови, замітки», автор вже готував до друку ще дві книги. Перша — "3 історії українознавства і національного усвідомлення (Українознавство ХІХ в. Українська історіографія і М. Костомаров, В. Антонович, Ол. Лазаревський й ін.)".Друга - "Розвідки й причини до української історії" (Вступний виклад з історії України. Звичайна схема "руської історії". Етнографічні категорії. Спірні питання староруської етнографії. Нові спроби конструкції початків слов'янського й українського життя. Анти й ін.) ".

Грушевський мав плани щодо видання брошури "Новий лад України", у якій мав розкрити "як саме має уложитися нове життя України й її відносини до центральних органів Російської республіки". Невтомний вчений і публікатор,  Михайло Сергійович працював над наболілими проблемами України з велетенським завзяттям. У 1918 р.  видатний історик підготував оновлену "Ілюстровану історію України", доповнивши  її подіями аж до кінця квітня 1918 р.  Безперечно, останні відмітки історії України відтворено дещо схематично, але це й зрозуміло: брак часу для аналізу та невпинність історичної й ідеологічної полеміки того часу.

Головною працею історика стала «Історія України-Русі»,  створення якої мало не лише наукове, а й політичне значення, оскільки Україна тоді була розділена між Австрією, Польщею та Росією, реакційні кола яких узагалі не визнавали за українським народом права на існування як нації й права на власну мову та культуру. Його десятитомна «Історія України-Руси», що ґрунтується на архівному матеріалі України, Польщі, Туреччини, Швеції і Росії, є своєрідним «паспортом» українського народу, «історичним посвідченням». Ці десять томів – найбільша історіографічна праця про наш народ тоді й дотепер. Грушевським написані і видані його історичні роботи «Виїмки з джерел до історії України-Руси» (1895), «Опису королівщіни в землях руських XVI ст.» (1895-1903.), «Розвідки і матеріали до історії України — Руси» (1896-1904.) М. Грушевський розглядав українську націю як хліборобську, що внаслідок чужоземного панування втратила себе; підкреслював як позитивні риси українського народу (вроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, високу красу побуту), так і негативні (відсутність національної свідомості, слабкість національного інстинкту, низький рівень освіти, культурного та політичного виховання). Грушевський  – людина-рушійна сила, мова його ґрунтовна, змістовна, виважена.

 

Безумовно, цінності, які відстоював Михайло Грушевський, важливі і сьогодні. Видатний український історик працював над виданням книг, перевиданням брошур, випуском збірників статей, щоб не залишати минуле українців у темряві незнання, ненауковості, непринциповості: хто, де, коли і навіщо; чиє місто Київ, і чи є такий народ «українці» взагалі. На вістрі часу гострим, актуальним вважав розвиток національної свідомості власного народу, одним з вирішальних чинників якої була історична пам'ять. Отож, є всі підстави стверджувати, що справжнім ідеологом української революції, творцем її концепції став Михайло Сергійович Грушевський. Саме його праці містять найголовніші, найвагоміші елементи платформи українського національно-визвольного руху, національного державотворення, національного відродження в цілому.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Соціально-економічний розвиток українських земель та соціальні рухи у ХV – першій половині ХVІ ст.

1. Зміни в соціально-економічному  житті

Соціально-економічний розвиток українських земель у другій половині ХІV – першій половині ХVІ ст. треба розглядати в контексті загальних процесів доби європейського феодалізму, а з іншого боку, – логіки розвитку тих державних утворень, у складі яких перебували українські землі зазначеного періоду.

