У переддень війни

№ І. У переддень війни

Складним і суперечливим було соціально-економічне становище Полтавщини напередодні радянсько-німецької війни. Область продовжувала залишатися в основному аграрним краєм. Тут налічувалося 208 підприємств державної промисловості, в тому числі 65 союзного і 57 — республіканського підпорядкування, які випускали на 562,6 млрд. карбованців продукції на рік, а також 385 підприємств кустарно-промислової кооперації, які давали продукції на 352 млн. карбованців.

Будови сталінських  п'ятирічок мало відбилися на промисловому потенціалі області. Головна увага приділялася тут не (12) новому будівництву, а реконструкції вже діючих підприємств та освоєнню нових технологій. Обсяг капіталовкладень у промисловість Полтавщини, який нарощувався протягом першої і другої п'ятирічок, у третій (1938-1942 роки) почав зменшуватися, що пояснювалося рядом причин. Після підписання 24 серпня 1939 року "пакту Рібентропа-Молотова" про поділ Європи на зони окупації Радянський Союз почав посилено готуватися до війни. У зв'язку з цим основні капіталовкладення робилися у військові галузі промисловості, яких на Полтавщині практично не було.

Зниження темпів промислового розвитку стало особливо помітним у 1940 році. Якщо в 1937 році обсяг випуску  валової продукції промисловості в області становив 629 млн. крб., у 1938 році — 794 млн. крб., у 1939 році — 833 млн. крб., то в 1940 році — 808 млн. крб. Виконання державних виробничих планів підприємствами союзного підпорядкування в 1940 році становило 90 відсотків, республіканського — 93 і обласного та районного — 97,1 [8]. Промисловість області недодала до плану продукції на 15 млн. крб.

8 ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.194, арк.118.

На підприємствах відчувалася  гостра нестача технічної інтелігенції і керівників середньої та вищої  ланок. Все більше давалися взнаки суперечності між освоєнням нових технологій та інтенсивними методами праці і надцентралізованою системою планування та управління економікою. Економічні труднощі партійно-командна система намагалася усунути притаманними їй методами примусу.

У зв'язку із вступом СРСР 17 вересня 1939 року у другу світову  війну були прийняті укази про  перехід на восьмигодинний робочий  день, семиденний робочий тиждень  і заборону самовільно залишати роботу. Випуск неякісної і нестандартної  продукції прирівнювався до шкідництва, а неучасть у соціалістичному змаганні розглядалася як ознака нелояльності до більшовицького режиму. За прогули та запізнення на роботу, навіть на 20 хвилин, жорстоко карали. У другій половині 1940 року на Полтавському паровозоремонтному заводі, колектив якого налічував 3607 чоловік, за ці порушення було покарано 350 чоловік, тобто кожний десятий працівник. З них 66 потрапили до в'язниці, а решта отримали примусові роботи з відрахуванням на користь держави 20 відсотків заробітку [9]. Подібна картина спостерігалася і на інших підприємствах області.

9 Полтава. Історичний  нарис. — Полтава, 1999. — С. 159.

(13) Як і в попередні  роки, недостатню матеріальну винагороду  працівникам влада намагалася  компенсувати так званими моральними  стимулами та розгортанням нав'язаного зверху виробничого змагання, результатом якого була виснажлива, але низькооплачувана робота. В передвоєнні роки особливого розмаху набула така його форма, як рух швидкісників і багатоверстатників. У зв'язку з воєнними приготуваннями постала перспектива проведення мобілізації чоловіків до лав Червоної армії. Тому ті, хто залишався працювати на виробництві, повинні були замінити призваних до війська своїх товаришів, тобто працювати за двох або, навіть, за трьох. Так, у 1939 році серед 1485 стахановців і 1075 ударників Полтавського паровозоремонтного заводу багатоверстатників було 45, на м'ясокомбінаті — 62, на бавовнопрядильному комбінаті — 440, на Кременчуцькій суконній фабриці — 48 [10].

На середину 30-х років  суцільна колективізація на Полтавщині вже стала доконаним фактом. Станом на 1938 рік в області існувало 2727 колгоспів, які мали 3238,7 тисяч гектарів землі. Дещо зміцніла і технічна база машино-тракторних станцій, в них налічувалося 5641трактор, 1920 комбайнів і 1874 автомобілі. Але МТС виконували лише 61,4 відсотка сільськогосподарських робіт у колгоспах, де все ще переважала важка ручна праця, особливо у тваринництві [11]. Восени 1939 року для військових потреб в області була проведена часткова мобілізація автотранспорту, коней і возів, але після завершення окупації Польщі і війни з Фінляндією не всі транспортні засоби і тяглова сила повернулися назад.

