Історія української літератури XIX ст

Історія української  літератури XIX ст.

Павло Грабовський

(1864 — 1902) 

Драматичний життєвий і творчий  шлях випав на долю Павла Грабовського, талановитого українського поета, професійного революціонера, політичного засланця. У складний, неоднозначний спосіб взаємодіяли в його творчості  ідейно-політична доктрина й художницьке  бачення дійсності, регламентованість  поведінки "борця" й розкутість уявлень про внутрішній світ ліричного  героя. У тяжких духовних випробуваннях  виборював він думку про першорядне значення для світу митця власне художнього первня.

Павло Арсенович Грабовський  народився 11 вересня 1864 року в с. Пушкарному на Харківщині (тепер с. Грабовське Краснопільського району Сумської області) в сім'ї паламаря. Навчався в Охтирській бурсі (1874—1879) та Харківській духовній семінарії (1879—1882). Загальна атмосфера 70—80-х років, культивування образу героя — страдника не оминула й стін духовного закладу. "...Мені хотілося вже піти на муки не за Христа, а за "народ", — згадував пізніше в автобіографії Грабовський, — і те бажання цілком опанувало мною. Се була якась невідхильна потреба серця, котру, як Ви знаєте, відчувала вся російська молодіж того часу" [1, 308]. На формування світоглядних переконань молодого Грабовського великий вплив справили ідеї М. Чернишевського, глибоку любов і повагу до образу якого він зберіг на все життя.

Ще під час навчання в семінарії Грабовський бере безпосередню участь у діяльності харківської  групи "Чорного переділу" —  народницької організації дещо поміркованішого, ніж народовольці, характеру. В грудні 1882 р. у Грабовського виявлено "бумаги противуправительственного содержания", він був заарештований і виключений з семінарії. Перебуваючи під гласним наглядом поліції, Грабовський до квітня 1885 р. прожив у Пушкарному. Починаючи з семінарії, Грабовський активно займається самоосвітою, пробує сили в літературній творчості. У червні 1885 р. в цензурі розглядалася поема Грабовського "Учительша", написана російською мовою (за винятком кількох рядків, текст її на сьогодні невідомий). Героїнею поеми є вільнодумна особа, яка стає жертвою переслідувань місцевої влади. Поему не було допущено до друку.

У листопаді 1885 р. Грабовського беруть на військову службу. Місце  дислокації піхотного полку (м. Валки  поблизу Харкова) давало йому змогу  не втрачати зв'язків із підпільною організацією. Невдовзі як покарання  за виступ проти армійського начальства Грабовського чекало переведення до Туркестанського військового округу. Саме на той час жандармерії вдалося  розкрити його участь у розповсюдженні відозв народників; в Оренбурзі рядового Грабовського заарештовують, повертають до Харкова й ув'язнюють.

У в'язниці Грабовський написав  ряд поетичних творів, окремі з  яких у зміненому й переробленому  вигляді увійшли пізніше до першої збірки. Тут також створено поему "Текінка", в основу сюжету якої лягла романтична розповідь, почута поетом під час нетривалого перебування  в армії. На початку 1888 р. Грабовський  був адміністративним порядком висланий на проживання в Іркутську губернію. Сучасники у своїх спогадах відзначали безстрашність, розважливість і  витримку Грабовського на допитах, у  в'язниці та на довгому етапному шляху  до місця заслання. В цей час  молодий поет пише російською мовою  вірші "Друзьям" (поширювався у списках серед політичних засланців), "Молитва", "Многим", віршову хроніку "Из путевых заметок", поему "По Сибири. Из живых впечатлений" (1888), у яких висловлює віру в майбутню перемогу революційної справи. У творі "По Сибири" автор послідовно описує пригоди на тяжкому шляху кайданників упродовж одного дня, відтворює їхній побут, стосунки, нужденні розваги. За жанром — це ліро-епічна поема, в якій значне місце посідають авторські роздуми та прямі звернення до читача, що мають на меті пробудити політичну самосвідомість "рабов поруганной отчизны".