Основою економіки українських земель у складі Великого князівства Литовського, починаючи з XIV і протягом XVI ст., залишалися хліборобство і традиційні промисли: мисливство, бортництво, рибальство. Промисли переважали у господарській діяльності значної частини населення України. Це пояснювалося наслідками монгольської навали і небезпечним сусідством з «Татарією». Внаслідок цього й занепала аграрна культура. Величезні обшири східноукраїнських земель, їх родючість і багатий рослинний та тваринний світ дивували сучасників-іноземців (М. Литвин, А. Ґваньїні тощо), збезлюднівши, перетворилися на суцільні мисливські й бортні «уходи» (угіддя). Вони стали тереном особливої форми експлуатації природних багатств – сезонного «уходництва». Його провадили приходні – не лише промисловики-професіонали, а й – все більше – міщани та селяни. У XIV–XV ст. значна частина останніх знову, як і в давні часи, платила данину медом і шкурками хутрових звірів (куниць, білок, бобрів, лисиць тощо). Бортні землі становили самостійні господарські об’єкти – предмет пожалувань литовських князів. Аналогічна картина спостерігалася й на землях, які у XVI ст. опинились у складі Московської держави: військово-служилому люду при розміщенні на території Сіверщини найчастіше роздавали «за пашню» бортні угіддя. Із поширенням влади Великого князівства Литовського на Дике Поле, на цих землях розвивалося все більше видів уходів. Серед цих категорій уходників: соляники – попередники чумаків, а також ті, хто ходили «за медом», «на м’ясо» (стрільці), бобровники, рибні ловці та інші. Уходи бували ближчі і дальші. Уходники навіть об’єднувалися в промислові артілі, ватаги або десятки (хоча їх чисельність була переважно більшою), обирали з-поміж себе керівників, платили данину місцевим пограничним старостам (черкаському та ін.) своїм продуктом. Промислова діяльність, яку живив стабільний попит на продукти мисливства, бортництва та рибальства, перетворюючись на постійне заняття, значно обмежувала господарську ініціативу населення. Це породжувало залежність Полісся й Середнього Подніпров’я від довозу зерна, зокрема із західноукраїнських земель, де аграрні відносини набули більш зрілих форм і звідки, починаючи з середини  
XVI ст., хліб став експортуватися у Західну Європу.

Українські землі XIV–XV ст. у перебували у стані, близькому до стагнації, будучи однак одним з важливих складників системи європейської торгівлі. Активно функціонував дніпровський шлях, що переважно обслуговував транзитну «московсько-ординську» торгівлю (тобто з’єднував Крим і Північне Причорномор’я з Північно-Східною Руссю). Від Таванського перевозу в пониззі Дніпра торгові каравани йшли «землею або водою», тобто суходолом чи Дніпром, повз Черкаси й Канів до Києва. Тут відкривалися річковий та сухопутний шляхи на Чернігів і далі, уверх Десною, на Новгород-Сіверський, і далі на Москву. Окрім цієї давньої й загальновідомої дороги, з Криму в Московщину вів ще один шлях – «полем», повз державні митниці. Починаючись біля Перекопу, він ішов степом до витоків р. Коломак, де повертав на Путивль. Звідси купецькі каравани прямували на Москву через Новгород-Сіверський. Цими торговими шляхами через Подніпров’я курсували різноманітні східні товари: тканини, одяг, килими, сап’ян, шовк-сирець, прянощі (шафран, перець, імбир), фарби, коштовності, ладан, мускус, мило, зброя. Назустріч їм з півночі йшли предмети московського експорту: хутра, шуби, шкіра і шкіряні вироби тощо. Частина цих товарів реалізовувалася на українських ринках, зокрема у Києві, який був «наповнений чужоземними товарами». За рахунок цієї торгівлі постійно збагачувалися київські «намісники, відкупники, купці, міняйли, власники човнів, візниці, провідники, корчмарі». Каравани приносили вигоду киянам і у випадку негоди, коли гинули в степах через зимову негоду. Тоді «в непоказних київських хижах (втім переповнених плодами, овочами, медом, м’ясом і рибою) з’являються дорогоцінні шовки, коштовності, соболині та інші хутра і прянощі у такій кількості, що я й сам, бувало, бачив там шовк, дешевший за полотно у Вільні, а перець, дешевший за сіль» (за описом Михалона Литвина). Через територію Галичини, Волині та Поділля також пролягало чимало торгових шляхів. Так, у Західну Європу рухалися східні товари і продукти місцевого господарства: віск, мед, зерно, шкіра, худоба, солона риба, сіль, деревина тощо. Натомість ввозилися західноєвропейські тканини (сукно, атлас, оксамит, полотно), одяг, ремісничі вироби, залізо, вина. Протягом XV–XVI ст. економіка цих земель поступово переорієнтовувалася на потреби зовнішнього ринку, який з плином часу потребував дедалі більше деревини й продукції місцевого промислового та сільського господарства. Його інтенсифікація досягалася завдяки організації фільварків, зростання панщини й обезземелення селянства, що безпосередньо впливало на соціальні відносини у регіоні.

