Видавничі стандарти як інструмент у роботі технічного редактора

Видавничі стандарти, як інструмент у роботі технічного редактора

Зміст

1. Вступ.
2. Сучасний стан із застосуванням видавничих стандартів в Україні.
3. Основні функціональні обов’язки технічного редактора.
4. Видавничі стандарти, необхідні для роботи технічного редактора.
5. Висновок.
6. Список використаних джерел.

1. Вступ

Стандарт. У широкому розумінні  це поняття тлумачиться як еталон, який береться за вихідні дані для  співставлення з ним інших  подібних предметів, товарів чи виробів.

Потреба в уніфікації того чи іншого виробу людських рук виникла в суспільстві дуже давно. Щодо витоків цієї проблеми у видавничій справі, то можна найперше згадати повільне зародження і становлення конкретних основних параметрів первинних матеріалів, що клалися в основу творення рукописних книг, –– ширину й довжину сувоїв, папірусних аркушів чи глиняних табличок. З поширенням друкарства уніфікуються обсяг рядків на кожній сторінці, величина черенків, пробіли між рядками та словами тощо. Поступово у світовій книговидавничій практиці виробляється ціла система положень і правил щодо виготовлення і тиражування книг.

Важливість розробки кожною державою власних видавничих стандартів обумовлюється кількома чинниками. Передусім, за цим визначається рівень культури національного видання, професіоналізм тих, хто створює книгу, якість редакційно-видавничого і книготорговельного процесу в цілому. По-друге, йдеться про повноту, зручність, точність і водногчас лаконічність інформування потенційного читача кожного видання, а отже, і успішне просування такого видання на ринку. По-третє, вміння й бажання дотримуватися вимог стандартів виводить кожного книговиробника на відповідний рівень співмірних характеристик його твору з міжнародними критеріями, залучення конкретної книжкової продукції до загальносвітової книжкової скарбниці й ідентифікації окремо взятої держави чи окремо взятого видавця в цьому книжковому морі. Іншими словами, ідеться про законне право держави посісти належне місце серед книговидавничих набутків інших країн світу, на рівноправних умовах брати участь у творенні загальноцивілізіаційного книжкового фонду. Саме перелічені вище чинники й поклали до життя Міжнародну організацію із стандартизації (ISO), нормативні положення якої клалися в основу розробки відповідних документів окремих держав.

Для кожного етапу видавничого процесу існують свої стандарти. Усі працівники редакції, які тим чи іншим чином приймають участь у створенні друкованого видання, зобов’язані знати затвердженні державою та міжнародними організаціями стандарти і керуватися ними у своїй роботі. Та на сам перед це стосується технічного редактора, оскільки він є «конструктором книги», від нього залежить який вигляд матиме готове видання, як воно буде надруковано, чи буде воно зручним. Тож для того щоб створити якісне, конкурентоспроможне видання, технічний редактор повинен не тільки знати, а й активно використовувати видавничі стандарти у своїй роботі.

2. Сучасний стан із застосуванням видавничих стандартів в Україні

Один із парадоксів сучасного розвитку українського книговидання полягає в тому, що в такій важливій ділянці як практичне застосування видавцями стандартів панує повне безладдя і хаос.

Проведений  аналіз засвідчує цілковиту неузгодженість, самодіяльність і більше того профанацію цієї важливої справи (в умовах існуючого  вакууму) більшістю видавців, особливо нової генерації. Простежуються три підходи. Частина видавництв, здебільшого державної форми власності, продовжує користуватися старою, радянською, системою видавничих стандартів. Інша, досить немала, група, в якій домінують приватні видавництва, взяла за основу розроблений нещодавно в Російській Федерації комплект нових видавничих стандартів. (До речі, росіяни оперативно видали ці стандарти окремим виданням і потурбувалися про своїх південних родичів, завізши на територію України значний наклад цього видання, який, незважаючи на високу ціну примірника, небезуспішно повсюдно продається, в тім числі, і в навчальних закладах, де готують майбутніх видавців, редакторів та журналістів.) І третя група видавництв, також значна за кількістю, яка не сповідує в цій справі жодної системи й оформляє та видає книги так, як вважає за потрібне.