У дорозі до місця заслання Грабовський знайомиться і здружується  з членом народовольської організації  політкаторжанкою Н. Сигидою. Особистість цієї жінки справила велике враження на поета, проте бути разом їм довелося недовго: Сигиду відправили до жіночої в'язниці на Кару, Грабовського — на поселення в Балаганський округ Іркутської губернії. Восени 1889 р. сталася так звана "карійська трагедія": Сигида була закатована тюремною адміністрацією, її товаришки на знак протесту покінчили з собою; подробиці цієї події викладено в одному з нарисів самим Грабовським, а дорогий серцю образ товаришки — страдниці відтворено згодом у цілому ряді віршів.

На засланні 1889 р. Грабовський  укладає збірку оригінальних і пе-рекладних творів (названу ним "Перші струни"). Збірку не допустила до друку київська цензура; окремі вірші з неї в переробленому вигляді були включені пізніше до збірки "Пролісок". Тоді ж у зв'язку з репресіями самодержавства проти політичних засланців Грабовський і його товариші пишуть відомий протест "Русскому правительству". Ця акція стала причиною ще одного — третього — арешту. З серпня 1889 р. розпочалося слідство, що завершилося судом і переглядом судового рішення в сенаті в березні 1892 р. Протягом усього цього часу, а після винесення вироку аж до кінця листопада 1892 р. Грабовський перебував в іркутській губернській в'язниці.

Ув'язнення стало переломним моментом для літературної творчості  Грабовського. Діставши від знайомих деякі відомості про літературне  життя в Галичині, він надсилає вірші в галицькі часописи (перші  його твори з'явилися друком у "Зорі" наприкінці 1890 р.), зав'язує листування з І. Франком, трохи далі — з  Василем Лукичем, М. Павликом, К. Паньківським. Водночас поет розпочинає велику перекладацьку роботу (переклад першої глави "Євгенія Онєгіна" О. Пушкіна, фрагментів "Фауста" Й. В. Гете, віршів Г. Гейне, народовольця П. Якубовича та ін.), виступає автором кількох нарисів і статей. На цей час припадає й написання на матеріалі місцевих переказів поеми "Бурятка" (1891).

Разом із товаришами Грабовський  був засуджений на поселення в  найглухіших місцях Східного Сибіру. З початку 1893 до кінця 1896р. поетові довелося проживати у Вілюйську та населених пунктах Вілюйського округу. Звідти Грабовський надсилав у Галичину оригінальні й перекладні віршові твори, статті й нариси. Це дало можливість підготувати й видати у Львові збірку "Пролісок" (1894), "Твори Івана Сурика" (1894; переклади з російської), "З чужого поля" (1895; переклади світової поезії), "З півночі" (1896; оригінальні поезії та переклади).

Наприкінці 1896 р. Грабовський  дістав змогу виїхати в Якутськ, губернське місто, де життя політичних засланців було значно активнішим. Там він уклав збірку перекладів "Доля" (видана у Львові р.) та збірку "Кобза" (оригінальні твори, переспіви, твори за запозиченими мотивами; видрукувана  Б. Грінченком у Чернігові 1898 p.). З  Якутська Б. Грінченкові надіслано  й рукопис перекладних творів українських поетів російською мовою "Песни Украйны" (того часу не виданий).

У середині 1896 р. закінчився строк перебування Грабовського на поселенні; 1899 р. він здійснює переїзд  із Якутська до Тобольська. Цьому місту  судилося бути останнім у його житті. "Термін мого підневільного пробування в Сибіру, — писав у ту пору поет, — кінчається 8 липня 1906 року, якщо не притовчуть" [1, 285]. Повернутися  в Україну, про що він безнастанно  мріяв, йому так і не пощастило. За два роки до смерті Грабовський одружився, 1901 р. в сім'ї народився син  Борис (став відомим ученим — радіофізиком). Майже весь вільний час поета  поглинала низько оплачувана й виснажлива робота (коректор у редакції, писар  у ветеринарному управлінні, приватні уроки тощо). Роки заслання вкрай  підірвали його здоров'я, в Тобольську він дуже хворів. Проте й за таких  умов Грабовський не полишає літературної роботи, готується видати зібрання творів, пише нові вірші. На "тобольський" період припадає переважна частина  інтенсивного, цінного з історико-літературного  погляду листування (що розпочалося  ще наприкінці 1895 р.) Грабовського з  Б. Грінченком, у якому письменники  висловлюють свої позиції стосовно багатьох суспільно-політичних та літературно-естетичних проблем.