У структурі українського населення XV–XVI ст. чисельно переважало селянство, що є загальною характерною особливістю середньовічних соціумів. Частина селян відбувала повинності безпосередньо на користь великих литовських князів та польських королів, частина ж (яка постійно зменшувалася) перебувала на приватновласницьких землях, перебуваючи під юрисдикцією своїх володарів. За характером повинності ця категорія населення поділялася на три групи. Найчисельнішу становили данники, основна повинність яких полягала у сплаті данини (її характер визначав об’єкт обкладання). Це були орні землі, мисливські та бортні угіддя (з них данина йшла продуктами цих промислів). Від кінця XV ст., з пожвавленням грошового обігу та поступовою уніфікацією відбуткових відносин, натуральна данина дедалі частіше переводилася на гроші. З часом вона поступово міняється місцем іншим формам повинностей. Частина селян була зобов’язана працювати у господарстві свого володаря, тобто відбувати «тяглу» службу, чи то панщину. На той час її масштаби були доволі незначними. Лише на Волині та Галичині вона помітно зросла у XVI ст. під впливом попиту на сільськогосподарську продукцію на зовнішньому ринку. Третю категорію складали так звані слуги, які були зобов’язані своєму володарю особистою службою – разом з ним виступали в похід, виконували різноманітні доручення, їздили в Орду тощо.

У той час межа між вищеназваними групами селянства була ще досить умовною. Так, слуги, крім несення військової, «путної» чи «ординської» служби, платили різноманітні натуральні й грошові податки, косили сіно, ходили на толоку, гатили греблю тощо. До категорії слуг могли перевести тяглого селянина тощо. Також відносним був і поділ селян на «похожих» (особисто вільних) і «непохожих» (прикріплених до свого наділу). «Непохожий» міг покинути свого володаря, маючи когось, хто б заступив його й ніс відповідну службу, або ж продавши свою землю. Натомість «похожий» селянин, відсидівши десять років на чиїсь землі й не застерігши собі право виходу, міг бути його позбавлений.

Середньовічний корпоративний суспільний устрій наочно ілюструє життя українських міст Польської корони і Великого князівства Литовського. Протягом XIV–XVІІI ст. в містах Польщі та Литви складався окремий суспільний стан – міщани або містяни (з польс. mieszczanin), які переважно займалися ремісництвом і купецтвом. За соціальною структурою тогочасне міщанство поділяють на три групи: патриціат – міські багатії, які мали провід, середнє міщанство (бюргерство) та незаможне – плебс. Групи міщан різних національностей, віросповідання підлягали різним юрисдикціям (у євреїв у рамках їх громади – кагалу чи у вірмен).

Значна частина українських міст керувалась положеннями маґдебурзького права, на основі якого управління містом переходило з-під влади і суду феодалів до виборного маґістрату, очолюваного війтом. Вважається, що паралельно із німецькими колоністами, маґдебурзьке право ще за часів Галицько-Волинського королівства отримали міста Володимир-на-Волині (бл. 1324 р.) та Сянок (1339), в якому воно поширилося не лише на німецьки міщан, а на все населення міста. Одним з перших в Україні маґдебурзьке право прийшло в міста Закарпаття (з 1329 р. – Хуст, Вишкове, Тячів). Згодом таке право отримали: Львів (остаточно 1356 р.), Галич (1367), Кам’янець-на-Поділлі (1374), Берестя (1390), Дорогочин (1429), Стрий (1431), Кременець (1438), Житомир (1444), Мукачево (1445), Київ (1494), Луцьк (1497) та ін. З переходом українських земель під владу Польщі та Великого князівства Литовського, маґдебурзьке право надавали королі або великі князі. У XV–XVII ст. його отримала більшість міст України, в т. ч. Правобережної. Спершу воно було більш поширене в Литовсько-Руській державі, найменше – на Поділлі. У різний час маґдебурзьке право одержали Вінниця, Глухів, Дубно, Лубни, Козелець, Полтава, Стародуб, Чернігів та ін. Лубни перші на Лівобережжі одержали маґдебурзьке право у 1591 р.

Маґдебурзьким правом (від м. Маґдебурґ, Німеччина) визначають середньовічне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду великих земельних власників та створювали органи місцевого самоуправління. Воно закріплювало права міських станів – купців, міщан, ремісників, було юридичним виявом успіхів міського населення в боротьбі проти феодалів. Маґдебурзьке право встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. Маґдебурзьке право активно поширювалося на територію Білорусі та України з Чехії, Угорщини, Польщі, Литви, у яких воно було значно розповсюджене протягом XIІІ–XVIІІ століть.