11 ДАПО. ф.П-15, оп.1, спр.106, арк. 10.

Позбавлені землі і  засобів виробництва, примусово  загнані до колгоспів та радгоспів, на все життя прив'язані до села безпаспортним статусом (у 1932 році паспорти одержали лише жителі міст та робітничих селищ), селяни зобов'язані були виконувати довічно свою повинність у формі обов'язкового мінімуму трудоднів на користь радянської держави. Здійсненням суцільної колективізації сільського господарства комуністи фактично відновили феодально-кріпосницьку систему на селі.

Підневільна праця позбавляла колгоспників стимулів до розширеного  виробництва. Низькими залишалися врожаї сільськогосподарських культур, і залежали вони головним чином від сприятливих чи несприятливих кліматичних умов. В 1939 році середній врожай зернових культур на Полтавщині (14) становив 11,7 центнера з гектара. По районах області він коливався від 12,3 цнт у Карлівському до 5,4 цнт — у Лазірківському, 6,2 цнт — у Гребінкімвському і 6,5 цнт — у Чорнухинському районі. Найвищі врожаї зернових були зібрані в колгоспах: "Червоний борець" Карлівського району (17,1 цнт), "Шлях жовтня" Чутівського району (16,3 цнт) та "Зміна" Диканського району (16 цнт). І хоч врожаї на Полтавщині були нижчі за середньореспубліканських, план обов'язкових поставок державі в обсязі 525 231 тонна область виконала на 105,6 відсотків [12]. У той же час натуральна оплата праці колгоспників була виконана лише на 94,2 відсотка. Крайнім, як завжди, залишався годувальник держави.

Як зазначалося на обласній партійній конференції (березень 1940 року), на Полтавщині в 1939 році було зібрано "ганебний урожай цукрового  буряка", який становив 90,5 цнт з  гектара проти 136 цнт у 1938 році. Найнижчими врожаї цукрового буряка були в Лазірківському районі — 44,5 цнт, Оржицькому — 50 цнт і Глобинському — 55,4 цнт з гектара. Причини такого становища партійне керівництво області вбачало в навалі шкідників та відсутності ефективних засобів боротьби з ними. Протягом літа 1939 року на Полтавщині було зібрано, головним чином руками учнів, 19 тисяч центнерів довгоносиків. Крім того, колгоспи непомірно довго затягнули строки посіву цукрового буряка, а 23 тисячі гектарів довелося повністю пересівати [13].

13 ДАПО. ф.П-15, оп.1, спр.56, арк. 107, 110.

У 1939 році не були виконані і плани розвитку громадського тваринництва. Так, при плані 217,5 тисяч голів  великої рогатої худоби, на колгоспних фермах було лише 208 тисяч (95,6 відсотків від плану). Молочно-товарні ферми мали лише 66 відсотків колгоспів, вівцеферми — 69 відсотків і свиноферми — 99,6 відсотків. Наступного року становище в тваринництві дещо поліпшилося і напередодні війни в колгоспах і радгоспах області вже налічувалося 7913 тваринницьких ферм, у яких знаходилося 778009 голів великої рогатої худоби, включаючи молодняк, 658 394 свиней, 254 679 овець і більше 3 млн. птиці [14].

14 ДАПО. ф.П-15, оп.1, спр.56, арк.126.

Колгоспно-радгоспна  феодальна система позбавляла колгоспників стимулів до праці. Низькою залишалася трудова дисципліна, спостерігалися чисельні порушення прийнятого урядом СРСР в 1935 році Статуту сільськогосподарської артілі. Так, протягом 1938 року в колгоспі "Авангард" Миргородського (15) району 69 колгоспників не виробили встановленого мінімуму трудоднів, а 82 — жодного разу не виходили на роботу [15].

15 ДАПО. ф.П-15, оп.1, спр.258, арк.42.

Надзвичайно низький  рівень оплати праці змушував колгоспників, щоб вижити, покладатися на присадибні ділянки та на підсобні промисли, шукати заробітку на стороні. Щоб змусити селян працювати в колгоспах, влада як могла боролася з "приватновласницькими тенденціями", періодично здійснюючи перевірку розмірів присадибних ділянок та відбираючи понаднормові лишки землі. Станом на 1 жовтня 1939 року обмір присадибних ділянок було проведено у 2508 колгоспах області, при цьому у 267 690 дворах були виявлені надлишки землі загальною площею 41 591 гектар [16].

