Теорії виникнення людської свідомості

                                             План

І.   Теорії виникнення людської свідомості.

ІІ.  Поняття свідомості.

ІІІ. Поняття про несвідоме.

VІ. Співвідношення свідомого  і несвідомого.

   Список використаної  літератури.

                                                                        ... Що могутніше розуму?

                             Йому - влада, сила і панування  над всім Космосом.

                             Останній сам породжує в собі  силу, яка ним керує.

                              Вона наймогутніша серед усіх  інших сил природи.

                                                                                      К.Е.Ціолковський

                     І. Теорії виникнення людської свідомості

 
   У світі довкола нас  немає нічого дивовижнішого і загадковішого за людський розум, інтелект, свідомість. Стало звичайним твердження: все, що існує поза нами і нашою свідомістю, є нічим іншим, як конкретними різновидами і формами матеріального.

   Ідеальні, духовні  явища, які на відміну від  матеріальних існують тільки  у головах людей як похідні  від матеріальних, як результат  їхнього відображення, становлять  зміст свідомості. Вони знаходять  свій вияв у мові і, головне,  в діях, діяльності людини. Мабуть, через неможливість об'єктивної  фіксації та опису духовні,  ідеальні явища все ще залишаються  важко збагненними і загадковими. 

   Довгі тисячоліття  людство шукало відповідь на  питання, в чому ж полягає  суть феномена свідомості, яка  її природа, як вона виникла  і яке її призначення в світі. У історико-філософському процесі проблема свідомості набувала найрізноманітніших тлумачень.

   Відомо, що ідеалізм  вважає свідомість активним началом  матерії. Внаслідок цього свідомість  наділялася надматеріальним, надприродним характером. Фактично свідомість відривалась від людини і природи, їй приписували самостійне, незалежне субстанціальне існування. Така свідомість не мала ніякого відношення до мозку, дух не народжувався, не виникав і не поставав: вона жила своїм власним життям, розвивалась, породжувала явища природи та історії. Подібні тлумачення були звичайним продуктом фантастичного, гіпертрофованого розуміння людської свідомості. Ігноруючи те загальне, що мала в собі свідомість порівняно з іншими явищами природи, ідеалізм став на шлях її обожнювання. Тому, стверджували ідеалісти, свідомість може бути зрозуміла тільки із самої себе.

   Згідно з дуалізмом  у світі завжди існували дві  самостійні субстанції - матерія  і свідомість, незалежні одна  від одної. Свідомість, як і  матерія, є вічною, вона не виникала  і не народжувалась. Відповідно  відпадала й необхідність вирішення  питання про її походження.

   Близькою до дуалістичного  трактування свідомості є концепція  французького філософа, вченого  і богослова П'єра Тейяра де Шардена. Він вважав, що в земній матерії була замкнута деяка маса елементарної свідомості, психічної енергії. Отже, свідомість так само первісна, як і матерія. Тому не слід дивуватися, що вона пробилась на світ із темряви підсвідомості. Ніхто, у тому числі й наші предки, не помітив появи розуму на землі, «людина увійшла у світ безшумно». Свідомість виникла «між двома індивідами»: на «точковому рівні» відбулася деяка «мутація від нуля до всього». Тому конкретний механізм розуму, свідомості, на думку Тейяра де Шардена, осягнути неможливо.

   Значний крок у  розумінні природи свідомості  здійснює матеріалізм XVII-XVIII ст. Він  відкидає ідеалістичні та дуалістичні  уявлення про свідомість, розглядає  її як пізнавальний образ, як  відображення світу в мозку  людини, як функцію особливим  чином організованої матерії.  Матеріалісти завжди шукали спільність, єдність між явищами свідомості  і об'єктивним світом. Вони намагались  духовне вивести із матеріального  як первісного, визначального щодо  свідомості. Разом із тим матеріалізм  минулих століть так і не  зміг розкрити суспільну природу  і активний характер свідомості. Внаслідок цього свідомість не  була осмислена як результат  і ідеальний компонент чуттєво-предметної  діяльності людини, як відображення  зовнішнього світу, що виникає  не в результаті пасивного  споглядання, а як наслідок  активного перетворення світу  в процесі суспільно-трудової  діяльності.

