Виникнення політичних партій, їх суть і функції

Виникнення політичних партій, їх суть і функції

Термін «партія» (від лат. patis –  частина) відомий з давніх часів. Перші політичні партії виникли  у Стародавній Греції і Римі. Це були малочисельні та возок за складом груби. Політичні партії сновали і в середин веки.

Існує декілька точок зору на становлення  концепції «партії».  Згідно з однією з них, партії існували з того часу, коли з’явився такий рід діяльності як політика. Змінювалися лише функції і становлення суспільства до них. Континентально-європейські політологи вважають, що партії з’явилися з установленням загального виборчого права, тобто клуби, часу Великої Французької революції наприкінці XVIII ст., різноманітні асамблеї, політичні групи – це прообрази партій. Англо-американські політологи появу партій відносять до XVII-XVIIІ ст. У сучасному вигляді партії почали формуватися наприкінці XVII – на початку XVIIІ ст. у країнах Західної Європи і Північної Америки («вічі» і «торі» у британському парламенті, «федералісти» і «антифедералісти» у США, політичні клуби якобінців і тирондистів у Франції). Закономірно, що партії як необхідний елемент політичного життя вперше виникають у парламентських країнах. Вони репрезентували інтереси буржуазії, яка вимагала: у політиці – утвердження представницько-конституційної держави, в економіці – принципу свободи приватної власності і підприємництва. Масові політичні партії (в основному соціалістичні, комуністичні, соціал-демократичні) виникають у другій половині ХІХ ст., що пов’язано із зростанням політичної участі робітничого класу та усвідомленням ним своїх класових інтересів. З цього часу політичні партії починають не лише вести ідеологічну роботу в суспільстві, але й відкрито боротися за владу. В цей час створюються програми і статути партій, багато з партій оформлюється організаційно.

Політична партія – це добровільна громадсько-політична організація певних соціальних верств населення, яка склалася на ідеологічній основі та у своїй діяльності спрямована на завоювання, розподіл та утримання політичної влади. Політична партія покликана виконувати роль політичного інструмента у формуванні й використанні певних інтересів державно-політичної влади.

Політичні партії виникають з різних причин.

Це загострення  суспільних конфліктів, соціальна нерівність, наявність певних інтересів суспільних груп, їх захист, причини національного характеру, різні погляди на політичний устрій тощо.

Для політичної партії як свідомо сформованої соціальної організації характерні такі ознаки:

- зв’язок  партії з певним класом або  соціальною групою;

- наявність  певної ідеології, тобто будь-яка  партія є виразником інтересів  певних соціальних груп;

- існування  організаційної структури (членство, субординація органів, партійні апарат тощо);

- установка  на завоювання, здійснення та збереження політичної влади.

Отже, політична  партія – це організована група  однодумців, яка висловлює інтереси частини суспільства та має на меті їх реалізацію через завоювання державної влади чи на участь у її здійсненні.

Політичні партії у сучасному суспільстві  виконують такі функції: ідеологічну, політичну і організаторську.

Політична функція полягає у практичній участі партії в боротьбі за владу, в її реалізації, прийнятті політичних рішень і контролі за їх виконанням. Ідеологічна функція полягає у виявленні, обґрунтуванні та вираженні інтересів людей, об'єднаних у певну партію, а також її прихильників. Звідси, найважливішою функцією партії є розробка ідеально-політичної доктрини або концепції, яка була б сукупністю принципів, ідеалів, цінностей, цілей і намірів, що є основою діяльності партії. Сучасні партії, як правило, намагаються представити себе виразниками суспільних інтересів усього населення, а не представниками певної меншості.

Організаторська функція партій полягає в практичній реалізації своїх програмних настанов.

Здійснення  цієї функції передбачає рішення таких конкретних задач:

1) політична  соціалізація громадян, соціально-політична освіта, згуртування і активізація громадян на основі спільності їх конкретних інтересів, роз'яснення масам поточної політичної ситуації і передбачуваної платформи дій, політичне виховання громадян;

2) організація  взаємодії партії з представницькими  і виконавчими органами влади;

3) відбір і рекрутування політичних лідерів і еліт для всіх рівнів політичної системи, бо, крім висунених партією професійних політиків, в управлінні справами суспільства і держави активну участь беруть партійні експерти, аналітики, фахівці;

4) діяльність  щодо збільшення свого чисельного  складу, вдосконалення партійної  структури, зміцнення матеріального  становища центральних і підпорядкованих організацій, розвитку взаємодії з дружніми партіями;

5) поглиблення  зв'язків і відносин між різними гілками влади, центральними і місцевими органами державного управління, різними політичними інститутами.

