Строки у кримінальному процессі україни

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………….2

1.      Поняття та значення кримінально-процесуальних строків…………..3

2.      Порядок обчислення строків у кримінальному процесі України…..14

3.      Основні причини порушення строків у кримінальному процесі України…………………………………………………………………26

Висновки…………………………………………………………………………34

Список використаної літератури……………………………………………….36

Вступ
             

Дотримання матеріально-правових та процесуальних часових параметрів, установлених законом, є обов'язком особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді й одночасно важливим чинником, що гарантує охорону інтересів держави, прав і законних інтересів осіб, залучених до сфери кримінального судочинства.
Чинний Кримінально-процесуальний кодекс України не містить визначення поняття процесуального строку, в ньому зазначено лите, ким, яким способом він може бути встановлений, продовжений і поновлений.

Узагальнюючи визначення поняття процесуальних строків, що пропонувалися багатьма вченими, слід зупинитися на такому визначенні. Процесуальний строк - це встановлений законом, підзаконним нормативним актом або рішенням уповноваженої на те посадової особи час для виконання суб'єктами кримінального провадження певних процесуальних дій (іноді - утримання від них) або прийняття процесуальних рішень.

Складовими поняття процесуального строку є:
• встановлення їх законом, підзаконним нормативно-правовим актом або рішенням посадової особи;
• визначений період часу, з початком (плином) якого виникають (припиняються) права та обов'язки фізичних і юридичних осіб.

Процесуальний строк обов'язково пов'язаний з будь-якою процесуальною дією або сукупністю дій. Це пояснюється тим, що строки в кримінальному процесі застосовуються не інакше, як засіб регулювання процесуальних відносин, що складаються з окремих дій суб'єктів, які беруть участь у процесі. Тому здебільшого вимога про додержання строків визначається одночасно з вимогою про здійснення самої дії.

1.     Поняття та значення кримінально-процесуальних строків

Для успішного виконання завдань кримінального судочинства велике значення приділяється фактору часу. Не випадково кримінально-процесуальне законодавство обмежує низку процесуальних дій і прийняття великої кількості процесуальних рішень визначеними строками. У зв’язку з тим, що процесуальне законодавство в основному оперує імперативними нормами, в процесуальних кодексах, в тому числі й в Кримінально-процесуальному кодексі України (далі – КПК), встановлюється велика кількість юридичних обов’язків, а звідси, – й строків їх виконання. Адже загальновизнано, що найбільш результативним способом забезпечення своєчасності дій суб’єктів кримінального процесу є встановлення жорстких строківпроцесуальної діяльності1. Зрозуміло, що як самі суб’єкти кримінально-процесуальних правовідносин, так і суспільство в цілому зацікавлені в тому, щоб права та обов’язки, що складають зміст цих правовідносин, здійснювалися не тільки належним чином, а й своєчасно у встановлені строки.  

Для забезпечення швидкого вирішення кримінальних справ у кримінально-процесуальному законодавстві існує інституція процесуальних строків. Збирання, перевірка та закріплення доказів вимагає жорстких меж і обмежень: не можна допустити, щоб процес доказування продовжувався надмірно довго. Встановити істину у кримінальній справі в кожному конкретному випадку з урахуванням її складності можливо у визначені строки, тобто для всебічного, повного й об’єктивного дослідження всіх обставин справи необхідно затратити певну кількість часу.

У кримінальному процесі здійснення ряду процесуальних дій обмежено встановленими законом процесуальними строками, які допомагають забезпечити суб’єктам кримінально-процесуальної діяльності здійснення їх прав та законних інтересів. Принагідно зазначити, що інститут процесуальних строків “пронизує” весь кримінальний процес – від порушення кримінальної справи до її остаточного вирішення.

Під час характеристики будь-якого  правового поняття важливим є розуміння його як однієї із форм відображення об’єктивної дійсності у нашому мисленні, за допомогою якої пізнається сутність процесів, явищ, узагальнюються їхні істотні ознаки та риси. Будь-якенаукове дослідження як відправний момент припускає необхідність правильного й чіткого визначення початкових теоретичних положень і понять, якими передбачається оперувати в процесі роботи.