   Подібний однобічний  підхід до проблеми свідомості  відкрив широкі можливості для  вульгарно-матеріалістичних концепцій,  які ідеальне ототожнювали з  матеріальним, думку ‒ з нервово-фізіологічними  структурами мозку (Л.Бюхнер, Я.Молєшот, К.Фогхт), а також призвів до активізації механістичного тлумачення свідомості, коли вона споглядалась як всезагальна властивість, атрибут матерії (Б.Спіноза), яка тільки кількісно різниться на певних рівнях її організації (гілозоїзм).

   Нова епоха в  розумінні генезису свідомості  була пов'язана з виникненням  німецької класичної філософії.  Ніхто інший, як Гегель впритул  підійшов до проблеми соціально-історичної  природи свідомості, звернув увагу  на різні рівні її організації,  на активність і історизм. Він  виходив з того, що свідомість  особи (суб'єктивний дух) тісно  пов'язана з об'єктом, залежить  і визначається історичними умовами  життя.

   Велика заслуга  у з'ясуванні природи свідомості  належить позитивному знанню, яке  збагачується в XIX-XX ст. досягненнями  нейрофізіології (частково вченнями  І.М.Сєченова, І.П.Павлова, Й.Прохаєка та їхніх послідовників про рефлекторну діяльність мозку) та експериментальної психології (зв'язки елементів свідомості в працях Е.Вебера, Г.Фехнера, В.Вундта, У.Джеймса та ін.).

   У марксистській  концепції свідомість, по-перше,  розглядається як функція головного  мозку; по-друге, як необхідна  сторона практичної діяльності  людини. Вона виникає, функціонує  і розвивається в процесі взаємодії  людини з реальністю, на основі  її чуттєво-практичної діяльності, суспільно-історичної практики. Відображаючи  об'єктивний світ, свідомість детермінується природним і соціальним середовищем.

   Питання про походження  і сутність свідомості пов'язується  з розглядом матерії, яка здатна  саморухатись і саморозвиватись. Останнє зумовило можливість розуміти природу свідомості як властивість високоорганізованої матерії, як вищу форму її атрибутивної властивості - відображення. Ось тут і постає необхідність послідовного історичного дослідження характеру відображення як атрибуту матерії, специфіки різних форм його прояву на всіх рівнях еволюції матерії та дослідження свідомості як найвищої форми відображення.

   Але не слід  забувати, що поставлені питання  є предметом дослідження не  тільки філософії, а й природодослідників, психологів, кібернетиків, генетиків,  соціологів та ін.

   Світова філософська  думка XX ст. переважну увагу приділяла  ролі суб'єктивних факторів у  існуванні та функціонуванні  свідомості. Взагалі питання свідомості  стає предметом постійної зосередженості  і пошуку зарубіжної філософії  цієї доби. Більшість представників  різних філософських шкіл підкреслювали,  що в їхніх теоретичних концепціях  на противагу попередній «метафізиці»  мова буде йти про розбудову  «особливої онтології людської  свідомості та суб'єктивності».  Оскільки під суб'єктивністю розуміли  специфічну реальність, відмінну  від усього світу, то її аналіз вимагав особливої теоретико-методологічної бази і принципів, які не могли зводитись до розробленого інструментарію минулої філософії.

   Щодо світової  сучасної філософії, то її трактування  «онтології суб'єктивності і свідомості»  не є однозначним. Представники  різних філософських шкіл або  описували свідомість в її  суттєвій «чистоті» та феноменальній  виразності (Е.Гуссерль, Ж.-П.Сартр), або фіксували життя свідомості на феноменально-тілесному рівні (Ф.Ніцше, М.Мерло-Понті), або виявляли детермінацію свідомості через мовні (герменевтика) та інші структури несвідомого - психоаналіз, структуралізм. Останні з названих напрямків пошуку розуміння «онтології свідомості» не були безуспішними, вони принесли нове знання про механізми свідомості, обумовлені причинними, структурними, функціональними та іншими зв'язками.

