Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Велике вчення Конфуція

План

Вступ

Коротка біографія
Конфуціанство - етико-політичне та релігійно-філософське вчення.
Проблема людини в конфуціанстві.
Конфуціанскі начала.
Стабільність держави та методи управління народом за Конфуцієм.
Консервативність вчення про державу Конфуція.

Висновок

Вступ

Сьогодні в усьому світі навряд чи знайдеться людина, що не чула про конфуціанство і його знаменитого засновника Конфуція (551-479 р. до н. е.), ім'я якого в китайській вимові звучить як Кун-цзи чи Кун-фуцзи (Мудрець Кун). У древніх книгах його часом називають просто Вчителем, і читачеві відразу стає зрозуміло, що мова йде про великого наставника, який є моральним ідеалом мільйонів людей. На висловлення Конфуція посилаються філософи, політики, вчені усього світу. Фрази його сьогодні можна почути навіть від малограмотного китайського селянина.

За конфуціанськими принципами у даний час живе не тільки Китай, але і деякі країни Східної і Південно-Східної Азії: Японія, Корея, В'єтнам, Сінгапур; причому принципи ці настільки органічно ввійшли в плоть їхньої національної культури, що люди часто самі не помічають, що говорять словами Конфуція.

Коротка біографія

За переказами, Кун Цзи народився в Цзюйфу, в царстві Лу, 21 серпня 551 до н. е. в сім’ї воїна-богатиря Шу Лянхе, що походив зі старовинного роду Кун – його далекі предки, гілка славної династії Шан, колись правили невеличким царством Сун. Мати, Янь Чжі, також була знатного роду. Ім’я “Конфуцій” – латинізований варіант китайського “Кун фуцзи” – “Вчитель Кун”, який вигадали місіонери-єзуїти, що вперше познайомили Європу з думками великого філософа.

Конфуцій рано став сиротою: батько помер, коли йому не виповнилося й два роки. Мати померла, коли Конфуцію було 16 років. Вона присвятила все своє життя вихованню сина: розповідала йому про подвиги предків, історію роду, навчала священних ритуалів. Син поховав її поруч з батьком за всіма правилами чжоуського ритуалу.

Юнака не визнавали знатним. Йому довелося зазнати злиднів, попрацювати на важких і непрестижних роботах: вирощувати овочі, грати на сурму на весіллях і похоронах, навіть пасти корови. Усе це Конфуцій витримав завдяки міцному здоров’ю та силі (на зріст він був 1 м 90 см). У вільний час Цю займався самоосвітою, опанував “шість мистецтв” – основу давньокитайської освіти (читання, математику, ритуали, музику, стрільбу з лука та їзду на колісниці). Поступово він вибився в люди.

Сам Конфуцій так визначив етапи свого становлення: “У 15 років я звернув свої думки до навчання. У 30 років я досяг самостійності. У 40 років я звільнився від сумнівів. У 50 років – пізнав волю Неба. У 60 років навчився відрізняти правду від омани. З 70 років я слідую бажанням свого серця, не порушуючи міри” (Лунь юй, ІІ, 4).

У 19 років Конфуцій одружився з дівчиною з Сун – царства своїх предків. Наступного року в них народився син, якого назвали Кун Лі. Конфуцій пішов на службу до луського аристократа Цзі Ші: спочатку – хранителем комор із зерном, потім – наглядачем за худобою. Але навчання не залишив: з 29 років брав уроки гри на цінь (китайські гуслі) у відомого музики Ші Сяна. Для глибшого вивчення ритуалу Кун Цю поїхав до м. Лої – столиці царства Чжоу, давньої столиці Китаю. Кажуть, що там він зустрівся з Лао-цзи, який працював тоді архіваріусом у царському архиві.

У тридцять років Конфуцій, відчувши, що вже має, що сказати іншим, відкрив приватну школу – першу в давньому Китаї. У нього з’явилися учні, серед яких особливо виділялися Янь Лу, Цзен Дянь і Цзи Лу. До школи Конфуцій брав усіх охочих, не зважаючи ані на низьке походження, ані на бідність.

У 517 р. до н.е. внаслідок заколоту в рідному царстві Лу Конфуцій переїхав до сусіднього царства Ці, де хотів був стати царським радником. Він домігся аудієнції й справив добре враження на царя, але не отримав посади через опір місцевої знаті. Через два роки Конфуцій повернувся до Лу. Там він, не знаходячи можливості для державної служби, присвятив весь свій час редагуванню давніх книг та своїй школі. Йому двічи пропонували посаду можновладці-заколотники, але філософ, вірний своїм принципам, відмовив їм.