Функції партії ще поділяють на внутрішні і зовнішні.

Внутрішні – набір нових членів, поповнення партійної маси, врегулювання відносин між первинними структурами і елітою, між рядовими членами партії та елітою.

Зовнішні  – представницько-політична соціалізація громадян, боротьба за владу і її здійснення, кадрова (особливо для тих партій, які отримали на виборах перемогу), відносини з іншими політичними партіями.

Крім загальносоціологічного підходу в політології існує і правова характеристика політичних партій, бо вони є суб'єктами права. Політичні партії беруть участь у різних відносинах, регульованих юридичними нормами, але головним чином їх діяльність регламентується конституційним законодавством і відповідними законами про партії. В Україні діяльність партій регулює Закон України «Про партії» 2001 року. У багатьох країнах, у тому числі в Україні, Конституції забороняють створення і діяльність політичних партій і громадських організацій, програмні цілі і дії яких суперечать принципам Основного Закону.

З точки зору законодавства процес створення політичних партій регулюється в різних країнах по-різному. В одних країнах порядок утворення партій взагалі законодавчо не регулюється. Громадяни самі проголошують створення партії, не звертаючись ні до кого за дозволом (Великобританія, Нова Зеландія). В інших – законодавство не вимагає формальної реєстрації, однак для створення партії необхідно надати до компетентних органів певні документи (програму, статут тощо). У деяких країнах передбачається і обов'язкова реєстрація партій у певних державних органах (Міністерство внутрішніх справ, Міністерство юстиції тощо).

Законодавством  регулюються умови і межі діяльності політичних партій. Так, практично в  усіх країнах діяльність партії дозволяється, якщо вона не суперечить конституційним нормам, не закликає до повалення існуючого ладу, не створює військові організації тощо. Правовими актами регулюється і фінансова діяльність політичних партій (порядок фінансування політичних партій, їх витрати на виборах, контроль за фінансовою діяльністю).

У багатьох країнах діє інститут фінансування політичних партій. Причому, в одних країнах обсяг фінансування конкретної партії залежить від числа поданих за неї голосів на попередніх виборах; в інших країнах – від числа отриманих депутатських мандатів. Регулюється законодавством і приватне фінансування політичних партій, але, як правило, забороняється отримувати гроші з-за кордону.

                          Типологія політичних партій і партійних систем

Різноманітність історичних і соціально-культурних умов розвитку країн і народів призвела до виникнення політичних партій, що мають різні організаційні структури, різну ідеологічну спрямованість; істотно вони відрізняються і за способами та функціями діяльності. Коли політологи вперше почали класифікувати створені і діючі партії, то головними критеріями такого поділу були або моральні («хороші» і «неблагородні»), або кількісні («великі» і «малі» партії). Проте подальший розвиток політичних партій у всіх цивілізованих країнах викликав необхідність створення більш складної типологізації, автори якої (М.Дюверже, М.Вебер); за основу класифікації беруть певні критерії, причому всі підходи не є альтернативними, а доповнюють один одного.

Значного  поширення набула типологізація  партій французького політолога М.Дюверже, що ґрунтується на відмінностях у структурі партій і організації їх внутрішнього життя. За цим критерієм М.Дюверже виокремив кадрові, масові і суворо централізовані партії.

Кадрові партії нечисленні за складом, формуються з відомих політичних діячів і  діють лише в період перевиборної кампанії і виборів. У таких партіях  відсутня система членства з відповідною  реєстрацією і регулярною сплатою членських внесків.

Масові  партії мають у своїх лавах велику кількість членів, є централізованими утвореннями, добре організовані і дисципліновані, зі статутним членством. Масові партії мають постійно діючий центр, що приймає рішення з поточних питань, партійна ж маса об'єднується в низові, первинні організації. Такі партії ведуть роботу (головним чином ідеологічну) з населенням постійно, а не тільки в період виборчої кампанії. Партійна дисципліна розповсюджується не тільки на рядових членів, але і на парламентаріїв – членів даної партії.

Із суворо централізованих М.Дюверже виділів  три типи масових партій: соціалістичні, комуністичні і фашистські. Для цих партій характерне перетворення ідеологічного компонента в основоположне. Для таких партій характерною є наявність безлічі ієрархічних ланок, сувора, майже військова дисципліна, висока організованість дій, повага і шанування вождів.

