Виникнення козацтва

ПЛАН

1. Феномен козацтва: генезис, характерні риси та особливості.
2. Історія виникнення козацтва на території України.
3. Виникнення Запорізької Січі.
4. Запорізька Січ як зародок нової Української держави.

ВСТУП

      Чимало поколінь українців працювало над пошуками розв’язання, так званої, української справи – проблеми відновлення і побудови української державності. Політичні діячі, громадкість вбачали в нашій країні, як і складову різних великих держав, так і самостійну, незалежну державу.

      Якщо  ж підрахувати хоча б приблизно роки нашої волі й неволі, то майже 500 років українці у різних формах мали державність, і тільки 350 років були її позбавлені. Щонайменше чотири рази в просторі і часі народжувалася українська держава. Її перша літописна історія творилася в IХ-ХІVст. на теренах від Карпат до Дону, від Балтійського до Чорного морів під назвою Київської та Галицько-Волинської Русі. У XVII ст. піднялася друга Українська держава - козацько-гетьманська. Саме козацтву та Запорізькій Січі ми завдячуємо вірному баченню незалежної України.

      Незавершену будову українського самотворення, яка була створена за часи козацтва, підступно і немилосердно руйнували Річ Посполита, Російська, Османська, а пізніше й Австро-Угорська імперії, щоб знищити навіть згадку про українську державність. Проте, вбити національну ідею в народі, в історії якого незалежність стала реальністю, було неможливо.

      Початок XX століття подарував Україні шанс у справі відродження української державності.

      Так, після прийняття 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України, перед українським народом відкрилися можливості створення власної демократичної державності.

      В своїй роботі я відкриваю феномен  козацтва, історію його виникнення на території України та аналізую Запорізьку Січ як зародок  нової  Української держави.

1. ФЕНОМЕН КОЗАЦТВА: ГЕНЕЗИС, ХАРАКТЕРНІ РИСИ ТА ОСОБЛИВОСТІ.

      Термін «козак» можна зустріти вперше у Початковій монгольській хроніці в 1240 році. У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». У XVI ст. цей термін був вписаний в  словник половецької мови «Кодекс Куманікус» у 1303 році та в додаток до грецького збірника житій святих «Синаксаря». У широкому розумінні "козак" — це вільна, незалежна людина, шукач військових пригод, але також це слово вживалося для позначення полярних рольових функцій: «страж» і «розбійник».

      На  території України, а саме в  Криму цей термін був відомий уже з XIV ст. Перша згадка про козаків датується 1489 р. Вона пов'язана з походом сина польського короля Яна Ольбрахта проти татар. Як зазначав польський хроніст М. Бєльський, польське військо успішно просувалося на південь у подільських степах завдяки провідникам з місцевих козаків.

      Поява та формування козацької верстви й досі є дискусійною. З часом викристалізувалася низка версій, що пояснюють походження козацтва:

      1. «Хозарська» — ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами», або хозарами.

      2. «Чорно-клобуцька» — вбачає в них нащадків «чорних клобуків» — тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі.

      3. «Черкаська» — вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції в Подніпров'я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмутаракані.

      4. «Татарська» — виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво.

      5. «Автохтонна» — доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю.

      6. «Болохівська» — пов'язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів.

      7. «Бродницька» — висвітлює генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі — «бродниками», які жили у пониззі Дунаю.

      8. «Уходницька» — пов'язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю.

      9. «Захисна» — пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі.

      10. «Соціальна» — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання.

      Отже, жодна з цих теорій не може пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер, але, все ж таки, більшість з них містить раціональні зерна, синтез яких дає можливість наблизитися до правильної відповіді, наблизитись до більш вірного поняття людини-козака.

      Хочу  зазначити, що поява того чи іншого історичного явища зумовлена, як правило, дією чинників двох категорій (межа між якими досить умовна), тих, що роблять виникнення цього явища можливим, та тих, які зумовлюють його необхідність. За моїм аналізом можна вважати, що чинниками, що робили можливими появу та формування козацтва, були:

      1. Існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами в порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями.

      2. Досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бродниками та іншими.

      3. Природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження, самоствердження і самореалізації.

      Необхідність виникнення козацтва була зумовлена:

      1. Зростанням великого феодального землеволодіння, що розпочалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових земель.

      2. Посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту.

      3. Зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів турків і татар.