    Ще на початку  XX ст. родоначальник феноменології  Е.Гуссерль у боротьбі проти «об'єктивістського» підходу до дослідження свідомості намагався започаткувати новий «ненатуралістичний стиль мислення», вільний від антропологізму й натуралізму. Він постійно підкреслював, що приписувати свідомості природу, шукати реальні частинки для її визначення, це значить впадати в безглуздя, яке полягає в натуралізації того, сутність чого виключає буття у значенні природи. Така позиція забезпечила появу в його теоретичних будовах понять «трансцендентальної суб'єктивності», «чистої свідомості». За Гуссерлем, будь-яке об'єктивне буття має в трансцендентальній суб'єктивності основи для свого буття, будь-яка істина має в трансцендентальній суб'єктивності основи для свого пізнавання; і якщо істина стосується самої трансцендентальної суб'єктивності, вона має ці основи тільки в трансцендентальній суб'єктивності.

   Це рішуче виведення  Гуссерлем свідомості за межі природного порядку привело в подальшому до таких наслідків, яких він сам не міг передбачити. Так, його учень і послідовник М.Хайдегер, намагаючись очистити свідомість від різного роду «метафізичних» напластувань (антропологізму, об'єктивного детермінізму), в кінцевому підсумку став перед лицем загрози розчинення суб'єкту в «ніщо». Ще в гірше становище потрапив один із представників екзистенціалізму Ж.-П.Сартр. Досліджуючи терміни екзистенціалізму через призму свідомості і справедливо міркуючи про те, що людське буття неможливе без звернення до свідомості, без «свідомого виміру» (все ніби пропущене через свідомість), він дійшов висновку, що свідомість є чистою суб'єктивністю, іманентністю, «вона - абсолютна». На його думку, досліджуючи свідомість, потрібно залишатися в рамках свідомості, бо вона не може вийти за свої межі для того, щоб споглядати себе збоку. А це значить, що в дослідженні свідомості є певна межа. Це - сфера буття, екзистенції свідомості. Необ'єктивована свідомість, за Сартром, не може бути описана в термінах суб'єктно-об'єктних відношень.

  Таким чином, для  Сартра «внутрішність cogito» - єдина вихідна точка у вивченні феномена свідомості. Зовнішнім факторам, що існують поза свідомістю і формують її, він не надає ніякого значення. Однак, намагаючись подолати погрішності попередньої метафізики, її ідеалізм у розумінні проблеми свідомості, Ж.-П.Сартр у своїй філософській концепції так цілком і не позбавився її недоліків.

    Проблеми «онтології  суб'єктивності» посідають чільне  місце і в «лінгвістичній філософії»  Л.Вітгенштейна. В незакінчених «Філософських дослідженнях», головній підсумковій праці Вітгенштейна, чітко простежується перебіг його інтересів від об'єктивного аспекту мовного інтелекту до суб'єктивного, в центрі якого стоять питання про стан свідомості, її існування, зв'язок із мовою та механізм мислення.

   Питання структури  свідомості та суб'єктивності, зв'язків  між елементами структури, внутрішньої,  суб'єктивної самодетермінації свідомості набули подальшого розвитку у філософії структуралізму К.Леві-Стросса та герменевтиці Х.Г.Гадамера.

   Для Леві-Стросса базовим у дослідженні свідомості стає несвідоме, яке не є свідомістю, але визначає її. З його точки зору, несвідоме - це об'єктивна, формальна, конструктивна за своїм характером структура. Цю властивість несвідоме «отримує» завдяки тісному зв'язку своїх власних структур із мовою. Оскільки мова - це одночасно і факт культури, який відрізняє людину від тварини, і факт, завдяки якому започатковуються і утверджуються всі форми соціального життя, то, на думку Леві-Стросса, вона не тільки допомагає схоплювати специфіку свідомості, а й виступає рушійною силою переведення несвідомих структур у соціальні продукти. Мова є базисом, який слугує провідником впливу свідомості на соціальне життя людини. Разом із тим мова здійснює «зворотнє» переведення соціальних продуктів у несвідомі структури і ще глибше, у всезагальні структури мозку.