Глибину і  серйозність такого безладдя й хаосу  кожен фахівець може осягнути легко, коли поставить перед собою мету переглянути на бібліотечних чи книжкових полицях десяток-два новинок, випущених різними видавництвами, бодай на предмет оформлення обкладинки, титулу, звороту титулу чи реквізиту видання, не кажучи вже про внутрішню його структуру, якість редагування текстів. Елементарна безграмотність і безвідповідальність творців таких книг не може не шокувати. Кілька характерних прикладів.

Візьмемо, скажімо, святая-святих авторство книги. Нове київське приватне видавниче підприємство "Всеувито" 2001 року звернуло на себе увагу амбітним і в цілому цікавим проектом "Усе для школи": в окремому виданні про творчість одного письменника подаються програмні тексти, пояснення, ілюстрації, завдання та тести. Один із перших випусків "Леся Українка". На обкладинці автора книги не зазначено; на титулі вказано Віра Агєєва; на звороті титулу вона вже названа автором-упорядником, а знак охорони авторського права вказує, що ця авторка написала лише вступну статтю до книги. Одне слово, повний вінегрет, розмішаний новоспеченими видавцями від елементарного незнання азів цієї лише на перший погляд простої і легкої видавничої справи. І таке видання рекомендується для використання в навчальному процесі школярами, вчителями. Таку ж "обізнаність" виявляють редактори "Бібліотеки українця": з обкладинки книги про митрополита Мстислава довідуємось, що її написав А. Ткачук; з титулу, що в нього є ще й співавтор І. Петрів, а справжній ребус складає каталожна картка: виявляється, що книгу цю писали вже три автори вищеназвані і... сам покійний митрополит, оскільки третє прізвище, що складає назву книги, подано через кому до двох попередніх. Є й різнобій у назві: на обкладинці одна назва, на титулі інша, у каталожній картці третя, що в принципі не допускається.

Минуле десятиріччя  було особливо модним на видання всіляких хрестоматій та збірок документів. Віддавна будь-який молодший редактор будь-якого видавництва знав, що такі рукописи готують упорядники з числа науковців чи педагогів. Так вони й зазначалися в усіх радянських виданнях на зворотах титулів. Новітні ж українські видавці чи не кругом, навіть у колишніх державних видавництвах, зробили раптом таких упорядників уже авторами. Виходить смішна і навіть парадоксальна ситуація: людина лише зібрала докупи тексти різних авторів, або систематизувала віднайдені документи в архівах, написала невеликі за обсягом передмови чи примітки, але її прізвище вже зазначається на обкладинці книги як автора. Відповідно, за цим автором шукають таку хрестоматію і в каталожних залах і бібліотек.

Здавалося б, значення і  конкретне місце розміщення ще одної  святая-святих у паспортних даних видання знак охорони авторського права має бути добре відомими навіть для початкуючих видавців. Але кричущих порушень тут більш ніж достатньо. Цей знак проставляється і на останній сторінці книги, і на третій, і навіть... на титулі, як це зробило видавництво з такою незвичною назвою, як "Любіть Україну", до того ж, у перевиданні такої собі професійної книги для працівників цілої галузі "Посібник книговидавця". Багато видавців проставляючи цей знак на своїх книгах, навіть не знають, що ж і кого вони охороняють: біля прізвищ авторів не вказується, що їхня інтелектуальна власність поширюється, скажімо, лише на передмову, примітки, чи упорядкування; не зазначається біля цих знаків рік початку охорони авторського права, що за таких умов не дає такому знакові юридичної сили. Що вже говорити про правильне оформлення посилання на оригінальне видання перекладеного колись твору з іноземної мови. Варто оглянути величезний масив літератури так званого детективно-фантастично-розважального жанру, що був особливо модним ще кілька років тому, щоб переконатися: такі тонкощі навіть для маститих видавців часом виявляються заважкими.