З’ясування змісту поняття строку є необхідною умовою розкриття сутності кримінально-процесуальних строків і одержання системи знань про них. Задача справжнього наукового визначення поняття строків у кримінальному судочинстві повинна полягати не тільки в описанні їх окремих рис, а й у тому, щоб розкрити правову сутність строків, яка, в свою чергу, допоможе уникнути непорозумінь при регулюванні процесуальними строками правовідносин між особами, які залучаються до сфери кримінально-процесуальної діяльності. Тому, перш ніж сформулювати поняття кримінально-процесуального строку, необхідно проаналізувати, по-перше, зміст загального поняття строку, й, по-друге, зміст поняття власне кримінально-процесуального строку.

За визначенням, даним у тлумачному словнику української мови, “поняття – це одна із форм мислення, результат узагальнення суттєвих ознак об’єкта дійсності, розуміння кимсь чого-небудь, що склалося на основі якихось відомостей, власного досвіду. Сукупність поглядів на що-небудь, рівень розуміння чогось” [1]. У філософському розумінні слово “поняття” вживається у двох значеннях: 1) як спосіб розуміння та абстрактного уявлення результатів пізнання певної предметної галузі через усвідомлення істотних характеристик її об’єктів; 2) як форма мислення, що характеризується відображенням закономірних відношень та властивостей об’єктів у вигляді думки про їхні загальні та спеціальні ознаки [2].

Визначаючи поняття строку як часової правової категорії у кримінальному процесі, необхідно проаналізувати та дослідити весь процес розвитку та становлення думки вчених-процесуалістів щодо розуміння і з’ясування сутності цього питання. Насамперед необхідно звернутися до тих джерел, в яких поняття строку викладене у загальному теоретичному розумінні.

Як зазначено у тлумачному словнику української мови, строк – це встановлений, визначений для кого-, чого-небудь відрізок часу; відрізок часу взагалі, встановлений, призначений час, момент [3]. У словнику  російської мови поняття строку визначається як відрізок, проміжок часу, як правило, встановлений, призначений для чого-небудь; момент виконання чи настання чогось. За В. Далем, “строк – визначена тривалість часу, сама межа цього часу” [4]. Аналогічної думки притримується                С. Ожегов, який, визначаючи поняття строку, зазначає, що це не тільки “визначена тривалість часу, а й ще момент настання, виконання чого-небудь”. 

Аналізуючи думки вчених щодо визначення з юридичної точки зору строку як кримінально-процесуального поняття, які викладені в словниках, приходимо до висновку, що процесуальний строк – це передбачений (встановлений) законом або рішенням посадової особи, яка провадить кримінальне судочинство, проміжок (період) часу для вчинення чи

1.       Общая теория государства и права. Академический курс в 3-х томах. Изд. 2-е, перераб. и доп. – Отв. ред. проф. М.Н. Марченко. Том 2. – М.: ИКД “Зерцало-М”, 2001. – 528 с.

2.       Процессуальные сроки. Систематизированный перечень / Автор–сост.          Ю.Ф. Петрунин; под ред. Р.В. Даниловой и С.А. Муратовой. – М.: Право и закон, КолосС, 2003. – 368 с.

3.       Морщакова Т.Г. Процессуальные сроки и организация судопроизводства по уголовным делам // Комментарий судебной практики за 1982 год / Под ред. Е.В. Болдырева, А.И. Пергамент. – М.: Юрид. лит., 1983. – С. 121–143.

4.       Даневский В.П. Наше предварительное следствие: его недостатки и реформа. – К.: Семенко Сергей, 2003. – 142 с. 

утримання від вчинення процесуальних дій, з початком або з плином якого пов’язане виникнення та припинення прав і обов’язків, настання процесуальної відповідальності державних органів, фізичних та юридичних осіб.

Слід сказати, що в українській правничій термінології поряд з поняттям “строк” часто вживається поняття “термін”. В українському тлумачному словникову поняття “термін” вживається у двоякому значенні та розумінні й визначається, по-перше, як відтинок, проміжок часу, визначений, установлений для чого-небудь; строк. Призначений, установлений момент, час виконання або настання чого-небудь; дата. По-друге, як слово або словосполучення, що означає чітко окреслене спеціальне поняття якої-небудь галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя; будь-яке слово, будь-який вислів; вираз; слово або вислів, що вживається в тому чи іншому середовищі, на певній території, людьми певного фаху. У філософському  розумінні “термін” – це слово або словосполучення, що означає спеціальне поняття якоїсь галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя тощо”.