      Також, вважаю за потрібне зазначити, що козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової цивілізацій між слов'янським та тюркським етнічними масивами, між християнством та магометанством. Отже, показово, що турки називали запорожців буткалами, тобто змішаним народом.

      Отже, протягом XV—XVI ст. в суспільстві  формується нова соціальна верства  — козацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу.

2. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ КОЗАЦТВА НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

      Історія виникнення козацтва бере свій початок  в XIII ст., проте як нова соціальна верства суспільної ієрархії воно формується водночас зі шляхтою протягом XV— XVI ст. У 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення найманого козацького формування. 300 козаків було прийнято на державну службу, записано у реєстр (список) і отримало правовий статус регулярного війська. І хоча ця дія мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сил в інтересах польської держави, все ж вона поклала початок двом важливим суспільним процесам:

      1. Утворенню реєстрових збройних формувань.

      2. Легітимізації козацького стану — юридичному визнанню прав, привілеїв та обов'язків козацтва як соціальної верстви.

      Наприкінці XVI ст. центр політичного життя  України знову переміщується  на схід, у Наддніпрянщину, яка тривалий час була малонаселеною. Населення  України впродовж кількох століть  намагалось освоїти південний степ. Ще за часів Київської Русі для стримання кочовиків на південь від Києва було збудовано ряд укріплень, але їх знищили монголо-татари. За часів правління великих литовських князів південні кордони знову розширилися до берегів Чорного моря. Проте після створення Кримського ханства татари захопили Північне Причорномор'я. Вони стали джерелом найбільшої небезпеки для українського населення. Татари руйнували міста, вбивали старих, а молодь брали в полон і продавали в рабство. Тільки протягом 1450-1586 рр. було документально зафіксовано 86 набігів татар на Україну, а протягом 1600-1647 рр. — 70. Тому наприкінці XV — на початку XVI ст. Східна Україна обезлюдніла. Київ став прикордонним містом, а на південь від нього населення майже не було.

      На  середину XVI ст. межі заселених українцями земель проходили уздовж північного кордону степу і включали міста Кам'янець, Бар, Вінницю, Білу Церкву, Черкаси, Канів і Київ. На південь від цієї лінії лежали землі, які називалися Диким полем.

      Польський король роздавав магнатам землі на сході. Для їх освоєння магнати і шляхта переманювали до себе селян, пропонуючи їм право на користування землею без оброку протягом 10-30 років.

      У зв'язку з подальшим закріпаченням, посиленням національного і релігійного  гніту багато селян, незважаючи на татарську  небезпеку, почали тікати у степи Дикого поля, куди не сягала влада польських панів. Переважно тікали селяни — жителі Східної Галичини, Волині, Західного Поділля, північних районів Київщини, а також міщани, позбавлені сану священики, збідніла шляхта. Здебільшого переселялись українці, а також поляки, молдавани, росіяни, білоруси.

      Спочатку  люди тікали на літній сезон у степи, де могли вільно обробляти землю, рибалити, розводити бджіл, полювати. Вони збиралися в гурти, обирали  отамана. Щоб запобігти нападам  татар, ці люди часто самі нападали на них, іноді грабували купців. На зиму вони поверталися додому під захист замків і платили королівським старостам данину.

      Цих людей почали називати козаками.

      Поступово козаки почали осідати у степу  на постійне проживання. На середину XVI ст. у родючих південно-українських степах виникли козацькі села. Козаки займалися хліборобством, скотарством, рибальством, бджільництвом, полюванням, ремеслом, торгівлею. Козацькі поселення були багатші від сіл кріпосних селян, бо, по-перше, козаки були вільними людьми, а по-друге, вони мали земельні ділянки, розміри яких перевищували землеволодіння багатьох шляхтичів на заході.

      Почав формуватися козацький устрій. Козаки об'єднувались у спільноти — громади. Найважливіші питання вирішувалися на радах. На цих радах обирались отамани, осавули, судді. Козаки мали однакові права на користування землею, на полювання, рибальство.

      А ось, козаки, які жили на захоплених магнатами землях, повинні були давати їм мед, хутро, гроші, служити у військових загонах при замках.