Листи, як і ряд поетичних  творів Грабовського останнього періоду, засвідчують значну еволюцію його світогляду, зокрема остаточне звільнення від  народницьких ілюзій. У дослідженнях радянського часу від середини 30-х  років майже одностайними були твердження про засвоєння Грабовським в  останні роки його життя ряду положень марксизму [2, 244]. Тим часом неупереджений  аналіз листів та інших свідчень діяльності Грабовського переконує: поет — засланець  справді мав ґрунтовне уявлення про цю нову на той час течію  політичної думки, проте, розчарувавшись у російському народництві, залишався з погляду ідейних переконань байдужим до марксизму: ні в тій, ні в тій доктрині він не знаходив відповіді на болісні для себе питання — про майбутнє української нації, свободу особистості та про пов'язаний з її реальними проблемами зміст художньої творчості.

Помер Павло Арсенович  Грабовський 12 грудня 1902 року в Тобольську, похований за заповітом поруч  із декабристами (могили О. Муравйова, Ф. Вольфа й Ф. Башмакова).

Із вісімнадцяти років  вирушив Грабовський у двадцятирічний шлях по в'язницях і "етапах" царської Росії. В холодних снігах Сибіру, далеко від рідного краю, хворий, нерідко  самотній, змучений сумнівами й розчаруваннями в конкретному перебігу суспільно-політичних подій, поет зберіг свої заповітні переконання, віру в загальнолюдські ідеали, впевненість  у суспільному поступі й національному  розвитку. Ця віра і впевненість  випробувана як злигоднями всього його страдницького життя, так і проблематикою  його художньої творчості.

Наполеглива кількарічна  робота над удосконаленням написаних  творів, їх вимогливий добір зумовили той факт, що вже перша збірка — "Пролісок" — засвідчила появу  в українській літературі оригінального  й значного поета. Найвагомішим набутком збірки є виведення в ній глибокозмістовного образу ліричного героя — особистості  широкого суспільно-громадського діапазону.

З не знаним в українській  поезії того часу (за винятком творчості  І. Фран-ка) пафосом збірка Грабовського виразила думки й почуття людини, яка пов'язала особисту долю з суспільним рухом епохи, вважаючи його передовим і справедливим, зробила справою свого життя революційну боротьбу.

Переконлива внутрішня логіка розвитку цих почуттів, що харак-теризується не тільки фанатичною вірою в утопічні ідеї, а й хвилями збентеження, тимчасової непевності, спричиненими байдужістю середовища та практичною незмінюваністю умов, серед яких роз-гортається робота й боротьба "за будуче Русі", — такі основні життєво вірогідні мотиви цієї поетичної збірки.

Виразно автобіографічна  емпірично-життєва основа, притаманна багатьом ліричним сюжетам збірки, що виявляє себе в опосередкуванні  досить розкутих літературно-естетичних уявлень поета, збагачена сталими  елементами його художнього мислення (зокрема, ряд ключових образів), напластуванням громадсько-політичних і філософських роздумів про сучасність. Безперечна "ідеологічна" характерність героя  творів є примітно своєрідною й змістовною; втім, будучи визначальною для перших двох оригінально-авторських збірок ("Пролісок" і "З півночі"), вона поступається своїм домінантним значенням  у творчості пізнішого часу.