З найголовнішим паспортним знаком, який ідентифікує видання  і видавця на міжнародному рівні, – ISBN – також маємо багато самодіяльності. Цілий ряд так званих видавців нової генерації, не оформивши юридичних відносин з Національним агентством І8ВИ (бо для цього треба подати туди не лише свої статутні документи, які вказують на законність діяльності такого видавця, а й оплатити певну суму коштів), довільно "ліпить" свої номери. Нерідко кількість цифр у такому вигаданому номері є меншою десяти, а початковий блок, що характеризує країну видання, не відповідає наданому Україні числу 966. Ще й досі подивується старий ідентифікатор з числом "5", що тепер закріплений за Росією.

Свідомо не зачіпаю тут  архітектоніку видання, якість його внутрішнього і зовнішнього оформлення, мовностилістичний аспект редакторської роботи – у цій справі деякі вітчизняні видавці “зайшли" справді дуже далеко. Як також і в питаннях переносів слів, пробілів між ініціалами тощо.

Ситуація, яку ми маємо  нині в цьому блоці видавничих проблем, майже з абсолютною точністю нагадує ту, яка склалася у 20-х  роках минулого століття і про  яку з болем у душі писав  наш видатний учений і видавець Іван Огієнко: "Змилуйся, Боже, що вони (видавці. М. Т.) часом подають!». Мусимо тут голосно й рішуче закричати від болю, аж надто часто дають камінь замість хліба, змію замість риби... Видається непотріб, твори ліпших письменників оминаються... Мова видань жахлива, видаються переклади непідписані, тобто їх робить хто-небудь, робить похапцем, "на коліні", не знаючи мови. Часом, прикриваючись оборонним плащиком патріотизму чи єлейності, виставляючи звучні гасла корисної книги, видання такі тисячами вриваються до наших, на добру книжку   спрагнених,  родин   і   роблять там хаос та  руїну

літературної  мови”.

Не буде перебільшенням ствердити: такий, справді ненормальний, стан справ склався тому, що практично  вже більше десяти років українське книговидання розвивається без власних видавничих стандартів. Прикро констатувати, але держава від початку 90-х років, практично відмовившись від старого, багато в чому виправданого і потрібного, контролю в цій важливій ділянці інформаційного простору, досі не спромоглася через свій галузевий орган Держкомінформ України — запровадити взамін чогось дієвого нового.

Як відомо, в радянські  роки стандарти з видавничої справи розроблялися в Москві, друкувалися  там величезними, як на сьогодні, накладами (кожен стандарт виходив окремим виданням у кількості від 20 до 50 тисяч примірників; крім того, кілька перевидань витримав і збірник довідково-документальних матеріалів, виданий Всесоюзною книжковою палатою) і централізовано доставлявся через відповідні республіканські органи до кожного видавництва. У республіках деякі нормативні документи перекладалися або прилаштовувалися відповідно до їхніх мовних особливостей. Активно розроблялися матеріали рекомендаційного характеру. Варто згадати у цьому контексті неоціненний набуток головного видавництва видавничого об'єднання "Вища школа", зусиллями якого побачили світ дуже цінні посібники й довідники для видавничих працівників ("Підготовка до видання навчальної, наукової і довідкової літератури", "Довідник працівника видавничого об'єднання "Вища школа", перекладні термінологічні російсько-українські словнички з прикладних і природничих наук). За дотриманням кожним видавництвом стандартів прискіпливо стежив спеціальний підрозділ Держкомвидаву України Головне видавниче управління, працівники якого періодично готували тематичні огляди випущених видань. Тема стандартизації, культури видань у цілому постійно була присутньою на сторінках авторитетного на той час часопису "Друг читача".