   Таким чином, проблема  свідомості розглядається у структуралізмі  через призму трьох «об'єктивностей»: структури, несвідомого, мови.

   Як бачимо, проведений  у найзагальнішій формі аналіз  деяких зарубіжних філософських  концепцій свідомості свідчить  про те, що їхні автори використовували  метод «мисленої конструкції», формально-логічний  за своїм характером. Проте зміст  названих концепцій свідомості  свідчить про нові підходи  раціоналістичного «штурму» феномена  свідомості, не пов'язаного з містикою  та ірраціоналізмом

   За останні 15-20 років філософія свідомості в  англомовних країнах помітно  перебудувалася. Вона взяла курс  на зближення з природознавством, на розробку «наукової метафізики»,  набула більш емпіричного, натуралістичного  вигляду. Сьогодні дослідження філософів зосередились на співвідношенні «духу» і «тіла», фізичних і психічних станів тощо. Багато уваги приділяється питанням, які виникають на межі філософії і мови, когнітивної психології і комп'ютерного моделювання свідомості.

   Багаторівневий характер  свідомості зумовлює різні підходи  до неї. Вона вивчається і  описується різними науками: еволюційною  теорією, медициною, кібернетикою, психологією, фізіологією, антропологією,  а також певною мірою художньою  літературою, мистецтвом та ін.

   Для філософського  аналізу проблеми плідними є  узагальнення сучасної антропосоціогенетики, яка стверджує, що проблему походження свідомості потрібно розглядати в єдності з проблемою виникнення людини і суспільства.

   Осмислюючи найважливіші  досягнення сучасних наук, філософія  поглиблює теорію свідомості, надаючи  адекватнішого характеру понятійному  відтворенню процесу становлення,  виникнення і розвитку свідомості.

                                          ІІ. Поняття свідомості

   Вищим рівнем психічного  відображення, властивого тільки  людині як суспільно-історичній  істоті, є свідомість. Свідомість - це  відображення у психіці людини  ідеальних образів дійсності,  своєї діяльності, самої себе.

   Свідомість не  слід ототожнювати з усією  психікою. Це особливий психічний  процес або їх сукупність. Свідомість - особливе утворення, що сформувалось  у ході суспільно-історичного  розвитку на основі праці як  специфічного виду людської діяльності, специфічна форма цілеспрямованого  психічного відображення. Вона являє  собою таку функцію людської  психіки, сутність якої полягає в адекватному, узагальненому, цілеспрямованому активному відображенні, що здійснюється в символічній формі, й творчому перетворенні зовнішнього світу, у зв'язку вражень, що постійно надходять, із попереднім досвідом, у виділенні людиною себе з навколишнього середовища і протиставленні йому як суб'єкт об'єкту. Свідомість полягає в емоційній оцінці дійсності, забезпеченні діяльності цілеполягання, у попередній побудові дій та передбаченні їхніх наслідків, у контролюванні поведінки і керуванні нею, у здатності особистості давати собі раду в оточуючому матеріальному світі, у власному духовному житті.

   Отже, свідомість - не  просто образ дійсності, а особлива  форма психічної діяльності, орієнтована  на відображення і перетворення  дійсності.

   Свідомість сучасної  людини є продуктом всесвітньої  історії, результатом багатовікового  розвитку практичної і пізнавальної  діяльності, багатьох поколінь людей.  Але щоб її зрозуміти, необхідно  з'ясувати, як вона зароджувалась.  Свідомість має не тільки свою  соціальну історію, а й природну  передісторію - розвиток своїх суто  біологічних передумов.