Можна виокремити три ідейні комплекси, якими сформовано "ідеологічний" (хоч, як зазначено, ним не вичерпується художня повнота збірки) світ "Проліска". Це, по-перше, загальноєвропейська гуманістична концепція суспільного прогресу, яка в XIX ст. стає духовною основою  таких, зокрема, явищ, як російський (починаючи  від декабризму) визвольний рух та українське національно-культурне  відродження. По-друге, це власне народницька  доктрина, вплив якої на світогляд  і навіть творчість Грабовського, безпосереднього учасника народницьких акцій, неможливо заперечити. По-третє, це українська національна справа, що на той час набуває нових  радикальних ознак і до якої поет завжди відчував себе причетним. Досить сказати, що, починаючи свою нелегальну діяльність, Грабовський ідентифікував  її мету з обстоюванням інтересів  українського народу, а велика частина  творів першої збірки промовисто засвідчує, що герой їх духовно живе в Україні, зв'язаний з нею і спогадами, й  помислами про майбутнє.

При створенні збірки "Пролісок" автор безперечно мав на увазі  широке контекстне поле світової, російської та української поезії. Про ґрунтовну  обізнаність Грабовського з літературними  явищами цього ряду промовляють  загальні засади поетики, окремі сліди  прямих впливів у власній творчості  й велика перекладацька робота поета. Об'єктом його орієнтацій є художньо повновагі твори різноманітної  тематики й проблематики: від висловлення  плинних відчуттів, образів споглядання  природи, камерних переживань — до картин суспільного життя. Природно, перевагу тут надано поезії громадянської  теми. На характеристиках героя й  дійсності, розгорнутих у збірці "Пролісок", позначився вплив російської так званої "вольної", "демократичної" поезії (М. Михайлов, П. Лавров, П. Якубович, С. Синєгуб, О. Боровиковський, О. Ольхін, І. Пальмін та ін.), яка в 70 — 90-х роках ідейно пов'язана переважно з народницьким рухом (твори цих та багатьох інших поетів як у друкованому, так і рукописному, як у підцензурному, так і нелегальному вигляді мали широке ходження у звичному для Грабовського середовищі "борців" на волі та засланців).

Різними гранями поетична творчість Грабовського звернена до творчості найбільшого для нього  авторитета й вчителя — Т. Шевченка (насамперед деякі риси типологічної близькості з Шевченковою психологічною  лірикою часів заслання, а також  розроблення окремих, започаткованих Т. Шевченком, мотивів та модифікація  поодиноких його стильових рішень). Крім цього, поетичний доробок Грабовського входить у перегук (у тематиці, проблематиці, напрямах образного новаторства) з поезією О. Кониського, В. Мови-Лиманського, М. Старицького, І. Франка, Б. Грінченка, В. Самійленка.

Ідеали, які в збірці "Пролісок" виповідає поет, закорінене в політичному  мисленні всього Нового часу, ідеях  Просвітництва та європейських революцій XVII—XIX століть. Ними надихалися молоді покоління, які вірили у можливість удосконалення суспільного ладу, морального й духовного поступу. Життєствердний соціальний оптимізм визначає провідні тони "Проліска", де виповідається пристрасна позакритична віра в світле майбуття народу й людства:

Прийде день великої відради:

Чоловіцтво, змучене украй,

Ворожду закине братства ради,

На землі побачать люди рай.

Час настане для взаємин  спільних,

Зоря згоди заблищить  у тьмі;

Рівний всім, в сім'ї  народів вільних

Раб — народ забуде об ярмі... 

Уже з цих рядків починається  мимовільне протистояння проблематики творчості Грабовського-поета й народницької доктрини, якій він служив як рядовий діяч.

Збірку пронизує те, чого не мало й не могло мати на думці  російське народництво, — турбота  про долю України, її народу, державності  й культури, роздум над її історичним прямуванням ("До сіячів", "До Русі — України", "До українців", "До України", "До галичан", "Народові українському" та ін.).