Зі здобуттям  Україною незалежності поступово усталена система почала руйнуватися. Сліпо копіювати видавничі стандарти неіснуючої держави виявилося недоцільно з кількох причин. Передусім, політичного характеру. З одного боку, Росія, дбаючи про ствердження в державі свого інформаційного простору й розширення його за допомогою своєї друкованої продукції на далеких і близьких зарубіжних теренах, не гаючи часу, взялася за створення нових, російських, видавничих стандартів. Отож, вона свідомо відмовилася від старих документів. Інша річ, що й нові стандарти, розробниками яких стали автори попередніх, багато в чому зберегли наліт зайвої зарегламентованості попередніх і тому дуже орієнтуватися на них українським видавцям недоцільно. (Майже 400-сторінкове видання збірника "Стандартов по издательскому делу", що побачило світ значним накладом 1998 року, то результат інтенсивної розробки протягом 1990-1997 років нормативнотехнічних документів, що визначають правила підготовки до випуску всіх видань у Росії.) З іншого боку, "прилаштувати" старі радянські стандарти до нових умов, у яких розвивається українське книговидання, сьогодні практично неможливо, бо критерії й методика, на яких вони базувалися, більшою мірою мали відношення до політичної безпеки колишньої радянської імперії й аж ніяк не до інтересів авторів, читачів та видавців. Про розумне використання досвіду західного книговидання в цих документах і не йшлося.

Тому цілком закономірним було створення при Державному комітеті зі стандартизації, метрології та сертифікації України Технічного комітету за номером 101 (ТК101) "Технологія поліграфії". Перед цим підрозділом постало завдання здійснювати організацію й підготовку до затвердження державних стандартів України в галузі видавничої діяльності, формних і друкарських процесів високого, офсетного, спеціальних видів друку та брошурувально-палітурних процесів книжкового і газетного виробництв. Базою для розгортання діяльності ТК101 та його складових став Український науково-дослідний інститут поліграфічної промисловості імені Тараса Шевченка у Львові.

Отож, хоч і запізно (зазначений Технічний комітет формально  постав 8 серпня 1994 року, відповідно до наказу Держкомстандарту України № 202), але все ж перший крок до розробки власної бази зі стандартизації вітчизняної  видавничої справи було зроблено. 

3. Основні функціональні обов’язки технічного редактора.

Художньо-технічне редагування  охоплює всі роботи, пов’язані  з переводом змісту інформації в  графічну форму з урахуванням  нормативних документів: від моменту, коли авторський оригінал поступив у  редакцію до рекомендацій поліграфічному підприємству.

Вирішальну роль в цих  процесах, займає технічний редактор, який у тісній співпраці з головним і художнім редакторами, перетворює задум в графічну форму. Художній редактор розробляє проект оформлення, слідкує за графічно-стильовими елементами видання, а технічний редактор задумане оформлення шляхом умовних знаків і позначень перекладає на мову, зрозумілу робітникам поліграфічного підприємства.

Процес оформлення друкованого видання складається з трьох послідовних етапів. 

1. Підготовчий етап, на  якому виникає, розвивається і  складається задум оформлення: народження  і формування задуму; перетворення  задуму в проект оформлення; перетворення  проекту в модель оформлення  – макет. Цей етап повністю  входить у процес режисури видання. 
 
2. Етап виконання та редагування оригіналів оформлення: формується зміст та графічні характеристики обкладинок, суперобкладинок, палітурок, форзаців, внутрішнього оформлення, зображень: робота над ескізами або пошук та добір ілюстрацій і фотографій; робота з оригіналами, їх компонування і приведення у єдиний зображальний ряд. Це – етап художнього редагування.  
 
3. Композиційно-технічний етап: набір та верстка, підготовка зверстаного матеріалу для поліграфічного етапу. Відповідність всіх елементів видання існуючим нормам і стандартам, перевірка комплектації. 
Авторський оригінал надходить до редакції у вигляді сукупності текстових та зображальних матеріалів. Завдання художнього та технічного редакторів на першому етапі – визначити значення і місце кожного з цих матеріалів у виданні відповідно до задуму і закріпити за ними певні графічні характеристики, а також їх взаємодію, ієрархічну структуру і відображення її у системі рубрикації, чітко дотримуючись діючих видавничих стандартів.

На другому етапі ставиться завдання гармонійного поєднання зображень, текстів, внутрішнього та зовнішнього оформлення. На цьому етапі вибираються, класифікуються, опрацьовуються всі ілюстрації, створюються макети обкладинок, палітурок, титульних елементів, сторінок, насичених декоративними, зображальними і текстовими елементами. Весь графічно-зображальний ряд повинен зв’язувати різнорідну текстову частину і утворювати нерозривну єдність, при чому видання має сприйматися цілісно і неповторно.