16 ДАПО. ф.П-15, оп.1, спр.106,арк.18.

Матеріальне становище  колгоспників було жалюгідним. Житлові приміщення залишалися практично такими ж, як і тисячу років тому — глинобитна, крита соломою або очеретом хата з двох кімнат — кухні і жилої кімнати, яка одночасно слугувала вітальнею, їдальнею і спальнею. Більшість колгоспників задовольнялося домотканим одягом, як і сотні років тому. На роботу і вдома ходили босими аж до заморозків — економили взуття. Часто одна пара чобіт або валянок слугувала декільком членам сім'ї і їх взували по черзі. Вихідних днів для колгоспників не передбачалося, відпусток також, а оплата праці була майже виключно натуральною.

Щоб знищити в селян  саму згадку про фермерські (хутірні) господарства, які споконвіку існували в Україні, влада під приводом наближення колгоспників до культурно-освітніх закладів вирішила взагалі ліквідувати хутори, переселивши їх мешканців на центральні садиби колгоспів. Тим самим вона забезпечувала постійний контроль тоталітарного режиму в особі колгоспних і сільських управлінців над виробничим і приватним життям колгоспників.

25 травня 1939 року ЦК  ВКП(б) і Раднарвок СРСР прийняли  спільну постанову про зселення  хуторів, а вже до 1 жовтня цього  ж року із плану 21364 господарств,  які підлягли ліквідації, примусово  було переселено 18 221. В ході зселення  руйнувалися обійстя, на яких жили цілі покоління хліборобів, нищилися могили предків, викорчовувалися садки. Все це відбувалося в авральному порядку, методом грубого тиску, примусу і насильства. Напередодні зими з усіх зселених господарств у власні хати перейшли жити лише 8276 сімей або 44 (16) відсотки. Решта мала розміститися на зиму по сусідах або родичах, якщо вони були. Їх доля владу не цікавила, головним було виконати план [17].

У зв'язку із вступом Радянського  Союзу у другу світову війну  та пов'язаною з нею мілітаризацією економіки і створенням стратегічних запасів продовольства матеріальне становище полтавців ще більше погіршилося. З урожаю 1939 року чверть колгоспів полтавської області видали колгоспникам менше 0,5 кг зерна на трудодень, одночасно були зменшені централізовані фонди постачання хлібом та хлібопродуктами населення міст. Біля продовольчих магазинів утворювалися величезні черги, що викликало занепокоєння навіть у представників місцевої влади. У листі першого секретаря Полтавського обкому КП(б)У В. Маркова до ЦК КП(б)У від 11 січня 1940 року повідомлялося: "В останній час продаж хліба відбувається при наявності величезних черг, які утворюються. Такий стан із забезпеченням хлібом робітників на підприємствах викликає запізнення на роботу та прогули" [18]. Не інакше, як цинізмом можна назвати слова Сталіна, сказані ним у трагічні тридцяті роки про те, що "жити стало краще, жити стало веселіше".

У зовсім іншому становищі  перебувала партійно-радянська номенклатура. Продовольством вона забезпечувалася  із спеціальних закритих розподільників, харчувалася в таких же закритих їдальнях. Посилені щомісячні пайки одержували і чисельні уповноважені, які виїжджали в села і райони для проведення хлібозаготівельних та інших кампаній. Крім зарплати, номенклатура регулярно отримувала і грошову допомогу в конвертах, з якої не сплачували навіть обов'язкових партійних внесків. На 1941 рік одноразова допомога "відповідальним працівникам" області була встановлена в сумі 266 тисяч карбованців [19]. Якщо більшість населення міст і робітничих селищ мешкало в бараках, гуртожитках і "комуналках", то номенклатурні працівники одержували цілком комфортабельні квартири, часто насильно виселивши з них сім'ї репресованих громадян.

В роки "великого перелому" сталися суттєві, але неоднозначні зміни і в культурно-освітньому житті полтавців. З одного боку, були досягнуті вагомі результати в ліквідації неписьменності та підвищенні загального освітнього рівня українського народу, а з другого — вся система радянської освіти (17) була спрямована на виховання підростаючого покоління в дусі відданості ідеям марксизму-ленінізму. Люди мали стати сліпими виконавцями волі комуністичної партії, а точніше — "вождя партії і народу" Й.Сталіна.