Так пройшло 14 років. Нарешті 501 р. до н.е. луський цар призначив Конфуція начальником повіту. Наступного року його вже було підвищено до посади головного прокурора, й незабаром він став однією з головних осіб держави. Він проявив себе не лише як мудрий керівник і талановитий організатор, а й як мужній і кмітливий полководець. Та негідна поведінка царя врешті змусила Конфуція піти у відставку в 497 р. до н.е.

Наступні 13 років Конфуцій з учнями мандрував по Китаю, намагаючись втілити свої ідеї. За цей час йому багато чого довелося пережити: полон у місцевості Куан, приниження, замах, семиденне голодування, смерть вірної дружини тощо. Але жодного разу Вчитель не зрадив свого вчення.

Нарешті 484 р. до н.е. в рідному царстві філософа – Лу один з його учнів, Жань Ю, досягнув високої посади. Він переконав луських можновладців запросити Вчителя повернутися на батьківщину. Останні роки Конфуцій провів у Лу, навчаючи учнів, якіх тепер набралося до трьох тисяч (історія зберегла імена лише 95). Серед них були й зелені юнаки, й майже однолітки Вчителя. Тоді ж Конфуцій завершив редагування Канонів і склав літопис “Чуньцю”.

Останні роки життя Вчителя позначені тяжкими втратами: пішли з життя його син Кун Лі, улюблені учні Янь Хуей і Цзи Лу. Не витримавши ударів долі, Конфуцій помер 479 р. на 73-му році життя. Віддані учні три роки мешкали в куренях біля могили Вчителя, здійснюючи жалобні церемонії.

2. Конфуціанство - етико-політичне та релігійно-філософське вчення.

Усі ці специфічні особливості системи цінностей, що склалися у Китаї за тисячоліття, передували епосі Конфуція, підготували країну до сприйняття тих принципів та норм життя, які назавжди увійшли до історії під назвою «конфуціанство». Суть їх задовго до Конфуція, зводилася до відособлення ірраціональних онов релігії і звеличення раціональних основ етики, підпорядкування релігійно-етичних норм вимогам соціальної політики й адміністрації. Конфуцій, творець морально-релігійного вчення, залишив найглибший слід у розвитку духовної культури Китаю, у всіх сферах його громадського життя - політичній, економічній, соціальній і моральній, у мистецтві і релігії.

По визначенню Л.С.Васильєва: «Не будучи релігією в повному змісті цього слова, конфуціанство стало більшим ніж просто релігія. Конфуціанство - це також і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів, - словом, основа всього китайського способу життя, принцип організації китайського суспільства, квінтесенція китайської цивілізації». По своєму світорозумінню, способу пояснення світу і місця людини («цивілізованої», а не «варвара») у цьому світі конфуціанство виступає скоріше в етико-політичному, ніж у релігійному плані.

Конфуцій заснував свою школу в 50 років. У нього було багато учнів. Вони записали думки як свого вчителя, а також і свої. Так виник головний конфуціанській твір «Лунь юй» («Бесіди та вислови») - твір несистематичний і навіть суперечливий. Це збірник, в основному, моральних повчань, у якому, на думку деяких авторів, дуже важко побачити філософський твір. Цю книгу кожен освічений китаєць учив напам'ять ще в дитинстві, нею ж він керувався і все своє життя.

Основна мета Конфуція - гармонізувати життя держави, суспільства, родини і людини взагалі. У центрі уваги конфуціанства - взаємини між людьми, проблеми виховання. Конфуцій не задоволений існуючим, однак його ідеали не в майбутньому, а в минулому. Він вважає, що людина звернена обличчям до минулого, до майбутнього ж повернута спиною. Стародавність постійно присутня в сьогоденні. Майбутнє не привертає занадто багато уваги - адже час рухається по колу; і усе повертається до свого початку. Кульмінація конфуціанського культу минулого - «виправлення імен» («чжен мін»).

Конфуцій визнавав, що «усе тече» і що «час біжить, не зупиняючись». Тому конфуціанські «виправлення імен» означало не приведення суспільної свідомості у відповідність із суспільним буттям, що змінюється, а спробу привести речі у відповідність із їх колишнім значенням. Тому Конфуцій учив, що государ повинен бути государем, сановник - сановником, батько - батьком, а син - сином не по імені, а реально, насправді. Ідеалізуючи стародавність, Конфуцій раціоналізує вчення про моральність - конфуціанську етику. Вона спирається на такі поняття, як «взаємність», «золота середина», «людинолюбство», що складають у цілому «правильний шлях» - дао.