"Народ, покинутий на  злидні, Народ, плазуючий у млі,  Повинен стратить риси рідні,  Безслідно стертися з землі", — ця строфа з вірша "Поетам  — українцям", винесена в епіграф  збірки, звучить як пристрасна  пересторога проти зденаціоналізування й духовного занепаду українського народу.

Порівняння збірки Грабовського зі зразками російської "вольної" поезії 70—90-х років виявляє не тільки самоочевидну лексично-стилістичну  своєрідність українського поета, а  й дещо відмінні засади в підходах до творчості: вірші його (навіть типово "пропагандистського" плану) сконцентровано довкола образу особистості —  з виразно відчутним суб'єктивним звучанням, не затаюваною емоційністю, увагою до перебігу глибоко-душевних настроїв героя. Доробок Грабовського, зібраний у "Проліску", виглядає досить "недисциплінованим" у зіставленні з ідеологічною й партійно-етикетною строгістю  доробку таких, приміром, поетів-революціонерів, як С. Синєгуб, В. Тан-Богораз, М. Морозов. Певна річ, ідеї та образи поезії російського народництва усе ж позначилися на характеристиках художньої творчості Грабовського. До крайніх виявів цього можна віднести, скажімо, тези про довколишній світ як "безбережне море зла" [3, 101], про доконечну погребу зречення всього приватно-індивідуального, про те, що праця "на користь та ґатунок села — Має бути любов'ю єдиною" [3, 119] тощо.

Проте у кращих творах збірки Грабовський виходить поза межі подібних ідейно-естетичних настанов, стає вище їх риторики та фразеології, художньо перетворює образний лад типових  текстів цього спрямування: ключові  для них образи — кліше "святині", "кумира", "кайданів", "ярма", "страдника", "діла святого", "шляху терну та крові" тощо підпорядковує вираженню ширших громадсько-суспільних уявлень, головне  ж — проймає сферу цих образів  зворушливо — особистісним ставленням і переживанням героя. І вже остаточно  викорінюють можливість "програмового" вигляду збірки вміщені в ній  вірші — пейзажі ("Вечір", "Пустка"), задушевні спогади про дитинство  та рідний край ("У сні", "Мрія", "Омана", "Україна приснилась мені..."), натурфілософська лірика ("Красно при долині..."), "дитячі" вірші  й дидактична поезія ("Щоглик", "До школи", "Дітям", "До дітей", "Панським діткам"), повістувальне узагальнення життєвих шляхів, далеких від сфери революційної боротьби ("Сироти", "Занедужала сирітка").

Отже, живе почуття особистості  у збірці "Пролісок" усіляко  виривається з-під норм народницького  кодексу, подекуди заходить у суперечність із ним і в цих моментах ставить  під сумнів доконечність самого зіставлення  книги Грабовського з типовою  поезією російського народництва; водночас у певній своїй частині  збірка поета мимохіть сприяє наданню  жорсткій ідеологічній схемі людяно привабливих рис: проникливе усвідомлення героїзму загиблих борців ("На братній  могилі", "До великоруського поета  Рамшева", вірші, присвячені пам'яті Н. Сигиди), екстатичне обстоювання правоти своєї справи ("Надія", "До Б. С-го"), натхненні уявлення про ідеал піднімаються над практицизмом народницьких доктрин, розширюють і збагачують, а то й трансформують до невпізнання їх лозунговий зміст.

Реалістичним і реалістично-просвітницьким засобам творення образу "борня" не суперечить у збірці романтична ознака його відчутної опозиції дійсності. Вимальовується постать героя, який, помислами й вірою спрямо-ваний у майбутнє, поборює ваготу сучасності — доби політичної реакції.

Великі випробування, необхідність самозречення, сама смерть не лякають  його, а ті емоційні травми, моральні терзання, яких зазнає ("Кров'ю серденько  все перелите, Перебрехано кращі чуття..."), виправдані в його очах загальним щастям майбутнього. Герой пере-конаний, що саме це почуття приреченості, яке сповнює його самого, здатне ентузіастично захопити й однодумців: "Не сумуйте, що купа на купі Всі поляжемо за діло святе: На зітлілому нашому трупі Невмируще братерство зросте!" [3, 74].