Остаточне розташування текстових та зображальних матеріалів, їх відповідність установленим нормам і стандартам, законам і закономірностям відбувається на третьому етапі. Тоді ж створюється оригінал-макет, який передається на поліграфічне підприємство для друкування й тиражування. Але і на поліграфічному етапі художній та технічні редактори можуть узгоджувати деякі поточні питання.

На даному етапі технічний  редактор повинен керуватися такими стандартами:

ГСТУ 29.4-2001 “Обкладинки  та палітурки. Типи”.

ГСТУ 29.5-2001 “Видання книжкові. Поліграфічне виконання. Загальні технічні вимоги”.

ГОСТ 5773—90. “Издания книжные и журнальные. Форматы”.

ДСТУ 3017-95. “Видання. Основі види. Терміни та визначення”.

До цієї частини роботи потрібно підходити дуже відповідально, адже художньо-технічне оформлення – один з головних етапів перетворення авторського оригіналу у твір друку.

Термін «технічне редагування» виник у 20-30-ті роки ХХ ст. за аналогією з терміном «літературне редагування», але термін «редагування» не зовсім підходить до творчого процесу, який здійснюється над виданням. Так, наприклад, художник Микола Васильович Ільїн при виконанні роботи технічного редактора мав посаду «конструктор книги». Іноді «художнього редактора називають режисером книги, художника – дизайнером, технічного редактора – книжковим техніком, конструктором. Нині посади технічного та художнього редакторів нерідко суміщаються, а художник працює лише над створенням зображального ряду. Хоча художник, крім створення ілюстрацій, декору і всього зовнішнього оформлення, нерідко розробляє всю композиційну основу видання, іноді навіть у вигляді точного посторінкового макету. Він нерідко бере участь у процесі оцінювання відтворення і друку виконаних ним оригіналів або компонування текстових та зображальних елементів, верстці.

Технічний редактор початку 20 століття повинен був знати літературні роботи, розуміти видання як специфічний предмет, який поєднує авторський твір зі зручною, логічною і красивою друкарською формою, знати засоби і методи роботи з поліграфічною технікою, а також слідкувати за ідейною спрямованістю видань.

Сучасний технічний редактор досконало знає технологічний процес і вимоги до оригіналів, які передаються на поліграфічне підприємство, тому він задає технічні характеристики всіх елементів видання. Йому доводиться працювати композиційно над нескінченною кількістю деталей, встановлювати між ними зв’язки і цим впливати на художній рівень видання. Він може побачити помилку художника або художнього редактора і попередити про них на перших етапах роботи над виданням. Саме технічний редактор має найбільше можливостей створити гармонічну будову відношень тих елементів набору та верстання, які без зображальних елементів спроможні створити красу видання. Та усі свої дії, технічний редактор обов’язково повинен узгоджувати зі стандартами.

Обов’язки технічного редактора полягають у:

- оцінюванні якості підготовки видавничого оригіналу (текстової та зображальної інформації) відповідно до установлених вимог; розмітці всіх текстових та ілюстративних елементів видавничого оригіналу – технічне виконання макету видання на папері та у програмі верстки;

- перевірці якості набору та верстки; при гранковому методі – підготовці гранок і репродукційних відбитків для виготовлення виклеєного макету видання; 
- практичній роботі над створенням макету;

- контролі дотримання існуючих стандартів і технологічних інструкцій;

- усуненні технічних порушень набору та верстки, які виникли внаслідок редакційної правки; 
- обробці верстки видання та його зовнішнього оформлення для підписання до друку, оформлення його;

- при офсетному чи глибокому друці – самостійно або разом із художнім редактором за вимогою поліграфічного підприємства затверджує монтаж друкарських форм; 
- розробці системи рубрикації видання із закріпленням параметрів за кожним рівнем заголовків;

- створенні довідково-допоміжного апарату видання (виноски, покажчики, списки літератури або ілюстрацій, примітки, коментарі тощо);

- участі та оцінюванні якості сигнального примірника, утвердження його.

