Українська культура XIV- XVII ст

Мiнiстерство освiти та науки,молодi та спорту України

Днiпропетровський технiкум зварювання та електронiки iм.Є.О.Патона

РЕФЕРАТ

з предмету: «Культурологiя»

на тему: «Українська культура XIV- XVII ст.»

Студентки групи КЗ-09-1/9

Дальокiної Н.В

Перевiрила: Важданова А.I.

м.Днiпропетровськ

2011р.

ПЛАН

1. Виникнення козацтва.

2. Думи.

3.Мiська i церковна культура Українi.

4.Магдебурзьке право.

5.Цехи.

6.Церковнi братства.

7.Економiчне,суспiльно-полiтичне i культурне становище середньоднiпровських земель у XIV—першої половині XVII ст.

Виникнення козацтва

Церковна боротьба поступово переростала в національно-визвольний рух, лідером якого стає козацтво. Вперше термін “козак” згадується в початковій монгольській хроніці у 1240 р. Пізніше у XVI ст. цей термін зустрічається у словнику половецької мови “Кодекс Куманіус” (1303) та в грецькому збірнику житіє святих “Синаксарі”.

Першими мешканцями Запорозьких вольностей стали дружинники, які після захоплення України-Русі Литвою рятувалися на берегах Дніпра. Вони вважали себе вільними людьми, а оскільки за фахом вони були професійними воїнами, то навчали місцевих людей військовому та морському ремеслу. Ці дружинники-воїни принесли характерний зовнішній “імідж” – брита голова з оселедцем, вуса. Від тюркомовного місцевого населення вони отримали назву “козак”.

Другою хвилею запорожців стала збідніла шляхта та сміливі і заповзятливі селяни, котрі тікали від польського поневолення. Слово “козак” вживалося для позначення полярних функцій “страж” і “розбійник”.

Існують також інші версії походження козацтва: хозарська, татарська, бродницька, угодницька та інші. Однак, головними чинниками появи і формування козацтва стали існування вільної землі зі сприятливими умовами для життя, досвід освоєння південних земель здобичниками і наявність військового мистецтва і здатності захистити себе від татар та кочівників.

Отже, в українських землях протягом XV-XVI ст. формується нова соціальна верства – козацтво, яка вийшла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно, претендувала на роль політичного лідера і владу. Існування великого масиву вільних земель стали ґрунтом для формування українського козацтва. Прискорили цей процес широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася у XV ст., посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків і татар.

У середині XV ст. осередком згуртування українського козацтва стала Запорізька Січ (тобто укріплення за порогами), яку заснував Дмитро Вишневецький.

Думи — жанр української народної поетичної творчості. Виникнення думи відносять приблизно до середини 15 ст. Поява думи була пов'язана з розгортанням героїчної боротьби української народу проти татарсько-турецьких, а потім польсько-шляхетських загарбників. Думи відіграли значну роль у боротьбі українського народу за соціальне й національне визволення. Думи характеризуються відсутністю строф, дієслівним римуванням, імпровізаційністю, їм властиві стала композиція, розгорнутий сюжет, повільна епічна розповідь, постійні епітети тощо. Виконують думи переважно професійні народні співці — кобзарі чи бандуристи мелодійною декламацією-речитативом, під акомпанемент кобзи, бандури, рідше ліри. Думи тісно пов'язані з іншими жанрами українського фольклору — історичними піснями, голосіннями, казками тощо. Найдавніша згадка про виконання думи належить до 16 ст. Про думи повідомляє польський історик-хроніст С. Сарницький. Перший запис думи («Козак Голота») — відноситься до кінця 17 ст. Відомо понад 50 сюжетів думи у більш як 300 варіантах. До найдавніших належать думи про боротьбу українського народу проти татарсько-турецьких загарбників: «Козак Голота», «Самійло Кішка», «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі» та ін. У думах цього циклу народ створив образи колективного героя-борця, захисника рідної землі. До думи періоду визвольної війни 1648—54 належать «Хмельницький та Барабаш», «Перемога корсунська», «Білоцерківський мир і нове повстання проти польської шляхти», «Богдан Хмельницький і Василій Молдавський (Похід в Молдавію)» та ін. У них реалістично змальовано перемоги українського народу над польсько-шляхетськими військами, створено образи запорізьких козаків, оспівано мужність селянсько-козацьких військ, їхніх полководців — Б. Хмельницького, М. Кривоноса, І. Богуна, Д. Нечая та ін. У думах відображено соціальну нерівність, класове розшарування українського суспільства. Поширеними були думи про класову боротьбу («Козак нетяга Фесько Ганжа Андибер»), на соціально-побутові теми («Козацьке життя» та ін.). Серед виконавців думи — плеяда талановитих кобзарів: О. Вересай, М. Кравченко, А. Шут, П. Носач, Т. Пархоменко, П. Ткаченко, Ф. Кушнерик, І. Кучугура-Кучеренко, Є. Мовчан та багато ін. Інтенсивне записування й видання думи припадає на 19 ст. Українські думи вперше опублікував М. Цертелєв («Опыт собрания старинных малороссийских песней». СПБ, 1819).