У своєму вченні Конфуцій ґрунтувався на традиційних китайських поглядах на устрій світу. По представленнях древніх китайців, людина виникає після того, як споконвічний ефір (чи пневма, «ці») поділяється на 2 начала: Інь та Ян, Світло і Пітьму. Своєю появою вона як би покликана перебороти цей розкол світу, тому що поєднує в собі темне та світле, чоловіче та жіноче, активне та пасивне, твердість та м'якість, спокій та рух.

3. Проблема людини в конфуціанстві.

Конфуцій жив в епоху великих соціальних і політичних потрясінь, коли Китай перебував у стані тяжкої внутрішньої кризи, і коли питання стабільності держави вийшли на перший план. Як правильно керувати державою, щоб зберегти в ній незмінний порядок - питання, яке хвилює Конфуція в першу чергу. Людина цікавить його не сама по собі, а як частина ієрархії, де вона займає чітко визначене місце. Тому вчення про людину є невіддільним від вчення про керування державою. Ціль конфуціанського вчення про людину - показати, як повинна поводитися людина в різних ситуаціях, тобто це вчення має яскраво виражену практичну спрямованість, а теоретичний аспект є підлеглим: обґрунтувати вічність і незмінність правил поведінки, що рекомендуються, і відносин між людьми. Досить познайомитися з таким твором, як «Лунь юй», що усі дослідники вважають найбільш достовірним вираженням поглядів Конфуція, щоб переконатися, що для нього немає проблеми людини, а є набір практичних порад, які дає вчитель Кун.

Світоглядну основу вчення про людину Конфуцій не обговорює. Кун - Цю пропонує свої рекомендації, виходячи з традиційних китайських поглядів на будову світу. З контексту його висловів стає зрозумілим те, що людину він розглядає як особливий предмет природи, що підкоряється їй, але й вміє їй протистояти. Це пояснюється серединним положенням людини щодо Неба і Землі: з одного боку, людина вкладається у світобудову, складаючи з нею єдине ціле і, виступаючи з'єднуючою ланкою між Небом і Землею, а з іншого боку - людина займає у світобудові унікальне місце, що дозволяє їй співвіднести себе як з Небом, так і Землею. Традиційні для китайських світоглядних систем категорії - дао («правильний шлях») і де («обдарованість») - також використовуються в «Лунь юй» без обговорення і додаткових коментарів. Взагалі Конфуцій волів за краще не займатися питаннями світобудови і світогляду, зокрема, відмовлявся висловлюватися про духів, зосередившись на вченні про правильну поведінку.

Конфуцій відмовлявся обговорювати питання про природу людини, як свідчить «Лунь юй», обмежившись розпливчастим висловленням: «По своїй природі (люди) близькі один одному; по своїх звичках (люди) далекі один від одного».

4. Конфуціанскі начала.

Конфуцій чітко розмежовує людей, що мають різний соціальний статус, в залежності від моральних якостей, яким він приписує надлюдське, всесвітнє значення і тим самим затверджує неминучість і непорушність соціального розшарування. На його думку, небо стежить за справедливістю на землі, стоїть на сторожі соціальної нерівності.

Моральні якості складають 5 взаємозалежних начал, чи сталих: «жень» - гуманність, людинолюбство; «сінь» - щирість, прямота, довіра; «і» - обов'язок, справедливість; «лі» - ритуал, етикет; «чжи» - розум, знання.

Основа людинолюбства - «жень» - «шанобливість до батьків і поважність до старших братів», «взаємність» чи «турбота про людей» - основна заповідь конфуціанства. «Не роби іншим того, чого не бажаєш собі». «жень» - це високий, майже недосяжний ідеал, характерними рисами якого були наділені лише стародавні: із сучасників Конфуцій, включаючи себе, вважав гуманним тільки свого рано померлого улюбленого учня Янь Хуеня.

Обов'язок - «і» - це моральне зобов'язання, яке гуманна людина завдяки своїм доброчесностям накладає на себе сама. Почуття обов'язку, як правило, зумовлене знанням і вищими принципами, але не розрахунками.

Конфуцій звертається до довіри («сінь») як до політичної і моральної категорії. «Керуючи царством, що має 1000 бойових колісниць, варто серйозно відноситися до справи і спиратися на довіру, дотримуватись економії у витратах і піклуватися про людей; використовувати народ у відповідний час». Ідею Довіри він проводить крізь усе своє вчення.