Напередодні радянсько-німецької  війни на Полтавщині працювало 5 вузів, два науково-дослідних інститути, 43 технікуми і 1746 шкіл, у тому числі 841 початкова, 647 неповних середніх і 258 середніх. У школах навчалося 370 тисяч учнів і працювало 15 тисяч вчителів.

І хоч в СРСР було оголошено  про ліквідацію неписьменності, поза школою ще залишалося близько 6 тисяч дітей. Значним був і відсів дітей через неуспішність: у Миргородському районі він становив 349, Оржицькому — 156, Шишацькому — 141 і т.д. Успішність учнів пересічно по області становила 89 відсотків. Найнижчою (86 відсотків) вона була з російської мови, яку нещодавно ввели в школах як обов'язковий предмет. Офіційно на Полтавщині було зареєстровано 5634 неписьменних, насправді їх було значно більше [20].

У зв'язку з переходом  на обов'язкове семирічне навчання гостро постала проблема педагогічних кадрів. На початку 1939-1940 навчального року в школах області не вистачало 217 вчителів, але у зв'язку з введенням з 1 вересня 1939 року загальної військової повинності і призовом вчителів до Червоної Армії їх нестача могла збільшитися до 3 тисяч. Щоб не зривати навчальний процес, 5 жовтня 1939 року бюро обкому КП(б)У прийняло постанову, яка дозволяла випускникам середніх шкіл після місячної підготовки працювати вчителями молодших класів. Кращі вчителі початкових шкіл після короткотермінових курсів могли викладати спеціальні навчальні предмети у 5-7 класах. Частину вчителів міських шкіл було вирішено в примусовому порядку направити на роботу на село.

У кінці 30-х років радянська  влада продовжувала нищити релігійні  установи — єдині організаційні структури суспільства, що збереглися з дореволюційних часів і залишалися поза партійним контролем. Політика войовничого атеїзму, яка проводилася на державному рівні, призвела до того, що напередодні радянсько-німецької війни на Полтавщині залишилося лише декілька діючих церков. Виконання релігійних обрядів вважалося мало не державним злочином і переслідувалося радянською владою. 17 травня 1941 року на виконкомі Лубенсь-(18)кої районної ради депутатів трудящих слухали заяву жительки села Вовчик Маложон Марії Семенівни про зняття накладеного на неї міліцією штрафу в сумі 100 карбованців за читання псалтиря над покійником. Після нетривалого обговорення виконком ухвалив таке рішення: "Вважати, що штраф на гр. Маложон накладено вірно, а тому у проханні її про зняття штрафу відмовити". Голова виконкому райради Тихоненко. Секретар виконкому райради Броншваг [21].

Після підписання "пакту  Рібентропа-Молотова" Радянський Союз почав посилено готуватися до війни. Мілітаристський бум охопив усі  сфери суспільного життя полтавців, швидкими темпами в колгоспах, на підприємствах і в установах почали створюватися організації ТСОАВІАХІМу (Товариства сприяння армії, авіації і хімічній обороні), яких станом на 1 жовтня 1939 року в області нараховувалося 3982. Охоплювали вони 148731 чоловік, головним чином юнаків і дівчат. Для юнаків 1919-1920 років народження було створено 903 гуртки допризивної підготовки, в яких навчалося 17546 чоловік. У гуртках ТСОАВІАХІМу нашвидкоруч готували кулеметників, стрільців, шоферів, кавалеристів, парашутистів, радіотелеграфістів, мінерів та ін. Особлива увага приділялася вивченню стрілецької справи. З цією метою в області було створено 1352 гуртки, в яких навчалося майже 28 тисяч майбутніх "ворошиловських стрільців". Для їх підготовки було обладнано 682 тири. По закінченні навчання 21653 гуртківці одержали значки "Ворошиловський стрілець" 1 і 2 ступенів. Підготовлено було також 9836 кулеметників, але як зазначав обласний воєнком, при серйозній перевірці хіба що 10 відсотків "стрільців" зможуть виконати при стрільбі встановлені нормативи.