Магдебурзьке право - середньовічне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду великих земельних власників та створювали органи місцевого самоуправління. Воно закріплювало права міських станів -купців, міщан, ремісників, було юридичним виявом успіхів міського населення в боротьбі проти феодалів. Виникло в 13 ст. у м. Магдебурзі (звідси й назва, тепер ФРН,) М. п. встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. Протягом 13-18 ст. М.п. поширилося в Чехії, Угорщині, Польщі, Литві, а звідти - на територію Білорусі та України. Українські міста М.п. одержували від литовських князів, польських королів і українських гетьманів. Уперше в Україні М. п. дістали міста Галицько-Волинського князівства (м. Санок 1339, тепер Польща). Львову М.п. надано 1356, Кременцю - 1374, Берестю - 1390, Києву - 1494-97, Станіславові (тепер Івано-Франківськ) - 1663. У 15-17 ст. М.п. детали більшість міст України. У різний час його одержали Вінниця, Глухів, Дубно, Житомир, Лубни, Козелець, Полтава, Стародуб, Чернігів та ін. У деяких містах, зокрема західноукраїнських, надання М.п. супроводилося посиленням німецької і польської колонізації, обмеженням прав українського населення. М.п. за своїм змістом і формою в Правобережній і Лівобережній Україні під впливом місцевих умов, а також норм звичаєвого права відрізнялося від М.п., яке застосовувалося в Західній Європі. Так, в Україні організація магістратів була іншою. У менших містах, які називалися ратушними, козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада - справами міщан. Положеннями М.п. керувалися й полкові суди тощо. Норми М.п. використовувалися при всіх офіційних і приватних кодифікаціях права в Україні 18-19 ст. (див. “Екстракт малоросійських прав”, “Права, за якими судиться малоросійський народ”). Після укладення в 1654 між Гетьманщиною і Московською державою воєнно-політичного союзу та поступового обмеження царським урядом політичної автономії Лівобережної України М.п. залишилося лише у деяких т. зв. привілейованих містах. Фактично застосування М.п. в Україні припинилося після запровадження в 1781 “Установлення про губернії” та створення нової судової системи. Указом 1831 Микола І скасував М.п. по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до видання указу від 4.1.1835.