Щодо поняття “юридичного терміну”, то А.С. Піголкін визначає його як слово (словосполучення), що використовується у законодавстві, є узагальненим найменуванням юридичного поняття, має точний та визначений зміст, вирізняється смисловою однозначністю, функціональною стійкістю.

На наш погляд, поняття “строк” і “термін” у юридичному розумінні є тотожними й щоб не допускати зайвої плутанини, найкраще і доречніше вживати та оперувати у кримінально-процесуальній науці поняттям “строк”. До речі, в Юридичній енциклопедії при характеристиці поняття строків у трудових спорах, строків давності в кримінальних справах, строків покарання, процесуальних строків, строків у праві слово “термін” не вживається взагалі.

Цікаво зазначити, що поняття “термін” в українському тлумачному словникові також вживається у синонімічному значенні як “реченець”, яке в свою чергу означає – строк, термін.

 Варто також сказати, що чинний КПК при зазначенні часових характеристик такого поняття як “термін” не містить. Водночас, у ст. 32 КПК (ст. 6 проекту КПК) [251]) містяться роз’яснення термінів, тобто понять, які вживаються у КПК. При цьому необхідно також підкреслити, що у більшості законів, які приймаються Верховною Радою України, у Загальних положеннях першого розділу в статті 1 дається визначення основних термінів, що вживаються у тому чи іншому Законі.

Крім того, загальні роботи, у яких дається визначення тих чи інших понять (в т.ч. і строку), мають назву, наприклад, “Терміни і поняття в законодавстві України” або “Терминология российского законодательства”.

Підсумовуючи вищевикладене, варто погодитись з висновком                    В.О. Попелюшка про те, що “терміни в праві означають, мусять означати абсолютно чітко структуровані правові поняття з точно визначеним юридичним змістом. Вживання різних термінів, навіть термінів-синонімів, що означають одні й ті ж поняття, призводить до зайвої плутанини”. 

Процесуальний строк обов’язково пов’язаний з певною процесуальною дією або сукупністю дій. У чинному кримінально-процесуальному законодавстві України здійснення багатьох процесуальних дій поставлено в залежність від встановлених законом процесуальних строків, які мають свої точки відліку – початок та кінець певного строку. Встановлені строки окреслюють часові межі як в цілому в кримінальній справі, так і в окремих її стадіях, етапах, процесуальних діях. По суті, кримінально-процесуальна діяльність неможлива без встановлення строків у розумінні “визначеного проміжку часу” (протягом певного проміжку часу повинна бути закінчена та чи інша стадія процесу – наприклад, стадія досудового розслідування) і “моменту настання, виконання чого-небудь” (неможливо, наприклад, викликати потерпілого, свідка, обвинуваченого для дачі показань, не вказавши “строку” (день, час) його явки; неможливо забезпечити нормальне проведення судового засідання, якщо учасникам процесу не буде заздалегідь повідомлено про час його відкриття), адже саме поняття “процес” у загальному значенні – “це послідовна зміна станів або явищ, яка відбувається закономірним порядком; хід розвитку чого-небудь; плин, перебіг” [5].

 Особливо слід підкреслити те, що права та обов’язки учасників кримінально-процесуальних відносин виникають, розвиваються та припиняються протягом певного часу, у певний визначений строк, адже з терміном “строк”, як правильно зазначає В.В. Луць, “завжди асоціюється конкретний період (момент) часу, а не час взагалі”.

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що у сфері кримінально-процесуальних правовідносин юридичного значення набуває не перебіг (плин) часу взагалі, а настання певного моменту або закінчення певного строку [6]. Для обвинуваченого, наприклад, має велике значення не тільки обсяг і характер його процесуальних прав, а й момент, з настанням якого він може цими правами скористатися. Зазначений момент встановлений законом: притягнення особи як обвинуваченого може мати місце тільки тоді, коли слідчий зібрав досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою (ст. 131 КПК).

5.       Случевский В. Учебник русского уголовного процесса. – СПб., 1895. – 832 с. 

6.       Заїка С.О. Строки досудового розслідування // Теорія та практика застосування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах: Тези доп. наук.-практ. конф.: У 2-х ч. – Ч. 1. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2002. – С. 184–185.