Іншим критерієм  для типологізації партій є їх соціальна фаза, тобто ті класи, соціальні групи або верстви, інтереси яких вони виражають і захищають. Це – партії монополістичної буржуазії, партії середніх і дрібних підприємців, робочі, селянські. За цим же критерієм партії поділяються залежно від основ їх утворення: соціальних (аграрні), етнічних (ультраправа партія в Іспанії), демографічних (жіночі партії в ряді європейських країн), культурологічних (партії любителів пива у Німеччині та Росії) тощо.

Проте останнім часом для багатьох партій стало  очевидним: щоб досягти успіху на чергових виборах, необхідно спиратися  не тільки на один клас або певну  соціальну верству, а враховувати інтереси цілих блоків соціальних сил. Отже, на зміну соціально-класовим партіям все частіше з'являються «загальнонародні» партії, партії «для всіх», які враховують істотні зміни, що відбулися в соціальній структурі суспільства.

За ідеологічною спрямованістю партії поділяються  на:

•   доктринальні, діяльність яких базується  на чітко оформленій ідеології і захисті «ідеологічної чистоти»;

• прагматичні – такі, що орієнтуються на практичність, доцільність дій, або, іншими словами, використання ідей, лозунгів, які найбільш привабливі і актуальні в період виборчої кампанії;

•   харизматично-вождистські, в яких  члени партії об'єднуються не  стільки навколо якоїсь ідеї, скільки навколо популярної особистості вождя.

За ідеологічним генотипом партії ще поділяють на ліберальні, консервативні, соціал-демократичні, клерикальні, соціалістичні, комуністичні, націоналістичні, фашистські.

За відношенням до характеру перетворень у суспільстві – реформаторські, революційні, консервативні, реакційні.

За місцем у спектрі політичних сил –  ліві, центральні, праві. Історія такої  класифікації партій сягає Французької  революції 1789 p., коли на засіданнях Французької  національної асамблеї праворуч від  спікера розташовувалися консерватори (роялісти), виступаючи за збереження монархії, а зліва – радикали (якобінці), що відстоювали ідеї загальної рівності, помірні ж (тирондисти) займали місця в центрі.

Відтоді і виникли поняття «ліві», «праві», «центр». Кожному поняттю традиційно властивий певний набір цінностей. «Ліві» – це прихильники прогресивних суспільних змін, принципів рівності і справедливості; вони схильні до радикально-революційних методів діяльності. «Праві» – це партії, що орієнтуються на збереження стабільності і негативно ставляться до революційних потрясінь; вони допускають можливість лише найнеобхідніших змін. «Центристи» традиційно відстоюють ліберальні та гуманістичні цінності.

За способом функціонування – демократичні, авторитарні  партії.

За статусом у політичній сфері – правлячі, опозиційні.

За ставленням до політичного режиму – партії легальні і нелегальні, партії лідери і партії аутсайдери, партії, що правлять монопольно і в складі коаліції.

За методами і способами діяльності партії поділяються  на авангардні і парламентські. Авангардні партії, які претендують на керівництво  всім народом, вдаються до силових методів тиску (страйків, пікетування і навіть актів терору) на владу для розв’язання власних програмних цілей. Ці партії відзначаються ультрарадикалізмом і екстремізмом. Партії парламентського типу (ліберальні, соціал-демократичні та неоконсервативні) помірковані, вони користуються тими засобами, які не виходять за межі правового поля.

Зa критерієм ставлення до існуючого суспільно-політичного ладу виокремлюють партії:

- революційні  – такі, що відкидають існуючий  суспільний устрій і що ставлять  за мету його якісне, радикальне  перетворення;

- реформістські  – такі, що орієнтуються на  істотне перетворення існуючого  ладу, поліпшення життя громадян, але за умови збереження фундаментальних  засад даного суспільного устрою;

- консервативні  – такі, що прагнуть до стійкого збереження форм суспільного життя, які склалися, і вдосконалення лише того, що дійсно потребує змін;

- реакційні  – такі, що виступають за часткове  або повне повернення до суспільних  порядків, що існували раніше.