   Свідомість - це насамперед  знання. Без знання свідомості  не існує. Ось чому в сучасній  філософській літературі більшість  дослідників вказують на важливу  роль пізнавальної (когнітивної), емоційної  та мотиваційно-вольової форм  діяльності свідомості. Поза знанням  нема свідомості. Усвідомити який-небудь  об'єкт - значить включити його  в систему своїх знань і  віднести до певного класу  предметів, явищ. Свідомість постає  як знання про зовнішній і  внутрішній світ, про самого себе.  Логічна структура когнітивної  діяльності людини складається  із чуттєво-сенситивного, абстрактно-мисленного та інтуїтивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві й понятійні образи, які становлять предметно-змістовну основу мислення. А саме мислення є процесом оперування чуттєвим змістом і логічними формами, що має на меті синтез чуттєвого і раціонального надбання нової пізнавальної інформації. До пізнавальних здатностей людини належить також увага і пам'ять. Але у когнітивній сфері свідомості провідна роль, безперечно, належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер.

      Отже, необхідною  складовою свідомості є знання. Однак свідомість не зводиться  тільки до знання, не тотожна  йому. Свідомість проявляється не  лише в узагальненому знанні  навколишньої дійсності, а й  у певному спілковому, теоретичному  і практичному ставленні до  неї. Тому іншою необхідною  складовою свідомості є переживання  людиною того, що для неї в  навколишній дійсності є значущим. Якщо призначення пізнавальної  діяльності свідомості - це якомога  більш адекватне пізнання об'єкта, то, відображаючи світ у формі  переживань, людина оцінює його, виявляє своє ставлення до  обставин, що вже існують або  передбачаються нею, до власної  діяльності та її результатів,  до інших людей, до того, що  задовольняє або не задовольняє  її потреби, відповідає чи не  відповідає її інтересам, уявленням  і поняттям. Людина усвідомлює  не тільки об'єкти, їхні властивості  та зв'язки, а й їхню значущість  для себе, суспільства, що й  створює умови для актуалізації  механізмів, які забезпечують розгортання  цілеспрямованої діяльності.

   Свідомість не  дана людині від народження. Вона  формується не природою, а суспільством. З'явившись на світ, дитина ще  не здатна відразу суб'єктивно  відокремити себе від зовнішньою  світу, вона немовби «розчинена»  в ньому, її свідомість складається  поступово через оволодіння в  процесі життєдіяльності багатствами  суспільної свідомості.

   Свідомість - це продукт  суспільно-історичною розвитку людства.

   Основою якісної  зміни в розвитку психіки - переходу до свідомості - є специфічна  людська діяльність, праця, що  являє собою спільну перетворювальну діяльність, спрямовану на загальну ціль (при відмінності  функцій, що виконуються окремими людьми і суттєво відрізняються від будь-яких тварин).

   Емоційна сфера  свідомості - складне, мало досліджене  явище. Спроба виділити її структури  і типологізувати їх не вдалась. Емоції - це відображення об'єкта у формі психічного переживання, душевного хвилювання, безпосереднього переживання життєвого смислу явищ і ситуацій та оцінювального ставлення до того, з чим людина має справу. Емоційну сферу становлять почуття (радість, горе, любов, ненависть та ін.), афекти (лють, жах, відчай), пристрасті та самопочуття. У емоціях предмети відображаються не в образах, а в їхньому ставленні до людини, суспільства, їхніх потреб, інтересів.

   Мотиваційно-вольова  сфера представлена мотивами, інтересами, потребами суб'єкта в єдності  із здібностями у досягненні  цілей.

      Отже, вищим рівнем розвитку психіки є свідомість. Свідомість це вища інтегрована форма психіки, яка складається під впливом суспільно-історичних умов в трудовій діяльності людини та її спілкування з іншими людьми. Суть свідомості полягає в усвідомленні того, що відображається. Свідомість як вища форма відображення властива тільки людині. Вона представляє собою єдність всіх форм пізнання людини, її переживань і відношень до того, що відображається. Відчуття, пам'ять, мислення, настрій, мрія, настирливість, принциповість і всі інші психічні процеси, стани і властивості людини є різними проявами її свідомості. Свідомість це інтегральний момент психічних явищ. В психічній діяльності немає окремих психічних актів, усі вони взаємопов'язані, але кожен при цьому зберігає свою специфіку. Завдяки свідомості людина не лише пристосовується до навколишнього світу, але й змінює його у відповідності до своїх потреб. Свідомість людини виявляється в її діяльності.