4. Видавничі стандарти, необхідні для роботи технічного редактора.

1. ГСТУ 29.1-97 “Журнали. Поліграфічне  виконання. Загальні технічні  вимоги” зі зміною № 1.

  2. ГСТУ 29.2-97 “Підручники  і навчальні посібники для  загальноосвітніх шкіл та інших  типів середніх навчальних закладів. Поліграфічне виконання. Загальні технічні вимоги” зі змінами № 1 і № 2.

  3. ГСТУ 29.3-2000 “Газети.  Поліграфічне виконання. Загальні  технічні вимоги”.

  4. ГСТУ 29.4-2001 “Обкладинки  та палітурки. Типи”.

  5. ГСТУ 29.5-2001 “Видання  книжкові. Поліграфічне виконання.  Загальні технічні вимоги”.

  6. ГСТУ 29.6-2002 “Видання  для дітей. Поліграфічне виконання.  Загальні технічні вимоги”.

  7. ТУ У 29.005-95 “Календарі”.

  8. ТУ У 29.008-95 “Плакати”.

  9. ТУ У 29.010-95 “Бланки  для облікової та звітної документації”  зі зміною  № 1.

10. КД 29.06-2001 “Оформлення  та поліграфічне виконання друкованих  засобів масової інформації”.

11. Технологічна інструкція  для процесу виготовлення форм  офсетного друку на сенсибілізованих  алюмінієвих пластинах з світлочутливим  шаром позитивного способу копіювання.

12. Технологічна інструкція  для процесу виготовлення форм  офсетного друку на сенсибілізованих  алюмінієвих пластинах з світлочутливим  шаром негативного способу копіювання .

13. Технологічна інструкція  для процесу виготовлення друкарських форм на алюмінієвій фользі непрямим електографічним способом.

14. Технологічна інструкція  для процесу підготування паперу  до друкування офсетним друком.

15. Технологічна інструкція  для процесу підготування офсетних  та універсальних друкарських  фарб до друкування пробних та тиражних відбитків.

16. Технологічна інструкція  для процесу друкування на  аркушних офсетних машинах малого  формату.

17. Технологічна інструкція  для процесу друкування на  рулонних офсетних машинах малого  формату.

18. Технологічна інструкція на процес друкування на рулонних офсетних машинах одинарної ширини. 
5. Висновок

У своїй основі друкована  продукція має багато спільних рис, але кожній із них притаманні певні  ознаки, які відрізняють її від  багатьох інших. Кожен тип друкованих видань має специфічну внутрішню та зовнішню структуру, яка є основою його оформлення. Недотримання певних норм і стандартів при створенні видавничої продукції призводить до того, що друкований продукт виходить неякісним, незручним, самодіяльним і не відповідає вимогам читача. Для читача важливі, крім відповідності заданій тематиці, такі показники видання, як формат, читабельність, ілюстративність, обсяг, міцність, зручність пошуку. Саме ці вимоги читача і повинні бути враховані під час перетворення авторського тексту в матеріальний продукт – друковане видання. Таким чином, Головною метою діяльності будь-якого видавництва чи видавничої організації є підготовка і випуск у світ видавничої продукції. Основу її складає сукупність різноманітних за формою, змістом, зовнішнім виглядом, обсягом, характером інформації, структурою, періодичністю та призначенням видань. Своєрідність і особливість будь-якого окремого виду видавничої продукції полягає в тому, що, з одного боку, за цілим рядом ознак він має свої специфічні особливості, а з іншого - йому притаманно немало й спільних рис, властивих будь-якому виданню. Початкуючому видавцеві варто навчитися на перших порах чітко уявляти все це розмаїття палітри друку, глибоко засвоїти перелік видань передусім за основними їх видами, легко розпізнавати й виокремлювати її складники. Адже від цього залежить як організація та спосіб роботи чималого цеху видавців і поліграфістів, так і величина матеріальних затрат на шляху всього складного й відповідального процесу творення того чи іншого видавничого продукту - від його задуму до тиражування та розповсюдження серед споживачів. Крім того, кожен вид, відповідно до існуючих у тій чи іншій державі стандартів, потребує свого зовнішнього та внутрішнього оформлення, своєї структури. Іншими словами - загального стилю представлення. В ході курсової було розв’язано такі завдання:

1. Розглянуто основні  терміни і визначення щодо  видань з урахуванням стандартів.