Вищезазначені критерії типологізації політичних партій не можна розглядати як застиглі схеми, будь-яка типологія партій відносна. Одна і та сама партія може бути розглянута в різних аспектах, класифікована за різними критеріям. Так, соціал-демократичні партії можуть бути правлячими і опозиційними, революційними, реформістськими і консервативними, масовими і кадровими, лівими і центристськими тощо. Історія останніх десятиліть свідчить про те, що політичні партії потрібно характеризувати не тільки за їх програмами, ідеологічними доктринами, масовими гаслами, але, насамперед, за їх реальною поведінкою і діями.

На сьогодні в різних країнах існує різна кількість політичних партій, що беруть участь у боротьбі за політичну владу, – від однієї до кількох десятків. Різні партії мають неоднакову вагу в суспільстві і в структурах влади. У ході політичного процесу між партіями виникають ті або інші взаємовідносини. Тобто, в різних країнах складаються певні партійні системи, що є одним з елементів політичної системи суспільства.

Отже, партійна система – це сукупність усіх політичних партій, діючих у даній країні, та їх взаємовідносини.

На формування партійних систем, їх відмінностей у різних країнах впливає ряд істотних факторів.

1. Найвагомішу  роль у формуванні партійних  систем найчастіше відіграє характер  соціальної структури суспільства. Очевидно, що там, де є велика різноманітність соціально-політичних інтересів, значну частину яких не можна об'єднати, формується велика кількість партій. Або в країнах, де чисельність сільського населення незначна, як правило, немає і аграрних партій. У країнах же, де сформувався один клас, що визначає розвиток політичного життя (наприклад, середній клас), домінуючими є невелика кількість партій. Партійна система може бути значною мірою зумовлена і неоднорідним складом населення, що передбачає партійне представництво інтересів етнічних груп.

2. Історичні  особливості країни, традиції демократичних  інститутів, різноманітність культур і мов, схильність до невеликої або значної кількості партій, гострота соціальних конфліктів тощо.

3. Чинне  законодавство в різних країнах. Закони також можуть впливати на характер партійних систем, накладаючи обмеження на діяльність деяких партій, перешкоджаючи допуску до виборів опозиційних партій певної спрямованості, дозволяючи насильницькі дії стосовно нелегальних партій.

4. Характер  виборних систем впливає і  на число партій у країні, і на їх взаємовідносини. Як правило, при виборчій системі мажоритарного типу (переможець визначається за більшістю отриманих голосів) формується мультипартійна або однопартійна система; пропорційна ж система спричинює формування великої кількості дрібних партій.

Головні ознаки партійної системи:

- взаємодія  партій на нормативно-організаційній основі;

- здійснення  зв’язків у площині боротьбі  за владу, її реалізацію, контроль  за діяльністю владних структур;

- зв’язок  із державними закладами, громадськими  організаціями і електоратом.

Найважливішим питанням у характеристиці партійних  систем є їх типологія. Сучасні партійні системи класифікуються за двома  основними ознаками: якісною і  кількісною.

Типологія партійних систем за якісними характеристиками пов’язана з відповідними політичними системами. Виділяють демократичні, авторитарні і тоталітарні партійні системи. При демократичній партійній системі діяльність партій формально не обмежується, вони відкрито борються за політичну владу, функціонують або у владі, або в опозиції.

Проте конкретна  структура таких партійних систем істотно відрізняється в різних країнах. При авторитарній партійній системі може існувати декілька партій, однак лише одна законодавчо закріплена як правляча партія. На практиці роль такої партії зводиться до організації масової підтримки політики керівництва держави. У тоталітарній партійній системі існує тільки одна політична партія, всі інші розпущені або заборонені. На відміну від авторитарного режиму, ця партія стоїть над державою, відіграє в суспільстві домінуючу роль.

За кількісним критерієм виділяються  багатопартійні, двопартійні і однопартійні системи.