Процесуальні строки, встановлені КПК, є нормами права. Як і інші кримінально-процесуальні норми, вони носять правозобов’язуючий характер. Це означає, що якщо один суб’єкт процесу у встановлений кримінально-процесуальним законом проміжок часу може чи зобов’язаний вчинити яку-небудь дію, то відповідно інший суб’єкт зобов’язаний надати можливість здійснити цю дію, не перешкоджати її здійсненню чи утриматися від здійснення певних дій. Необхідно при цьому не забувати, що поняття “право” завжди пов’язане і має застосовуватися зі словом “обов’язок”, адже у демократичному суспільстві права не можуть бути абсолютними і не можуть існувати без обов’язків. Якщо є право, то повинен бути механізм його реалізації. Ідея прав людини завжди повинна поєднуватися з ідеєю про обов’язок людини, не буває і не повинно бути прав без обов’язків. Іншими словами можна сказати, що кожне право – це завжди чийсь обов’язок це право забезпечити і допомогти його реалізувати, тому що права однієї особи повинні кореспондуватися з обов’язками іншої особи задовольнити це право, у протилежному випадку – реалізація таких прав зводиться нанівець.

 Необхідно зазначити, що строками визначаються часові межі існування правовідносин у кримінальному процесі, в їх межах повинно відбутися здійснення прав і виконання обов’язків суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності.  Правові норми встановлюють не тільки “що” і “як” потрібно зробити, але і “в які строки”. Отже, процесуальні строки, як правило, є обов’язковим елементом поведінки відповідного суб’єкта кримінального процесу і виступають як один з показників правомірності юридичної діяльності учасників провадження.

Оскільки строками у кримінальному процесі визначаються межі у часі для здійснення прав та обов’язків суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, можна констатувати, що будь-який процесуальний строк визначає часові межі існування того чи іншого правовідношення. Іншими словами можна сказати, що за допомогою процесуального строку можливо скорочувати або збільшувати час існування правовідносин.

Норми кримінального судочинства приписують особі, яка провадить дізнання, слідчому, прокурору, судді певну процесуальну форму для проведення тієї чи іншої процесуальної дії, а іноді – встановлюють строки для її провадження. Слід погодитися з думкою тих авторів, які вважають, що строки є різновидом процесуальної форми кримінального судочинства або мають до неї безпосереднє відношення. Адже правильно писав свого часу М. Монтень: “Я схиляюся приділяти формі не меншої уваги, ніж суті, захиснику справи не менше, ніж самій справі...”. В. Случевський з цього приводу зазначав, що строки мають близьке відношення до форм і обрядів судочинних. В.М. Шпільов щодо вказаного питання висловлювався так: “У кримінальному процесі внутрішня правова форма (процесуальні відносини) та зовнішня правова форма (форма процесуальної процедури) нерозривно пов’язані між собою і утворюють одне ціле. Процесуальні строки – це зовнішня процесуальна форма процесуальної процедури, яка охоплює не тільки сукупність умов, передбачених процесуальним законодавством для здійснення процесуальних дій, а й їх послідовність, порядок закріплення та оформлення процесуальних дій”.

А.Ф. Коні писав про те, що у кожній судовій дії поряд з питанням “що” слід провести, виникає питання про те, “як” це провести. “Необхідно наполегливо бажати, – підкреслював він, – щоб у виконанні форм і обрядів, якими супроводжується правосуддя, привносився смак, почуття міри і такт, бо суд є не тільки судилище, а й школа”. Ю.М. Грошевий щодо змісту процесуальної форми зазначав, що в ній знаходять своє відображення правові гарантії здійснення законності судової діяльності та всебічності, повноти і об’єктивності дослідження обставин справи, охорона прав і законних інтересів громадян, належне застосування норм матеріального права [7].     

Поняття процесуальної форми передбачає відсутність непотрібних формальностей, які штучно ускладнюють кримінальне судочинство, затягують провадження в кримінальній справі. Можна сказати, що кримінально-процесуальна форма та встановлений порядок розслідування злочинів і розгляду кримінальних справ спрямовані на те, щоб забезпечити права, законні інтереси та правовий статус осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві.