2. З’ясовано, які вимоги висуваються до оформлення службової частини видання.

3. Розглянуто вимоги щодо поліграфічного виконання видання.

Загалом можна зазначити, що незнання специфіки видавничих стандартів призводить до того, що видавничий продукт  з'являється на світ, з точки зору культури видання, примітивно-самодіяльним і професійно несерйозним. Тому він переконливо характеризує рівень професіоналізму й майстерності самого видавця.

6. Список використаних  джерел

• ДСТУ 29.1-97. Журнали. Поліграфічне виконання. загальні технічні вимоги.
• ДСТУ 29.2-97. Підручники та навчальні посібники для загальноосвітніх шкіл та інших типів середніх навчальних закладів. Поліграфічне виконання. Загальні технічні вимоги.
• ДСТУ 29.3-2000 Газети. Поліграфічне виконання. Загальні технічні вимоги.
• ДСТУ 29.4-2001. Обкладинки та палітурки. Типи
• ДСТУ 29.5-2001. Видання книжкові. Поліграфічне виконання. Загальні технічні вимоги.
• ДСТУ 29.6-2002. Видання для дітей. Поліграфічне виконання. Загальні технічні вимоги.
• ДСТУ 3017-95. Видання. Основі види. Терміни та визначення.
• Партико З. В. Загальне редагування: нормативні основи: Навчальний посібник. –Л., Афіша, 2001. – 416 с. С. 321-323.
• Пахомов В. В. Книжное искусство: В 2-х кн. – Кн. 1. М., 1961. 424с.; Кн. 2. М., 1962. 432 с.
• Про видавничу справу: Закон України від 5.06.97. № 318/97-ВР // Офіційний вісник України. – 1997. - №28. – С. 3-17.
• Рукопись, художественный редактор, книга: Опыт художественного редактирования изданий / Сост. Е. Б. Адамов. – М.: Книга, 1985. – С. 130-146.
• Сава В. І. Основи техніки творення книги: Навч. посібник. Л.: Каменяр, 2000. – 136 с.
• Стандарты по издательскому делу. – М.: Юристъ, 1998. – С. 174—191
• Тимошик М. Редакторські посади: фахові вимоги та функціональні обов’язки їх носіїв //Друкарство. –2005. – № 1. – С. 44-48.
• Шевченко В. Е. Етапи створення художнього обличчя видання // Журналістика-2003. Матэрыялы 5-й Мыжнароднай навукова-практычнай канферэнцыі. Вып. 5. Рэдкал.: В. П. Вараб’ёу і інш. – Мінск, 2003. – С. 298-300.
• Шевченко В. Е. Оформлення сучасного газетного видання / Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут журналістики / За заг. ред.  В. В. Різуна. – К., 2003. – 344 с., табл., рис.
• Энциклопедия книжного дела. – М.: Юристъ, 1998. – С. 39-44.
• Тимошик М. Видавнича справа та редагування: Курс лекцій. У 2-х частинах. Ч. 1. / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. –К., 2002. – 98 с.
• Тимошик М. Українські видавничі стандарти: До питання про концепцію розробки і впровадження у практику вітчизняного книговидання // Друкарство – 2001.
• Тимошик М. Ситуація у видавничій справі вийшла з-під контролю держави: післямова до Всеукраїнських загальних зборів видавців, поліграфістів і книгорозповсюджувачів // Друкарство. –2000. -№4.
• Тимошик М. Ситуація у видавничо-поліграфічній справі вселяє стриманий оптимізм: післямова до Всеукраїнських зборів видавців, поліграфістів і книгорозповсюджувачів // Друкарство. –2001. -№4.