      Життя козаків у Наддніпрянщині було тяжким і дуже небезпечним. Навіть працюючи на землі, вони змушені були постійно носити зброю, щоб захищатися від  турків і татар. З роками козаки вдосконалили свою військову майстерність та організацію, виготовляли прекрасну зброю і порох. Озброєні козаки почали не тільки захищатися від набігів кримчан, а й нападати на татарські улуси. У 1489 р. загони козаків під час походу билися з татарами поблизу Таванської переправи на Дніпрі. У 1492 р. козаки напали на татарські кораблі на Дніпрі. У 1494, 1496 і 1498 р. українські козаки разом із донськими здійснили кілька вдалих походів проти татар, що змусило Кримське ханство для свого захисту збудувати на Дніпрі та Перекопі кілька фортець. У 1521 р. козацькі загони здійснили похід у Молдавію, у 1523 р. — у Крим, у 1524 р. — під Тавань, у 1528 р. — під Очаків, який захопили в 1545 р. У результаті цих перших походів козаки часто звільняли полонених українців, захоплювали багату військову здобич.

      Польський і литовський уряд прагнув використати козацтво у власних цілях. Не маючи великої військової сили на півдні України, уряд почав залучати козаків до захисту південних рубежів від татар.

      Отже, на території України почало формуватися  нове суспільство, яке прагнуло вільного життя на своїх землях, яке започатковувало свої традиції, звичаї, поступово формувалась і військо козаків, яке захищало свою свободу від загарбників.

3. ВИНИКНЕННЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

      Перша писемна згадка про Запорозьку Січ  з'являється 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495— 1575). У своїй «Всесвітній хроніці» він повідомляв, що у першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами. Того часу дванадцять порогів (Кодацький, Сурський, Лоханський, Ненаситецький та ін.) перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км. Після цього ріка розливалася в широку заплаву — Великий Луг, де було багато проток та островів (понад 250). Запорозька Січ існувала понад 200 років. У різні часи Січ розташовувалася на різних островах — Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін.

      У переносному розумінні слово "січ" означало столицю запорозького козацтва, постійний центр керування військовими  справами. Поряд зі словом "січ" вживалося слово "кіш". Його тлумачили як правління або місце тимчасового перебування козаків, військового табору. Слова "січ" і "кіш" у козаків були синонімами.

      Складність  питання про місцезнаходження і  час виникнення першої Січі полягає  в тому, що стихійно прибуваючі на Запорожжя козаки будували в різних місцях так звані «городці» та засіки або ж «січі» з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані населені пункти були слабоукріпленими і тому під натиском ворога досить швидко припиняли своє існування, не лишаючи після себе згадки, зафіксованої в історичних джерел ах. Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького.

      Вишневецький  Дмитро (Байда, 1516—1563) — один із перших відомих в історії українського козацтва гетьманів, нащадок великого князя литовського Ольгерда. У 1551 р. — черкаський і канівський староста, організатор відсічі татарським нападам. У1560 р. — на службі в московського царя Івана Грозного, у 1561 р. повертається в Україну. У1563 р. здійснив військовий похід до Молдавії. Через зраду одного з молдавських претендентів на владу козацьке військо зазнало поразки, а сам гетьман потрапив у полон, був відправлений до Стамбула і там страчений.

      Наприкінці 60-х років XVI ст. козаки перенесли  Січ на острів Томаківка (тепер він  затоплений водами Каховського водосховища), який розміщувався на відстані 60 км північніше Хортиці. Томаківська Січ існувала з 60-х до початку 90-х років XVI ст. За цей час запорозькі козаки здійснили чимало походів на татарські й турецькі фортеці Причорномор'я. У 1577 р. запорозький гетьман Іван Підкова розгромив військо молдавського господаря Петра Мірчі, захопив його столицю Ясси і став господарем Молдови. Проте в 1578 р., зазнавши поразки від турків і відступивши в Галичину, Підкова був заарештований поляками і страчений у Львові. У наступні роки запорожці здійснювали походи у Крим, на Очаків, Акерман, Козлів (Євпаторію). Томаківська Січ стала базою першого великого селянсько-козацького повстання в 1591-1593 рр. на чолі з Криштофом Косинським — гетьманом реєстрового козацтва.

      Під час одного з козацьких походів  татари в 1593 р. зруйнували Січ. Запорожці  змушені були перенести її на острів в гирлі річки Базавлук. Базавлуцька Січ була добре укріплена. За часів її існування відбувалися великі козацькі повстання проти Речі Посполитої і морські походи козаків проти турецької імперії. Тоді ж військова організація Запорозької Січі досягла високого рівня розвитку.