М.І. Сірий правильно зазначає: “Основне завдання визначених законом процедур, згідно з якими здійснюється кримінальне переслідування, полягає в тому, щоб кожен крок правоохоронної системи був зрозумілим, логічним і переконливим”. Зазначену думку варто доповнити висловлюванням експерта Ради Європи Драго Коша (Словенія), який даючи оцінку проекту КПК України, у вступі до коментарів зазначив наступне: “Кримінально-процесуальні правила – це колони, на які спираються права в усіх країнах. Відповідальність за суспільно найнебезпечніше діяння, кримінальні злочини встановлюється за цими правилами. У зв’язку з тим, що така відповідальність завжди тягне за собою обмеження прав та свобод особи, величезне значення має те, як організована уся процедура. Потрібно взяти до уваги становище, права, свободи, а також і обов’язки осіб підозрюваних, які знаходяться під слідством, обвинувачених та засуджених за вчинення злочинів, а також осіб, які стали жертвами таких злочинів, та у той же час встановити правові, чесні та справедливі правила, які дадуть змогу відповідним інституціям у кожній країні встановлювати та доказувати необхідні факти та знаходити достатньо причин для звільнення чи покарання обвинуваченого”.

 Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що кримінально-процесуальна форма – це система визначених кримінально-процесуальним законом вимог, які передбачають підстави, порядок, умови, послідовність і, саме головне, строки вчинення процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень суб’єктами кримінального процесу в межах їх визначеного правового статусу.  

7.       Гуляев А. Порядок продления срока следствия и его недостатки // Социалистическая законность. – 1970. – № 10. – С. 41–43. 

Необхідно зазначити, що у науці кримінально-процесуального права одним із перших вчених поняття строку ґрунтовно визначив І.Я. Фойницький, на думку якого під “строком у процесуальному значенні розуміється встановлений законом проміжок часу, протягом якого сторона зобов’язана здійснити певне процесуальне право, яке їй належить, під загрозою втрати цього права у випадку пропуску строку. Чим важливіше це процесуальне право, тим  важливіше і значення строку”.

Аналіз радянського законодавства, що регламентувало кримінальний процес, показує, що поняття кримінально-процесуальних строків не було розкрито в жодному із КПК радянських союзних республік. На жаль, ні чинний КПК України, ні його проект не містять визначення поняття строку, в них зазначено лише ким та яким способом він може бути встановлений, продовжений і поновлений. Поняття кримінально-процесуального строку відсутнє також і у Модельному кримінально-процесуальному кодексі для держав-учасниць СНД.

Водночас вивчення літератури з кримінального процесу свідчить про те, що до опрацювання визначення поняття строків зверталися багато вчених, і з розвитком науки кримінально-процесуального права дане поняття все більше розширювалося за рахунок включення до нього тих властивостей кримінально-процесуальних строків, якими не володіє категорія часу.

У переважній більшості підручників з кримінального процесу автори у загальній частині традиційно не приділяють достатньої уваги складній і важливій проблемі дослідження строків, насамперед, поняттю кримінально-процесуальних строків, класифікації та порядку їх обчислення, що навряд чи можна визнати правильним.

Деякі автори лише фрагментарно акцентують свою увагу на тому, що значна частина дій і рішень органів, що здійснюють кримінальне судочинство, а також осіб, які беруть в ньому участь, обмежена строками, інші – обмежуються лише твердженням про те, що у кримінальному процесі передбачені встановлені законом строки вчинення певних процесуальних дій.

Аналізуючи думки вчених  М.О. Чельцова, С. Канарського, Н.Калашникової, 

О.О. Чувільова, С.П. Щерби, В.М. Тертишника та інших, приходимо до висновку, що строком є певний проміжок часу, протягом якого повинна бути виконана та чи інша процесуальна дія.

Конкретизуючи визначення поняття строку у кримінальному процесі,        І.М. Гуткін, Л.А. Маріупольський, І.М. Шереметьєв, В.Т. Томін, Р.Х Якупов,  В.А. Дунін, О.Р. Михайленко висловлюють думку, що під кримінально-процесуальним строком слід розуміти встановлений законом час, протягом якого органи дізнання, органи досудового слідства, прокуратури, суду та учасники процесу не тільки повинні (зобов’язані), але і можуть (мають право) вчинити конкретні процесуальні дії.

Оскільки кримінально-процесуальне законодавство передбачає також строки утримання від вчинення певних процесуальних дій (наприклад, при застосуванні запобіжного заходу до підозрюваного обвинувачення йому має бути пред’явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред’явлене, запобіжний захід скасовується – ч. 4 ст. 148 КПК); розгляд справи в суді не може бути розпочатий раніше трьох діб з моменту вручення підсудному під розписку копії обвинувального висновку – ч. 1 ст. 254 КПК та ін.), такі вчені як А.К. Гаврилов, Р.Х. Якупов, В.А. Пономаренков, М.А. Громов, Ю.В. Францифоров, Ю.Ф. Петрунін правильно зазначають, що кримінально-процесуальний строк – це проміжок часу, протягом якого повинна бути здійснена кримінально-процесуальна дія або необхідно утриматися від її здійснення. 

