Современные найиональные проблемы

 

ПЛАН

 

Вступ

 

 

РОЗДІЛ І ТЕОРЕТИЧНИЙ БАЗИС РОЗУМІННЯ ПРОБЛЕМ

 

1.1 Поняття нації        с. 3                 

1.2 Причини виникнення національних проблем  с. 3-4

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ НАЦІОНАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ УКРАЇНИ НАШОГО ЧАСУ

 

2.1 Відсутність єдності українського народу   с. 5-6

 

2.2 Проблема двомовності в Україні    с. 6-7

 

2.3 Проблема усвідомлення українцями національної ідентичності с. 7-9

 

 

 

РОЗДІЛ ІІІ СУЧАСНІСТЬ ТА ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ

 

3.1 Причини загострення  національних проблем української  держави  с. 9-10

 

3.2 Можливі виходи вирішення проблем для подальшого розвитку

країни           с. 10-16

 

 

 

ВЫВОДЫ           с.17

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ     с.18  

 

 

 

ВСТУП

 

На сьогоднішній день в  Україні існує чимало різноманітних  проблем, таких як політичні, економічні, соціальні, культурні тощо. У цій роботі ми хочемо звернути увагу на національні проблеми нашої держави, які є, безперечно, дуже важливими для життя людей та існування самої держави. На жаль, ці проблеми стоять досить гостро і не знаходять вирішення вже протягом тривалого часу незалежності України.

Ціллю даної роботи є вивчення національних проблем.

Задачами роботи є дослідження  природи, причин виникнення, сфер впливу, причин загострення у сучасному  середовищі та методів вирішення  національних проблем.

Значення дослідження  цих проблем є дуже важливим, адже національні проблеми торкаються усього українства взагалі, вони є відчутними для кожного окремо взятого представника нації.

Актуальність даної теми у тому, що наслідки національних проблем  стають все більш помітними і  глобальними. Незалежна Україна  до цього дня не змогла подолати ці проблеми, які є більш серйозними, ніж, як ми вважаємо, думають люди, які  ними нехтують, бо вони становлять серйозну загрозу для подальшого існування  української держави як такої. Саме тому, ми хочемо звернути увагу на необхідність розв'язання цих проблем усіма можливими способами для збереження державності, самобутності українського народу та спокійних відносин між жителями країни.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

І ТЕОРЕТИЧНИЙ БАЗИС РОЗУМІННЯ ПРОБЛЕМ

 

1. Поняття нації 

 

Для розуміння сутності національних проблем, перш за все слід

розібратися із поняттям «нація», від якого і походить назва проблем.

Нація - це, перш за все, спільність, певна спільність людей, ознаки якої:

1. Спільність ця не расова і не племінна,  не випадковий і не ефемерний конгломерат, а стійка спільність людей,
2. Спільність мови
3. Спільність території
4. Спільність економічного життя, економічна зв'язність
5. Нації відрізняються один від одного не тільки за умовами їх життя, а й по духовному зовнішності, що виражається в особливостях національної культури. Отже, спільність психічного складу, позначається в спільності

При цьому само собою зрозуміло, що нація, як і всяке історичне  явище, підлягає закону зміни, має свою історію, початок і кінець.

Необхідно підкреслити, що жоден  із зазначених ознак, взятий окремо, недостатній  для визначення нації. Більше того: досить відсутності хоча б одного з цих ознак, щоб нація перестала  бути нацією.

Новим виявляється тільки слово «нація», в деяких його сучасних поєднаннях, самі ж нації були дуже давно, і дуже давно існував, під  різними назвами, «національне питання». Ми переживаємо тепер зовсім не початок  націй, а початок їх кінця. Єдиною ознакою, незмінно супутнім нації, є  культурна традиція. Тому для наших  цілей можна замінити поняття  нації поняттям культури, в тому сенсі, як його застосовують етнографи.

Отже, нація – це стійка спільність людей зі спільними: мовою, територією, економічним життям та психічним складом.