Мiська i церковна культура Українi

Важливим чинником культурного процесу в Україні була православна церква, роль якої в історії українського суспільства постійно зростала. Церква для українців, за умов відсутності власної держави, залишалась єдиним інститутом вираження їх самобутності. Однак становище православної церкви було надзвичайно тяжким. Проти неї вів боротьбу католицизм, підтримуваний польською королівською адміністрацією. Трагедія православної церкви полягала в тому, що вона була позбавлена підтримки меценатів, а з XVI ст. культурно занепала, її література обмежувалась лише богословськими книгами, які не могли задовольнити запитів багатьох інтелектуально розвинутих людей.
У 1458 р. великі князі литовські відновили у Києві православну митрополію, яка-розірвала церковні зв'язки з Москвою, повернувшись під верховенство константинополь-ського патріарха. Однак єпископи і митрополити призначались світською владою. Це негативно позначилось на авторитеті вищих духовних осіб, діяльності усієї православної церкви. Ще згубнішою була корупція серед вищого духовенства, породжувана покровительством світської влади. За таких умов культурний вплив православ'я, безумовно, був обмеженим..
Після проголошення Люблінської унії єзуїти рушили на Україну, засновуючи свої колегії у Ярославі, Львові, Кам'янці, Луцьку, Вінниці, Києві та інших містах. Полемісти з табору єзуїтів у своїх проповідях і диспутах викривали «облудність» та «культурну відсталість» православ'я. На захист Української Православної Церкви виступили братства, які відіграли важливу роль у загальнокультурному процесі в Україні. Братства виникали в середовищі міщан та ремісників. Вони організовувались при церквах з метою утримання порядку в храмах, забезпечення їх матеріальних потреб, опікувалися хворими парафіянами, допомагали бідним. Згодом братства стали виступати перед судами і королем на захист православ'я, організовувалі1 школи при церквах, боролися проти національного й релігійного обмеження українців, їх діяльність особливо помітною була в XV—XVI ст., коли розгорнулась вперта боротьба з наступом католицизму і з єзуїтами. Перші братства виникли у Львові, при львівських церквах у 40-х роках XV ст. Найстаршим серед них було братство при Успенській церкві, засноване у 1439 р.З метою зміцнення української православної церкви у 1596 р. була укладена Брестська церковна унія. З єдиної православної церкви утворилася так звана уніатська, або греко-католицька, церква (з'єднана з Римом) і православна церква (не з'єднана), яка у другій половині XVII ст. потрапила у залежність від московського патріарха. Вище православне духовенство, частина шляхти і міщан пішли за унією.

Розвиток української культури на початку XIV—першої половині XVII ст. відбувався у складних суспільно-політичних та історичних обставинах. Розпад Київської Русі та монголо-татарська навала в середині XIII ст. призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя України. Від численних міст і поселень України залишились руїни. Всі руські князівства опинились у повній залежності від татарського хана.
В середині XIV ст. українські землі (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Поділля і значна частина Волині були приєднані до Великого князівства Литовського. Цей період виявився більш сприятливим для розвитку української культури, ніж роки татарської навали. Багато литовських магнатів із династії Гедимінасів прийняли православ'я, споріднюючись з українськими та білоруськими князями. Староукраїнська (руська) мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Вона використовувалась при складанні грамот і законів. На думку М. С. Грушевського, Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московське князівство.
У другій половині XIV ст. на українські землі розпочалася експансія Польщі. Протягом двох десятиліть поляки в союзі з угорцями воювали з литовцями за Галичину і Волинь. Війна закінчилась у 1366 р. польською окупацією всієї Галичини й частини Волині.Для поляків це означало сталу орієнтацію на схід, а для українців — заміну своїх правителів чужими, підпорядкування чужій нації з іншою релігією та культурою. Виник гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, який поширився на всі сторони життя України, Згодом провідні політики Польщі та Литви зрозуміли, що їх об'єднують спільні важливі інтереси. У 1385 р. в невеликому білоруському місті обидві країни уклали Кревську унію, згідно з якою литовський князь Ягайло став польським королем, зобов'язуючись навернути литовців у католицизм, а землі Литви та України приєднати до Польщi..
Таким чином, над Україною нависла реальна загроза, з одного боку, латинізації і спольщення, а з другого — омосковлення. Українське національне життя, національні традиції та вся національна культура зазнали важких втрат.Початки козаччини припадають на XV ст. У XVI ст. козаки починають об'єднуватись у військову організацію. Найбільш визначним їх організатором був Дмитро Вишневецький (Байда), який у 1550 р. об'єднав розпорошені групи козаків і побудував фортецю на острові Мала Хортиця — Запорізьку Січ. Провідний представник православ'я Мелетій Смотрицький (близько 1572—1633 рр.) у своєму трактаті «Тренос, або плач за Святою Східною Церквою» (1610 р.) оплакував утрату Руссю тих, хто перейшов до табору католиків-поляків. Процес формування культури українського народу в XIV—першій половині XVII ст. був одночасно відображенням складного процесу остаточного оформлення українського етносу, що завершився в основному в XVI ст. Національна особливість духовної культури українського народу найповніше проявилась у фольклорі. З літописних та