Багатопартійна система передбачає функціонування в суспільстві більше двох політичних партій. Їх загальна кількість залежить від багатьох факторів, одним з основних виступає чітке структурування суспільства і можливість вираження інтересів конкретних соціальних верств певною партією. Як правило, при багатопартійній системі жодна партія не має переважного впливу, тому механізмом їх взаємодії виступають компроміс, консенсус. Прикладом багатопартійності є партійні системи країн Європи – Італія (14 партій), Голландія (понад 20 партій), Україна (понад 120 партій) тощо. Розрізняють два основних різновиди багатопартійних систем: партійна система поміркованого плюралізму і партійна система поляризованого плюралізму. Партійна система поміркованого плюралізму характеризується середнім рівнем партійної фрагментації (наявність у парламенті 3-5 партій, які формують уряд на основі компромісу та незначною ідеологічною різницею між партіями). Партійна система поляризованого плюралізму характеризується високим рівнем партійної фрагментації (коли за владу бореться більше шести партій) значною ідеологічною дистанцією між ними. Двопартійна (біпартійна) система характеризується наявністю двох політичних партій, що домінують у суспільстві і ведуть між собою реальну боротьбу за владу в державі, причому однією з них забезпечується об'єднання навколо себе абсолютної більшості голосів виборців. Така партія отримує більшість парламентських місць, у результаті створюється відносно однорідна і стабільна парламентська більшість. Двопартійні системи склалися у Великій Британії, де при владі чергуються лейбористська і консервативна партії; в США, де періодично змінюють одна одну Демократична і Республіканська партії та в деяких інших країнах.

Близькою  до двопартійної є система “двох  з половиною партій”, яка характеризується тим, що дві великі домінуючі партії збирають на виборах приблизно рівну кількість голосів і перемога однієї з них залежить від того, яку партію підтримає третя, незначна за кількістю голосів партія. Прикладом є Німеччина, де прихід до влади однієї з двох впливових партій (соціал-демократи і ХДС/ХСС) залежить від того, на чию сторону встане зі своїми голосами невелика партія (НДП).

Однопартійна  система представлена однією монопольно правлячою партією. Звичайно така система  характерна для тоталітарних і авторитарних режимів. Вона існувала в СРСР, деяких інших соціалістичних країнах, зберігається і понині (КНДР, Куба тощо).

Однопартійні  системи оцінюються як неконкурентні, недемократичні, що позбавляють громадян одного з основних демократичних  прав – права вибору (між політичними  партіями, різними програмами, платформами тощо). І хоча деякі автори намагаються виправдати такі системи і навіть довести їх необхідність за певних умов, досвід останніх десятиріч показав, що однопартійність призводить до бюрократизму, послаблення демократичного контролю за владою з боку виборців, і партія перетворюється на ядро репресивної державної машини. Якій же конкретній партійній системі надати перевагу? Відповідаючи на це запитання, вчені і практики розходяться в оцінках. Одні вважають найбільш привабливою двопартійну систему і посилаються на досвід Великої Британії, США, Австралії, Канади, де забезпечується політична стабільність, можливість для громадян вибору, а для урядів – зміни курсу. Інші підтримують багатопартійні системи, які забезпечують не меншу стабільність політичного життя, ніж у США або Великій Британії (Нідерланди, Данія, Бельгія, Австрія). Очевидно, єдиного стандарту в оцінці тих чи інших партійних систем не може бути. Разом із тим, важливою засадою для зіставлення партійних систем є ступінь залучення громадян до процесу підготовки й прийняття політичних рішень, а також можливість і здатність населення до демократичного контролю за діяльністю владних структур.

              Особливості становлення багатопартійної системи в Україні:

Україна має історичний досвід створення  й функціонування багатопартійної  системи: з кінця XIX й до 20-х pp. XX ст. на її території налічувалося близько 40 різних політичних партій – від крайньо лівого до крайньо правого спрямування. Однак із приходом до влади більшовиків почалося розформування й заборона всіх партій, і до середини 20-х років на всій території держави залишилася лише одна партія – правляча комуністична партія.

Процес  побудови сучасної багатопартійної  системи почався наприкінці 80-х  років. Він має безпосередній зв'язок із започаткованою в той час «перебудовою» і потім із розпадом Радянського Союзу. Які ж особливості формування багатопартійної системи в Україні? У чому її специфіка?

По-перше, процес проходив в умовах початку і поглиблення економічної кризи, результатом якої стало негативне ставлення населення як до політиків, так і до політики взагалі.

По-друге, перехід до ринкових відносин пов'язаний із різким соціальним розмежуванням суспільства: стара соціальна структура зламана, формування нової ще не закінчено. У багатьох партій, що виникли в останні роки, фактично відсутня соціальна база – немає тих верств, класів, інтереси яких вони представляли на політичній арені, тобто не відбулося політичного структурування суспільства.

По-третє (і це випливає із попереднього), народження політичних партій пов'язане не з інтересами певних верств населення (якою і повинна бути партія у розумінні цього слова), а з долею політично активних і амбіційних особистостей або невеликих соціальних груп (угруповань) з вузькокорпоративними інтересами.