   В структурі людської свідомості виділяють такі її компоненти:

1.знання як система  відповідних понять;

2.пізнавальні процеси  (відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, уява), завдяки яким здійснюється  відображення навколишнього світу;

3.самосвідомість як розрізнення  суб'єкта і об'єкта (тобто того, що належить «Я» і «не-Я»). Самосвідомість  проявляється в пізнавальній, емоційній  і вольовій формах.

4.воля, яка забезпечує  цілеутворюючу діяльність людини. Завдяки випереджальному відображенню людина розкриває причинно-наслідкові зв'язки, передбачає майбутнє, ставить перед собою мету, враховує мотиви і приймає вольові рішення. Вносить необхідні корективи, переборює труднощі.

5. почуття як наявність  емоційно-оцінних ставлень до  цього, що відбувається навколо  до інших людей і до себе  самого. Ця характеристика свідомості  проявляється найбільш виразно  в таких моральних почуттях  як патріотизм, обов'язок, національна  гордість і інші.

   Розрізняють низький і високий рівень свідомості. Про низький рівень свідомості говорять тоді, коли людина не достатньо усвідомлює обставини, за яких вона діє і своє ставлення до них. Високий рівень свідомості характеризується тим, що людина розкриває суттєві необхідні зв'язки, керуючись віддаленою і суспільно значущою метою та мотивами і відповідно планує, організує і регулює свої дії.

                                    ІІІ. Поняття про несвідоме

   Явища людської  психіки дуже різноманітні. І  далеко не всі з них охоплюються  сферою свідомості. Психічна діяльність  може не перебувати у фокусі  свідомості, не досягати рівня  свідомості (досвідомий чи передсвідомий стан) або опускатися нижче порога свідомості (підсвідоме). Сукупність психічних явищ, в стані дій, відсутніх у свідомості людини, що лежать поза сферою розуму, непідзвітні їй і принаймні в даний момент не піддаються контролю, належить до несвідомого. Терміни «несвідоме», «підсвідоме» часто трапляються в науковій і художній літературі, а також у повсякденному житті. Інколи про людину говорять: «Вона зробила це несвідомо», «Вона не хотіла цього, але так сталося» тощо. Часто ми звергаємо увагу на те, що ті або інші думки виникають у нас в голові мовби «самі по собі», в готовому вигляді, невідомо як і звідки. Поряд із свідомістю у «внутрішньому світі» людини існує рівень несвідомого. Сьогодні це визнала більшість вчених. Вважають, що несвідоме - це сукупність психічних явищ, станів і дій, які лежать поза сферою розуму.

   Свідома діяльність людини не виключає наявності в ній несвідомого. Несвідоме це сукупність психічних процесів, актів і станів, обумовлених впливами, про які людина не дає собі звіту. Залишаючись психічним, несвідоме являє собою таку форму відображення дійсності, при якій втрачається повнота, орієнтація в часі і просторі, порушується мовне регулювання поведінки. В несвідомому, на відміну від свідомості, неможливий цілеспрямований контроль людиною тих дій, які вона здійснює, а також неможлива і оцінка їх результатів.

   В сферу несвідомого входять психічні явища, які виникають у сні, зворотній реакції, які викликаються не відчуттями, а реально діючими подразниками (субсенсорні, субцептивні). Рухи, які в минулому були свідомими, але завдяки багаторазовому повторенню автоматизувались, стали навичками. До несвідомого відносяться і деякі патологічні явища, які виникають у психіці хворої людини (галюцинації, марення, ін.).

   Несвідоме - це настільки специфічне людське психічне проявлення, яке як і свідомість детерміноване суспільними умовами існування людини. Воно виступає як часткове, не достатньо адекватне відображення світу у людському мозку.