 

1.2 Причини виникнення національних проблем

 

Згуртованість і солідарність між представниками однієї нації, необхідні  для колективних дій, також вимагає  впізнавання і розрізнення «своїх»  і «чужих». Розподіл людей на «своїх»  і «чужих», на причетних даної  нації і сторонніх їй, настільки  фундаментально, що без такого, досить виразного, ділення ніяка нація  не може існувати. Але, на відміну від  генетично певних видових ознак, ознаки «своєї» нації не завжди виражаються  в досить виразною фізичній формі. Тому еволюція культур (у вузькому значенні - націй) виробляє символи, що слугують для тієї ж мети. Оскільки ці символи важливі для збереження культури, їм зазвичай приписується сакральне значення. Сюди відносяться прапори, значки, національні одягу і т. д.

Людина не може існувати поза культурою і, мабуть, відчуває сильне, генетично обумовлене прагнення  ототожнити себе з деякою культурною групою. Зазвичай ж людина не задовольняється суспільством перших-ліпших ближніх, а шукає ототожнення з деякою культурною групою; на мові індивідуальної психології це означає, що він повинен вирішити для себе питання, хто він такий. У середні століття людина виховувався в давно сформованою, стійкою культурі, в певному стані якої, і відчував себе членом цього стану.

Культурами, які володіють  різко відрізняються зовнішніми ознаками і могли б сприйматися  як дуже різному влаштовані системи, побудовані з мало елементів, що мало розрізняються - індивідів гомо сапієнс, що саме по собі нічого не говорить про їх функціональному схожості.

Таким чином, конфлікти між  культурами зовсім не свідчать про  їх чужості, а, навпаки, означають, що вони дуже близькі, аналогічно різновидам одного виду. Якщо дві культури існують  на одній території, то вони використовують одні й ті ж ресурси - саме тому, що вони близькі і мають близькі  потреби. Звідси неминуче виникають  конфлікти.

Людські культури мають тенденцію  до самозбереження, чинячи опір змішанню і асиміляції, і вступають між собою в боротьбу за використовувані ними ресурси. При цьому у індивідів кожної культури проявляється специфічна апетентна поведінка, що прив'язує їх до звичаїв і символам своєї групи, а між індивідами різних культур діє інстинкт внутрішньовидової агресії, що не стримуваний культурними заборонами.

Коли дві культури починають  спільне життя на одній території, між ними неминуче починається конкуренція, оскільки вони використовують одні й  ті ж ресурси. Справді, відзначена вище близькість всіх людських культур означає  насамперед близькість потреб.

Отже, національні проблеми виникають через розрізненість  інтересів людей, що проживають на одній  території, тим паче, що це представники різних етносів, які мають різні  цілі та погляди.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ НАЦІОНАЛЬНІ  ПРОБЛЕМИ УКРАЇНИ НАШОГО ЧАСУ

 

2.1 Відсутність  єдності українського народу

 

Основна загроза для подальшого існування українства та Української держави є те, що жителі України поділені на дві великі групи — власне українців, дійсно громадян України за своїм світоглядом, ціннісними уподобаннями і цивілізаційними орієнтаціями й тією великою частиною російськомовних жителів України, приналежність і поведінка яких саме як громадян України під питанням. Ця поведінка є непрогнозованою, непередбачуваною, не зорієнтованою на європейські цінності, а зорієнтованою на цінності й культуру євразійську є проросійською, не сповна українською.

У свою чергу, цю проблему слід розділити на два питання: питання про етнічних росіян на теренах України та питання про російськомовних етнічних українців. На цій обставині, на існуванні в Україні поряд з етнічними росіянами великого, кілька мільйонного прошарку так званих російськомовних українців, слід зупинитися окремо, бо саме ця обставина визначальним чином впливає на нинішній і майбутній соціокультурний

вибір України, визначає її майбутнє.

Держава Україна може відбутися  лише тоді, коли остаточно, у повному  обсязі складуться українська етнічна  нація і, відповідно, громадянське суспільство  України. А останнє, себто суспільство  громадян України, може скластися лише як результат формування української  політичної нації,  не якоїсь абстрактної  політичної нації на теренах держави  України, а саме — української  політичної нації. Звісна річ, що поняття  української політичної нації не ділить громадян на українців і не-українців (усі є громадянами України, як власне етнічні українці, так і  представники інших національностей). Водночас є абсолютно зрозумілим, що без остаточно 

сформованої, цілісної української  нації, тобто без консолідації усіх  етнічних українців, котрі повинні  ідентифікувати себе як українці і  у яких би ствердилося українське світовідчуття, світосприймання та світорозуміння, ні про яку українську політичну націю на теренах України не може бути й мови.