По-четверте, відсутність протягом тривалого часу традиції політичного плюралізму, багатьох прав і свобод, що притаманні демократичному суспільству.

У недовгій за часом історії становлення  сучасної багатопартійної системи  України можна виділити декілька періодів (етапів). Перший розпочався наприкінці 80-х років з перебудови, демократії і гласності в масштабі всього Радянського Союзу. На цьому етапі в Україні активно розгорнула роботу Українська Гельсінська Спілка, виникла Українська демократична спілка. У 1989 р. була створена численна суспільно-політична організація “Народний рух України” (Рух), що виступила проти тоталітаризму, за демократичний розвиток України. Після скасування ст.6 Конституції СРСР, що означало кінець монополії на владу однієї партії – КПРС, почався бурхливий процес формування партій в Україні.

Другий період пов'язаний із проголошенням незалежності України і тією якісно новою ситуацією, що склалася. В Україні почала формуватися нова політична система суспільства, і політичні партії отримали офіційний статус повноцінних, повноправних суб'єктів політичної системи. Хронологічно цей період охоплює період з грудня 1991 року до початку 1993 року.

Третій період (1993-1994 pp. і по теперішній час) характеризується стрімким збільшенням кількості партій. У Мін’юсті було зареєстровано понад 120 партій, що представляли весь спектр багатопартійності в Україні.

Сьогодні сучасні політичні  партії в державі за їх ідеологічними  та політико-соціальними концепціями  можна поділити на такі групи:

Ліві  партії (комуністи-соціалісти) – Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична  партія України, Партія захисників Вітчизни та інші.

Лівий центр (соціал-демократи) – Соціал-демократична партія України (об'єднана), Партія слов'янської єдності України, Партія труда, Партія регіонального відродження України, Всеукраїнська партія трудящих, Українська партія Справедливості тощо.

Центристські  партії (ліберали) – Ліберально-демократична партія України, Ліберальна партія України, Конституційно-демократична партія, Партія економічного відродження, «Трудова Україна», Народно-демократична партія.

Правий  центр (націонал-демократи) – Народний рух України, Українська Республіканська  партія, Партія Зелених України, Християнсько-демократична партія України, Християнсько-ліберальний  союз, партія «Реформи і порядок» та інші, в т. ч. партійні блоки «Наша  Україна», БЮТ.

Праві партії (націонал-радикали) – Українська Національна  Асамблея, Соціал-національна партія України, Українська Консервативна  Республіканська партія, Конгрес  Українських Націоналістів, Організація  українських націоналістів в Україні, Українська національна консервативна партія.

Із всіх партій, що фактично існують в Україні, лише деякі мають чітку ідеологічну  базу: вони досить відомі і впливові. Про переважну більшість масам мало що відомо, бо вони не мають свого «політичного обличчя», чітких ідеологічних позицій і осмислених програм. Ряд партій мають непримиримі позиції і діють за безкомпромісним принципом – «хто не з нами – той проти нас», що свідчить про їх радикальний екстремізм.

Із наведеного вище можна зробити висновок про  те, що в Україні створюється багатопартійна система, яка відповідає перехідному  періоду суспільства від тоталітаризму  до демократії. З поглибленням економічних реформ і складанням ринкових відносин, за позитивної зміни і стабілізації соціальної структури суспільства відбудуться і якісні зміни у партійній системі. За сучасних тенденцій стає очевидним, що більшість існуючих сьогодні партій об'єднуються в блоки або припиняють своє існування. Поступово будуть формуватися партії впливові і стабільні, з визначеним політичним спектром, що мають підтримку конкретних соціальних верств і груп.

        Взаємодія органів виконавчої влади та місцевого самоврядування з політичними партіями

Політичні партії в Україні відіграють важливу  роль у виборах до місцевих органів влади. Відповідно до чинного законодавства, депутатський корпус усіх рівнів рад, за винятком базовою рівня (села і селища), формується за виборчими списками партій чи блоків партій.

Партії, які на місцевих виборах подолали 3-відсотковий бар'єр та здобули депутатські місця, вирішально впливають на формування виконавчих органів місцевих рад та на формування і функціонував місцевих державних адміністрацій.

Очевидно, що вирішальність такого впливу залежить від того, наскільки чисельну фракцію  провела до місцевої ради та чи інша партія. Залежно від результатів, локально може сформуватися будь-який з типів партійної системи (хіба що за винятком однопартійної).