      Отже, запорожці активно захищали український народ, Запорізьке козацтво відіграло видатну роль у боротьбі народних мас України проти феодально-кріпосницького гніту та як форпост боротьби проти турецько-татарської агресії. В часи визвольного руху на українських землях Запорізька Січ неодноразово ставала оплотом та плацдармом для повстанських військ, була важливим фактором консолідації всього українського козацтва. 

4. ЗАПОРІЗЬКА СІЧ  ЯК ЗАРОДОК НОВОЇ

УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

      У ХУІ-ХУПІ ст. Запорозька Січ відіграла велику роль в історії українського народу.

      3 часом на Запорожжі сформувалася  нова українська (козацька) державність,  яку називають праобразом справжньої  держави. Головними ознаками держави  є існування особливої системи  органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави. Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний імідж козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада, її рішення були обов'язковими до виконання. Як правило, рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини та ін. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі — військової старшини, а також органів місцевої влади — паланкової або полкової старшини різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 осіб. До цієї групи козацтва входили: військова старшина — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін.; похідні та паланкові начальники — полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені.

      Крім  власних органів державного управління, в Січі функціонувало також власне козацьке право, яке було не писаним  законом, а «стародавнім звичаєм, словесним  правом і здоровим глуздом». Це пояснюється  відсутністю традиції, оскільки козаки мали того часу порівняно коротку історію; перманентною воєнною конфронтацією, яка не давала змоги зосередитися на внутрішньому житті; побоюванням запорозьких козаків, що писані закони змінять та обмежать їхні свободи. Козацьке право фіксувало ті відносини, що уклались у Січі: утверджувало військово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5 - 8 територіальних паланок), зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визначало види злочинів та покарань. Запорожжя мало і свою територію, яка називалася «землями Війська Запорозького». Розташовуючись на території Дніпропетровської, Запорізької, частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей, Запорозька Січ у XVIII ст. за розмірами площі наближалася до острівної Англії. Територія Запорожжя постійно змінювалася, кордони переносилися. Проте це не може стати на заваді визнання козацької державності, оскільки у багатьох кочових народів кордони були постійно рухливими, а існування державності все ж таки визнавалося.

      Отже, ми маємо своєрідну оригінальну  форму державності,  суть якої фахівці  вбачають у самоврядній структурі  народної самооборони і господарській  формі самовиживання за вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки. М. Костомаров назвав Січ «християнською козацькою республікою», і це визначення стало класичним, адже Війську Запорозькому Низовому справді були притаманні певні риси демократичної республіки. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками (права користування землею та іншими угіддями, брати участь у радах та ін.). У Січі пануючою була виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала козацька рада. Для козацтва не існувало жодного авторитету: всіх своїх ватажків та отаманів вони сприймали винятково через призму усталених звичаїв та традицій. Невідповідність лідера козацьким нормам могла стати причиною не тільки усунення з посади, а навіть смертної кари. Сам обряд обрання старшини свідчив про глибоко укорінений демократизм козацької громади. Так, за звичаєм обраний кошовий отаман мусив двічі відмовлятися від булави і лише на третій — погодитися. Аби він не забував свого місця, не зневажав рядових козаків та пам'ятав, звідки він вийшов, старі січовики посипали його голову піском або мазали багнюкою. А кошовий мусив дякувати за ласку та довір'я і вклонятися на чотири сторони. Водночас, присягнувши отаману, козаки в усьому підкорялися йому і шанобливо до нього ставилися.

      Свого часу відомий дослідник американської  демократії Алексіс де Токвіль влучно підмітив, що американська цивілізація  виросла на двох великих протилежних  засадах, які органічно з'єдналися в одне ціле — духу свободи та духу релігії. Це ж стосується й козацтва. Взаємовплив волелюбних і національно-релігійних засад лежить не тільки в основі світобачення козаків, а є своєрідним ідеологічним фундаментом усієї будови козацької держави. Глибока релігійність, ревний захист православної віри — характерні ознаки духовного життя Запорожжя. Достатньо сказати, що вступ до запорозького товариства починався з питання: «У Бога віруєш?» Саме православ'я, очевидно, значною мірою вплинуло на формування романтичної моделі лицарства, яким стало запорозьке козацтво. Адже в православній системі цінностей глибока духовність протиставляється корисливому індивідуалізму, матеріальні інтереси відсуваються на другий план.