Усі ці начала спираються на знання в конфуціанському змісті. Маються на увазі не теоретичні знання, а знання правил поведінки з обов'язковим застосуванням їх на практиці. Конфуціанське вчення про знання підлягає соціальній проблематиці. Знати - «означає знати людей». Пізнання природи його не цікавить. Його цілком задовольняє те практичне знання, яким володіють ті, хто безпосередньо спілкується з природою - хлібороби, ремісники.

Конфуцій допускав уроджене знання. Але це рідкість: «Ті, хто має уроджене знання, стоять вище всіх, а за ними йдуть ті, хто набув знання завдяки навчанню». Навчання у Конфуція має обов'язково доповнюватись міркуванням. Звідси випливає, що ототожнювати конфуціанську вченість із книжковою премудрістю не зовсім справедливо. Хоча в конфуціанстві авторитет мудреців стародавності і викладеного ними вчення був завжди високим, на перший план виходить правильна поведінка, а не знання саме по собі. Цінність знання в тому, щоб сприяти правильному поводженню.

5. Стабільність держави та методи управління народом за Конфуцієм.

Відповідно до розробленої Конфуцієм схеми, усе керування державою, рівно як і суспільством повинне базуватися на лі (правилах). Дотриманню правил він надавав особливого значення.

Лі - це правила поведінки людей в ієрархічній системі керування, правила, що охороняють від догідництва одних, від сваволі інших, дозволяючи кожному зберегти достоїнство. Правитель зобов'язаний використовувати чиновників відповідно до лі, але і чиновник повинний строго лі виконувати. Без неухильного дотримання лі вся структура керування стає негідною і, зрештою, валиться.

Норми сяо за своїм характером і призначенням значно ширше. Ними регулювалася вся сукупність відносин у родині й у клані, між родичами всіх ступенів. Ці норми забезпечили характерний для Китаю культ родинних відносин. Правильно налагоджені відносини в родині і між родичами є запорукою встановлення правильних відносин у суспільстві і державі.

У Конфуція є ще одна важлива норма не тільки поведінки людини, але і його якісних характеристик - жень, що не переводиться на російську чи українську мову яким-небудь одним словом. Але суть її можна зрозуміти з наступного міркування: "Якщо ви чемні, до вас не будуть звертатися нешанобливо, якщо ви чесні, вам будуть вірити; якщо серйозні - процвітаєте; якщо добрі - зможете використовувати послуги інших". Володіння всіма цими якостями і постійною реалізацією їх - це і є жень.

Глибинний зміст правил лі полягає насамперед у всеосяжній функції соціального контролю і повсякденного строгого регулювання поводження. Тільки механізм влади, що діє на основі правил лі, забезпечує стабільність соціальної структури суспільства й успішне керування їм.

Визнаючи божественну і природну сторони походження влади, учитель Кун свій головний інтерес бачив у тому, як облаштувати життя людей, забезпечити мудрий і справедливий порядок у державі.

Цей порядок припускає п'ять різнорідних відносин: володаря і підлеглих, чоловіка і дружини, батька і сина, старшого брата і молодшого, друзів. Панувати необхідно справедливо і з благоволінням, підкорятися ж правдиво і щиро. У дружбі ж керівним принципом повинна бути обопільна чеснота.

Коли Конфуція запитували, у чому полягає керування державою, він відповідав по-різному і, зокрема, так:

Так буде государем государ, слуга - слугою, батьком - батько, і сином - син.

Коли керуєш, забудь про відпочинок. А виконуючи доручення, будь чесний.

Правління є виправлення. Хто ж посміє не виправитися, коли виправитеся ви самі.

Він учив: "Соромся бути бідним і убогим, коли в країні є шлях. Соромся бути знатним і багатим, коли у неї немає шляху".

Даючи різні відповіді на те саме питання, "учитель Кун" хотів показати складність керування державою і відповідальність того, хто нею керує.

В основі політичного навчання Конфуція лежить принцип чесноти, людяності. На питання, що таке людяність, він відповідав: "Тримати себе із шанобливістю вдома, благоговійно відноситися до справи і чесно поводитися до інших". Вищою метою його етичного кодексу було встановлення справедливої соціально-політичної структури в суспільстві і державі.

Конфуцій вважав, що стабільності й ефективності бюрократичного напрямку можна досягти лише в тому випадку, якщо побудувати його на принципах патріархально-кланової форми підпорядкування - по старшинству в родині.