У примусовому порядку  населення області змушували  відвідувати заняття з організації  протиповітряної і протихімічної  оборони, по закінченні яких також видавали значки 1 і 2 ступенів. Здійснювалася  також підготовка начальників груп самозахисту, політруків і командирів ланок, особливо велика увага приділялася вивченню протигаза. Населення знайомили з тими отруйними речовинами, які використовувалися в роки першої світової війни. З цією метою в підвалах будинків буди встановлені герметичні протигазові сховища, де відбувалися практичні заняття із використанням протигазів.

Кращим з організації  військової підготовки вважався колектив Полтавського державного педагогічного  інституту. (19) Протягом 1939 року тут  пройшло підготовку з протиповітряної і протихімічної оборони 555 студентів, було підготовлено 200 "ворошиловських стрільців", 57 мотоциклістів, 75 кулеметників, 50 гранатометників, 43 зв'язківців і 32 шофери. Хоча більшість із них здобули непогану теоретичну підготовку, але через відсутність справжньої зброї і технічних засобів курсанти не мали необхідних практичних навичок.

Проведений у 1939 році призов до лав Червоної армії, як зазначалося  в доповіді обласного воєнкому, пройшов  на "високому ідейно-політичному рівні": на призовні комісії з'явилося 97,1 відсоток призовників, з яких придатними до стройової служби було визнано 88,6 відсотків, до нестройової — 6,1; відсів за політико-моральними ознаками складав 3,4 відсотка.

Мілітаристська гарячка  не обминула і дівчат. В 1939 році в області налічувалося 1799 первинних організацій Товариства Червоного хреста, які охоплювали 94242 членів. Під керівництвом лікарів і партійним контролем було створено також 16 шкіл з підготовки медичних сестер, у яких навчалося 554 дівчат.

Допризовна молодь залучалася до масових спортивних заходів. Учні шкіл і технікумів зобов'язувалися  виконувати нормативи по декількох  видах спорту, після чого їм видавали значки БГТО ("Будь готов к труду  и обороне"), а студентам —  ГТО ("Готов к труду и обороне") 1 та 2 ступенів.

На вулицях міст і  сіл можна було зустріти багато молодих  людей, груди яких були обвішані значками як урядовими нагородами. Чим їх було більше, тим вважалося престижнішим, хоча багато хто з юнаків одержав  їх незаслужено. Місцевим органам влади потрібно було виконувати план по приросту значкістів і звітуватися перед начальством, а тому при здачі нормативів вимоги послаблювалися. Щоб зацікавити молодь до занять парашутним спортом, у Корпусному саду Полтави збудували високу (вище пам'ятника "Слави") дерев'яну вежу, навколо якої постійно збирався натовп зівак. І хоча стрибки з вежі були платними, бажаючих випробувати себе на хоробрість вистачало, а якщо хтось із сміливців все ж вагався, інструктор допомагав йому стусаном нижче пояса.

Особлива увага приділялася  залученню молоді до оборонних видів  спорту (гранатометання, фехтування, боксу, боротьби, стрілецької справи), але  через відсутність належної матеріальної бази і кваліфікованих тренерів та інструкторів (20) ця робота проходила вкрай незадовільно. План по підготовці значкістів було виконано ледве що на 30 відсотків [22].

У засобах масової  інформації, особливо після вступу Радянського Союзу у другу  світову війну, посилилося вихваляння Червоної армії, з вуличних репродукторів  лунали бравурні марші і бадьорі пісні на зразок: "От Москвы до Британских морей Красная армия всех сильней". Магазини заполонили дитячі військові іграшки, проте жорстока реальність вносила свої корективи у мілітаристську ейфорію. Війна з Фінляндією показала непідготовленість Радянського Союзу, низький професійний рівень Червоної армії і була повною несподіванкою для полтавців. Жителі міст і сіл почали одержувати "похоронки" на своїх близьких і рідних. З'явилися поранені і обморожені. Їх було так багато, що медичні заклади не могли всіх вмістити, тому деякі школи Полтавщини були перетворені на військові госпіталі, а учні переведені до інших шкіл і змушені навчатися у третю зміну. Під керівництвом учителів діти носили пораненим книги, цукерки і фрукти, а в палатах показували дитячу самодіяльність, співали пісні і танцювали, але червоноармійці були похмурими і слухали їх безучасно.

Отже, в переддень радянсько-німецької  війни 1941-1945 років Полтавщина, як і  вся Україна, була знекровленою голодомором 1932-1933 років і "великим терором" другої половини 30-х років. Були знищені останні залишки національного життя. Будь-який опір радянській системі став неможливим, і населення Полтавщини перетворилося на безлику і покірну масу будівників "світлого комуністичного майбутнього". Здавалося, що після пережитих потрясінь і бідувань всі жахи комуністичного режиму вже залишилися позаду, проте український народ чекали нові трагічні випробування.