      Про прихильне ставлення козаків  до релігії свідчить існування в межах вольностей Війська Запорозького Низового понад 60 церков. Козаки постійно відвідували богослужіння та різні молебни. Характерно, що при читанні Євангелія усі козаки випростовувалися і до половини витягали шаблі з піхов на знак готовності захищати зброєю слово Боже від ворога. Кожен козак, умираючи, відписував на церкву ікону, медаль, злиток золота, срібла тощо. В умовах постійного стресового стану, ризику власним життям релігія та церква були для козацтва пристанищем спокою, де можна було врівноважити й заспокоїти вируюче козацьке життя, а також підготуватися до самозречення та подвигу, що становили суть запорозького способу існування. Саме тому можна констатувати, що між православ'ям і козацтвом існував глибинний зв'язок, козацький устрій мав демократичний характер і тому Запорозьку Січ цілком обґрунтовано можна назвати «християнською козацькою республікою».

      Козацька  форма державності мала свої особливості. По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об'єднала не сила державної влади, а духовна спорідненість. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової сфери — могутнє військо та озброєння і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури).

     Отже, Запорозька Січ, маючи низку головних ознак державності, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю  між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні  недоліки (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської, демографічної, культурної та інших державотворчих функцій) перехідної моделі та несприятливі зовнішні впливи так і не дали змоги цьому зародку, ескізу української державності перерости в нову якість, але свій помітний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.

      Висновки

     Підводячи підсумки своєї роботи я хочу,в  першу чергу, зазначити, що  Запорізька Січ, яка виникла у середині XVІ ст. і проіснувала до 1775 р., була сформована як організація публічної влади всього запорізького козацтва, що виражала і захищала його інтереси і була засобом забезпечення, перш за все, загальносуспільних потреб, виконуючи функції оборони, управління і виховання. І лише згодом, в зв’язку з розшаруванням козаків за майновою ознакою, Запорізька Січ стала організацією політичної влади козацької старшини.

     Також хочу зазначити, що Запорізька Січ не мала всіх ознак держави, а являла собою своєрідне державне утворення, яке було :

1. За формою правління – демократичною республікою, органи управління якої формувалися, в основному, для забезпечення головного завдання – оборони козацтва від зовнішнього нападу.
2. За формою державного устрою – унітарною організацією, що складалася зі спілки куренів (побутово-бойових одиниць) та паланок (адміністративно-військових округів) у межах Вольностей Запорізьких.
3. За населенням – самоорганізованою корпорацією самітників та утікачів, яка була заснована на колективній формі власності на землю та інше майно, формальній рівності козаків у користуванні земельними угіддями, кооперативних формах господарювання і побуту та елементах зрівняльного розподілу благ.

      Запорізька  Січ стала важливим фактором, який суттєво вплинув на подальшу еволюцію політичних поглядів українського козацтва та українського народу загалом. Січ була визначним державним утворенням, що репрезентувало на міжнародній арені Україну. Специфічність цієї політичної організації (інакше кажучи, – напівдержави) полягала в тому, що вона, будучи органом примусу, не була засобом класового придушення, а засобом виховання та самовиховання тих, в чиїх загальних інтересах здійснювався цей примус.

      Сучасна українська Конституція містить  ряд положень, які ґрунтуються  на історичному минулому Запорізької  Січі, зокрема з питань державного будівництва, функціонування органів влади та управління. У Конституції знайшли також відображення демократичні засади формування та функціонування управлінського апарату, які були характерними для Запорізької Січі.

     Головне в тому, що навіть періоди розривів в єдиному діалектичному ланцюзі державно-правового розвитку не знищили тяглості українського народу до національної державності.

     Життя триває, будується наша держава, і якою вона буде залежить тільки від нас.

     В своїй роботі я спробував розкрити особливості, історичне значення такого феномена як козацтво та Запорізької Січі, засади їхнього створення і функціонування. Я вважаю, що Запорізька Січ, не маючи всіх ознак держави, тимчасом являла собою своєрідне державне утворення. Запорізька Січ була значним чинником, який істотно вплинув на подальшу еволюцію політичних поглядів українського козацтва і українського народу в цілому, і тому її можна вважати зародком української державності.

       СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. — К., 1990.
2. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. — К, 1996.
3. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1991-1998.
4. Гуслистий Е. Запорізька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу. — К., 1954 - С.152-154.
5. Дорошенко Д. Нариси історії України. — К., 1991. — Т. 1-2.
6. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.
7. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. — К.; Запоріжжя, 1997 - С. 35-47
8. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. — К, 1996 - С. 26 - 54