інших письмових пам'яток другої пол. XIII—першої пол. XVII ст. видно, що у цей період прозові фольклорні жанри були представлені легендами,, переказами, казками, новелами, притчами. Жива народна мова оперувала також значними фондами прислів'їв, приказок і крилатих висловів.
У житті українського народу важливу роль відігравала календарно-обрядова та родинно-обрядова пісенність: напівязичеські колядки, новорічні щедрівки, веснянки, русальні та купальні, обжинкові та весільні пісні, родильні мелодії та похоронні голосіння. Народно-поетичні твори оспівували працю і побут народу, його працьовитість, волелюбність, справедливість і чесність. У них звучали мотиви поваги до старших, любові до рідного краю, ненависті до гнобителів. У цих творах проявлялися риси характеру українського народу, які стали визначальними для його духовного складу.Однією з провідних тем поетичної творчості було оспівування героїчного подвигу українського народу в боротьбі протії зовнішніх ворогів-татаро-монгольських і турецьких завойовників. Центральним персонажем багатьох творів був київський лицар, борець проти турків Михайлик, який взяв на ратище Золоті Ворота і привіз їх до Царгороду за те, що кияни видали його ворогові. В духовній культурі українського народу здавна важливе місце займали звичаї та обряди, регулюючи поведінку людей у сімейному і громадському житті. Найбільш важливі серед них — обряди, пов'язані з одруженням, народженням дитини, похоронами.Весіллям здавна відзначали появу нової сім'ї. Його справляли у вільний від польових робіт час. Одним з елементів весільного обряду було викрадення нареченої, про що згадує ще автор «Повісті временннх літ». Весільний обряд супроводжувався звичаєм викупу нареченої. Шлюбний обряд складався із сватання, заручин і весілля. Зміст сватання полягав в укладенні попередньої угоди між представниками молодого — старостами й батьками молодої. В духовній культурі українського народу значне місце займали аграрно-календарні обряди. В них перепліталися знання про природу з магічними діями, які мали забезпечити плодючість землі і тварин, принести людині достаток і благополуччя. Вони збігалися з циклами основних-сільськогосподарських робіт. Найбільші свята припадали на дні зимового та літнього сонцестояння, весняного рівноденняВ обрядовості, віруваннях та повір'ях українців важливу роль відігравав хліб, який супроводжував людину від народження до смерті. З хлібом батько запрошував на хрестини, з хлібом йшли свататися, запрошували на весілля. Коровай у весільному обряді грав одну з головних ролей. Хлібом і сіллю мати благословляла молодих до вінця і ним зустрічала, хлібом і сіллю вітали гостей.У процесі формування українського етносу світоглядні функції в суспільстві виконувала насамперед релігія. Релігійні уявлення накладали свій відбиток на естетичні смаки і морально-етичні уподобання, впливали на жанрову структуру художньої культури.Головними осередками культури, як у попередні часи, залишалися князівські двори, монастирі та церкви. У них зосереджувалися освічені люди, велось літописання, пере-писували й перекладали книги.У період феодальної