Від вірша до вірша послідовно утверджується, постаючи щораз новими поетичними гранями, альтруїстична  ідея — "за братів нам доля пасти, За сестер вмирать!", подвигу, який є жертвуванням власного життя за майбутнє щастя "братів" і "сестер", усього народу. Найвища форма звершення цього подвигу — загибель від рук ката (це стає основою піднесеної поетизації й, зрештою, міфологізації образу "борця", як-от у випадку із загибеллю Н. Сигиди).

Образові ліричного героя  Грабовського надає життєво людських рис те, що за аскетичними вимогами, які він ставить до себе й до інших ("Гадка", "До товариша"), прозирають душевна незахищеність, вразливість. Герой, не зізнаючись собі в цьому вповні, прагне підтримки  й душевного тепла, а у сфері  власне боротьби — натхнення від  героїчного прикладу. У зв'язку з  цим розгортається тема "зі в’язниці" (товаришки по ув'язненню), "сестри", "всестрадниці святої", на формування образу якої вирішальний вплив справила особа Н. Сигиди. "До моєї покійної сестроньки Надії" — такий підзаголовок має "Посвята" збірки Грабовського. Найзадушевніші поетичні рядки книги пов'язані саме з цим жіночим образом. Безкомпромісність, беззастережність переконань цієї жінки — борця романтично опромінюють весь її образ, підносять його над буденністю. Любов героя до неї визначається особливою чистотою, духовним максималізмом. Незагойний біль, викликаний смертю товаришки, який не зникає з плином часу, сконденсовано у вірші "Отрута", можливо, одному з найкращих творів поета — за щільністю поєднання роздуму й емоції, енергійністю композиційного розвитку, інтенсивністю образного мислення.

У віршах цієї тематичної групи  виявлено характерне для всієї збірки багатство способів ліричного викладу. Це й інтимне послання — сповідь, форми якого набуває "Посвята" збірки, й розлога алегорія, що лежить в основі вірша "Квітка (До Н. К. С.)", й медитативні узагальнення, які  у вірші "Тяжкий завіт" ведуть до певного емоційного рішення ("Але  простить мучителів твоїх Я не відчую в собі сили!"). Значну частину  становлять твори, в основі яких —  динамічний опис стану почуттів поета; центром, провідною зорею тут  виступає образ коханої жінки ("До...", "Мара", "До сестри", "Спогадання", "До мучениці", "До сестроньки", "Мов ангела, тебе я стрінув...").

Усі ці твори розвивають мотив духовної й душевної зрідненості  з жінкою — однодумцем. Образ  жінки — борця відіграє важливу  смислову роль у структурі всієї  збірки: він надає винятково щирих, інтимних рис розумінню героєм революційної боротьби — справи, за яку страждала  кохана жінка. Через почуття до неї  особистість героя розкривається  в максимальній повноті й багатогранності. Ще один семантичний шар цього  образу — його надихаюча роль, завдяки  якій образ жінки певним чином  ототожнено із самою поезією: "Моєю зорею ясною, Моєю музою була!" [3, 89]. Вірші цього плану розширювали  образно-концептуальну сферу інтимної лірики в українській поезії наприкінці XIX ст.

Героїня віршів Грабовського неодноразово йменується "сестрою", "ангелом", зближаючись у цій  функції заступниці з образом  святої, можливо, навіть Діви Марії. Збірний  образ жінки постає уособленням  не тільки душевного затишку, а й  духовної опори та життєвого захисту  взагалі. Це засвідчує й вірш "До матері", що ним, мовби своєрідною молитвою, підсумовано збірку. В  ньому образ матері набуває широкого символічно-міфологічного змісту, засадничого значення для індивідуального буття. Цим віршем завершено пізніше й збірку "Кобза".