   До несвідомого належать сновидіння, гіпнотичні стани, явища сомнамбулізму, стани неосудності, а також інстинкти та запорогові почуття. Інстинкти і запорогові почуття - це такі структурні елементи несвідомого, які можуть зароджуватись на рівні підсвідомого, залежати від нього, а з часом переходити на рівень свідомості.

   До структури несвідомого  зараховуються також автоматизми й інтуїція, які можуть зароджуватись на рівні свідомості, а з часом поринати у сферу несвідомого. Під автоматизмами розуміють складні дії людини. Первинно утворюючись під контролем свідомості, в результаті довгого тренування та багаторазового повторювання, вони набувають несвідомого характеру.

   Завдяки включенню  несвідомого до психічної діяльності, на думку вчених, навантаження  на свідомість зменшується, а  це в свою чергу розширює  поле творчих можливостей людини. Сучасна наука оперує і поняттям  підсвідомого. Це особливий пласт  або рівень несвідомого. До  нього включаються психічні явища,  пов'язані з переходом операцій  діяльності з рівня свідомості  на рівень автоматизму.

   До несвідомих явищ відносять і наслідування, і творче натхнення, що супроводжується раптовим «осяянням» новою ідеєю, яка народжується немовби від якогось поштовху зсередини, і випадки миттєвого вирішення задач, які тривалий час не піддавалися свідомим зусиллям, і мимовільне згадування того, що здавалося назавжди забутим, та ін.

   Несвідоме не є  чимось містичним, його не варто  уявляти як ірраціональну, «темну»  силу, що затаїлася в глибинах  психіки людини. Це цілком нормальна  сторона психіки, особливий рівень  психічної діяльності. Несвідомі  процеси і явища реалізують  специфічну функцію людської психіки, сутність якої полягає в адекватному відображенні людиною дійсності й ефективному регулюванні її стосунків з цією дійсністю, що відбуваються за порогом свідомості.

   На відміну від  свідомості несвідоме не передбачає  попередньої уявної побудови  дій, проектування їхніх результатів  і постановки мети. Кінцевим результатом  несвідомого відображення та  пізнання є пристосування до  дійсності, засноване на неосмисленому  врахуванні інформації про властивості  та відношення предметів зовнішнього  світу.

   Несвідомі процеси  виконують певну охоронну функцію:  позбавляють психіку від постійного  напруження свідомості там, де  в цьому немає потреби. Розум  людини ніс би, мабуть, непомірно  великий тягар, якби був змушений  контролювати кожний психічний  акт, кожний рух і дію. Людина  не могла б ані результативно  думати, ані розумно діяти, якби  всі елементи її життєдіяльності  одночасно погребували усвідомлення.

  Несвідоме як психічне  явище характеризується не лише  негативно - в розумінні чогось  неусвідомленого (прихованого у  даний момент, але здатного за  певних умов виявитись у свідомості  або приреченого назавжди залишатися  невиявленим). Воно має позитивну  особливість: це специфічне відображення, що має свою структуру, елементи  якої пов'язані як між собою,  так і з свідомістю та дією, впливаючи на них і відчуваючи  їхній вплив на собі.

   Поняття несвідомого у психологічній науці дуже ретельно досліджене З.Фрейдом, у його «теорії несвідомого», яку він побудував на низці феноменів, що спостерігалися при проведенні сеансів гіпнозу. Ним була помічена неусвідомленість причини виконуваних дій; абсолютне виконання дій, прагнення знайти пояснення своїм діям: можливість шляхом довгих розпитувань довести людину до пригадування істинної причини її дій.

   На думку Фрейда, психічне життя людини визначається  його потягами, головне з яких  сексуальне — лібідо. Ці потяги мають великий енергетичний заряд, але не можуть бути безпосередньо задоволені завдяки механізму «моральної цензури». Не звертаючи уваги на це, вони періодично прориваються в свідоме життя людини, приймаючи потворні або символічні форми: сновидіння, помилкові дії, неврологічні симптоми.