№2 Початок  радянсько-німецької війни. Мобілізаційні  заходи радянської влади

22 червня 1941 року нацистська Німеччина несподівано напала на СРСР. Почалася небувала в історії війна двох тоталітарних режимів. Віра Сталіна в непорушність радянсько-німецького договору 1939 року і таємного протоколу до нього призвела до того, що керівництво Радянського Союзу було захоплене зненацька. До того ж, Генеральний штаб Червоної армії, керівником якого був Г.Жуков, припустився стратегічної помилки, розташувавши основні військові сили і бази по їх забезпеченню вздовж західного кордону СРСР.

Наступ на Україну вела група армій "Південь", якою командував фельдмаршал К. фон Рунштедт. Складалася вона з двох угрупувань. Головні сили в складі 6 та 17 німецьких армій і 1 танкової групи завдали удару з південної Польщі в Київському напрямку. На південь України і Крим вели наступ 11 німецька, дві румунських армії і угорський корпус.

Ворожим військам на Україні  протистояли Південно-Західний і  Південний фронти, Чорноморський  флот і Дунайська військова флотилія.

Співвідношення сил  Південно-Західного фронту, який прийняв на себе основний удар на Україні, і німецького угрупування було на користь Червоної армії. Радянські війська мали 58 дивізій проти 36,5 німецьких, особовий склад відповідно нараховував 867,7 тисяч і 730 тисяч чоловік. Гармат і мінометів Червона армія мала 13634, німці — 9700, танків відповідно — 4200 (з них 760 новітніх) і 750 (в тому числі 210 середніх і 540 легких), літаків — 2256 і 800.

Для управління розташованими  в Україні радянськими військами 10 липня 1941 року було створене Головнокомандування Південно-Західного напрямку, яке очолив маршал С. Будьонний. До 16 вересня 1941 року його штаб знаходився в Горбанівському будинку відпочинку під Полтавою і охоронявся армійським батальйоном, який складався в основному з осетинів, двома танками і зенітками.

Декілька разів у  штабі Головнокомандуючого, як член військової ради напрямку, побував  і М. Хрущов. У своїх мемуа-(22)pax він описав огидну сцену, свідком  якої був, коли маршал Радянського Союзу  побив вартового лише за те, що той  сумлінно виконував свій армійський обов'язок, діяв згідно статуту і не проявив очікуваної запопадливості перед С.Будьонним.

Для організації оборони  країни керівництво СРСР почало терміново  вживати мобілізаційних заходів, головними  з яких були посилення партійного керівництва всіма ланками військового та цивільного життя і зміцнення репресивного апарату. 16 липня в усіх підрозділах армії і флоту було введено інститут військових комісарів, а на великих і середніх підприємствах — інститут парторгів ЦК ВКП(б), ЦК компартій союзних республік, крайкомів і обкомів партії; в радгоспах і машинно-тракторних станціях створювалися політичні відділи.

Як тільки стало відомо про напад фашистської Німеччини, відразу ж спорожніли магазини: люди кинулися запасатися, хто чим міг. Найперше скуповували продукти харчування, сіль, сірники, гас тощо.

З метою поповнення складу армійських політпрацівників за рішенням ЦК ВКП(б) протягам серпня-початку вересня 1941 року в Полтавській області  було проведено дві мобілізації  комуністів і комсомольців на фронт, які разом дали близько 2500 чоловік [1]. Проте частина комуністів намагалася за будь-яку ціну залишитися в тилу і ухилялася від мобілізації. Так, 11 вересня бюро Полтавського обкому КП(б)У затвердило рішення Чорнухинського райкому партії про зняття з роботи і оголосило сувору догану другому секретареві райкому С.Ю. Гронюку, який під надуманими приводами намагався ухилитися від служби в діючій армії [2].

Не проявляла належних патріотичних почуттів щодо захисту "соціалістичної Батьківщини" і частина пересічних полтавців. Станом на 6 серпня 1941 року в області було затримано 1834 дезертири і особи, які ухилялися від призову до війська. З них 281 були передані до військових трибуналів, а 1553 — військкоматам [3].