Світ суб'єктивно-інтимних переживань і світоглядних уявлень  героя невіддільний у поезії Грабовського від перейнятості долею України. Головною категорією національного  мислення у Грабовського виступає народ. Не ідеалізуючи простолюд в його тогочасному стані, поет визнавав за ним великий життєвотворчий потенціал ("Простий люд — є наша слава"), бачив його визначальну роль у реалізації національної ідеї.

Типи людей з народу виведено поетом у кількох пластичних віршових малюнках, зокрема "Робітникові", "Швачка", "Сироти" ("Сердешні діти... батька взято..."), "Допусти". Ідею конкретної, діяльної участі в  порятуванні народу від "тьми" образно розкрито у вірші "Трудівниця" (про передчасну смерть сільської вчительки), де образ героїні вибудовано не тільки деталізованим означенням її вчинків і дій, а й ще більшою мірою через емоційний коментар автора, зображення того, як переживають утрату діти — школярі, їхні батьки, односельці. Саме такий тип сумлінного, невибагливого до життєвих вигод діяча, "чий вік минув за працею, як днина, сліпим братам торуючи межу", служить поетові для узагальнення у вірші "Справжні герої", де проголошується "хвала трудівникам незнаним, що двигли мисль по селах, хуторах". Це самовіддане, багаторічне подвижництво відбувається в атмосфері морального ригоризму, взаємних ідейних вимог товариства однодумців, що, намагаючись відповідати ідеалу "передових людей" часу, стають, по суті, добровільними жертвами громадянського обов'язку.

Із великою любов'ю  пишучи про українського "мужика", тужачи на засланні за Україною, гостро відчуваючи першочергові потреби й  інтереси власної нації, Грабовський  бачив долю своєї батьківщини  на шляхах боротьби за рівність і братерство усіх народів, як заповітне, висловлював  бажання, "щоб Русь порізнена устала З-під віковічного ярма І квітом повним розцвітала У згоді з ближніми всіма!" [3, 78]. Братерське почуття  до представників інших народів  відбито у віршах "До Б. С-го", "Народові єврейському", "До великоруського поета Рамшева", "До М. Ова" та ін. Опосередкованим свідченням цього почуття є велика зацікавленість Грабовським інонаціональними культурами, виражена в художніх творах (поеми "Текінка", "Бурятка"), перекладній збірці "Твори Івана Сурика", інших перекладах.

Творам Грабовського притаманні полемічна загостреність, обстоювання  власної позиції в питаннях природи  й сенсу художньої творчості. Поет переконаний у великій суспільній ролі літератури, головним предметом  її вбачаючи сучасність і націлюючи  її навіть на розв'язання завдань суспільного  розвитку України ("Поетам — українцям", "До українців", "З думок сучасних"). Істотного значення в естетичних уявленнях поета надано концепції  позитивного героя; міркування про  нього не тільки з прямою публіцистичною пристрастю проголошено ("Справжні герої", "До товариства", "Сучасникові"), а й художньо розгорнуто в ряді образів: "трудівниця"- вчителька, ув'язнений революціонер, замордована катами його товаришка по боротьбі. Як літературний маніфест, так і, радше, як публіцистично загострений памфлет звучить у збірці "Пролісок" вірш "Я не співець чудовної природи...". Навряд чи варто прочитувати його буквально: твір цей є підкреслено (аж до самозаперечення) гіперболізованим вираженням гуманістично-просвітницьких переконань про "щастя", "красу" людини й людства та несумісність таких понять зі стражданнями, гнітом, злиднями. Ці переконання, для художнього плану досить аскетичні (але й по-своєму привабливі), поет з викликом протиставляє тогочасній декадентській концепції "мистецтва для мистецтва", тій частині "панської" російської поезії, яка заради фальшиво зрозумілого естетизму ладна була робити замах на етичні підвалини життя, загравати з імморалізмом тощо або ж спрямовувалась на примітивно-ідеалістичні пошуки "всесвітньої гармонії" — з її нежиттєвими конфліктами, гедонізмом, манірністю.