Саме етнічні українці складають стрижень, осереддя  української  політичної нації. На цьому ж осередді тримається й нормально функціонує повноваге українське громадянське суспільство. Відтак, якщо із етнічними  росіянами ситуація у цілому зрозуміла, то цього зовсім не можна сказати  про  російськомовних етнічних українців,  які стали такими в результаті відверто русифікаторської політики в  Україні впродовж століть, а особливо за радянських часів. Питання про  їх національну самоідентифікацію не підлягає обговоренню — воно повинно бути вирішене із часом абсолютно однозначним чином — через остаточне повернення їх у лоно рідного народу.

Так звані російськомовні українці, значна частина жителів великих міст південного сходу та півдня України, з одного боку — є, це кілька мільйонів людей і усі вони є громадянами України по факту. Проте, з іншого боку, під питанням є належність їх до української нації, а, отже, і до українського громадянського суспільства.

Отже, про головний висновок і центральну проблему: у результаті такої несформованості в остаточному вигляді української нації, а, відтак, цілісного українського громадянського суспільства в Україні у 2004 р. відбувся спалах сепаратистських настроїв у південно-східному регіоні, а, відтак, проблемним залишається майбутнє України як цілісної держави у межах її етнічної території, визнаних міжнародною спільнотою. Це є величезна,  визначальна  проблема, котра вимагає до себе найпильнішої і щоденної, розрахованої не на одне десятиліття роботи. Роботи як політичної та інтелектуальної еліти, так і усього громадянського суспільства. Ця повсякденна, наполеглива робота  є єдиною запорукою збереження і майбутнього української держави як дійсно української. Як і запорукою перспективи, відповідно, і складових нормального суспільства — єдиної, цілісної української нації та загальноукраїнського громадянського суспільства.

У противному разі відсутнє майбутнє в українців як нації, у яких на планеті немає іншої, історично належної і міжнародно-правовим чином закріпленої етнічної території, окрім території нинішньої держави Україна.

Отже, єдність українського народу не досягається через розрізненість  етнічного складу, поділ українців  на групи, несформованість єдиної нації.

 

2.2 Проблема двомовності в Україні

 

В сучасних умовах проблема збереження національної ідентичності та рідної мови українців набуває особливої актуальності. Адже від якісного вирішення цього питання залежить загальний поступ української нації та розвиток української держави. У програмних документах багатьох українських політичних партій і громадських організацій запропоновано об’єднати зусилля громадськості для реалізації багатьох пріоритетів національного поступу, зокрема всебічного розвитку та функціонування української мови як основи самоідентифікації народу й держави, розвитку культури, відродження духовності українського народу, забезпечення цілісності мовно-культурного простору тощо. Це підтверджує невідкладність вирішення зазначених питань.

Це вирішення вимагає особливо пильної уваги до проблеми завершення націєтворення, формування базових цінностей та спільної ідентичності українських громадян. Надзвичайно важливим у цьому плані є залучення широких верств населення до процесу демократичних перетворень, подолання духовної відчуженості українців від своєї держави, проектування нових стандартів вищої освіти.

Мова є одночасно і  умовою розвитку культури та суспільства, і продуктом людської культури та генези суспільства. З огляду на це вона виконує дві основні функції: комунікативну та відображення дійсності й формування категорій мислення і свідомості. Іншими її функціями є репрезентативна, експресивна, апелятивна, номінативна, когнітивна, емотивна, магічна тощо. Отже, мова – основа мовлення, вона слугує для людської комунікації та спілкування, є засобом вираження і повідомлення думок, знаряддям формування категорій мислення та свідомості, а також здатна виразити всю сукупність знань й уявлень людини про світ.

Мова надзвичайно тісно  переплітається з національною культурою  та національною ідентичністю, адже історія  певної мови співпадає з історією конкретного народу та його культури, а будь-яка мова є національною ознакою.

У період розбудови незалежної України надзвичайно важливим постає вивчення і розв’язання проблем, пов’язаних з українсько-російським білінгвізмом, які є не лише лінгвістичними питаннями, а й соціальними, політичними, культурними. Масова двомовність, деформація мовної ситуації, конфліктність мовних проблем можуть мати наслідками втрату суспільної консолідації, небезпечні процеси асиміляції як мовної, так і національно-культурної. Одним із наслідків явища двомовності є втрата особистістю національної самосвідомості, роздвоєння внутрішнього світу мовця.