роздробленості важливу роль у культурному розвитку українського етносу поряд з Києвом та Черніговим стали відігравати міста Галицької землі — Галич, Холм, Перемишль, Львів, а також Волинської —Володимир та Луцьк. Проте Київ продовжував зберігати свої давні традиції в духовному житті слов'янських народів.Найбільш освіченим на Україні у той час було духовенство, в руках якого зосереджувались школи. Значна частина письменних людей була серед шляхти і- ремісників. Письменні люди, знавці іноземних мов працювали у князівських та єпископських канцеляріях, готували тексти грамот, вели дипломатичне листування.Школи, як правило, існували при монастирях, церквах або маєтках великих феодалів. Учні отримували в них елементарні знання з письма та арифметики. Більш повну освіту можна було здобути при великих монастирях, однак монастирська освіта була обмеженою, навчання велося латинською мовою. Крім православних шкіл у деяких містах Галичини і Закарпаття діяли школи при католицьких костьолах. Найстарішою серед них була школа Львівської латинської кафедри, у якій у середині XVI ст. навчання мало схоластичнїй характер.У XV—першій половині XVI ст. багато вихідців з України здобували освіту в Краківському, Празькому та Болонському університетах. У списках студентів Краківського університету знайдено понад імен уродженців Дрогобича та 70 — із Самбора. У цьому університеті навчалися студенти з Києва, Львова, Глинян, Мостиськи та інших міст. При Карловому університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці, білоруси.Першою навчальною установою такого типу на Україні стала Острозька вища школа, заснована близько 1576 р. відомим діячем і меценатом української культури князем Костянтином Острозьким (1526—1608 рр.). Сучасники називали її «тримовним ліцеєм», бо навчали в ній трьох мов:грецької, церковно-слов'янської й латинської, а ще — «Греко-слов'янською Академією».Острозька школа згуртувала навколо себе відомих на той час діячів культури. Письменник Герасим Смотрицький (перша пол. XVI ст.—1594 рр.) став її ректором. На ниві освіти і культури плідно працювали друкар Іван Федоров (р. н. невід.—1583 р.), священик Дем'ян Наливайко (р. н. невід.—1627 р., рідний брат Северина Наливайка), чернець Василь Суразький, публіцист Клірик Острозький .Наприкінці XVI—на початку XVII ст. братські школи діяли в багатьох містах України. Крім Львова і Луцька вони були організовані у Галичі, Рогатині, Стрию, Перемишлі. Городку, Комарні, Кременці та інших містах. Всі вони будувалися за принципами Львівської братської школи, яка надсилала їм свій статут, допомагала навчальними посібниками, а іноді й вчительськими кадрами.При активній підтримці Львівської братської школи було видано три підручники: «Буквар» І. Федорова (Львів, 1574 р.); граматику «Адельфотес» (1591 р.); «Граматику словенську» (Вільно, 1619 р.). Граматика «Адельфотес» була написана під керівництвом запрошеного до Львова визначного грецького філолога архієпископа Арсенія двома мовами:

грецькою та староукраїнською і була призначена не тільки для вивчення мови. Даний підручник служив вступом до вивчення інших наук: діалектики, риторики, музики, арифметики, геометрії, астрономії, медицини та богослов'я.Петро Могила (1597—1647 рр.). Він був нащадком молдавської княжої династії, спорідненої з українськими і польськими аристократичними родами.П. Могила виховувався в Україні під керівництвом учителів Львівської братської школи. Вищу освіту одержав у Західній Європі, де студіював теологію. Як архімандрит Києво-Печерської лаври, він 1627 р. був висвячений на єпископа у Львові, потім протягом чотирнадцяти років перебував на посаді київського митрополита. Його діяльність охоплює широкі сфери церковного і культурного життя того періоду історії України, який по праву можна назвати Могилянською добою. Він є автором ряду книг («Євангеліє учительне», 1616 р.; «Анфологіон», 1636 р.), численних полемічних проповідей.
П. Могила, будучії архімандритом Києво-Печерського монастиря, у 1629 р. склав «Літургаріон або Служебник», в якому подано текст літургії та інших молитв і обрядових звичаїв, властивих тільки українській церкві. Разом з ігуменом цього ж монастиря І. Трохимовичем П. Могила був співавтором епохального твору цієї доби «Православне ісповідання віри». Даний катехізис подає основи віри православної церкви, очищеної від чужих впливів. За проведену роботу ГІ. Могила був нагороджений ступенем доктора богословських наук. Цей твір був поширений також І серед неправославних християнських народів, а в Україні заліішився єдиним підручником у навчанні віри аж до XIX ст. Крім того. П. Могила був автором «Требника», в якому описаний порядок богослужень, зв'язаних з різними обставинами: кг випадок недуги, неврожаю, посвячення нової хати тощо.
П. Могила доклав багато зусиль для піднесення Київського Богоявленського братства. Він провів реформу Київської братської школи на зразок західноєвропейських колегій і з того часу вона стала називатися Києво-Моги-лянською академією.Освіта і шкільництво в Україні тісно пов'язані з розвитком друкарської справи. В XV ст. перші друкарні виникають у великих слов'янських містах — Празі та Кракові, а з початком XVI ст. — на україньсько-білоруських і литовських землях.Точна дата початку книгодрукування на українських землях нам невідома. Дослідники тривалий час дотримувались думки, що першою друкованою книгою був «Апостол», виданий у Львові Іваном Федоровим у 1574 р.Разом із Петром Мстиславцем вони заснували у 1564 р. друкарню в Москві, де видали «Апостол», а в 1565 р. «Часовник» для церковних потреб. Однак діяльність першо-друкарів у Москві тривала недовго. Переслідувані властями світськими і духовними, вони змушені були виїхати у Велике князівство Литовське. Тут у маєтку литовського гетьмана Г. Ходкевича, потомка давнього українського роду, в м. Заблудові друкарі видали у 1568—1569 рр. «Євангеліє учительне» і «Псалтир». Після того їх дороги розійшлися: Петро Мстиславець переїхав до