Для визначення поняття строку в широкому розумінні необхідно насамперед зазначити, що процесуальними строками є строки, встановлені не тільки законами [8, 9], але і відомчими підзаконними нормативними актами (наказами, вказівками, інструкціями Генеральної прокуратури, МВС України тощо), в яких встановлюються певні строки для виконання деяких процесуальних дій, дотримання яких дає можливість уникнути порушень строків їх провадження, встановлених законом. У тих випадках, коли закон не містить прямих вказівок про строки виконання тих чи інших дій, відомчі нормативні акти, враховуючи інтереси та цілі розслідування кримінальної справи, заповнюють прогалину і встановлюють час, протягом якого повинна бути виконана певна процесуальна дія. З цього приводу С.Б. Фомін вірно зазначає, що процесуальні строки, встановлені рішеннями слідчого, прокурора й суду, як і визначені законом або відомчим підзаконним актом, однаково обов’язкові для виконання. У разі потреби вони забезпечуються силою державного примусу. Відмінність строків, визначених у законі, від встановлених відповідними рішеннями органів і осіб полягає лише у тому, що перші розраховані на всі випадки виникнення правовідносин певного виду, другі є обов’язковими лише у даних правовідносинах. При цьому важливо мати на увазі, що строки, встановлені рішеннями, лише тоді обов’язкові, якщо ці рішення є законними. Це значить, що такі рішення повинні спиратися на відповідні правові норми, що наділяють особу, яка приймає подібне рішення, відповідними повноваженнями. 

8.       Гуляев А.П. Следователь в уголовном процессе.– М.: Юрид. лит., 1981. – 192 с

9.       Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4 т. – М.: Рус., яз., 1989–1991. – Т. 4: Р–V. – 1991. – 683 с.

М. Годунов, Т.Г. Морщакова, С.П. Сереброва, Г.В. Юркова при визначенні поняття строку слушно зосереджують увагу на тому, що строки є різновидом кримінально-процесуальних  гарантій.

 Так, М. Годунов зазначає, що строки у кримінальному судочинстві – це час, встановлений законом для здійснення визначеної (або певної) судової дії, або час, протягом якого зберігається та чи інша процесуальна гарантія [10].

С.П. Сереброва, даючи визначення процесуальних строків, зазначає, що це встановлені кримінально-процесуальним законом проміжки часу, призначені для здійснення (чи нездійснення) певних процесуальних дій, які представляють собою процесуальні гарантії.

У такому ж плані, але трохи докладніше висловлюється Т.Г. Морщакова, яка  вважає, що встановлені  в  кримінально-процесуальному  законодавстві  строки  єскладовою частиною в системі діючих процесуальних гарантій і служать разом з іншими процесуальними засобами досягненню завдань кримінального судочинства у кожній справі.

 У свою чергу, Г.В. Юркова підкреслює, що чітка законодавча регламентація кримінально-процесуальних строків – це важлива гарантія прав і законних інтересів учасників процесу, що полягає в обмеженні часу для виконання тих чи інших процесуальних дій.

Незважаючи на те, що різні автори дають, як правило, дещо відмінні один від одного визначення, кожне з них, як вірно зазначає І.В. Маслов, вказує на наступні властивості кримінально-процесуальних строків: 1) кримінально-процесуальний строк є встановлений кримінально-процесуальним законом, підзаконним нормативним актом або рішенням уповноваженої на те посадової особи період (проміжок, відрізок) часу, що має у своїй основі властивості філософської категорії часу: безперервність, порядок подій, що змінюють одна одну, плин від минулого через сьогодення до майбутнього та ін.; 2) через свій формалізований припис закону, характер його тривалості, порядок обчислення, продовження, зупинення, поновлення, кримінально-процесуальний строк здобуває ряд властивостей, які не притаманні часу; 3) в період часу, що складає процесуальний строк, суб’єкти кримінально-процесуальних відносин мають право або зобов’язані вчинити певні процесуальні дії або утриматися від їх вчинення і, таким чином, процесуальні строки по своїй суті є різновидом кримінально-процесуальних гарантій.