Отже, великою проблемою  є несприйняття всім населенням України  єдиної мови, намагання просунути  російську мову на державний рівень, що може дуже погано відобразитись  загалом на державі.

 

2.3 Проблема усвідомлення українцями національної ідентичності

 

  Національна ідентичність є важливим компонентом особистої ідентичності в її спробі освоїти світ та пізнати себе. Вона засвоюється із традиційних, ранніх вражешь про світ, однак вимагає усвідомленного сприйняття, яке супроводжується численними сумнівами та страхами. Українська національна ідентичність пов’язана з почуттями приналежності до України, до її національних інтересів та базових цінностей українського народу (які ніколи не суперечили європейським цінностям).

Проблема української  національної самоідентифікації стоїть дуже гостро, а державна влада знаходиться осторонь цих (і багатьох інших) процесів.

Проблема ідентичності в  українському суспільстві відображає соціальну, економічну, політичну та культурну кризу його єдності. Внаслідок  активних політичних процесів, нестабільності, протиставлення культурних, мовних та етнічних груп відбувається дезорієнтація  людини у виборі цінностей, моральних  засад, ідей. Вироблення особистої позиції  щодо перспектив та шляхів розвитку своєї  країни, питань стратегічного значення та національного майбутнього залежить від ступеня сформованості переконань та подолання численних стереотипів та страхів. Варто звернути увагу, що усвідомлення особою приналежності до певної нації вказує на визначення деяких пріоритетів у її ціннісних орієнтаціях та лояльності, які пов’язані з національною ідентичністю. Безумовно, важливими стають історична пам’ять про походження, символи. Як наслідок, апеляція в соціальних рухах до національних  чинників означає чутливу позицію щодо питань порушення мови, культурних цінностей, зневажання гідності.

Насамперед, при формуванні національної ідентичності сучасності можна відмітити страх нереалізованості, аморфності, відчуття самотності особи. Згодом він виявляється в розумінні  духовної порожнечі після розриву їх традиційними зв’язками, притаманними для них моральними настановами та цінностями. Дана проблема активно досліджується представниками комунікативної філософії. Одним із найважчих завдань нашої епохи є перевиховання «людини маси», зробити її спроможною брати учать у духовному житті спільноти, довести її до змістовної комунікації. Як наслідок, долається самотність, адже людина виступає певним моментом у розвитку цілого.

Прогалини в національному  вихованні не сприяють відповідному самовизначенню, а активні вияви  своєї незалежності до національної групи інших часто викликають осуд. Формується таке відношення переважно  через відчуття страху перед будь-якою конфліктною ситуацією – чи то на міжетнічному, чи національному  рівні.

Чималі проблеми у відродженні  української ідентичності породило залежне тоталітарне минуле. Почуття меншовартості, другорядності викликає страх відвертого визнання особою захисту власної національної ідентичності та її символів, що не зважатиме на осуд, не очікуватиме обов’язкового схвалення. Вияви даної незалежності стають ознакою національної гордості, відстоювання інтересів самобутньої нації, дають упевненість людині в змістовності власного життя.

Іншою ,надто поширеною  тенденцією стає невизнання особою своєї українськості, відречення від неї, страх утрати не ідентичності як такої, а свого захисного уявлення про неї як про ідентичність неукраїнську. Такий страх швидше інерційний, пов’язаний із колишнім привілейованим статусом усього російського, причетність до якого сприяла особистісному самоутвердженню. На ньому виросло кілька поколінь, та й надалі він активно пропагується ЗМІ

Люди не почувають себе комфортно на батьківщині, вони марять чужорідними цінностями, що нав'язані  з допомогою зарубіжної споживацької культури, яка через різні засоби заполонила український інформаційний  простір.

Отже, українці мають певні  проблеми щодо усвідомлення себе як частини  нації, тому не вдається досягти цілісності нації.

 

 

 

 

 

ІІІ СУЧАСНІСТЬ ТА ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ

 

3.1 Причини загострення національних проблем української держави

 

Нині прослідковується тенденція  не повністю використовувати національний фактор: призупиняється поступ до етнонаціональної ідентичності, в Україні не розв’язуються питання власного інформаційного простору; створення єдиної української помісної церкви; не розширюється популяризація етнічних, національних традицій; не захищений ринок української друкованої продукції, освіти державною мовою незалежно від регіону, функціонування державної мови в усіх установах.