З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер майстерно використовує українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах не тільки з противниками, а й із потенціальними союзниками У цей період в Німеччині, очевидно, не лише з пропагандистською метою вивчається питання про створення "Великої України". Однак про нацистські плани щодо України більше й охочіше говорили на Заході, ніж у самій Німеччині, ніби вказуючи напрямок основного удару. Протягом останніх чотирьох місяців 1938 р. в англійських газетах і журналах з'явилося понад 900 статей і заміток на українські теми. Аналогічна картина спостерігалася й у Франції. Лише у грудні 1938 р. в Парижі та багатьох провінційних містах було опубліковано понад 300 великих газетних і журнальних статей про Україну. Характерно, що західна преса подавала "українські" плани Німеччини як вирішену справу. За цих обставин позиція Гітлера була надзвичайно обережною: зваживши всі "за" і "проти", він обрав роль арбітра у вирішенні долі українських земель, що належали Чехословаччині. 2 листопада 1938 р за рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні Карпатська Україна мусила віддати Угорщині 1856 км. кв. своєї території з населенням 180 тис. жителів, куди входили два найбільші міста: столиця Ужгород і Мукачеве. Це рішення було своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччина намагалася перетворити на свого сателіта. Водночас, зберігши Карпатську Україну, Гітлер залишив у своєму активі серйозні засоби тиску не тільки на Угорщину, яка не отримала всього, чого бажала, а й на Польщу та СРСР, за рахунок територій яких могла з часом бути створена "Велика Україна". Така політика вимагала зміцнення позицій Німеччини у Закарпатті. Ще до віденського арбітражу 26 жовтня 1938 р. за рекомендацією Берліна уряд Чехословаччини усунув із посади прем'єр-міністра Бродія, який виступав за приєднання Закарпаття до Угорщини. Новим прем'єр-міністром став доктор теології А. Волошин.

 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму Карпатської України. У них взяли участь 92,5% населення, з них 92,4% проголосували за Українське національне об'єднання (УНО), яке очолював А. Волошин. Ще у вересні 1938 р. в Ужгороді було створено Українську національну оборону, яка після Віденського арбітражу вже у Хусті була реорганізована у "Карпатську Січ", очолювану Д. Климпушем. Січові гарнізони було створено в Королеві, Іршаві, Ставному, Перечині. Проте, незважаючи на існування таких атрибутів влади, як сейм і армія, державність Карпатської України була, як казав Гітлер, "нежиттєздатною", бо вона спиралася не на власну міць, а на нетривкий баланс політичних сил у Європі.

Зміна на рубежі 1938—1939 рр. акцентів у зовнішньополітичному курсі Німеччини призвела до падіння влади у Хусті. Вона була зумовлена, очевидно, тим, що Гітлер, пам'ятаючи уроки Першої світової війни, вирішив не ризикувати і не вести війни на два фронти. Тому було зроблено ставку на встановлення "нового порядку у відносинах на Заході", яке відсувало здійснення планів на Сході і проектів, що стосувалися України, зокрема, на більш пізній час.

Відхід від ідеї створення "Великої України" і взагалі від східної орієнтації демонструвався Німеччиною досить чітко. 6 березня 1939 р. Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Чехословаччину, окупувавши Богемію і Моравію і давши дозвіл на окупацію Угорщиною Карпатської України,

У ніч з 13 на 14 березня 1939 р. угорська армія розпочала воєнні операції в районі Мукачево. Прем'єр А. Волошин віддав наказ видати резервну зброю Карпатській січі. Після зіткнень із чеськими військами під командуванням генерала Прхала, що намагалися роззброїти карпатоукраїнські війська, "Карпатська січ" бере під контроль територію країни, хоча в цей час угорські війська вже захопили перші українські села: Підгірний, Кольчино і Коропець. За цих обставин А. Волошин через Хустське радіо проголошує самостійність Карпатської України, направивши до Берліна телеграму, у якій зазначалося, що самостійність проголошується "під охороною Рейху". У відповідь Німеччина не тільки відмовила у підтримці, а й порадила не чинити опору угорським військам.

У такій критичній ситуації 15 березня о 15 годині розпочав роботу сейм Карпатської України. Він офіційно проголосив незалежність Карпатської України, обрав президентом А. Волошина, прийняв конституційний закон із 8 статей, у якому законодавчо закріплено синьо-жовтий прапор, герб, що містив тризуб, національний гімн "Ще не вмерла Україна", українську мову було проголошено державною.