24 червня 1941 року Раднарком  СРСР прийняв постанову про створення в прифронтовій смузі винищувальних батальйонів для боротьби з ворожими диверсантами і парашутистами. Вже наступного дня бюро Полтавського обкому КП(б)У зобов'язало районні партійні структури організувати при міських і районних відділах НКВС такі батальйони (23) чисельністю до 200 чоловік кожний. Їх особовий склад формувався з партійного, радянського і комсомольського активу, командирами винищувальних батальйонів призначалися начальники райвідділів НКВС, а в кожному із чотирьох взводів, крім командира, вводилася посада політичного керівника. Бійці винищувальних батальйонів перебували на казарменому становищі.

Протягом короткого  часу винищувальні батальйони були створені в кожному із 44 районів Полтавщини, загальне число бійців у них становило 8657 чоловік, проте через недостатнє озброєння вони не являли собою реальної військової сили. На озброєнні батальйони мали 181 кулемет (з них 113 трофейних польських), 1206 гвинтівок російського виробництва і 2100 польських та 3360 мисливських рушниць, які влада відібрала в населення на початку війни [4]. На допомогу винищувальним батальйонам створювалися групи сприяння. На спеціально збудованих вишках вони цілодобово спостерігали за появою ворожих літаків, повідомляли військові частини і міліцію про появу або висадку ворожих парашутистів.

Одночасно партійне і  радянське керівництво області, виконуючи директивні настанови  з Москви, докладало максимум зусиль до створення добровільних збройних формувань — загонів народного  ополчення, до яких залучалися робітники і службовці, які не були мобілізовані до лав Червоної армії. Проте у зв'язку із швидким просуванням німецьких військ загони народного ополчення вдалося створити лише у 17 районах Полтавщини. Записали до них понад 17 тисяч чоловік [5]. У Полтаві полк і батальйон народного ополчення були створені в кінці серпня 1941 року, а вже у вересні вони взяли участь у бойових операціях поблизу села Абазівки, в Булановському лісі та на залізничних станціях на підступах до Полтави.

У Кременчуці були створені два полки народного ополчення і два винищувальних батальйони, об'єднаних згодом у дивізію чисельністю 3840 бійців. Ополченці майже не мали військового вишколу, кадрових офіцерів і, до того ж, мали на озброєнні лише близько двох тисяч гвинтівок старого зразка, 4 станкових і 28 ручних кулеметів, 4 тисячі набоїв для них, дві гармати, 300 протитанкових мін і 100 пляшок із запальною сумішшю для боротьби з танками. Озброєння винищувальних батальйонів складалося із 120 мисливських рушниць [6]. Крім (24) військових обов'язків, ополченці і бійці винищувальних батальйонів брали участь у демонтажі та евакуації устаткування промислових підприємств та в будівництві оборонних рубежів. З наближенням фронту їх направляли до діючої армії або залишали в тилу для ведення партизанської боротьби.

6 ДАПО, ф.П-105,оп.1, cпp.50, apк.11.

З початком радянсько-німецької  війни посилили роботу з військового  навчання населення та підготовки резервів для армії і флоту оборонні і спортивні товариства. В місцевих організаціях Тсоавіахіму була розширена мережа військових груп і команд, які прискореними темпами вели підготовку майже по 30 військових спеціальностях. До Полтавського аероклубу було проведено додатковий набір курсантів у кількості 241 чоловіка. Всього протягом перших трьох місяців війни полтавські товариства Тсоавіахіму підготували майже 30 тисяч стрільців, 1200 саперів, 1000 кулеметників, 220 мінометників та ін. [7]. Але у зв'язку з скороченими термінами рівень їх військової підготовки був надзвичайно низьким.

Приміщення багатьох шкіл у містах, технікумів і вузів протягом червня-липня були терміново переобладнані під госпіталі, але в них не вистачало медичного персоналу, ліків і перев'язочних матеріалів. Пораненими опікувалися здебільшого жінки-волонтери з мінімальними медичними знаннями.

Офіційні радянські  повідомлення приховували від населення  реальне становище на фронтах. Про  просування німецьких військ на схід і взяття ними міст Радінформбюро  повідомляло із запізненням на 10-12 днів, чим вводило в оману людей, які не могли розібратися в оперативній обстановці і своєчасно підготуватися до евакуації. Кращими інформаторами могли стати біженці, які заполонили залізничні станції уже через декілька тижнів від початку війни, але вони боялися говорити людям правду. Серед населення панувала атмосфера страху, підозрілості і шпигуноманії.