Важко визначити, інтереси якого  народу з його мовою, культурою і  традиціями підтримує сучасна держава Україна. Протягом 22 років її існування конституційні норми про державність української мови не запрацювали, а в багатьох регіонах країни відверто ігноруються. Культурний та інформаційний простори України окуповані виданнями, телерадіоканалами та шоу-бізнесом іноземних держав. У деяких регіонах абсолютно безперешкодно функціонують структури, що ведуть антиукраїнську пропаганду.  

Держава усунулася від проблем українців як національної спільноти, не вважаючи за потрібне захищати їхні національно-культурні права, які нерідко порушуються за мовною, культурною, конфесійною ознакою тощо Багато органів місцевої влади регіонів України ухвалюють відверто дискримінаційні рішення, спрямовані на обмеження використання української мови на певних територіях і в певних структурах, на ліквідацію під різними приводами україномовних ЗМІ, українських шкіл тощо.

Таким чином, нинішня Україна  не виступає державою українців, які  складають абсолютну більшість  її населення - майже 80%. У цьому сенсі  Україна не можна вважати багатонаціональною країною, що передбачає ситуацію, коли титульна нація становить 50% або  менше від усього її населення. Нинішня  держава Україна не виконує тих  націєзахисних функцій, які є обов'язком будь-якого суверенного державного утворення, і в цьому сенсі вона не функціональна.

Невиконання таких функцій  стосовно українців все більше провокує відчуження держави від нації, а  нації - від держави. Хоча саме для  виконання, в першу чергу, вище функцій  відбуваються національно-визвольні  революції та проголошується національна  незалежність.

Переважній більшості  громадян України важко назвати  цю державу своєю в соціально-економічному плані, адже економіка країни працює не на інтереси цілої нації, а на збагачення і престижне життя кількох сотень сімей, яким належать 60 - 70% національного багатства 46-мільйонного народу.

Формальний «юридизм» держави, наявність електоральних процедур, судів і суддів, нескінченні розмови в ЗМІ про право і закон на практиці абсолютно ніяк не допомагають пересічному українцеві у справі захисту його прав. Тобто йдеться про тотальну імітацію демократії та прав людини, коли інститути демократичного суспільства є, але вони не працюють в інтересах широкого загалу, ставши системою, яка покликана захищати положення в суспільстві вузького прошарку привілейованих сімей і кланів.

Також існує негативний зовнішній  вплив на державу. Ми вважаємо найсильнішим вплив сусідньої нам Росії  з її нав'язливою, наполегливою зовнішньою політикою, спливаючою насамперед на російськомовне населення України, спрямована на консервування російського компоненту української національної свідомості. Системне втручання Росії у справи України справляє істотній вплив на розвиток України. Потрібно наголосити, что, зважаючи на історичні особливості формування української нації, російський Останній чинник та його носії ще справлятимуть помітній вплив на українське націотворення.

Отже, причинами загострення  проблем є небажання держави  втручатись і захищати національні  інтереси своїх громадян, а також  вплив ззовні, проти якого теж  немає опору з боку високопоставлених  осіб.

 

3.2 Можливі виходи вирішення проблем для подальшого розвитку країни

 

Для вирішення проблем, в  країні необхідно широко застосовувати  етнонаціональну політику — сферу суспільно-політичних взаємин держави та етнічних спільнот, а також етнічних груп між собою. Це означатиме відродження й збереження духовної та культурної спадщини не тільки українців, а кожного з етносів, що населяють її територію.

Можливо, через те що Україна  майже не має власного досвіду  вирішення проблем відносин держави  і нації, розв´язання національного  питання, її етнонаціональний розвиток в умовах перехідного періоду, по суті, не вийшов за межі конституювання атрибутики держави. Не відбулося самоідентифікації українського суспільства, самоусвідомлення його справжньої сутності, відсутній цілісний стратегічний план його розвитку. Тому і надалі залишається відчутною незбалансованість інтересів, цінностей і традицій населення різних регіонів України, внаслідок чого не вдається подолати в деяких з них — особливо східних та південних — відцентрових тенденцій.