Вільна і з допомогою міщан Кузьми та Луки Мамоничів відкрив друкарню, де було видано «Євангеліє» (1575 р.) і «Псалтир» (1576 р.). В свою чергу, Іван Федоров у Заблудові опублікував «Псалтир з часословцем» (1570 р.). На цьому Заблудівська друкарня припинила свою діяльність.Наприкінці 1572 р. Іван Федоров переїхав до Львова — важливого на той час економічного і культурного центру України. Тут за допомогою міщан він заснував друкарню і 1574 р. видав «Апостол» і «Буквар» («Азбуку»). Вихід у світ «Апостола» — знаменна подія в історії української культури. Дана книга сприяла розвиткові українського письменства, яке відіграло важливу роль у захисті української національної церкви і національної справи взагалі. Наприкінці львівського видання «Апостола» І. Федоров помістив герб Львова і свій власний герб, що був своєрідним екслібрисом знаменитого друкаря. У післямові до «Букваря» він писав, що мав намір подбати і про видання інших потрібних книг. Це йому вдалося здійснити за допомогою князя К. Острозького в м. Острозі. Він надрукував «Буквар» (1578 р.) для потреб заснованої там школи, «Біблію» (1581 р.) — перше повне видання слов'янською мовою.

Література

Енциклопедія українознавства. У 10-х т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989. (Докладніше див. ЕУ 1, стор. 408—426; ЕУ 2, стор. 1792—1793 і англомовна ЕУ, т. І, стор. 577—618; там же і докладна бібліографія).
Грушевський М. Історія України-Русі. — І — III тт.. — Львів : 1898 — 99;. (укр.)
Vernadsky G. Kievan Russia. — Нью-Гавен : 1951. (англ.)
Греков Б. Киевская Русь. — Санкт-Петербург : 1953. (рос.)
Łowmiański Н. Zagadnienie roli normanów w genezie państw słowiańskich. — Варшава : 1957. (пол.)
Paszkiewicz H. The Making of Russian Nation. — Лондон : 1963. (англ.)
Рыбаков Б. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи.. — Москва : 1963. (рос.)
Полонська-Василснко Н. Дві концепції історії України і Росії. — Мюнхен : 1964. (укр.)
Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох сх.-слов. націй. — Нью-Йорк — Париж : 1964. (укр.)
Пашуто В. Внешняя политика Древней Руси. — Москва : 1968. (рос.)
Бойко О.Д. Історія України. — 3-тє. — Київ : Академвидав, 2005. (укр.)

Українська культура XIV- XVII ст 📙 Реферат → 🆔 285674