Держава в Конфуція виступає як одна велика родина, де влада імператора уподібнюється влади батька, а відносини правлячих і підданих - сімейним відносинам: народ ("прості люди"), як і молодші в родині, повинні підкорятися старшим, а останні у свою чергу, зобов'язані піклуватися й опікувати молодших членів державної "великої родини".

Співвідношення між правителем і народом по Конфуцію таке: імператор - вершник, чиновники і закони - "вузда" і "віжки", народ - кінь. Щоб добре керувати конями, потрібно правильно їх загнуздати, потрібно правильно тримати віжки, варто розмірити сили коней і спостерігати за погодженим бігом останніх; за цих умов правителю можна не видавати жодного звуку, зовсім не ляскати віжками - коні самі собою побіжать.

Квінтесенція політичної філософії Конфуція укладена в тезі "керувати народом за допомогою чесноти і вносити в народ порядок за допомогою правил поведінки". "Гарне" політичне адміністрування повинне будуватися, за Конфуцієм, на етичних нормативах внутрікланового патерналізму.

Консервативність вчення про державу Конфуція

Конфуцій жив у епоху постійних війн між царствами і князівствами, інтриг в боротьбі за владу. Важке життя простих людей - городян і сільських жителів істотно підривали ту цивілізованість, культуру (вень), що була створена китайцями (хуаса) протягом багатьох століть і відрізняла їх від варварів .

Тому все навчання Конфуція пронизано спогадами про золоті древні часи, коли государ-правитель, який визнавався народом як найбільш доброчесна і мудра людина, мав звичай обирати собі в спадкоємці самого доброчесного і мудрого зі своїх підлеглих. Все, про що писав і чому учив Конфуцій, спиралося на мудрість древніх китайських звичаїв. "Передаю, а не створюю, - говорив він. - Вірю в стародавність і люблю се".

Саме тому, ми можемо говорити, що вчення Конфуція було консервативним, бо воно спиралося на минуле та не несло змін.

Конфуцій інтерпретував норми стародавності творчо, дуже продумано, з урахуванням реальності, у якій він жив.

Конфуцій не виступав зі своїми власними навчаннями. Конфуцій сам про себе говорив: "Викладаю старе і не створюю нового". Він зібрав, прокоментував і переказав 5 класичних добутків Древнього Китаю. Їхній основний зміст складає 5 простих і великих чеснот, що знаходяться відповідно до законів природи і найважливіших умов розумного порядку в спільному житті людей: мудрість, гуманність, вірність, шанування старших, мужність.

Відповідно до навчання Конфуція, ідеальні правила існували тільки в стародавності, тому тільки тоді в Піднебесній панували порядок і культура. Ідеалізація стародавності, використання стародавності як найвагоміший аргумент у політичних суперечках і теоретичних побудовах стали традиційними в час Конфуція.

Відмінність поглядів Конфуція від поглядів спадкової знаті полягала в тому, що в доктринах Конфуція виділялись благородні не за походженням, а за моральними якостями та знаннями.

Висновок

Вчення Конфуція, з'явившись на основі давньокитайських релігійних та філософських вчень, тим не менш сильно відрізняється від них. В противагу до тих східних вчень, що передували конфуціанству, воно несе думку про те, що є головним в житті, тобто те, до чого має прагнути людина - не замкнутися на досягненні особистої гармонії з природою, а досягнути гармонії з самим собою та гармонії з суспільством. Саме Конфуцій першим на Сході висловив думку про те, що головне для людини - гармонія з подібними. Виказавши це припущення, він пов'язав зовсім різні для нього області дослідницької діяльності людини - державу, суспільство і людину.

Конфуцій створив модель державної будови, яка може реалізуватися при наявності певного рівня духовного розвитку суспільства. Таким чином, створивши своє вчення, Конфуцій став першою людиною, яка спочатку припустила, а потім підтвердила першорядність особистості для всього суспільства.

Підводячи підсумки вивчення конфуціанства, як філософської течії, варто підкреслити, що не будучи філософією і релігією в повному змісті цих слів, конфуціанство відіграє величезну роль в історії Китаю. Конфуціанство - це так само і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів - словом це основа всього китайського способу життя. Протягом більше ніж двох тисяч років конфуціанство формувало розуми і почуття китайців впливало на цих переконання, психологію поведінки, мислення, сприйняття, на їхній побут і уклад життя.

Література

http://ru.osvita.ua/vnz/reports/politolog/16770

http://revolution.allbest.ru/philosophy/00005579_0.html

Велике вчення Конфуція