Об'єктом полеміки могла  бути тут і поверховість, не узагальненість особисто-приватних, здебільшого "безжурних" переживань у деяких творах тогочасної української поезії. Та, попри всю  полемічну умовність цього вірша, в ньому поряд із реальним баченням суперечностей часу відбилося й  продиктоване ідеологічною напередвизначеністю уявлення про дійсність як земне пекло ("не згірш як звір братів гризуть брати"), схематичне протиставлення "страждання" і "краси", нерозв'язаності соціальних проблем і "холодної байдужності" природи. Очевидною є й певна скутість, потенційна філософська нерозгорнутість образу — поняття "краси", із крайнощами розуміння якої вступає в суперечність власна творча практика поета — не тільки низка віршів про "чудовну природу", а й твори з виповіддю задушевних спогадів, почуттів ідейної спільності, дружби, надихаю- чого прикладу самопожертви, вірності, героїчного вчинку.

З ідейно-естетичного погляду  збірка "Пролісок" не є одноплановою. Утопічні сподівання на те, що ціною  страждань героїв буде куплено прекрасне  майбутнє світу, перемежовуються тут  із реальним, тверезим баченням труднощів  історичного поступу, незмінна позиція  послідовного революціонера — із сумнівами в результатах, навіть доцільності своєї справи. Нема в  героя й остаточної визначеності в способах боротьби. З нетерпінням  запитуючи в одному вірші: "Коли ж постане месник гожий. На ті злочинства світові?" [З, 71|, Грабовський в  інших творах заперечує шлях насильства: "Пройшла кров не дасть нам  ради, Знов прокляттям обіллє; Поклик помсти та розради Щирий замір попсує" [3, 125]. Йдучи за почуттям обурення й  гніву, яке не дозволяє "простить мучителів твоїх", поет невдовзі схиляється до умоглядної думки, нібито мученицьке життя борця "Розтопить  лід В серцях катів, Любов натхне їм до братів" [3, 941 та покладає надію  на ідею християнського всепрощення.

Ново заповітні алюзії в поезії Грабовського на цьому не вичерпуються. Нерідко перипетії  боротьби, в якій бере участь герой, подаються як здійснення "божого святого заповіту", звідси — образи "несення хреста" на означення  страдницького шляху, "тернового  вінця" як подвигу, а також релігійний відтінок окремих картин майбутнього  братерства людей.

Промовисті біблійні образи, особливо ті, що пов'язані з новозаповітним міфом розп'яття, були популярними (хоча концептуально навряд чи виправданими) в тогочасній поезії громадянської теми. Звернення Грабовського до християнської алегоричної емблематики додатково зумовлено також вихованням та освітою поета, особливостями його світогляду й, можливо, художньо-творчого темпераменту. Ключове для цієї образної системи зближення образів борця — страдника й Христа, що має місце і в поезії Грабовського ("Хрестоносця приоруже Розіп'ятий на хресті"), знаходить для себе певну підставу в ідеї пасивного протесту, в тій модифікації концепції жертви, яку обґрунтовував поет: проти "катів", за майбутнє світу слід боротися не насильством, не розправою, а принесенням себе в жертву; тільки великою кількістю "трупів" безневинно загиблих борців можна переважити терези в нерівній боротьбі "передо-вого" загону й захисників режиму, змінити напрям історичного шляху суспільства.

Мотив жертви розкрито в  поетичній творчості Грабовського багатьма гранями. Це й форми жертвування (загибель героя, подвижницька "робота"), й загальна, опоетизована краса жертви; це й (особливо у збірці "З півночі" та ліриці останніх років) її жахлива  ціна в зіставленні з реальним, повсякденним життям. Збірка "Пролісок" розпочинає цей мотив із вищих  регістрів: жертва (самопожертва, жертовність  з боку героя, жертва цілих поколінь "борців") тут не тільки означує  утопічну доцільність тієї чи тієї події, а й має вищий, сакральний зміст: жертва постає по суті єдиним засобом  руху історії, є єдиним гідним особистості  сенсом її життя.