За відсутності загальнонаціональної доктрини, етнонаціональної політики в Україні енергія національної самосвідомості недостатньо задіяна у процесі державного будівництва. Звідси — накопичення в суспільстві соціального та національного незадоволення, духовно-морального пригнічення, соціально-політичного розчарування.

Поки що концепція національної політики зведена до етнополітики в західному розумінні, стрижень якої — ставлення «держави-нації» до національних (етнічних) меншин. Це — серйозна вада, яка може завдати великої шкоди духовно-культурному розвиткові української нації, її соціальному, політичному, економічному розвитку. Таке розуміння сутності етнонаціональної політики означає не гармонізацію, а відчуження держави від нації, протиставлення державних інтересів національним, державної ідеї — національній. Культурницька спрямованість державної етнополітики межує з уникненням власне політичних проблем, висунутих етнічним відродженням, політизацією етносів та етнізацією особи, що може призвести до етнічних ускладнень, відчутно загальмували процес розбудови української держави.

У зв´язку з цим існує  необхідність створити справді наукову  прогностичну теорію, що відображала  б реальні міжетнічні проблеми, передбачала,б  забезпечення справжньої рівноправності, об´єктивного права народу на національне  самоствердження.

Важливим завданням сучасної етнонаціональної політики має стати вироблення позиції з усіх принципових аспектів розвитку етнонаціональних процесів — законодавчих, правових, політичних, економічних та ідеологічних. Її мета — формування суспільства, у якому гармонійно розвиватимуться всі етноси, етнічні групи, а етнонаціональна політика буде засобом духовного розвою української нації, й соціального, економічного, політичного розвитку.

Це відповідно передбачає:

• сприяння ефективному місцевому етнолідерству й ініціативі, розширення управлінських знань представників нової адміністрації, політичних та громадських діячів, доступ національної еліти до прийняття рішень та контролю над ними;
• забезпечення етнічної злагоди, народовладної множинності, багатоманітності культур, подолання етнічної недовіри;
• підхід до етнонаціональних проблем, який сприятиме виробленню нових законопроектів у сфері національно-державного будівництва, конституційного права, міжетнічних стосунків, розвитку державного ладу, управлінської сфери;
• зміцнення державності, територіальної цілісності, демократії, недопущення етнічних протистоянь.

Для цього необхідні мир  у суспільстві, громадянська злагода  загальнонаціонального характеру, що ґрунтуються на дотриманні й захисті  прав людини, поважанні гідності особи та колективу, співіснуванні політичних, релігійних, історико-культурних поглядів та переконань, різних етнічних традицій та уподобань. Конкретні ознаки такої злагоди —

1. терпимість, порозуміння;
2. співробітництво, взаємодія всіх суспільних сил;
3. світоглядна множинність;
4. національна, соціальна, конфесійна толерантність;
5. цивілізовані норми взаємин між людьми.

Соціально-політичним наслідком  втілення вищезазначеної мети мають  стати:

- забезпечення політичної  злагоди, досягнення рівноваги,  стійкого розвитку суспільства;

• пошуки ефективних шляхів виходу з економічної й культурно-духовної кризи;
• соціально-політичне єднання як запорука безпеки держави і громадянина;
• піднесення духовності суспільства, забезпечення всебічного розвитку науки, культури, освіти;
• утвердження у свідомості громадян людинолюбної моралі, толерантності, віротерпимості.

Гасла на зразок «держава над  усе» суперечать і українській ідеї, і специфічній ролі України в  європейській та світовій історії. Відповідно до цього новий підхід до етнонаціональної сфери полягає у сприянні унезалежненню особи, життєдіяльності української нації; утвердженню рівноправності та задоволення специфічних інтересів і потреб усіх етнічних груп в Україні, повному подоланню будь-яких привілеїв чи зверхності на національному ґрунті.

Державне та правове відродження  етносів України, зокрема й українського, передбачає втілення таких основних завдань:

1. розробка наукової концепції про правовий статус національних меншин в Україні розкриттям змісту прав етносів (субетносів), співвідношення цих прав з «індивідуальними» правами та свободами людини і громадянина малочисельних народів, національних меншин;
2. чітке визначення повноважень органів законодавчої та виконавчої влади України щодо створення умов для відродження, збереження та розвитку всіх етносів України;
3. правове забезпечення самостійності національних меншин у розв´язанні питань, що торкаються їх інтересів та вільного вибору ними шляхів свого національного відродження й розвитку.